Аудіозапис програми:
Київ, 29 жовтня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент із пісні “Палять листя” – слова і музика Комстя Москальця, у виконанні Віктора Морозова
...Палять листя... І сюжети людського буття, оповиті печальним гіркуватим димом від осінніх багать, стають трохи теплішими.
Дорогі слухачі! На хвилях радіо “Свобода” з вами радіожурнал “Сюжети”. Я – Надія Степула – автор і ведуча – вітаю вас!
Осінь 1942 року. “У вівторок повернувся з гестапо Лисенко... Студенти драматичного відділу консерваторії... одержали повістки до Німеччини – 80 відсотків драматичного відділення.... В консерваторії тиша... Люди ходять чорні від недоїдання і жахливого настрою.... І нестерпно тягнеться час...” – ці уривчасті фрази – із “Київського щоденника” Ірини Хорошунової.
Під час окупації вона працювала палітурницею в бібліотеці, яку окупанти комплектували для вивезення до Німеччини. “Щоденник” передала Валерієві Гайдабурі Неля Кузьменко, колишня працівниця Музею історії Другої світової війни.
Валерій Гайдабура - автор книги “Театр між Гітлером і Сталіним”, яка цього року з’явилася у світ у видавництві “Факт”. Це книга про український театр доби окупації під час Другої світової війни.
За театрознавчі дослідження в царині українського театру Валерій Гайдабура відзначений премією імені Уласа Самчука в галузі театрознавста - Торонтського українського театру “Заграва”.
Доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України, Валерій Гайдабура протягом багатьох літ зібрав безліч документальних, іконографічних свідчень, дослідив архівні матеріали, щоб відтворити унікальну сторінку театрального процесу в Україні у часи, позначені чорною міткою окупації.
Цей сюжет – у розмові Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.
Інна Набока
Пане Валерію, що спонукало Вас взятися за таку складу тему як український театр часів німецької окупації?
Валерій Гайдабура
Спонукала розмова і зустріч з одним актором від якого я вперше дізнався, що існував під час окупації театр. Це, так би мовити, номінально. Але якщо говорити укрупнено, то гадаю, що це просто Божий промисел.
Було лячно, тому що я зовсім не знав як ящик Пандори, що там лежить. Можливо, це був якийсь профашистський, можливо, взагалі щось таке супер колабораціоністське.
Тільки витративши на це кілька років, побувавши в усіх театрах, зустрівши безліч людей, яких уже і в живих немає, які працювали під час окупації, то я зрозумів, що це театр був високого патріотичного наповнення.
Не дивлячись на те, що дозволений цей театр був фашистами виключно з їх інтересів. Німцям потрібна була розвага для вояків. І вони сказали, що театри повинні працювати. Але скориставшись тим театральні діячі спрямували всю свою діяльність в основному на місцевого глядача, тобто на українців.
І українці в особі театру мали і газету, і книгу, і ЗМІ. Театр ставав місцем зустрічі людей, контактування і місцем, де жила надія, де жила українська мова і мистецтво.
Надія Степула
Дорогі слухачі, в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ви почуєте продовження інтерв’ю Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.
Серед численних книг, які відбивають у собі сюжети Другої світової війни, несподіваних не так і мало. Сюжет про одну з них пропонує Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, заступник головного редактора часопису “Сучасність”. Йдеться ...
Сергій Грабовський
...про щирість авторського голосу, який веде розповідь на тему, здавалося б, давно уздовж і впоперек заяложену. Про небуденну і, здавалося б, неможливу в добу тотального єдиномислія постать людини, котру ти прозираєш крізь текст і крізь роки.
“Русскіє на снєгу”. Так зветься книга. Російською мовою, автор – Дмитро Панов, військовий льотчик і політпрацівник часів Другої світової війни.
Здавалося б, у кращому разі – правдиві описання бойових поєдинків, а все інше - звичайні оповідки совєтського льотчика, котрий, звісно, може критикувати командування за “окремі недоліки”, але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього народу.
Та книга написана зовсім інакше. Отож – декілька цитат. “Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справжніми авторами ніхто не панькається. Їх укладали в братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”.
“Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов’язане з відступом”.
“Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був, як у худоби, що її гнали на забій.”
“Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами”.
Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятки ворожих літаків. Був представлений до звання Героя Совєтського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного Прапора.
Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам. Але нічого не зробиш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову і політичну кар’єру.
Власне кажучи, книга льотчика Панова, яка вийшла друком у Львові, де на початку 1990-х- років провів останні роки свого життя колишній винищувач, це – головна його бойова перемога. Над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців, для яких народ був і є тільки бидлом.
Надія Степула
Леонід Фінкельштейн, директор видавництва “Факт”, пов’язує розширення ринку української книги з культурною політикою держави. І впевнений, що читачем української книги має стати і той, хто належить до російськомовних читачів.
Леонід Фінкельштейн
Я вважаю, що на сьогоднішній день один з наших головних гасел виглядає так: “Російськомовна людина повинна стати україночитаючою”. Це гасло необхідне.
Але я дуже сподіваюся і дуже хочу, щоб, скажімо, років через п’ять це гасло було не потрібним. В нас і питання культури, і мови, і стратегії розбилося на декілька різних тусовок. В нас немає культурної політики. Є роздрібненість прошарків хай інтелігенції, хай попсовиків, неважливо кого.
Але це не є культурна політика. Всі хочуть читати українською. Жодна держава без гуманітарної сфери, а якщо буде точніше без культурної політики існувати не може. Давайте скажемо чесно власній державі українська книга і культура взагалі непотрібна.
Звучить фрагмент пісні Володимира Горбатюка на слова Сергія Грабара.
Надія Степула
Творчі дуети останнім часом набули особливої популярності на культурних просторах України. Один із них – поет і прозаїк Сергій Грабар та кобзар Володимир Горбатюк. Про творчу співпрацю - самі автори.
Сергій Грабар
Колись з делегацією я приїхав до славного міста Канева. Ми зустрілися з Володею і познайомилися. Він співав, як і по сьогоднішній день співає біля могили Тараса.
Що стосується співпраці. Теж воно якось виникло. Я сказав, що я там вірші пишу, а Володя сказав, щоб я показав. Я і показав. Після того він деякі вірші взяв. Йому сподобалося. Почалась співпраця.
Богдана Костюк
Пане Володимире, що сподобалося саме у віршах?
Володимир Горбатюк
Знаєте, я до поезії досить таки прискіпливий. В мене багато різних віршів різних поетів, які дають свої вірші, тільки почувши, що я співаю, щось мало-мальськи пишу. Це, мабуть, хвороба всіх поетів.
Але в даному випадку, коли я прочитав вірші пана Сергія, то я просто відчув музики в його віршах. Є такі вірші, які просто ніколи не можна класти. Вірші буває кладуть на музику, але то вже не музика. То щось таке між музикою і просто прозою.
В даному випадку просто у нього асоціативні такі вірші, що просто відчуваєш. Навіть не треба вслухатися так як музику. Коли ми починаємо робити, музики, слухати окремі ноти і інструменти і т.д., то ми втрачаємо цільне враження від твору. Так і в даному випадку. Вірші Сергія треба читати серцем.
Надія Степула
Звучить фрагмент пісні “Палять листя”
.... Вмирає листя, спалене жертовно, немов чуттів тендітний сухостій. Вогню жарини в попелі – їх повно... Їх можна ще роздмухати... постій...”
Тендітний сухостій почуттів – те, що, за словами Генріха Гейне, “ангели називають небесною відрадою, демони – пекельною мукою, а люди – любов’ю”. Послухаймо сюжет про таємницю цього найзагадковішого почуття – від Анастасії Степули, студентки Інституту журналістики.
Анастасія Степула
Хочеш я розповім тобі секрет?Тільки ти погодься ,що ти до сих пір ніц не знав!
Але ж питався, правда? Якщо скажеш: “ні” - я не повірю. Бо про те питається кожен. Але хто в кого....Хто у Бога,хто у долі, хто у диявола, хто у людини.Питається кожен,але навряд чи хтось знаходить відповідь! І навряд чи знайде, всі її лиш відчувають десь глибоко у собі.
Посередині між ребрами, у якійсь такій глуші, що хвилювання передає частішими поштовхами. Бух-бух-бух-бух. Мов годинник: тік-так-тік-так. Але питатися не є марним,бо кожен чує і відчуває, міряє і мріє, аналізує по- своєму. Так ти хочеш знати мій секрет? Ні, я не дам тобі відповіді, хіба що тільки запитаннями....
Ти знаєш оті поцілунки, коли подих перехоплює, ніби останній раз торкаєшся тих ніжних ,м’яких губ? Коли заплющуєш очі в надії сфотографувати цю мить у себе в голові, затягнути її на вічність?
А чи знаєш ти те небажання засинати, коли для серця рідна вже людина тихенько спить, обіймаючи тебе так тепло?
І чи не охоплює тебе зненацька болюче горе, бездонний страх, коли ти думаєш про смерть? Та ні,не про свою ж..."А як же потім? Як далі жить тоді?" -Ти так не думаєш ніколи?
Чи сяють в тебе очі полум’ям,чи сонцем, чи як зірки,коли ти чуєш рідний,знайомий до півтону голос?
Чи не з’являється в душі тепло, (то, мабуть, щастя), від погляду нестримного, вражаючого глибиною,одного?
І не здається,що на кінцях пальців, замість нервів, на подушечках, з’являються магніти, що тягнуть руки доторкнутися?
Чи знайомий тобі біль, що може вдарити у груди, а може й з-за спини? Що може бути спричинений і з твоєї вини....
І сльози! - знаєш ти? Що кожна сльозинка для тебе, як камінь на душі, бо боляче дивитись, як плаче та людина, якій ти згоден дати все, лише б вона була щаслива.
А як то весело мовчати...удвох? Читати, їздити, гуляти, дивитись, танцювати, вірші писати, засмагати, подорожувати, обожнювати, цілувати, планувати, мріяти......удвох! Ти розумієш?
"Ніхто не любить сильно так як я"- так кожен каже. І я кажу, І кажеш ти. Бо кожен знає,що ніхто не відчуває так само як і він. І кожен має рацію.
Ти знаєш, що таке кохання? Ти тямиш, в чому мій секрет?!..
Звучить фрагмент пісні “Палять листя”
Надія Степула
“...Тоді лиш двоє таємницю зберігає, коли один із них її не знає”, - зауважував мудрий Уїльям Шекспір багато століть тому, полишивши світові багато неповторних сюжетів про такі таємниці. Але про це – іншим разом.
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
Пісню “Палять листя” поета і композитора Костя Москальця виконував Віктор Морозов.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу!
Грійтеся теплом спаленого листя, діліться теплом сердець!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 29 жовтня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент із пісні “Палять листя” – слова і музика Комстя Москальця, у виконанні Віктора Морозова
...Палять листя... І сюжети людського буття, оповиті печальним гіркуватим димом від осінніх багать, стають трохи теплішими.
Дорогі слухачі! На хвилях радіо “Свобода” з вами радіожурнал “Сюжети”. Я – Надія Степула – автор і ведуча – вітаю вас!
Осінь 1942 року. “У вівторок повернувся з гестапо Лисенко... Студенти драматичного відділу консерваторії... одержали повістки до Німеччини – 80 відсотків драматичного відділення.... В консерваторії тиша... Люди ходять чорні від недоїдання і жахливого настрою.... І нестерпно тягнеться час...” – ці уривчасті фрази – із “Київського щоденника” Ірини Хорошунової.
Під час окупації вона працювала палітурницею в бібліотеці, яку окупанти комплектували для вивезення до Німеччини. “Щоденник” передала Валерієві Гайдабурі Неля Кузьменко, колишня працівниця Музею історії Другої світової війни.
Валерій Гайдабура - автор книги “Театр між Гітлером і Сталіним”, яка цього року з’явилася у світ у видавництві “Факт”. Це книга про український театр доби окупації під час Другої світової війни.
За театрознавчі дослідження в царині українського театру Валерій Гайдабура відзначений премією імені Уласа Самчука в галузі театрознавста - Торонтського українського театру “Заграва”.
Доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України, Валерій Гайдабура протягом багатьох літ зібрав безліч документальних, іконографічних свідчень, дослідив архівні матеріали, щоб відтворити унікальну сторінку театрального процесу в Україні у часи, позначені чорною міткою окупації.
Цей сюжет – у розмові Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.
Інна Набока
Пане Валерію, що спонукало Вас взятися за таку складу тему як український театр часів німецької окупації?
Валерій Гайдабура
Спонукала розмова і зустріч з одним актором від якого я вперше дізнався, що існував під час окупації театр. Це, так би мовити, номінально. Але якщо говорити укрупнено, то гадаю, що це просто Божий промисел.
Було лячно, тому що я зовсім не знав як ящик Пандори, що там лежить. Можливо, це був якийсь профашистський, можливо, взагалі щось таке супер колабораціоністське.
Тільки витративши на це кілька років, побувавши в усіх театрах, зустрівши безліч людей, яких уже і в живих немає, які працювали під час окупації, то я зрозумів, що це театр був високого патріотичного наповнення.
Не дивлячись на те, що дозволений цей театр був фашистами виключно з їх інтересів. Німцям потрібна була розвага для вояків. І вони сказали, що театри повинні працювати. Але скориставшись тим театральні діячі спрямували всю свою діяльність в основному на місцевого глядача, тобто на українців.
І українці в особі театру мали і газету, і книгу, і ЗМІ. Театр ставав місцем зустрічі людей, контактування і місцем, де жила надія, де жила українська мова і мистецтво.
Надія Степула
Дорогі слухачі, в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ви почуєте продовження інтерв’ю Інни Набоки з Валерієм Гайдабурою.
Серед численних книг, які відбивають у собі сюжети Другої світової війни, несподіваних не так і мало. Сюжет про одну з них пропонує Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, заступник головного редактора часопису “Сучасність”. Йдеться ...
Сергій Грабовський
...про щирість авторського голосу, який веде розповідь на тему, здавалося б, давно уздовж і впоперек заяложену. Про небуденну і, здавалося б, неможливу в добу тотального єдиномислія постать людини, котру ти прозираєш крізь текст і крізь роки.
“Русскіє на снєгу”. Так зветься книга. Російською мовою, автор – Дмитро Панов, військовий льотчик і політпрацівник часів Другої світової війни.
Здавалося б, у кращому разі – правдиві описання бойових поєдинків, а все інше - звичайні оповідки совєтського льотчика, котрий, звісно, може критикувати командування за “окремі недоліки”, але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього народу.
Та книга написана зовсім інакше. Отож – декілька цитат. “Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справжніми авторами ніхто не панькається. Їх укладали в братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”.
“Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов’язане з відступом”.
“Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був, як у худоби, що її гнали на забій.”
“Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами”.
Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятки ворожих літаків. Був представлений до звання Героя Совєтського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного Прапора.
Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам. Але нічого не зробиш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову і політичну кар’єру.
Власне кажучи, книга льотчика Панова, яка вийшла друком у Львові, де на початку 1990-х- років провів останні роки свого життя колишній винищувач, це – головна його бойова перемога. Над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців, для яких народ був і є тільки бидлом.
Надія Степула
Леонід Фінкельштейн, директор видавництва “Факт”, пов’язує розширення ринку української книги з культурною політикою держави. І впевнений, що читачем української книги має стати і той, хто належить до російськомовних читачів.
Леонід Фінкельштейн
Я вважаю, що на сьогоднішній день один з наших головних гасел виглядає так: “Російськомовна людина повинна стати україночитаючою”. Це гасло необхідне.
Але я дуже сподіваюся і дуже хочу, щоб, скажімо, років через п’ять це гасло було не потрібним. В нас і питання культури, і мови, і стратегії розбилося на декілька різних тусовок. В нас немає культурної політики. Є роздрібненість прошарків хай інтелігенції, хай попсовиків, неважливо кого.
Але це не є культурна політика. Всі хочуть читати українською. Жодна держава без гуманітарної сфери, а якщо буде точніше без культурної політики існувати не може. Давайте скажемо чесно власній державі українська книга і культура взагалі непотрібна.
Звучить фрагмент пісні Володимира Горбатюка на слова Сергія Грабара.
Надія Степула
Творчі дуети останнім часом набули особливої популярності на культурних просторах України. Один із них – поет і прозаїк Сергій Грабар та кобзар Володимир Горбатюк. Про творчу співпрацю - самі автори.
Сергій Грабар
Колись з делегацією я приїхав до славного міста Канева. Ми зустрілися з Володею і познайомилися. Він співав, як і по сьогоднішній день співає біля могили Тараса.
Що стосується співпраці. Теж воно якось виникло. Я сказав, що я там вірші пишу, а Володя сказав, щоб я показав. Я і показав. Після того він деякі вірші взяв. Йому сподобалося. Почалась співпраця.
Богдана Костюк
Пане Володимире, що сподобалося саме у віршах?
Володимир Горбатюк
Знаєте, я до поезії досить таки прискіпливий. В мене багато різних віршів різних поетів, які дають свої вірші, тільки почувши, що я співаю, щось мало-мальськи пишу. Це, мабуть, хвороба всіх поетів.
Але в даному випадку, коли я прочитав вірші пана Сергія, то я просто відчув музики в його віршах. Є такі вірші, які просто ніколи не можна класти. Вірші буває кладуть на музику, але то вже не музика. То щось таке між музикою і просто прозою.
В даному випадку просто у нього асоціативні такі вірші, що просто відчуваєш. Навіть не треба вслухатися так як музику. Коли ми починаємо робити, музики, слухати окремі ноти і інструменти і т.д., то ми втрачаємо цільне враження від твору. Так і в даному випадку. Вірші Сергія треба читати серцем.
Надія Степула
Звучить фрагмент пісні “Палять листя”
.... Вмирає листя, спалене жертовно, немов чуттів тендітний сухостій. Вогню жарини в попелі – їх повно... Їх можна ще роздмухати... постій...”
Тендітний сухостій почуттів – те, що, за словами Генріха Гейне, “ангели називають небесною відрадою, демони – пекельною мукою, а люди – любов’ю”. Послухаймо сюжет про таємницю цього найзагадковішого почуття – від Анастасії Степули, студентки Інституту журналістики.
Анастасія Степула
Хочеш я розповім тобі секрет?Тільки ти погодься ,що ти до сих пір ніц не знав!
Але ж питався, правда? Якщо скажеш: “ні” - я не повірю. Бо про те питається кожен. Але хто в кого....Хто у Бога,хто у долі, хто у диявола, хто у людини.Питається кожен,але навряд чи хтось знаходить відповідь! І навряд чи знайде, всі її лиш відчувають десь глибоко у собі.
Посередині між ребрами, у якійсь такій глуші, що хвилювання передає частішими поштовхами. Бух-бух-бух-бух. Мов годинник: тік-так-тік-так. Але питатися не є марним,бо кожен чує і відчуває, міряє і мріє, аналізує по- своєму. Так ти хочеш знати мій секрет? Ні, я не дам тобі відповіді, хіба що тільки запитаннями....
Ти знаєш оті поцілунки, коли подих перехоплює, ніби останній раз торкаєшся тих ніжних ,м’яких губ? Коли заплющуєш очі в надії сфотографувати цю мить у себе в голові, затягнути її на вічність?
А чи знаєш ти те небажання засинати, коли для серця рідна вже людина тихенько спить, обіймаючи тебе так тепло?
І чи не охоплює тебе зненацька болюче горе, бездонний страх, коли ти думаєш про смерть? Та ні,не про свою ж..."А як же потім? Як далі жить тоді?" -Ти так не думаєш ніколи?
Чи сяють в тебе очі полум’ям,чи сонцем, чи як зірки,коли ти чуєш рідний,знайомий до півтону голос?
Чи не з’являється в душі тепло, (то, мабуть, щастя), від погляду нестримного, вражаючого глибиною,одного?
І не здається,що на кінцях пальців, замість нервів, на подушечках, з’являються магніти, що тягнуть руки доторкнутися?
Чи знайомий тобі біль, що може вдарити у груди, а може й з-за спини? Що може бути спричинений і з твоєї вини....
І сльози! - знаєш ти? Що кожна сльозинка для тебе, як камінь на душі, бо боляче дивитись, як плаче та людина, якій ти згоден дати все, лише б вона була щаслива.
А як то весело мовчати...удвох? Читати, їздити, гуляти, дивитись, танцювати, вірші писати, засмагати, подорожувати, обожнювати, цілувати, планувати, мріяти......удвох! Ти розумієш?
"Ніхто не любить сильно так як я"- так кожен каже. І я кажу, І кажеш ти. Бо кожен знає,що ніхто не відчуває так само як і він. І кожен має рацію.
Ти знаєш, що таке кохання? Ти тямиш, в чому мій секрет?!..
Звучить фрагмент пісні “Палять листя”
Надія Степула
“...Тоді лиш двоє таємницю зберігає, коли один із них її не знає”, - зауважував мудрий Уїльям Шекспір багато століть тому, полишивши світові багато неповторних сюжетів про такі таємниці. Але про це – іншим разом.
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
Пісню “Палять листя” поета і композитора Костя Москальця виконував Віктор Морозов.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу!
Грійтеся теплом спаленого листя, діліться теплом сердець!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!