Доступність посилання

ТОП новини

“Сюжети”: Український театр підчас німецької окупації; Книга “Русскіє на снєгу”; Відсутність культурної політики держави.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 29 жовтня 2004 року.

Надія Степула

Звучить фрагмент із пісні “Палять листя” – слова і музика Комстя Москальця, у виконанні Віктора Морозова

...Палять листя... І сюжети людського буття, оповиті печальним гіркуватим димом від осінніх багать, стають трохи теплішими.

Дорогі слухачі! На хвилях радіо “Свобода” з вами радіожурнал “Сюжети”. Я – Надія Степула – автор і ведуча – вітаю вас!

Осінь 1942 року. “У вівторок повернувся з гестапо Лисенко... Студенти драматичного відділу консерваторії... одержали повістки до Німеччини – 80 відсотків драматичного відділення.... В консерваторії тиша... Люди ходять чорні від недоїдання і жахливого настрою.... І нестерпно тягнеться час...” – ці уривчасті фрази – із “Київського щоденника” Ірини Хорошунової.

Під час окупації вона працювала палітурницею в бібліотеці, яку окупанти комплектували для вивезення до Німеччини. “Щоденник” передала Валерієві Гайдабурі Неля Кузьменко, колишня працівниця Музею історії Другої світової війни.

Валерій Гайдабура - автор книги “Театр між Гітлером і Сталіним”, яка цього року з’явилася у світ у видавництві “Факт”. Це книга про український театр доби окупації під час Другої світової війни.

За театрознавчі дослідження в царині українського театру Валерій Гайдабура відзначений премією імені Уласа Самчука в галузі театрознавста - Торонтського українського театру “Заграва”.

Доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України, Валерій Гайдабура протягом багатьох літ зібрав безліч документальних, іконографічних свідчень, дослідив архівні матеріали, щоб відтворити унікальну сторінку театрального процесу в Україні у часи, позначені чорною міткою окупації.

Цей сюжет – у розмові Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.

Інна Набока

Пане Валерію, що спонукало Вас взятися за таку складу тему як український театр часів німецької окупації?

Валерій Гайдабура

Спонукала розмова і зустріч з одним актором від якого я вперше дізнався, що існував під час окупації театр. Це, так би мовити, номінально. Але якщо говорити укрупнено, то гадаю, що це просто Божий промисел.

Було лячно, тому що я зовсім не знав як ящик Пандори, що там лежить. Можливо, це був якийсь профашистський, можливо, взагалі щось таке супер колабораціоністське.

Тільки витративши на це кілька років, побувавши в усіх театрах, зустрівши безліч людей, яких уже і в живих немає, які працювали під час окупації, то я зрозумів, що це театр був високого патріотичного наповнення.

Не дивлячись на те, що дозволений цей театр був фашистами виключно з їх інтересів. Німцям потрібна була розвага для вояків. І вони сказали, що театри повинні працювати. Але скориставшись тим театральні діячі спрямували всю свою діяльність в основному на місцевого глядача, тобто на українців.

І українці в особі театру мали і газету, і книгу, і ЗМІ. Театр ставав місцем зустрічі людей, контактування і місцем, де жила надія, де жила українська мова і мистецтво.

Надія Степула

Дорогі слухачі, в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ви почуєте продовження інтерв’ю Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.

Серед численних книг, які відбивають у собі сюжети Другої світової війни, несподіваних не так і мало. Сюжет про одну з них пропонує Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, заступник головного редактора часопису “Сучасність”. Йдеться ...

Сергій Грабовський

...про щирість авторського голосу, який веде розповідь на тему, здавалося б, давно уздовж і впоперек заяложену. Про небуденну і, здавалося б, неможливу в добу тотального єдиномислія постать людини, котру ти прозираєш крізь текст і крізь роки.

“Русскіє на снєгу”. Так зветься книга. Російською мовою, автор – Дмитро Панов, військовий льотчик і політпрацівник часів Другої світової війни.

Здавалося б, у кращому разі – правдиві описання бойових поєдинків, а все інше - звичайні оповідки совєтського льотчика, котрий, звісно, може критикувати командування за “окремі недоліки”, але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього народу.

Та книга написана зовсім інакше. Отож – декілька цитат. “Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справжніми авторами ніхто не панькається. Їх укладали в братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”.

“Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов’язане з відступом”.

“Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був, як у худоби, що її гнали на забій.”

“Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами”.

Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятки ворожих літаків. Був представлений до звання Героя Совєтського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного Прапора.

Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам. Але нічого не зробиш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову і політичну кар’єру.

Власне кажучи, книга льотчика Панова, яка вийшла друком у Львові, де на початку 1990-х- років провів останні роки свого життя колишній винищувач, це – головна його бойова перемога. Над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців, для яких народ був і є тільки бидлом.

Надія Степула

Леонід Фінкельштейн, директор видавництва “Факт”, пов’язує розширення ринку української книги з культурною політикою держави. І впевнений, що читачем української книги має стати і той, хто належить до російськомовних читачів.

Леонід Фінкельштейн

Я вважаю, що на сьогоднішній день один з наших головних гасел виглядає так: “Російськомовна людина повинна стати україночитаючою”. Це гасло необхідне.

Але я дуже сподіваюся і дуже хочу, щоб, скажімо, років через п’ять це гасло було не потрібним. В нас і питання культури, і мови, і стратегії розбилося на декілька різних тусовок. В нас немає культурної політики. Є роздрібненість прошарків хай інтелігенції, хай попсовиків, неважливо кого.

Але це не є культурна політика. Всі хочуть читати українською. Жодна держава без гуманітарної сфери, а якщо буде точніше без культурної політики існувати не може. Давайте скажемо чесно власній державі українська книга і культура взагалі непотрібна.

Звучить фрагмент пісні Володимира Горбатюка на слова Сергія Грабара.

Надія Степула

Творчі дуети останнім часом набули особливої популярності на культурних просторах України. Один із них – поет і прозаїк Сергій Грабар та кобзар Володимир Горбатюк. Про творчу співпрацю - самі автори.

Сергій Грабар

Колись з делегацією я приїхав до славного міста Канева. Ми зустрілися з Володею і познайомилися. Він співав, як і по сьогоднішній день співає біля могили Тараса.

Що стосується співпраці. Теж воно якось виникло. Я сказав, що я там вірші пишу, а Володя сказав, щоб я показав. Я і показав. Після того він деякі вірші взяв. Йому сподобалося. Почалась співпраця.

Богдана Костюк

Пане Володимире, що сподобалося саме у віршах?

Володимир Горбатюк

Знаєте, я до поезії досить таки прискіпливий. В мене багато різних віршів різних поетів, які дають свої вірші, тільки почувши, що я співаю, щось мало-мальськи пишу. Це, мабуть, хвороба всіх поетів.

Але в даному випадку, коли я прочитав вірші пана Сергія, то я просто відчув музики в його віршах. Є такі вірші, які просто ніколи не можна класти. Вірші буває кладуть на музику, але то вже не музика. То щось таке між музикою і просто прозою.

В даному випадку просто у нього асоціативні такі вірші, що просто відчуваєш. Навіть не треба вслухатися так як музику. Коли ми починаємо робити, музики, слухати окремі ноти і інструменти і т.д., то ми втрачаємо цільне враження від твору. Так і в даному випадку. Вірші Сергія треба читати серцем.

Надія Степула

Звучить фрагмент пісні “Палять листя”

.... Вмирає листя, спалене жертовно, немов чуттів тендітний сухостій. Вогню жарини в попелі – їх повно... Їх можна ще роздмухати... постій...”


Тендітний сухостій почуттів – те, що, за словами Генріха Гейне, “ангели називають небесною відрадою, демони – пекельною мукою, а люди – любов’ю”. Послухаймо сюжет про таємницю цього найзагадковішого почуття – від Анастасії Степули, студентки Інституту журналістики.

Анастасія Степула

Хочеш я розповім тобі секрет?Тільки ти погодься ,що ти до сих пір ніц не знав!

Але ж питався, правда? Якщо скажеш: “ні” - я не повірю. Бо про те питається кожен. Але хто в кого....Хто у Бога,хто у долі, хто у диявола, хто у людини.Питається кожен,але навряд чи хтось знаходить відповідь! І навряд чи знайде, всі її лиш відчувають десь глибоко у собі.

Посередині між ребрами, у якійсь такій глуші, що хвилювання передає частішими поштовхами. Бух-бух-бух-бух. Мов годинник: тік-так-тік-так. Але питатися не є марним,бо кожен чує і відчуває, міряє і мріє, аналізує по- своєму. Так ти хочеш знати мій секрет? Ні, я не дам тобі відповіді, хіба що тільки запитаннями....

Ти знаєш оті поцілунки, коли подих перехоплює, ніби останній раз торкаєшся тих ніжних ,м’яких губ? Коли заплющуєш очі в надії сфотографувати цю мить у себе в голові, затягнути її на вічність?

А чи знаєш ти те небажання засинати, коли для серця рідна вже людина тихенько спить, обіймаючи тебе так тепло?

І чи не охоплює тебе зненацька болюче горе, бездонний страх, коли ти думаєш про смерть? Та ні,не про свою ж..."А як же потім? Як далі жить тоді?" -Ти так не думаєш ніколи?

Чи сяють в тебе очі полум’ям,чи сонцем, чи як зірки,коли ти чуєш рідний,знайомий до півтону голос?

Чи не з’являється в душі тепло, (то, мабуть, щастя), від погляду нестримного, вражаючого глибиною,одного?

І не здається,що на кінцях пальців, замість нервів, на подушечках, з’являються магніти, що тягнуть руки доторкнутися?

Чи знайомий тобі біль, що може вдарити у груди, а може й з-за спини? Що може бути спричинений і з твоєї вини....

І сльози! - знаєш ти? Що кожна сльозинка для тебе, як камінь на душі, бо боляче дивитись, як плаче та людина, якій ти згоден дати все, лише б вона була щаслива.

А як то весело мовчати...удвох? Читати, їздити, гуляти, дивитись, танцювати, вірші писати, засмагати, подорожувати, обожнювати, цілувати, планувати, мріяти......удвох! Ти розумієш?

"Ніхто не любить сильно так як я"- так кожен каже. І я кажу, І кажеш ти. Бо кожен знає,що ніхто не відчуває так само як і він. І кожен має рацію.

Ти знаєш, що таке кохання? Ти тямиш, в чому мій секрет?!..

Звучить фрагмент пісні “Палять листя”

Надія Степула

“...Тоді лиш двоє таємницю зберігає, коли один із них її не знає”, - зауважував мудрий Уїльям Шекспір багато століть тому, полишивши світові багато неповторних сюжетів про такі таємниці. Але про це – іншим разом.

Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.

Пісню “Палять листя” поета і композитора Костя Москальця виконував Віктор Морозов.

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Дякуємо за увагу!

Грійтеся теплом спаленого листя, діліться теплом сердець!

До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG