Доступність посилання

ТОП новини

“Спокон віку було Слово”: Український індивідуалізм і персоналізм у християнстві.


Василь Зілгалов

Аудіозапис програми:

Прага, 23 жовтня 2004 року.

Василь Зілгалов



Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Спокон віку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Павел Шідло.

Скільки розумних і піднесених, наївних і до безтями безпомічних, пронизливих і цілковито порожніх слів було сказано про душу українську, про віру українця і про його характер. А скільки гірких, розпачливих і зневірливих – про, говорячи словами Миколи Шлемкевича, „загублену українську людину”, про той, за болісною метафорою Оксани Забужко, український схрон, по якому гупали чоботи чужої історії... Про персоналізм та індивідуалізм, про здавлені легені і витравлювану гідність, про ту скособочену і сумнозвісну хату, яка воліє опинитися скраю... Українська доля, ментальність, індивідуалізм і християнський персоналізм - тема матеріалу Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Справді, як тільки не визначали український характер, українську вдачу і українську віру. Вчені люди казали про український тип характеру як «кордоцентричний персоналізм» , якому притаманні емоційність й чутливість, сентиментальність й розчуленість, «емоційне мрійництво» та артистизм натури. Український розум бився над поясненнями своєї долі, замислювався глибоко-глибоко, прагнучи віднайти логіку історичних поразок то у геополітичній межовості, то безкрайому українському степові, то у давньому виборі Володимира Великого. Українство створювало нові міфи, покладаючись то на нових героїв, які не завжди виглядали героїчно, то на нових союзників, які завжди дбали винятково про себе, то навіть на нових богів, які, втім, байдуже спостерігали українську драму.

Журилися євреї на чужині і плакали за Палестиною – якщо я забуду тебе Єрусалиме, хай забуде мене правиця моя; плакали вже на рідній, але не на своїй землі українці: „Ой колись ми панували, а тепер не будем, Того щастя, теї слави повік не забудем». Але відчайдушні заклики до самих себе, розпачливі пісні й академічні розумування, старі й нові міфи, навіть геть дитячі потуги побачити козацький оселедець на палеолітичних графіті – усе це були й є намагання вирватися із рабства, покінчити із буттям, яке водночас лишалося небуттям і зберегти те, чому немає назви, але що таки жевріло під усіма окупаціями. Бо як дуже просто, але точно зазначив колись Липинський: «Тільки такі зруйновані нації можуть воскресати, а не безсило в свому гробі борсатися, які духу свого живим зуміли заховати».

Василь Зілгалов

Перериваючи розмірковування Віктора Єленського щодо поривань української душі хочу згадати про супокій,до якого закликають зараз в Україні різні сили, у тому числі, насамперед, і українська влада. У Івана Франка є поезія, яка так і зветься – “Супокій”:

Супокій - святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою - Зрадник або трус єси.

Бо коли народи в згоді Враз працюють, щоб природі Вирвать тайну не одну, В тьму життя влить світла досить,- Горе тому, хто підносить Самовільную війну.

Та коли в робучу пору В нашу хату і комору Закрадаєсь лиходій, Щоб здобуток наш розкрасти, Ще й на нас кайдани вкласти,- Чи й тоді святий спокій?. Як за нашу угодовість Він мисль нашу, мову, совість Як будяччя тне з плеча. Горе, хто тоді нас мирить, Хто не рветься до сокири, До коси чи до меча.


Цю поезію Іван Франко написав 120 років тому. Чи не актуальна вона зараз для України? І Віктор Єленський продовжує тему українського індивідуалізму.

Віктор Єленський

Ті, хто любив український народ до безтями, так само безтямно ненавиділи його мякість й безжурність, його слабу здатність до самоорганізації, його обережність і поміркованість. Як обурював їх принишклий гречкосій, який не бачив далі свого паркана і не поспішав стати у шерегу таких самих гречкосіїв заради майбуття свого й своїх дітей; як дратувала їх локальна тотожність українських селян, що не бачили світу поза своїм селом і у своєму ж селі й гинули від рук тих, хто радо користав із такої розєднаності. Натхнені молоді українці початку минулого сторіччя з Кобзарем у одній кишені і з Комуністичним Маніфестом Маркса в іншій, про яких писав Іван Лисяк-Рудницький і чути не могли тоді про християнські чесноти; вони говорили про натиск і волю, про боротьбу, про колектив, а не про спокуту смирення й індивідуалізм.

Але християнство говорить не про індивідуалізм, а про персоналізм. Навіть, за прозрінням Бердяєва, християнство – це і є персоналізм. Особа постає проти світоустрою, проти несправедливості й у цьому повстанні поєднується із Богом як особистістю. І Бог стає на бік особистості, а не світоустрою. Християнський персоналізм – це не лише інтелект Муньє чи Шестова; це пристрасне жадання змінити себе, свій народ, цілий світ; вирватися із зачарованого кола ролей, приписаних тобі зовнішньою колективною думкою; покінчити із амплуа одвічного невдахи, яке чомусь на напів-науковому жаргоні зветься ментальністю. Ментальність – це спосіб думання, який необхідно час від часу міняти. Між тим, дуже часто покликання на століттями формовану ментальність затіняє безвідповідальність, боягузство і корисливість цілком конкретних людей. І якщо йдеться вже про християнський персоналізм – то він однаково у кінцевому рахунку і на граничній межі означатиме, що кожний персонально відповість за свою дію, рівно як і за свою бездію на Останньому Суді.

Василь Зілгалов

У мальовничому куточку Львова, між Високим замком і Шевченківським гаєм, сховалася від людського натовпу невелика церква Святого Йосафата та всіх українських мучеників. 9 років настоятелем цього храму Української греко-католицької церкви і монастиря при ньому є отець Роберт Ніколетті, італієць, народжений у Нью-Йорку.

Під час свого відрядження до Львова туди забрів мій колега Тарас Марусик. Послухайте його розповідь.

Тарас Марусик

Історія цього місця нараховує майже 4 століття. В 1606 році біля цвинтаря був збудований невеликий дерев’яний храм, який освятили у день Святого Войцеха. Пізніше спорудили двоповерховий мурований будинок біля храму, в якому поселяться монахи. Майже через 100 років на місці дерев’яного храму був зведений кам’яний храм Святого Войцеха. В 1704 році під час облоги Львова тут квартирував шведський король Карл ХІІ.

В 1784 році монастир ліквідовують, а його приміщення передають військовим, де влаштовують пороховий склад. Після цього ікону з зображенням Святого Войцеха перемістили до церкви на Знесінню, а головний вівтар – до храму на Сихові. Храм та ікону повернули віруючим тільки на початку 20 століття. 1933 року будинок реконструювали і розмістили там бурсу під опікою Товариства охорони дитинства. 2 Світова війна та повоєнний період знову перервали повноцінне життя колишнього комплексу храму Святого Войцеха, а сам храм був суттєво пошкоджений і сплюндрований. 1994 рік храм переданий у власність Львівської архієпархії УГКЦ для церковної родини посвяченого життя “Мілєс Єзу” - “Воїн Ісуса”. Згромадження відновило храм і сьогодні це діюча церква Святого Йосафата та всіх українських мучеників.

Отець Роберт Ніколетті каже, що храм був у жалюгідному стані, коли його одержали греко-католики: 0:28 сек.

Роберт Ніколетті

Був склад, були два поверхи, завалені автозапчастинами і повна розруха. Але дякуючи Богу, ми знайшли дуже щедрих людей, які мають добре, велике серце. І через їхні страння ми могли ремонтувати храм і ззовні і зсередини.

Тарас Марусик

Коли йшов ремонт, отець Роберт Ніколетті працював і в селі Бортниках під Львовом, де є сиротинець для хлопців. На початку свого перебування в Україні він часто їздив за маршрутом Львів-Бортники, Бортники-Львів.

Отець Роберт Ніколетті – італійського походження: 0:15 сек. В 1992 році отець Роберт Ніколетті одержав благословення від Папи Римського.

Роберт Ніколетті

Італійське походження, народився в Нью- Йорку.

Тарас Марусик

Ваша рідна мова?

Роберт Ніколетті

Англійська.

Тарас Марусик

А коли ви вивчили українську?

Роберт Ніколетті

Коли прийшов сюди – 9 років тому. У повсякденному житті легко вчити мову. І брати мені допомагали.

Тарас Марусик

У 1992 році отець Роберт Ніколетті одержав благословення від папи Римського.

Роберт Ніколетті

Бог дав мені велику ласку – одержати благословення з рук святійшого отця. І це є знак у нашій спільноті, що ми підтримуємо вчення католицької церкви.

Василь Зілгалов

Перериваючи розмову Тараса Марусика з пастором Робертом Ніколлетті, на початку якої доречі йшлося про дітей, хочу повідомити вам інформацію про проблеми дітей України напередодні президентських виборів. Керуючий Харківською, Полтавською єпархіями єпископ Української православної автокефальної церкви Ігор Ісиченко вважає неприпустимим втягування дітей у передвиборчу кампанію. Архієпископ УАПЦ вимагає захистити юних українців від розтлінних дій політично заангажованих осіб і вжити належних заходів для виведення системи освіти поза злочинну сферу маніпуляцій громадською думкою. І Тарас Марусик завершує розмову з Робертом Ніколетті.

Тарас Марусик

Я запитав отця Ніколетті, ким він є - греко-католицьким чи римо-католицьким священиком, і чи є для нього тут різниця:

Роберт Ніколетті

Це дуже добре питання. Католицька церква має різні обряди, а отже і різні способи поклоніння Богу. І кожен обряд має свою духовність, своїх святих. Але є одна католицька цервка. Я дістав хрещення як римо- католик. Коли починав працювати тут я дістав дозвіл бути біритуалом, тобто греко- католицьком також.. Віра не міняється, міняються лише обряди. Є одна догма, одна мораль, одна церква під папою Римським.

Тарас Марусик

Але хреститеся ви, я помітив, так само, як ми в Україні. Чи не забуваєте ви ненароком. Як хреститися?

Роберт Ніколетті

Тіцльки коли стомлений.

Тарас Марусик

“Мілєс Єзу” - “Воїн Ісуса” – це католицьке місійне згромадження. Спільноти “Мілєс Єзу” працюють в понад 13 країнах світу на 4 континентах. В 1990 році на запрошення митрополита УГКЦ Володимира Стернюка розпочало свою діяльність в Україні. Церковна родина посвяченого життя “Мілєс Єзу” - “Воїн Ісуса”, - розповідає отець Роберт Ніколетті, - посвячує своє життя цілковито Богові, складаючи обітниці вбогости, чистоти і послуху:

Роберт Ніколетті

Цим ми подібні до інших громад, але дещо відмінне – у нас миряни і священники разом. Ми маємо розпорядок як у монастирі. Встаємо о 5 годині. Присвячуємо кілька годин молитвам. Наші миряни можуть присвятити себе будь – якій роботі. І справді – ми маємо політиків, пілотів, вчителів.

Тарас Марусик

Отець Роберт Ніколетті каже, що в цьому згромадженні є 13 ступенів членства через різні посвячення - від людей світських до монахів.

До речі, церкву Святого Йосафата розписала чешка, яка тепер мешкає в Каліфорнії:

Роберт Ніколетті

Вона приїжджала сюди 2 роки підряд влітку і сама розмальовувала ікони, хоча їй 70 років. Це велика жертва для неї і велика поміч для нас.

Тарас Марусик

Я запитав отця Ніколетті, наскільки він приїхав до Львова і чи не планується ротації:

Роберт Ніколетті

Ми не маємо термінів. Я прожив тут 9 років і буду жити, доки Бог не вирішить інакше.

Тарас Марусик

На прощання отець Роберт Ніколетті сказав мені, що багато людей шукають, де Ісус, а Ісус - в ківоті.

Роберт Ніколетті

Він тягне нас до себе. Багато людей питають, де Він, а Він сказав це нам. Я даю вам запрошення: якщо хочите знайти Ісуса – ідіть до ківоту, закривайте очі забувайте про це і моліться. Я впевнений , що ви зайдете Його живим і воскреслим.

Говорив отець Роберт Ніколетті настоятель церкви Святого Йосафата у Львові.

Василь Зілгалов

Кожен, як зазначив отець Роберт Ніколетті має говорити з Господом персонально. Якраз про хрисиянський персоналізм йдеться у роздумах відомого українського філософа, правозахисника, редактора часопису «Наша віра» Євгена Сверстюка.

Євген Сверстюк

Одна людина – особа в християнській релігії. Християнство охопило континенти. Але це релігія не для мас. Це вчення для однієї людини. Вчитель йшов на Голгофу самотній у терновому вінку, всіма покинутий. Маси зібралися навколо первосвящеників. Вони проголосували за звільнення розбійника, за страту пророка. В Євангелії Ісус один з’являється до самотнього Івана Хрестителя. Хто крім них почув голос Святого Духа: “Це Син Мій улюблений. В Ньому Моє благословення”. Перед виходом на сповідь Христос постив 40 днів у пустелі, і до нього прийшов лише дух спокуси. Звичайна самотність Бога. Але що творив Бог, оточений юрбами цікавих, які його супроводжували. Окрім одного масового акту – весільного чуда з вином в Канні Галілейській і окрім нагодування п’ятьма хлібами п’ятьох тисяч Він завжди мав справу з людиною. Він водив людину і рятував людину. Його проповідь на горі перед множеством народу по суті була нечувано високим голосом, який могли почути лише одиниці звичні думати над правдами закону. Це був вічний посів. Але куди падали зерна про всепрощення і цілковиту безкорисливість в корисливому світі, як могли їх сприйняти фарисеї, знавці священних текстів, це можна уявити. Але важче уявити, як проростало це зерно в серцях спраглих нової віри і правди. Але саме це є головним. У нас є ілюзія справжності і величі, коли це пов’язано з масами. Всі ще пам’ятають хрестоматійний вірш Маяковського:

Единица - вздор, единица – ноль, Один, даже очень важный Не поднимет пудовое бревно И не возвигнет дом пятиэтажный.

Такі пласко реалістичны міркування про особу, яка була системою загнана в маси і знівельована. Але маси завжди безликі. Образ і подобу Божу несе в собі одна людина. Саме її створив Бог, а не масу. Фарисеї і ті пильнували масового дотримання обрядів, суботи, масового побиття одного порушника. “Зачиняєте Царство Небесне, бо і самі не входите, ані тих, хто хоче увійти не пускаєте”. В масі губиться цільність особи. Злочинні винарі у притчі Христовій зрікаються обов’язку перед господарем, оздоровленні 10 прокажених забувають подякувати за зцілення, юрби, які вітали Христа при зціленні за тиждень десь зникли, і жоден не кинув Йому пальмової гілки, коли Його вели на Голгофу. Дуже проста відповідь фарисеям про одного пастуха, який полишає всю отару і йде шукати одну овечку. І витягує її з ями, порушуючи заборону працювати у суботу. І коли пощастить її відшукати – радіє більше ніж за 99 незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, щоб загинув один з цих малих. І той один, якого розшукує Бог, нічим не прикметний. Це може бути блудний син, який змарнував батьківську спадщину. Він з погляду рідного брата не вартий прощення, милосердя, уваги. Але для батька особлива радість в тому, щоб врятувати одного загубленого сина. Власне в цьому персоналістичний принцип християнства. З погляду сучасної загубленої в натовпі людини незрозуміло, яке значення має оздоровлення сотникового сина, зцілення незрячого чи віра якогось каліки. Але чим відрізняється Новий завіт від старого, який проголошує любов до ближнього. Перед усім тим і відрізняється, що від проголошення любові до віднайдення ближнього у спраглому. В голодному, у гнаному, в ув’язненому в конкретному ближньому. Любов до Бога перевіряється в ставленні до конкретної людини, яка просить милосердя. Але чи не найвищим апофеозом персоналізму є заслуга конкретної людини перед Богом. Задля одного праведника Бог може пощадити навіть таке місто, як Содом. Праведник має бути врятований на цьому тримається міражний світ сильних та гордих. Обличчя особи, любов особи, молитва особи, творча сила особи – на цьому тримається світ. Для радіо “Свобода”, Євген Сверстюк.

Василь Зілгалов

Рівно 400 років тому чернець – аскет, полум’яний патріот України – Іван Вишенський відвідав рідну землю, повернувшись із Афону, де молився в печері за свій народ. Побувши серед своїх, він побачив, що нічого не змінилося на краще і подався знову в свою печеру на Афон, де молився більше сорока років. У одному із своїх послань із Святої гори Вишенський радить думати про насущне «свіжою головою...і шукати сліди сущої правди», яка, на думку Івана Вишенського, ніщо інше, як «сіль рідної землі», яку знають на смак в «тяжкому труді», насамперед, «голяки людськії» переважаючі в народі . Найбільше боліла душа Вишенського , якраз за невміння своїх земляків по-справжньому дбати про долю рідної землі. Цього літа чимало українських політиків відвідали Афон, місце, де помер у одній із печер, після понад багаторічних молитов за свій народ, син України, суворий аскет - Іван Вишенський. Чи відчули вони хоч у чомусь, там на Святій горі, духовні поривання українського подвижника духу.

Віктор Ющенко молився цього року на Афоні в монастирі разом із своїм сином. Пізніше, під час Афінської Олімпіади, побував на Святій горі разом із митрополитом Володимиром Сабоданом УПЦ Московського патріархату нинішній український прем’єр Віктор Янукович. Чи цікавилися українські високі особи, молячись в монастирях Афону, долею і духовною спадщиною українських подвижників духу. Того ж засновника українського чернецтва Святого Антонія Печерського, який багато років молився в печері біля афонського Есфігмнівського монастиря, заснованого ще у 5 століття Христової ери. І як тяжко Антоній переживав міжкнязівські усобиці в Києві після смерті Володимира Святителя, і за те, що самі сильні світу цього зраджували свою країну та закликали на рідні терени чужинські війська, тому й подався Святий Антоній знову у свою афонську печеру молитися за свій народ. Чи не вплинуло це на з’яву такого сильного політика, як Ярослав Мудрий, котрий прислухався уважно до повчань київських ченців – аскетів таких, як Антоній чи Феодосій Печерські. Чого лише варта молитва Святого Феодосій за всіх християн на землі... Українські аскети, котрі внесли свій вклад у становлення Афону, як землі праведних чинів ангельських, найбільше засуджували насильство супроти народу у його різних проявах, зраду рідної землі, поневолення рідного народу, чому часто сприяли і власні аристократи, власні церковні верхи. Сьогодні ці повчання і Святого Антонія і Феодосія Печерського, і Івана Вишенського, і Паїсія Величковського надзвичайно актуальні для українців. Як писав Іван Вишенський, звертаючись до українського народу з Афону: «На панів же ваших українського роду, на синів людських не сподівайтеся! В них немає спасіння»...Або ж ще його слова про панівну верхівку України, яка часто зраджувала свій народ, продаючи його у рабство завойовникам: «Не вашою чи милістю віру ділами злими наперед ще розорили. Чи не ваші милості бажання гендлярства грошового і достатку світського джерело хітті в собі розпустили і нажертися ніяк не можете і ще більше захворіли жадобою, бажаючи достатків світських». Чи не до сьогоднішніх супербагатіїв та високих чинів церковних в Україні звернені слова Вишенського? Чи знають сьогоднішні верхи у Києві хоч частину із духовної спадщини українських полемістів, аскетів? Або чи не відчувають вони навіть на якомусь близькому до містичного рівні, того, що відбувається сьогодні в Україні , у світі? Бо надходження повідомлень про з’яву образу Святого Феодосія Печерського нинішньому патріархові при досить суворих обставинах не виключає певних роздумів. Як тут не згадати описи Ґустава Юнга про розсіяну свідомість, як форму матерії і про його юнацький сон, розмову із мудрецем римських часів, котра визначила все подальше життя вченого. А чи не дивно, що російський президент вже втретє не може потрапити на Афон? Ми не хочемо нагнітати якісь містичні настрої довкола цього. Але чи не повчальні сьогодні для українців слова їх земляка, якими він радив ще 400 років тому вигнати з рідної землі «вовків , злодіїв і розбійників». І далі Іван Вишенський запитує: «Тепер у нас тая дурная Русь життя чистого шукає, тепер у нас цноти, ввічливості і доброго сумління бачити прагне, чого і ми не маємо і тому й від них соромимося. Але як маємо вчинити?» Чи не настав час землякам Івана Вишенського відповісти на це хоча б через чотириста років після пророчого запитання афонського аскета, якщо вони, ці земляки в Україні, готові до цієї відповіді?

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.

Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Павел Шідло.

Нагадаю лише, що не варто сьогодні забувати про актуальність запитання Івана Вишенського: “Як маємо чинити”?

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG