Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 04:59

Про президента.


гість студії Євген Сверстюк

Київ, 13 листопада 2004 - “Президент – це маленька, часто випадкова людина”. Таке свідчення з уст першого постсовєцького президента України звучить майже на рівні: “Маємо те, що маємо”. Якийсь нульовий вимір. Не можна сказати, що амбіції замалі у Леоніда Макаровича, коли згадати, що він не згоден був, коли називали його другим президентом після Михайла Грушевського. “Ні, першим”, - казав колишній секретар Компартії.

Очевидно, частково можна погодитися з ним, поряд з Грушевським його справді ставити не можна. Він удвох з Кучмою – два постсовєцькі президенти. Дасть Бог, вже над нами буде той, хто іде за Грушевським.

І це буде інший вимір особистості і відповідальності. Насправді, президент країни, яка вийшла з тотального полону є ще до його появи на сцені особистістю. На нього спрямовані погляди світу, не тільки телекамер.

Перша особа є дзеркалом, обличчям, голосом цілої нації. Він представляє гідність і честь своєї країни. Це дуже важливо, коли перед ним цими поняттями і не пахло.

Який народ стоїть за вами? В якого Бога вірити? Звідки ви прийшли зі свого вчора і куди хочете йти? Яке слово високої гідності має сказати президент України за всіх живих і за тих, що мовчали в надії, що прийде їхній речник?

Якщо він скаже: “Я люблю Україну”, не скоромовкою, а як сповідь, то це вже дуже багато. Але коли він спробує артикулювати недомовлене, не явлене, а глибоко вистраждане від імені тих, що принесли своє життя на вітер Батьківщини і поклониться їм з вдячністю і шаною, то можна говорити, що він бере на свої плечі спадщину і обов’язок.

Ті дві дюжини, що висунули свої імена до списку претендентів на вибори 2004 мали основний клопіт з грошима і підписами, де і як їх зібрати. Про головне вони говорили мовою газет. Багато з них і не дуже розуміли, хто то є президент і навіть не розуміли, що участь у таких перегонах підкреслює їхню мізерність. Як кажуть в народі, коваль коня кує, а жаба і собі ногу наставляє.

А тим часом коментар екс-президента Кравчука кон’юнктурно спрямований на підтримку Януковича, від якого, мовляв, і не треба вимагати багато, бо то не така вже велика цяця президент. Цей коментар був помічений, але належно не висвітлений.

Маленька людина на великій посаді це взагалі небезпечно, особливо небезпечно. По-перше, вона принижує посаду до себе. По-друге, вона не може піднятися до виконання обов’язку і не виконує його. Вона неодмінно оточить себе ще меншими, агресивними і слухняними і то вже буде апарат організованого насильства.

Немає гірше за тиранію маленьких людей. Бог для них завеликий, обов’язок зависокий, обов’язок заширокий, люди задалекі. На високих місцях вони облаштовують свої маленькі справи. Потихеньку напівлегально підкупом і неправдою вони пробираються до того, що погано лежить і потрохи узаконюють свою крадіж.

Маленький напівінженер і напівпарторг Кучма починав з нуля, за 10 років він зробив Україну найбіднішою, а сам став найбагатшим у ній. Він і його сім’я обросли нулями дев’ятизначними. Яка в тих нулях може зберегтися особа?

А сказано в Євангелії: “Там, де ти заховав свій скарб, там буде і твоє серце”. Йому потрібні охоронці, а не діячі. Він підбирає людей залежних і малих, бажано з кримінальним минулим. Звичайно, всі великі імена і дати пролітають над їхніми головами як хмара.

Двохтисячоліття Христового народження було відзначено фальшивими президентськими розмовами про українську помісну православну церкву. Похорон патріарха УПЦ відзначено погромом похоронної процесії. При чому сам президент заховався.

Століття українського перекладу Біблії президент і не помітив. 190-ліття Шевченка ознаменували заміною директора Шевченкового заповідника якимось чиновником. А вже говорити про ювілей великих діячів України ... . Дрібноті вони не потрібні.

Більше того, живі люди і їхня культурна спадщина не потрібна. Майже всі колись заборонені книги з історії України і української культури видавалися не державою, а на пожертви української еміграції.

Побутові потреби українських громадян покривають переважно українці, що колись виїхали або тепер повтікали закордон. Почесні громадяни України уникають брати нагороди з рук маленького президента і сахаються ставати в ряд нагороджених ним.

Дрібнота переходить в нікчемність. На мілинах жовтої преси починають височити, навіть такі жалюгідні і осміяні в анекдотах постаті як Брежнєв і Щербицький. Нарешті, наближається фінал бездарного постсовєцького спектаклю.

Чи можна дивуватися, що карлики висунули своїм наступником особу з кримінальним минулим, до того ж особу, що вже на самому старті обросла анекдотами, які поширюють навіть діти.

Ні, пане Кравчук, президент країни – це як мінімум дирижер національного оркестру.
XS
SM
MD
LG