Івано-Франківськ, 11 листопада 2004 - За час, коли Центральна виборча комісія остаточно підраховувала підсумки першого туру президентських виборів, обласний центр Прикарпаття завдяки його мешканцям набув оранжевих кольорів. Так галичани зреагували на те, що ЦВК затягує оприлюднення результатів голосування. Зважаючи на заборону передвиборчої агітації, люди почали прикрашати свій одяг оранжевими кольорами, неоднозначно виявляючи таким чином свої політичні симпатії.
У 80-х роках минулого століття громадяни сусідньої з Україною Польщі з 9-ої до 10-ої години вечора приблизно впродовж року виходили на вулиці. Життя на вулицях польських міст та містечок упродовж цієї години буквально вирувало. Варто зауважити, що саме в цей час польське державне телебачення показувало інформаційну програму, щось на зразок програми “Час” на радянському телебаченні. У ній всі тодішні суспільно-політичні програми Польщі були поставлені з ніг на голову. У ній таврували “Солідарність”, Леха Валенсу і все, що пов’язане з Рухом опору.
Щоб не дивитись брехливу програму і не вступати у відвертий конфлікт із режимом, поляки виходили на вулиці, демонструючи свій мовчазний протест і незгоду з тим, що відбувається в країні. Завершення тих подій відоме: зараз Польща – один з членів Європейського Союзу. Щось подібне спостерігаю зараз в Івано-Франківську. Знаючи про заборону передвиборчої агітації до оголошення результатів першого туру президентських виборів, галичани зреагували на це в аналогічний до поляків спосіб. Молодь чіпляє на наплечники оранжеві стрічки або ж одягає оранжеві хустини на шию.
Середнє покоління намагається додати бодай щось оранжеве до свого щоденного гардеробу: чи то светер, сорочку, чи шалик. Оранжеві стрічки прикрашають також чимало балконів міста. Усе ніби так, як і завжди. Але в місті на антені ледь не кожного другого автомобіля тріпоче оранжевий прапорець. Ніхто нікого не агітує, ні до чого не закликає. Але впродовж цих десяти днів у свідомості цих людей щось суттєво змінилося. Я все частіше ловлю себе на думці, що яким би не був результат другого туру президентських виборів, більшість цих людей не змінити вже ніколи. Вони не просто виявляють свій протест проти того, що відбувається в їхній країні, вони усвідомили себе народом – єдиним і здатним щось вирішувати. Їхня зброя – оранжеві кольори. Вони мовчать, хоча очевидно, що все ж таки чимало розмовляють про все, що відбувається, у своїх домівках. Вони чекають ще кілька тижнів, щоб змінити свою країну.
У 80-х роках минулого століття громадяни сусідньої з Україною Польщі з 9-ої до 10-ої години вечора приблизно впродовж року виходили на вулиці. Життя на вулицях польських міст та містечок упродовж цієї години буквально вирувало. Варто зауважити, що саме в цей час польське державне телебачення показувало інформаційну програму, щось на зразок програми “Час” на радянському телебаченні. У ній всі тодішні суспільно-політичні програми Польщі були поставлені з ніг на голову. У ній таврували “Солідарність”, Леха Валенсу і все, що пов’язане з Рухом опору.
Щоб не дивитись брехливу програму і не вступати у відвертий конфлікт із режимом, поляки виходили на вулиці, демонструючи свій мовчазний протест і незгоду з тим, що відбувається в країні. Завершення тих подій відоме: зараз Польща – один з членів Європейського Союзу. Щось подібне спостерігаю зараз в Івано-Франківську. Знаючи про заборону передвиборчої агітації до оголошення результатів першого туру президентських виборів, галичани зреагували на це в аналогічний до поляків спосіб. Молодь чіпляє на наплечники оранжеві стрічки або ж одягає оранжеві хустини на шию.
Середнє покоління намагається додати бодай щось оранжеве до свого щоденного гардеробу: чи то светер, сорочку, чи шалик. Оранжеві стрічки прикрашають також чимало балконів міста. Усе ніби так, як і завжди. Але в місті на антені ледь не кожного другого автомобіля тріпоче оранжевий прапорець. Ніхто нікого не агітує, ні до чого не закликає. Але впродовж цих десяти днів у свідомості цих людей щось суттєво змінилося. Я все частіше ловлю себе на думці, що яким би не був результат другого туру президентських виборів, більшість цих людей не змінити вже ніколи. Вони не просто виявляють свій протест проти того, що відбувається в їхній країні, вони усвідомили себе народом – єдиним і здатним щось вирішувати. Їхня зброя – оранжеві кольори. Вони мовчать, хоча очевидно, що все ж таки чимало розмовляють про все, що відбувається, у своїх домівках. Вони чекають ще кілька тижнів, щоб змінити свою країну.