Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:29

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Друга світова війна та Україна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 12 листопада 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Ми продовжуємо тему “Друга світова війна та Україна”.

Радянський Союз і Радянська Україна у Другій світовій війні від літа 1939-го до літа 1941-го року – тема огляду тодішніх подій, підготовленого моїм колегою Сергієм Грабовським.


Сергій Грабовський

З якого часу Радянський Союз брав участь у Другій світовій війні? За радянською (і фактично тотожною їй офіційною українською) версією – з 22 червня 1941 року. А насправді? Зараз опубліковані документи, які засвідчують відверте підштовхування 1939 року Сталіним Гітлера до нападу на Польщу.

А 19 серпня того ж року на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виголосив промову, в якій накреслив перспективу розширення СРСР і встановлення панування у Європі в результаті майбутньої Другої світової війни.

23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа про поділ Європи між нацистами і більшовиками. Негайно починається мобілізація до Червоної армії. 17 вересня ця армія починає свій так званий “визвольний похід” у Західну Україну та Білорусь.

Понад мільйон війська (разом із з‘єднаннями та частинами НКВД), майже п‘ять тисяч танків (у Німеччини на польському фронті – лише дві з половиною тисячі), тисячі літаків. Це була справжня війна: бої, військовополонені, трофейна техніка, бравурні реляції військових кореспондентів.

Над Збручем розгортається Український фронт на чолі з Тимошенком і Хрущовим. Ареною боїв з поляками стають Галичина і Волинь. Одночасно близько 200 тисяч українців б‘ються з Вермахтом у складі польського війська.

Наступний похід – на Фінляндію. На його початку, вочевидь недооцінивши здатність фінів до опору, Червона армія зосередила на кордоні 425 тисяч війська, 2300 танків, 2500 літаків. Цього виявилося замало. Довелося подвоїти сили, а також максимально (незважаючи на зимову погоду) задіяти потужний Балтійський флот. Щонайменше третина військ перекинута з України.

Далі – літо 1940 року. Окупація Балтійських держав. 200 тисяч вояків, тисяча танків, 250 панцерників, 700 літаків. Формально ці держави – ще незалежні, війська ще рухаються на марші, а нарком оборони Семен Тимошенко 17 червня 1940 року вже подає Сталіну і Молотову доповідну записку про підготовку Прибалтійського театру військових дій до наступної війни. З ким? Ясна річ, з Німеччиною.

А потім, за півмісяця – похід у Бессарабію та Буковину. 460 тисяч військ (без частин НКВД), 12 тисяч гармат та мінометів, близько 3 тисяч танків, понад 2 тисячі літаків (у тому числі стратегічні бомбардувальники), а ще дві повітрянодесантні бригади, які продемонстрували успішну висадку у пониззі Прута.

Приєднання Буковини, втім, стало прямим порушенням угоди про поділ Європи. Цей реґіон не входив за таємними протоколами до радянсько-німецьких угод у сферу інтересів СРСР. Ба більше: колишній коронний край Австро-Угорщини розглядався нацистами, що вже провели аншлюс Австрії, як сфера стратегічних інтересів.

На додачу, Сталін порушив угоди, не поінформувавши Берлін про намір захопити Буковину (хоча система радянсько-німецьких угод передбачала обов‘язкове узгодження дій обох червонопрапорних режимів, і нацисти до літа 1940 року дотримувалися букви угод).

Володіння Буковиною створювало зручний плацдарм для швидкого стрибка радянських танків до Плоєштинського нафтовидобувного району Румунії. Його нафта разом із поставками з СРСР забезпечувала станом на 1940 рік 87% потреб Німеччини у паливі.

Звісно, з Ізмаїлу чи Килії до Плоєшті ближче. Але ж треба форсувати Дунай чи Прут у їхній нижній течії. А з Чернівців наступати значно легше: посилаєш механізовані корпуси на південь долинами Пруту й Серету, прикривши правий фланґ з боку Карпат незначними заслонами. Так, власне, і сталося потім улітку 1944 року, під час Яссько-Кишинівської операції. З катастрофічними наслідками для Німеччини.

Але повернемося в літо 1940 року. Радянський Союз встановлює дипломатичні стосунки з Юґославією; до Бєлґраду негайно вилітає посол Плотніков, а комуністична пропаґанда юґославської філії Комінтерну змінюється на слов‘янофільську. Чорноморський флот проводить масштабні навчання біля берегів Румунії, Болгарії й Туреччини, а на Закавказзі проводиться активне рекогносцирування турецького кордону і висування до нього військ.

Проте Сталін, за оцінками сучасних істориків, улітку 1940 року катастрофічно помилився у своїх розрахунках. Йшлося про те, щоб зайняти кілька балканських держав, поки нацисти заклопотані на Західному фронті. Та ситуація змінилася.

Якщо до цього моменту Гітлер повністю довіряв Сталіну і, кинувши всі сили проти західних держав, лишив на німецько-радянському кордоні тільки 7 піхотних дивізій (та ще п’ять неповного складу у другому ешелоні) проти півтораста радянських, то на вістку про намір Сталіна вдертися до Буковини він зреагував надзвичайно бурхливо: ”Я відчуваю, що цей кремлівський негідник розуміє тільки мову сили!” КЦ – і невдовзі наказав розпочати розробку плану війни проти СРСР.

Тим часом радянські війська проводять лихоманкове переозброєння. На території України розгортається понад 8 тисяч радянських танків – удвічі більше, аніж мав увесь Вермахт. З початку травня 1941 року розгортається прихована мобілізація до Червоної армії, формуються нові з‘єднання, авіація переозброюється на найновіші літаки.

А 4 червня 1941 року політбюро ЦК ВКП(б) вирішило сформувати на території УРСР за місяць 238-му стрілецьку дивізію Червоної армії, “укомплектовану особовим складом польської національності”.

Це було ще одним прямим порушенням пакту Молотова-Ріббентропа і кроком до війни з Німеччиною. Але Гітлер устиг першим. І Друга світова війна для СРСР продовжилася у формі війни з нацизмом.

Олекса Боярко

Червона армія доби так званого “визвольного походу” в Західну Україну – яким реально був рівень її бойової підготовки? На що вона була здатна? Слово історику Владиславу Гриневичу.

Владислав Гриневич

Коли ми говоримо про польсько-радянську вересневу війну 1939 року, то деякі історик роблять ракурс такого веселого походу на звільнення регіону західноукраїнського, в якому відсутні практично бойові дії.

Деякі історики кажуть, що не можна навіть називати це війною через те, що не було потужних бойових дій. Це аргумент не дуже переконливий, бо на теренах Західної України та Західної Білорусі 17 вересня вступила величезна армія, яка складалася з двох фронтів.

Ця армія дійсно не вела інтенсивних бойових дій, бо знесилені польські війська вже не могли чинити супротив, але в деяких містах під Львовом, Тернополем, в Августовських лісах, на Волині все ж таки укріпрайони польські вчиняли супротив. Там були доволі інтенсивні бої.

Ця війна підтвердила, і потім про це говорили вже при аналізі її радянські військові, дуже погану дієздатність радянських військ, дуже великі хиби в керівництві. Зокрема, організація штабної роботи не забезпечувала сталого управління.

Відсутність належної взаємодії між різними родами військ. Зокрема, між повітряними і наземними призводила до взаємних обстрілів авіацією власних колон військ, на що останні також відповідали вогнем.

17 вересня радянські льотчики обстріляли колону 8 стрілецького корпусу, внаслідок чого було поранено 5 чоловік. А 18 вересня колона 60 стрілецької дивізії, відкрила вогонь по радянському літаку, сплутавши його з ворожим.

Це були непоодинокі явища. От тільки в Південній групі у перші дні кампанії було збито і пошкоджено аж 6 машин. Тож, мабуть своїми ж було збито більше радянських літаків, ніж це вдалося полякам. Авіація на загал не дуже відзначилася під час цієї кампанії. Був дуже помітний низький рівень підготовки пілотів.

Радянські військові документи цього періоду рясніли повідомленнями про низьку ефективність ведення бойових дій, чисельні випадки паніки і дезорганізації в частинах Червоної армії, які нерідко призводили до перестрілок між своїми піхотними, кавалерійськими і навіть танковими частинами.

Це пояснювалось крім вищезазначених причин ще й в цілому слабкою підготовкою особового складу частин та з’єднань Червоної армії (значну частину яких складали запасники, щойно призвані з українських і білоруських сіл.

З 3 тисяч загиблих з радянського боку, що в умовах тієї війни, що велася, також досить забагато приблизно 20% саме загинуло внаслідок різних “чп”, тобто перестрілок між своїми.

От, скажімо, під час здобуття радянцями м. Ходорова, поляки певний час тримали оборону в районі цукрового заводу. Не в силах здолати цей опір, командування 148 кавалерійського полку запросило підкріплення. Штаб 34 кавалерійської дивізії надіслав їм 5 танків.

Проте поки танки прибули на місце бою, поляки вже відійшли, а радянські кавалеристи наштовхнувшись на дорозі на танки прийняли їх за ворожі і обстріляли. В ході бою, що стався в ніч з 20-21 вересня загинув червоноармієць, двоє танкістів, а також було знищено гармату і пошкоджено танк.

Такі випадки були типовими. Те, що війська були занепокоєні цим свідчать чисельні такі постанови про боротьбу з панікерством і хаосом, який відбувався в військах.

Особливо непередбаченими і безглуздими були панічні перестрілки, що здіймалися у містах щойно зайнятих Червоною армією. Як тільки на місто сходила темрява, у когось обов’язково не витримували нерви і розпочиналася жахлива перепалка, причому ніхто не міг точно сказати по кому він стріляє.

Згідно військових документів радянська армія пішла в Польщу практично погано одягнена, погано взута, погано нагодована і без достатніх припасів.

В деяких випадках 50% особового складу не мали взуття. Вони йшли в онучах, в личаках. Значний відсоток мусив іти в своєму власному цивільному одязі. Що стосується санітарних умов цього походу, особливо забезпечення гарячою їжею і таке інше також було дуже на низькому рівні.

Чисельні документи радянські військові і спогади повідомляють про те, як радянські солдати бігали по хатах, просячи поїсти у місцевих селян. Подекуди не просили, а забирали самі.

Престижу “визволителів” завдавало шкоди так зване “барахольство”. Оволодівши тим чи іншим населеним пунктом, червоні бійці і командири зазвичай негайно розбігалися по крамницях і коморах, скуповуючи у великій кількості костюми, велосипеди, дамські туфлі, панчохи тощо. Спостерігаючи за величезними чергами вояків біля магазинів місцеве населення дивувалося: “Невже в Росії цього немає?”

Втім, далеко не завжди ті чи інші дефіцитні в СРСР предмети купувалися. Ставалися й випадки пограбування радянськими вояками місцевого населення, біженців та полонених. При цьому “експропріації” поширювались не лише на “класово ворожі елементи”, але і на пересічних людей.

Грабували вчителів. Скажімо, на станції Самбір двоє червоноармійців примусили двох місцевих учителів віддати свої годинники, портсигари та запальнички. Грабіжників не зупинили й дорікання вчителів: “Ми на вас чекали, а ви грабуєте”.

Олекса Боярко

Від перших днів Другої світової війни перед українськими політичними партіями на Західній Україні постала проблема ставлення до співпраці з німецькою та радянською окупаційною владою. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Вже 21 вересня 1939 року радянська влада заборонила Українське національно-демократичне об’єднання та кілька інших центристських партій, а решта леґальних партій самоліквідувалися. Помірковані українські політики створили Допомоговий комітет на чолі з Костем Левицьким, який заявив про свою готовність співпрацювати з радянською владою. Невдовзі члени комітету і лідери усіх леґальних партій були заарештовані та вивезені до радянських концентраційних таборів. Оскільки ж Комуністична партія Західної України була ще 38-го року розпущена Комінтерном як «помічниця імперіалізму», єдиною партією на західноукраїнських землях залишилася Організація Українських Націоналістів. Її члени перешкоджали проведенню виборів та колективізації, вбивали червоноармійців, вивішували українські прапори, поширювали антирадянські листівки. З перших днів війни діячі Державного центру Української Народної Республіки в екзилі закликали українців не дати нацистам використати себе проти Польщі чи Радянського Союзу. Після окупації Варшави німецьким військом президент УНР в екзилі Андрій Лівицький передав свої повноваження прем’єр-міністрові українського уряду в Парижі В’ячеславу Прокоповичу.

На початку 1940 року петлюрівці заявили про свою прозахідну орієнтацію, а у червні доручили Тарасові Бульбі-Боровцю створити в Україні для боротьби проти більшовиків військове формування, згодом назване Поліською Січчю. Гетьман Павло Скоропадський, який вже 20 років перед тим мешкав у Ванзеє неподалік Берліна, всіляко підкреслював свою лояльність до німецького уряду. Проте наприкінці 39-го року він вислав свого сина Данила до Лондона для створення там осередку гетьманського руху і налагодження зв’язків із західними союзниками. Найбільше на допомогу Німеччини у звільненні України від більшовиків сподівалися керівники мельниківської гілки ОУН. Бандерівці, що орієнтувалися на власні сили, теж підтримували зв’язки з німецьким командуванням, а на початку 41-го року долучилися до створення батальйонів «Роланд» і «Нахтіґаль».

Однак після відмови Ярослава Стецька, Лева Ребета і Степана Бандери відкликати Акт відновлення Української держави у Львові нацисти відправили їх до Заксенґаузена, а гестапо вдалося до арештів бандерівців.

Натомість мельниківці заснували у жовтні у Києві Українську Національну Раду, проте нацисти розпустили її вже через 5 тижнів. А в лютому 42-го року у Бабиному яру була розстріляна група мельниківців на чолі з Оленою Телігою.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену темі “Друга світова війна та Україна”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG