Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:05

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Здійснені більшовизмом депортації за етнічною ознакою.


Сергій Грабовський

Київ, 29 жовтня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні ми розповідатимемо про здійснені більшовизмом депортації за етнічною ознакою.

60 років тому Кремль і комуністична влада тодішньої Польщі вирішили провести так званий “обмін населенням” у прикордонних областях, який вилився насамперед у депортацію етнічних українців. Перед мікрофоном історик Юрій Шаповал.


Юрій Шаповал

Ще влітку 1944 року Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР зробив спробу приєднати до території УРСР Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Було навіть складено карту Хомської області. Однак Кремль тоді відкинув ці пропозиції, оскільки вже було сформовано інше бачення повоєнного облаштування Європи.

Хрущов отримав несподіване і навіть трохи дивне завдання – від імені уряду України підписати серйозний міждержавний документ Угоду з польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР.

Кілька разів Хрущов вилітав до Любліна, де знаходився польський комітет національного визволення і 9 вересня 1944 року і була підписана угода, з якої переселення і почалося.

Ця угода передбачала переселення на територію України всіх українців, які проживали в Хелмському, Грибишевському, Томашівському та ряді інших повітів у Холмщині у Польщі.

Стосувалося це також і інших районів Польщі, де були українці, які побажали переселитися з польської території в Україну, а також евакуацію в Польщу всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року і мешкали в Україні.

В угоді наголошувалося на тому, що евакуація є добровільною, тому примус не може бути застосований ні прямо ні посередньо. А термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944 і до першого лютого 1945 року.

По суті жодна з цих домовленостей, окрім, звісно, самого факту переселення так і не була виконана. Переселення почалося таки в жовтні 1944 року, але тривало воно значно довше, ніж до лютого 1945 року.

Ось тут мені б хотілося згадати слова Жан-Жака Русо, який, як ви розумієте, не мав ніякого відношення до подій, про якій йдеться. Одначе саме він, коли звертаючись до поляків, сказав: “Якщо ви не можете зробити так, щоб вас не з’їли, то зробіть хоча б так, щоб вас не перетравили”.

Згадувалися мені ці слова, коли я працював з документами про переселення. Втім, пригадався не лише Русо, а і відома колись письменниця і дружина Олександра Корнійчука Ванда Василевська. Ця прокомуністично налаштована активно польська пані очолювала в 1944 році Спілку польських патріотів у Радянському Союзі, що проводили ідеологічну роботу у Війську Польському.

Так от Василевська в момент, коли наближався момент звільнення Варшави, і їй почали натякати на необхідність повернення для роботи там відповіла, що нікуди не поїде з Києва. “Я поїду лише тоді, коли Польща стане сімнадцятою союзною республікою СРСР”, - сказала вона. В Радянському Союзі тоді було 16 республік.

Як відомо, Богові дякуючи цього не сталося, оскільки крім полковника польської армії Василевської були інші поляки. Вони хоч і змушені були опинитися під Совєтами, але залишалися таки поляками. Тому мене не здивувало те, що з польського боку спостерігалася затримка у реалізації Люблінської угоди.

Поляки мали мотиви для такої поведінки і такого зволікання: це відстоювання претензій на землі Західної України, це сподівання на виникнення війни між Великобританією, США та Радянським Союзом. Підтвердженням тому ми в документах знаходимо багато.

На початку 1945 року, наприклад, заступник головного представника уряду УРСР полковник держбезпеки Гребченко інформував про те, що більшість апаратів районних уповноважених Тимчасового польського уряду засмічена націоналістичним елементом, членами Армії Крайовою та іншими ворожими радянській владі особами.

Органи НКВД і НКГБ західних областей розпочали перевірку і значну кількість поляків звільнили з роботи і заарештували за антирадянську діяльність. Заарештовувати органи вміли, а от перетравити, як висловився Русо, поляків, як показала, зрештою, історія, таки не змогли.

При цьому прокомуністична, але ж при тому польська влада фундаментально взялася за депортацію українського населення з Польщі. Вже на початку листопада 1944 перші транспорти з українцями прибули до УРСР.

На цих людей тут чекали відсутність житла, їжі, елементарних побутових умов, жорстке ставлення місцевої влади, вимога вступати до колгоспів. Зворотна реакція на забарилася. Українці, яким зовсім не солодко було в Польщі зрозуміли, що у сталінському раю ще гірше і почали шукати шляхи назад.

Декому віддавалося повертатися і ці люди розповідали, що насправді означає виїзд до України. Агітація зробила свою справу і до вересня 1945 року з Польщі було виселено менше, ніж 50% осіб призначених для переселення.

От за цих умов польська влада почала тиснути. Польські військові тероризували українське населення. Було здійснено масові вбивства українців, сталися пограбування, підпали майна окремих господарств і цілих сіл.

Документи радянської спецслужби повною мірою відбили факти такого роду насильства, що покликане було стимулювати виїзд українців з Польщі. Однак і влада в Україні почала тиснути на поляків, щоб вони виїздили.

Відбулося кілька протесних польських акцій. Скажімо, така акція відбулася у Львові. Зрештою, сталінський режим змушений був декого з поляків заарештувати. Але поляків тоді не вбивали.

Отже, у Варшаві, Києві і Москві зрозуміли, що ця акція не отримала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення. З кінця літа-осені 1945 вирішили перейти до застосування винятково примусових заходів щодо переселення.

Ці дії супроводжувалися міждержавними переговорами і підписанням спільних документів. Так і діяли: переговори і переселення, переселення і переговори. Нарешті, в травні 1947 року було підписано підсумковий документ, а за офіційною статистикою на жовтень 1946 року з України до Польщі було переселено понад 800 тисяч осіб, а з Польщі до УРСР станом на березень 1947 переселили близько 500 тисяч осіб.

Ні акція “Вісла”, що розпочалася в квітні тривала до липня 1947, ні згадане вже польське-українсько переселення не сприяло поліпшенню стосунків між нашими народами.

Дослідники люблять підкреслювати, що переселення поляків та українців залишили психологічну травму у свідомості обох народів. Напевно, це так.

Та видається все-таки мені, що в ході депортацій поляки не дали себе перетравити, як казав безсмертний Русо. А от щодо українців з Польщі маю сумнів. Частину з них сталінський режим проковтнув, а частину вже самі поляки перетравили, оскільки власні інтереси мали.

Не дорікаю, просто це ще один урок для українців. Співпрацюйте з ким завгодно, з ким кон’юнктура вимагає, сповідуйте різні вектори, але не забувайте хто ви. Краще за Русо не скажеш.

Олекса Боярко

Упродовж вісімнадцяти місяців від грудня 1939 року до початку німецько-радянської війни тривала депортація польського населення Західної України до Сибіру, Казахстану та Комі АРСР. Розповідає наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Невдовзі після приєднання Західної України до СРСР радянське керівництво вдалося до депортації звідти польського населення, яке розглядалося як “небажаний елемент”. Перший етап депортації розпочався наказом міністра внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 29 грудня. Згідно з ним, від 10 лютого до кінця березня 1940 року до Сибіру, Казахстану та Комі АРСР були виселені 89 тисяч польських військових і цивільних колоністів. Під час другого етапу від 13 квітня до кінця травня до Казахстану були вивезені польські поміщики, заможні селяни, мешканці прикордоння, громадські діячі, підприємці, торговці, діячі самоуправління, судді, прокурори, державні службовці, офіцери, жандарми. Тоді ж були депортовані і родини полонених офіцерів Війська Польського, розстріляних у Катині, Харкові та Твері за рішенням політбюро ЦК ВКП(б). Третя акція відбулася у червні–липні. Тоді вглиб Радянського Союзу були перевезені 58 тисяч утікачів з німецької зони окупації Польщі, які не захотіли прийняти радянське громадянство. 85% з них становили євреї, 15% – поляки. Остання хвиля депортації почалася 22 травня 41 року. Вивезенню на схід підлягали представники польської інтеліґенції, залізничники, висококваліфіковані робітники, родини осіб, заарештованих минулого року, і загалом усі так звані “підозрілі” поляки.

Упродовж місяця були депортовані 11 тисяч 93 особи, проте акція припинилася через початок німецько-радянської війни і швидкий відступ Червоної армії із Західної України. Олекса Боярко

Об‘єктами переслідувань та депортацій стали і так звані радянські німці, значна частина котрих мешкала на території України. Перед мікрофоном політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Події 1939-1945 рр. стали для місцевих німців на теренах колишнього Радянського Союзу великою трагедією, що замовчується офіційними ЗМІ країн СНД і дотепер. Етнічний апокаліпсис для німців розпочався ще в 30-ті роки ХХ століття, коли було знищено основну інфраструктуру національного життя.

Прикметною рисою німців в межах колишнього СРСР була заможність. Як правило вони були ефективними господарями і майже всі потрапили до категорії куркулів. Чимало німців України потерпало від голодомору 1932-33 рр.

У цей період було знищено німецьке церковне життя. Церкви передано для господарських потреб. У 1936-38 рр. було винищено більшість німецької інтелігенції. Після розподілу Польщі за домовленістю між Москвою і Берліном всіх німців з Галичини і Волині репатріювали до Німеччини.

У 1940 році депортували німців з Буковини і Бессарабії. У 1941 році радянська влада виселила німців 20 серпня з Лівобережжя України та Криму, проте не встигла здійснити цю акцію на Правобережжі.

Виселення відбувалося звичайними для того часу і політичною системи методами, загибеллю людей з конфіскацією майна, голодом і епідемією, з посиленням у регіонах часто непридатних для проживання людей.

Усіх дорослих чоловіків і жінок було записано до так званих трудових армій. Решта німецького населення перебувала у спецпоселеннях під контролем спецкомендатур. Фактично то було тотальне інтернування цілої етнічної групи, інтернування саме за етнічною ознакою. Радянські гасла інтернаціоналізму не витримали випробування реальністю.

Взагалі на той час німців у Радянському Союзі було де-факто поставлено поза законом як владою, так часто-густо і пересічними радянськими людьми. Оскільки німці в пропаганді належали до категорії “фашистів”, то їм ніхто не гарантував недоторканності життя, майна, не кажучи вже про національну і особисту гідність.

Згодом по війні сотні тисяч німців почнуть приховувати своє етнічне походження, намагаючись записуватися навіть євреями, не зважаючи на політику державного антисемітизму, аби тільки не німцями.

Йшлося не лише про депортації з прикордонних, але і з внутрішніх районів СРСР. Так, зокрема, у вересні, 1941 року було виселено до Центральної Азії німців Автономної республіки німців Поволжя, а у 1945 році зліквідовано автономію.

Під час відступу німецьких військ з України у 1943 році було виселено німецькою владою з України 350 тисяч місцевих німців спочатку до Польщі: регіон Вартегау, а пізніше до Німеччини.

Після окупації Сходу Німеччини радянськими військами у 1945 році СРСР вивіз звідти 250 тисяч лише українських німців, але не на Україну, а на Північ, в Комі, АРСР на роботу в лісах і копальнях, частина потрапила до Центральної Азії.

Німці в СРСР зазнали тих великих насильств і наруги, що цілком підпадає під поняття етноциду. Статистика людських втрат серед радянських німців за названий період ще й досі відсутня. Але порівнюючи з іншими депортованими народами: кримськими татарами, чеченцями, калмиками, карачаївцями та іншими, які під час депортації втрачали понад 40% свого людського складу, то враховуючи особливе ставлення радянського апарату і населення саме до німців їхні втрати, напевне, було значно більші.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Зустрінемося після першого туру президентських виборів в Україні.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG