Аудіозапис програми:
Київ, 27 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні.
28-го жовтня виповнюється 70 років від утворення Національного заповідника “Софія Київська”. Але відзначення його ювілею українська влада перенесла на невизначений термін – адже 28 жовтня у центрі її уваги буде військовий парад та зустріч російського президента Путіна. З подробицями – Богдана Костюк.
Богдана Костюк
До складу заповідника входять унікальні пам’ятки, - каже керівник наукового відділу Ірина Марголина.
Ірина МарголинаM
Це Софіївський собор ХІ ст.. Це унікальна пам’ятка. В ній зберігаються понад 3 тисячі квадратних метрів фрески, 260 квадратних метрів мозаїки. Софійській собор і оточуючі його монастирські споруди входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Друга пам’ятка – це Золоті ворота. Колись вони слугували парадним в’їздом до Києва і отримали таку назву, тому що мали золоте покриття.
Наступна – це унікальна пам’ятка ХІІ ст. Кирилівська церква. В інтер’єрі зберігається 800 квадратних метрів унікальної фрески ХІІІ ст. Велику цікавість має унікальний портрет XVIII ст. виконаний у техніці живопису Темпера портрет ігумена Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського.
Андріївська церква – це перлина відомого зодчого Бартоломео Растреллі. Ще до складу нашого заповідника входить комплекс архітектурних пам’яток: Судацька фортеця, яка знаходиться у місті Судак на території Кримського півострова. Вона має цінність і історичну, і архітектурну, і археологічну.
Богдана Костюк
Досліджуються мозаїки, фрески та фундаменти усіх споруд, що входять до складу заповідника “Софія Київська”. Попереду на науковців чекають археологічні розкопки, моніторинг об’єктів, підготовка нових публікацій. Це все здійсненне, якщо держава надаватиме кошти для розвитку науки, а не для проведення військових парадів, - каже історик Сергій Кот.
Сергій Кот
70-тиліття Софії співпадає з планами проведення військового параду на Хрещатику з нагоди визволення території України. Знову пересікається 2 поняття – війна і культура. Культура – це найвище єство, яке створене було людством і цивілізацією. Завжди антиподом культури була і виступала війна.
Коли ми говоримо про поєднання цих понять в один день, то, звісно, я не є прихильником того параду. Краще я присвятив би це все свято відзначенню Софії як заповідника, як символу перемоги культури над війною.
Олекса Боярко
Російська політика в Україні у період президентських виборів – цій темі присвячений сьогодні нарис президента Українського пен-клуба Євгена Сверстюка.
Євген Сверстюк
Про російську політику в Україні говорити уникають. Одні тому, що це загальне місце, інші, як щось непристойне. На відміну від кота, який загримує непристойне пісочком, то ця політика навіть не загримується, не камуфлюються. Хай, мовляв, усі звикають як до норми.
Але справа в тому, що самі норми проголошені і ніби-то обов’язкові. Сама Росія і “брежнєвська” і “путінська” підписала норму як заборону іноземного втручання у внутрішні справи іноземних держав. Сама Російська православна церква московського патріархату визнала норму невтручання церкви у виборчий процес, самі політики стоять на сторожі норми.
Але наївно пояснювати російську приказку: “Закон што дишло, куда провернул, туда і вишло”. Суть не правової держави в тому, що універсальний принцип права, закону і обов’язку для всіх повертає до печерної норми готтентотів. Коли я тебе їм – це прогресивно і правильно, коли ти мене – це не вірно і реакційно.
Вершину безсоромності явив патріарх московський, якого не задовольняє політична демонстрація союзу Володимира Сабодана з Віктором Януковичем на фотографіях. Очевидно, вважаючи, що його митрополит не досить авторитетний патріарх особисто бере участь в агітації за зміцнення провладного кримінального режиму в Україні.
Звичайно, духовні проблеми його менше цікавлять, ніж “обьєдєнєніє російського і украінского народу”. Гасло Леніна і Сталіна про зближення двох братніх народів для нього вже позаду. З церковної дзвіниці він бачить вже комунізм “сліяніє і усілєніє статуса руского язика в Украінє”.
Після цього кремлівський придворний співець Кобзон, який обслуговував усіх вождів вже може дозволити собі політичний стриптиз. Він струшує з себе і звання депутата російської Держдуми, яке трохи стримує і навіть трохи глузд, пророкуючи громадянську війну в разі, коли Україна вибере Віктора Ющенка.
Набагато веселіше дивиться на справу Кіркоров-старший. Він так розбрехався перед українською публікою, що став агітувати за Віктора Ющенка, а спохватившись вибачився, що насправді хотів сказати за Віктора Януковича.
Цікаво, що російські артисти між собою говорять про якійсь одіозний характер Януковича і взагалі тримаються так польготно як представники з Москви в УРСР.
Звичайно приїхав робити погоду і Жириновський, неперевершений у нахабстві і вседозволеності. Він повідомив на “5 каналі”, що Росія найдемократичніша в світі, що Віктора Ющенка отруїла Юлія Тимошенко. Нарешті, спокійно додав, що на вибори в Україні приїде до Києва президент Росії Путін.
За цими фігурами снують сірі агенти спецслужб, які допомагають реалізувати сценарії технологів. На перший погляд, плани розраховані на дурнів. Купити Степана з прізвищем Козак із збіркою ОУН – в цьому є навіть поліційний дотеп. Але коли дати йому вивчити текст про дружину Віктору Ющенка як підозрілу американку, то це вже така блешня, якої не візьме жоден карась.
Але російські політтехнологи добре вивчили карасів. Виявилося багато карасів крутиться саме навколо блешня. Хай там газети пояснюють, що ця багатодітна українська мати давно домагається українського громадянства, але має на нього право лише після 5 років, що збувається саме тепер. Ніхто цього не читає і слухати не хоче.
Навпаки слухають натяки російських шпигунів, що Катерина Ющенко американська шпигунка. Хто повірить, а хто і задумається. Зрада і підступ – це вигідний бізнес. Але ґави і карасі тільки розкривають роти, а до тями не беруть науки старшого брата.
Олекса Боярко
“Шантажистська держава” – такий термін останнім часом вживають західні політичні аналітики щодо чинного в Україні політичного режиму. Що вкладається у це поняття і з чим держава такого типу підійшла до президентських виборів? Перед мікрофоном політолог Микола Рябчук.
Микола Рябчук
Наскільки мені відомо, першим термін шантажистська держава вжив американський дослідник Кійт Дарден, який у той час працював у Гарвардському університеті і досліджував сліжозаписувані і свіжоотримані плівки майора Мельниченка.
Аналізуючи ці плівки він дійшов висновку, що шантаж є основним інструментом здійснення влади у постсовєцьких державах, зокрема, в Україні. Україна якраз є таким дуже добрим і характерним прикладом.
На його думку, шантажистська держава будується на 3 основних підвалинах. По-перше, стверджує Кійт Дарден, шантажистська держава толерує, а навіть заохочує корупцію. По-друге, шантажистська держава стежить за цією корупцією. Тобто це не є так, що люди собі можуть вдаватися до різних зловживань і ніхто про це нічого не знає.
Ні, постсовєцька шантажистська держава зберегла функції стеження. Тобто на це працює колишнє КДБ – теперішнє СБУ, як воно там в інших республіках називається, міліція, її спеціальні відділи, а також її новий орган, дуже потужний і впливовий орган стеження і репресій податкова адміністрація. Тобто другою підвалиною шантажистської держави є накопичення інформації про всілякі зловживання.
Нарешті, третій елемент шантажистської держави – це вибіркове застосування законів. Тобто як тільки суб’єкт господарчої діяльності, чи політичної стає нелояльним до правлячого режиму, то весь той компромат, який назбираний проти нього передається до відповідних слідчих органів. Тобто передається до суду, прокуратури. Такий суб’єкт неодмінно опиняється за ґратами, а його бізнес зруйнованим.
Отже, на цих 3 підвалинах збудовано досить ефективну систему. На думку багатьох аналітиків така система є досить, по-своєму, міцною, успішною і тривалою. Зрештою, ми бачили як працює ця шантажистська держава і в Росії, і в Україні.
В Росії є дуже класичний приклад Ходорковського, який був досить успішним бізнесменом поки не поліз у політику і не виявився ворогом народу. У нас таких прикладів теж чимало, починаючи від Павла Лазаренка, який був досить близьким приятелем і колегою Леоніда Кучми, аж поки не висловив бажання стати самому президентом і до багатьох інших політиків та бізнесменів.
Кійт Дарден будував свою аналітичну концепцію в основному аналізуючи виборчу кампанію 1999 року. Якраз цей період охоплюють плівки майора Мельниченка. Саме на підставі цих матеріалів він робив висновок про застосування шантажу для здобуття певних політичних цілей. Зрештою, ми знаємо і новіші приклади.
Власне, є два способи, так би мовити, сплати розрахунку. З одного боку платиться грошима і хабарями, а з іншого, платиться послухом, політичною покірністю. Сьогодні ми спостерігаємо використання цього шантажу під час президентської кампанії.
Є дуже багато прикладів, є дуже багато сигналів як податкова “наїжджає” на бізнесменів, котрі симпатизують опозиції, підтримують незалежні мас-медіа або навіть просто підозрюються у такі підтримці. Навіть якщо немає якихось прямих реальних доказів, що вони так роблять, але все одно для того, щоб провчити, щоб іншим не кортіло дуже часто вживаються репресивні заходи.
Що саме парадоксально, що ці саме репресивні заходи мають певні підстави. Тобто завжди можна щось знайти, якусь дірку у законах і в тій або тій діяльності економічній. Всі ці закони з усією суворістю застосовуються як правило до чужих, застосовуються на всю катушку. Натомість до своїх, тобто до лояльних бізнесменів і політиків ніякі закони не застосовуються або якщо і застосовуються, то дуже м’яко.
Спробуйте згадати кого з провладного табору було покарано за корупцію чи зловживання. Я таких прикладів особисто не пригадую.
Олекса Боярко
На черзі – традиційний екскурс в історію. Після поразки української революції політики-емігранти створили за кордоном “Державний центр Української Народної Республіки в екзилі”, очолюваний президентом. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після окупації Червоною армією наприкінці 1920 року усієї території Української Народної Республіки її уряд та Директорія переїхали до Польщі і заснували там Державний центр УНР в екзилі.
Він перебував у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Празі, згодом – у Мюнхені та Філадельфії. Функції президента держави виконував голова Директорії Симон Петлюра, а після його загибелі 26-го року – Андрій Лівицький. На початку 46-го року для реорганізації Державного центру були створені Контактна комісія та Координаційний комітет. Комітет підготував скликання передпарламенту – Української Національної Ради. До неї входили представники Українського національно-державного союзу, Українського національно-демократичного об’єднання, Української революційно-демократичної партії, Союзу земель соборної України, Селянської спілки, Української соціал-демократичної партії, Української партії соціалістів-революціонерів, мельниківської та бандерівської гілок Організації Українських Націоналістів. Перша сесія Ради відбулася 16–20 липня 1948 року в Аугсбурзі в Баварії. Сесія ухвалила “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного центру УНР”. Згідно з ним, Українська Національна Рада виконувала функції (цитата) “тимчасового законодавчого представництва аж до скликання на звільненій від окупації українській національно-державній території Установчих Зборів”.
На основі узгодження між партіями Рада створювала свій виконавчий орган (уряд) і обирала президента. Каденція Ради і президента становила 5 років, у перервах між сесіями Ради діяла її Президія. Президентами УНР в екзилі були Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький, Микола Плав’юк. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, голова Президії Української Національної Ради Михайло Воскобійник та голова екзильного уряду Іван Самійленко підписали у Києві Грамоту про складання повноважень та припинення діяльності Державного центру УНР в екзилі. А 24 серпня У Маріїнському палаці у Києві Микола Плав’юк передав президенту України Леоніду Кравчуку Грамоту, печатку, прапор і відзнаку президента УНР в екзилі.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 27 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні.
28-го жовтня виповнюється 70 років від утворення Національного заповідника “Софія Київська”. Але відзначення його ювілею українська влада перенесла на невизначений термін – адже 28 жовтня у центрі її уваги буде військовий парад та зустріч російського президента Путіна. З подробицями – Богдана Костюк.
Богдана Костюк
До складу заповідника входять унікальні пам’ятки, - каже керівник наукового відділу Ірина Марголина.
Ірина МарголинаM
Це Софіївський собор ХІ ст.. Це унікальна пам’ятка. В ній зберігаються понад 3 тисячі квадратних метрів фрески, 260 квадратних метрів мозаїки. Софійській собор і оточуючі його монастирські споруди входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Друга пам’ятка – це Золоті ворота. Колись вони слугували парадним в’їздом до Києва і отримали таку назву, тому що мали золоте покриття.
Наступна – це унікальна пам’ятка ХІІ ст. Кирилівська церква. В інтер’єрі зберігається 800 квадратних метрів унікальної фрески ХІІІ ст. Велику цікавість має унікальний портрет XVIII ст. виконаний у техніці живопису Темпера портрет ігумена Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського.
Андріївська церква – це перлина відомого зодчого Бартоломео Растреллі. Ще до складу нашого заповідника входить комплекс архітектурних пам’яток: Судацька фортеця, яка знаходиться у місті Судак на території Кримського півострова. Вона має цінність і історичну, і архітектурну, і археологічну.
Богдана Костюк
Досліджуються мозаїки, фрески та фундаменти усіх споруд, що входять до складу заповідника “Софія Київська”. Попереду на науковців чекають археологічні розкопки, моніторинг об’єктів, підготовка нових публікацій. Це все здійсненне, якщо держава надаватиме кошти для розвитку науки, а не для проведення військових парадів, - каже історик Сергій Кот.
Сергій Кот
70-тиліття Софії співпадає з планами проведення військового параду на Хрещатику з нагоди визволення території України. Знову пересікається 2 поняття – війна і культура. Культура – це найвище єство, яке створене було людством і цивілізацією. Завжди антиподом культури була і виступала війна.
Коли ми говоримо про поєднання цих понять в один день, то, звісно, я не є прихильником того параду. Краще я присвятив би це все свято відзначенню Софії як заповідника, як символу перемоги культури над війною.
Олекса Боярко
Російська політика в Україні у період президентських виборів – цій темі присвячений сьогодні нарис президента Українського пен-клуба Євгена Сверстюка.
Євген Сверстюк
Про російську політику в Україні говорити уникають. Одні тому, що це загальне місце, інші, як щось непристойне. На відміну від кота, який загримує непристойне пісочком, то ця політика навіть не загримується, не камуфлюються. Хай, мовляв, усі звикають як до норми.
Але справа в тому, що самі норми проголошені і ніби-то обов’язкові. Сама Росія і “брежнєвська” і “путінська” підписала норму як заборону іноземного втручання у внутрішні справи іноземних держав. Сама Російська православна церква московського патріархату визнала норму невтручання церкви у виборчий процес, самі політики стоять на сторожі норми.
Але наївно пояснювати російську приказку: “Закон што дишло, куда провернул, туда і вишло”. Суть не правової держави в тому, що універсальний принцип права, закону і обов’язку для всіх повертає до печерної норми готтентотів. Коли я тебе їм – це прогресивно і правильно, коли ти мене – це не вірно і реакційно.
Вершину безсоромності явив патріарх московський, якого не задовольняє політична демонстрація союзу Володимира Сабодана з Віктором Януковичем на фотографіях. Очевидно, вважаючи, що його митрополит не досить авторитетний патріарх особисто бере участь в агітації за зміцнення провладного кримінального режиму в Україні.
Звичайно, духовні проблеми його менше цікавлять, ніж “обьєдєнєніє російського і украінского народу”. Гасло Леніна і Сталіна про зближення двох братніх народів для нього вже позаду. З церковної дзвіниці він бачить вже комунізм “сліяніє і усілєніє статуса руского язика в Украінє”.
Після цього кремлівський придворний співець Кобзон, який обслуговував усіх вождів вже може дозволити собі політичний стриптиз. Він струшує з себе і звання депутата російської Держдуми, яке трохи стримує і навіть трохи глузд, пророкуючи громадянську війну в разі, коли Україна вибере Віктора Ющенка.
Набагато веселіше дивиться на справу Кіркоров-старший. Він так розбрехався перед українською публікою, що став агітувати за Віктора Ющенка, а спохватившись вибачився, що насправді хотів сказати за Віктора Януковича.
Цікаво, що російські артисти між собою говорять про якійсь одіозний характер Януковича і взагалі тримаються так польготно як представники з Москви в УРСР.
Звичайно приїхав робити погоду і Жириновський, неперевершений у нахабстві і вседозволеності. Він повідомив на “5 каналі”, що Росія найдемократичніша в світі, що Віктора Ющенка отруїла Юлія Тимошенко. Нарешті, спокійно додав, що на вибори в Україні приїде до Києва президент Росії Путін.
За цими фігурами снують сірі агенти спецслужб, які допомагають реалізувати сценарії технологів. На перший погляд, плани розраховані на дурнів. Купити Степана з прізвищем Козак із збіркою ОУН – в цьому є навіть поліційний дотеп. Але коли дати йому вивчити текст про дружину Віктору Ющенка як підозрілу американку, то це вже така блешня, якої не візьме жоден карась.
Але російські політтехнологи добре вивчили карасів. Виявилося багато карасів крутиться саме навколо блешня. Хай там газети пояснюють, що ця багатодітна українська мати давно домагається українського громадянства, але має на нього право лише після 5 років, що збувається саме тепер. Ніхто цього не читає і слухати не хоче.
Навпаки слухають натяки російських шпигунів, що Катерина Ющенко американська шпигунка. Хто повірить, а хто і задумається. Зрада і підступ – це вигідний бізнес. Але ґави і карасі тільки розкривають роти, а до тями не беруть науки старшого брата.
Олекса Боярко
“Шантажистська держава” – такий термін останнім часом вживають західні політичні аналітики щодо чинного в Україні політичного режиму. Що вкладається у це поняття і з чим держава такого типу підійшла до президентських виборів? Перед мікрофоном політолог Микола Рябчук.
Микола Рябчук
Наскільки мені відомо, першим термін шантажистська держава вжив американський дослідник Кійт Дарден, який у той час працював у Гарвардському університеті і досліджував сліжозаписувані і свіжоотримані плівки майора Мельниченка.
Аналізуючи ці плівки він дійшов висновку, що шантаж є основним інструментом здійснення влади у постсовєцьких державах, зокрема, в Україні. Україна якраз є таким дуже добрим і характерним прикладом.
На його думку, шантажистська держава будується на 3 основних підвалинах. По-перше, стверджує Кійт Дарден, шантажистська держава толерує, а навіть заохочує корупцію. По-друге, шантажистська держава стежить за цією корупцією. Тобто це не є так, що люди собі можуть вдаватися до різних зловживань і ніхто про це нічого не знає.
Ні, постсовєцька шантажистська держава зберегла функції стеження. Тобто на це працює колишнє КДБ – теперішнє СБУ, як воно там в інших республіках називається, міліція, її спеціальні відділи, а також її новий орган, дуже потужний і впливовий орган стеження і репресій податкова адміністрація. Тобто другою підвалиною шантажистської держави є накопичення інформації про всілякі зловживання.
Нарешті, третій елемент шантажистської держави – це вибіркове застосування законів. Тобто як тільки суб’єкт господарчої діяльності, чи політичної стає нелояльним до правлячого режиму, то весь той компромат, який назбираний проти нього передається до відповідних слідчих органів. Тобто передається до суду, прокуратури. Такий суб’єкт неодмінно опиняється за ґратами, а його бізнес зруйнованим.
Отже, на цих 3 підвалинах збудовано досить ефективну систему. На думку багатьох аналітиків така система є досить, по-своєму, міцною, успішною і тривалою. Зрештою, ми бачили як працює ця шантажистська держава і в Росії, і в Україні.
В Росії є дуже класичний приклад Ходорковського, який був досить успішним бізнесменом поки не поліз у політику і не виявився ворогом народу. У нас таких прикладів теж чимало, починаючи від Павла Лазаренка, який був досить близьким приятелем і колегою Леоніда Кучми, аж поки не висловив бажання стати самому президентом і до багатьох інших політиків та бізнесменів.
Кійт Дарден будував свою аналітичну концепцію в основному аналізуючи виборчу кампанію 1999 року. Якраз цей період охоплюють плівки майора Мельниченка. Саме на підставі цих матеріалів він робив висновок про застосування шантажу для здобуття певних політичних цілей. Зрештою, ми знаємо і новіші приклади.
Власне, є два способи, так би мовити, сплати розрахунку. З одного боку платиться грошима і хабарями, а з іншого, платиться послухом, політичною покірністю. Сьогодні ми спостерігаємо використання цього шантажу під час президентської кампанії.
Є дуже багато прикладів, є дуже багато сигналів як податкова “наїжджає” на бізнесменів, котрі симпатизують опозиції, підтримують незалежні мас-медіа або навіть просто підозрюються у такі підтримці. Навіть якщо немає якихось прямих реальних доказів, що вони так роблять, але все одно для того, щоб провчити, щоб іншим не кортіло дуже часто вживаються репресивні заходи.
Що саме парадоксально, що ці саме репресивні заходи мають певні підстави. Тобто завжди можна щось знайти, якусь дірку у законах і в тій або тій діяльності економічній. Всі ці закони з усією суворістю застосовуються як правило до чужих, застосовуються на всю катушку. Натомість до своїх, тобто до лояльних бізнесменів і політиків ніякі закони не застосовуються або якщо і застосовуються, то дуже м’яко.
Спробуйте згадати кого з провладного табору було покарано за корупцію чи зловживання. Я таких прикладів особисто не пригадую.
Олекса Боярко
На черзі – традиційний екскурс в історію. Після поразки української революції політики-емігранти створили за кордоном “Державний центр Української Народної Республіки в екзилі”, очолюваний президентом. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після окупації Червоною армією наприкінці 1920 року усієї території Української Народної Республіки її уряд та Директорія переїхали до Польщі і заснували там Державний центр УНР в екзилі.
Він перебував у Тарнові, Ченстохові, Варшаві, Парижі, Празі, згодом – у Мюнхені та Філадельфії. Функції президента держави виконував голова Директорії Симон Петлюра, а після його загибелі 26-го року – Андрій Лівицький. На початку 46-го року для реорганізації Державного центру були створені Контактна комісія та Координаційний комітет. Комітет підготував скликання передпарламенту – Української Національної Ради. До неї входили представники Українського національно-державного союзу, Українського національно-демократичного об’єднання, Української революційно-демократичної партії, Союзу земель соборної України, Селянської спілки, Української соціал-демократичної партії, Української партії соціалістів-революціонерів, мельниківської та бандерівської гілок Організації Українських Націоналістів. Перша сесія Ради відбулася 16–20 липня 1948 року в Аугсбурзі в Баварії. Сесія ухвалила “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного центру УНР”. Згідно з ним, Українська Національна Рада виконувала функції (цитата) “тимчасового законодавчого представництва аж до скликання на звільненій від окупації українській національно-державній території Установчих Зборів”.
На основі узгодження між партіями Рада створювала свій виконавчий орган (уряд) і обирала президента. Каденція Ради і президента становила 5 років, у перервах між сесіями Ради діяла її Президія. Президентами УНР в екзилі були Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький, Микола Плав’юк. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, голова Президії Української Національної Ради Михайло Воскобійник та голова екзильного уряду Іван Самійленко підписали у Києві Грамоту про складання повноважень та припинення діяльності Державного центру УНР в екзилі. А 24 серпня У Маріїнському палаці у Києві Микола Плав’юк передав президенту України Леоніду Кравчуку Грамоту, печатку, прапор і відзнаку президента УНР в екзилі.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
