Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:39

“Спокон віку було Слово”: Релігія і держава.


Василь Зілгалов

Аудіозапис програми:

Прага, 13 листопада 2004 року.

Василь Зілгалов



Говорить “Радіо Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Спокон віку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагала за режисерським пультом звукооператор Аіна Халиїва.

Коли йдеться про роль церковних діячів у змаганнях за здобуття і відстоювання української державності, то зазвичай згадують митрополитів Петра Могилу і Андрія Шептицького, Іларіона Огієнка і Йосифа Сліпого, інших достославних архиєреїв й церковних проводирів, чиї імена назавжди вкарбовані у літопис українського духа. Але у тому літописові обов’язково має бути відведеним почесне місце для цілої верстви духовенства, яка зрештою виявилася зі своїм народом і з тим вибором, який він, цей народ, зробив. Тему продовжить наш колега Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Так, насправді, в історії українського державотворення духівництву належить особлива роль. Свідомий гострої критики такої тези, можливого нагадування про священиків, а надто архиєреїв, котрі чинили спротив зростанню національного самоусвідомлення українського селянства і перетворення його з „річі у собі» на „річ для себе”. Все це було: і острах священства перед світським політичним радикалізмом, і небажання панотців ділити із кимось вплив на свою паству, і гіркі слова Івана Франка про „наших клерикалів”, для яких „Сян і Вислок є меншим ровом, ніж Збруч.” Можна пригадати і нарікання Михайла Грушевського на те, що з середини XIX ст. уряд розподіляє “московський елемент” на найбагатші міські і на кращі сільські парафії, виганяє “народну” мову з проповіді й викорінює з Церкви усе, що не відповідає “московським зразкам”. Але не забуваймо, що до кінця XIX ст. греко-католицькі священики домінували в середовищі галицьких українських діячів. І що зрештою саме вони відкинули асиміляторські моделі галицького розвитку підтримавши народовство - тобто власне український рух. Звернімося також до української мемуаристики, яка засвідчує незнищеність “української стихії” у середовищі духовенства України, передусім Правобережної, що успадковувало свої парафії від дідів, батьків, тестів тощо і зберігало тут “старі звичаї”. Олександр Лотоцький, який вчився у Подільській духовній семінарії у другій половині 1880-х рр., згадував, що всі заходи з обрусіння не витиснули з вжитку української мови, котра була єдиною мовою спілкування між семінаристами. А церковний історик Іван Власовський навіть говорив про семінарії як про “справжні розсадники українства”. Те, що зробив для майбутньої української державності один-єдиний Андрій Шептицький, захищаючи українство в Австрійському сеймі і перед польським міжвоєнним урядом, створивши Богословську академію і Малу семінарію, Українське Богословське Товариство і “Українську церковно-історичну місію” в Римі, “Народну лічницю” та “Порадню матерів”; так от, те що зробив для України один лише митрополит Шептицький надає державотворчим зусиллям духовенства в історії України надзвичайної ваги. Але ж митрополит у своїх зусиллях був зовсім не єдиним.

Василь Зілгалов

Дійсно – не єдиним як у “Молитві” українського поета Олекси Степановича.

Чи на рідних полях Чи в чужій стороні, Осінило чи ні Святохреснеє рам`я, - Вам, усім хто поляг За тризубовий стяг, - Вічная пам`ять! Ви, ким ведено бій, Вірні Симон, Євген, Ви, без ліку і ймен, Ти, криштальний Олеже, Всіх крилом вас покрий Михаїле святий Божий стратеже!

І Віктор Єленський завершує тему «Роль релігійних діячів в українському державоторенні»

Віктор Єленський

На зламі 1980-1990-х років минулого вже століття рух за українську державність злився у єдине річище із рухом за самостійність Української церкви, за право звертатися до Бога рідною мовою і посісти гідне місце серед Православних церков світу; за право вирватися із безвісті й принизливої периферійності. Той поділ, який стався між духовенством України повною мірою віддзеркалив і розірваність суспільства, і пістряву наявних у ньому тотожностей. Але це ж суспільство було і лишається схильним довіряти священству не лише справи духовні, але й державні. Нагадаю, що 1998 року до місцевих Рад – від сільських до обласних – було обрано понад 60 священиків, а 2002 року до місцевих Рад було обрано вже 183 священнослужителі.

Не всі ієрархи у захваті від цього; багато хто підкреслює неприпустимість для священства брати на себе суто світські зобов’язання, а відтак – і відповідальність за справи світу. Але у кожному разі, священство і в Україні, і в багатьох інших посткомуністичних країнах має свій досвід творення держави. Цей досвід свідчить, що вони здатні стати серйозною нацією й державотворчою силою не через проведення демаркаційних ліній з інорелігійними спільнотами та мобілізацію колективного “ми” проти “вони”, а надаючи потужного морального виміру, збагачуючи її фундаментальними цінностями свободи, відповідальності і справедливості.

Василь Зілгалов

А що думає про місце церкви у державотворчих процесах один із духовних лідерів українського православ’я? Про це йдеться у інтерв’ю з патріархом Української православної церкви Київського патріархату Філаретом. З ним розмовляв Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Тема боротьби церковних діячів за українську державність сприймається сучасними церквами по різному. Але факти залишаються фактами. Взяти хоча б таку історичну постать як митрополит Петро Могила і його зв’язки з козаками, з гетьманом Петром Сагайдачним. Ваша святосте, яким є ваш погляд на цю тему?

Патріарх Філарет

Мій погляд такий же, як погляд Петра Могили. Справа в тім, що кожний церковний діяч має дбати про свою пасу. А його паса живе в тій чи іншій державі. І архіпастир повинен вболівати засвою долю за свій народ. Так робив Петро Могила. І тому він мав зв’язки з запорізьким козацтвом, яке захищало не тільки православну віру – воно боролось за українську державність. Згадаємо гетьмана Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепу – вони обидва працювали з церквою, оскільки церква і народ – це одне і те саме, особливо в ті часи. Якщо ми візьмемо ХХ – те століття, то коли йшла боротьба за українську державність, церква теж приймала участь. Зокрема митрополит Василь Лемківський. Не тільки Василь Лемківський, а й інше духовенство. Але як воно приймало участь. Воно не йшло на барикади, не брало зброю в руки, але готувало народ до захисту своєї державності, до виборювання української державності. Тому автокефалія української церкви на початку ХХ- го століття була боротьбою за українську державність. Ми бачимо також церковних діячів інших часів, які також боролись за українську державність. Згадаємо хоча б патріарха Мстислава – першого українського патріарха. Він також вболівав за українську державність, хоча це і було в імміграції. Він об’єднував українців навколо церкви, які дійсно працювали і боролися за українську державність. Візьмемо другого українського патріарха Володимира. Він 17 років відсидів у сибірських таборах за українську державність. Тому і зараз наша церква відстоює автокефалію української церкви, бо це є відстоювання української державності. І коли зараз у нас питають, якого кандидата ми підтримуємо, ми відповідаємо: “ Того, який відстоює незалежність української держави, добробут українського народу”. Ми читаємо у Святому письмі, що Ісус плакав на горі Ілліонській, коли передбачав зруйнування Єрусалиму. І апостол Павло пише, що Він за братів своїх, рідних по плоті, готовий бути відлучений від хреста. І це не тільки відбувається в українській церкві, це ми спостерігаємо в інших православних церквах. Приклад: Болгарська держава без церкви взагалі не могла б вибороти свою державність. Її церковні діячі весь час були з народом, тому Болгарія стала незалежною державою. Так само і Сербія, Румунія, Росія. Митрополит Олексій не тільки був активним церковним діячем, але й уболівав за долю свого Московського князівства. Тому кожному церковному діячеві притаманна любов до свого народу, своєї Батьківщини. А раз ми любимо свою Батьківщину. То маємо робити все для її добробуту, для того. Щоб народ в цій державі жив не тільки духовно, а й матеріально, щоб він відчував благополуччя.

Василь Зілгалов

Згадаємо тут одного з борців за українську державність Олега Ольжича, який у своїй поезії писав:

О, Націє, дужа і вічна, як Бог, — Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі?

О, Націє, що над добро і над зло, Над долю і ласку, і кару, Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабуті Базару.




Тарас Марусик

Переводячи нашу розмову із історичного контексту в теперішній, хотів би задати вам таке запитання: чому, на вашу думку, загальмувався процес створення єдиної помісної церкви в Україні.

Патріарх Філарет

Одна з причин – це те, що у нас іще є у нас сили, які мріють категоріями “единой неделимой”, тобто вони мріють про відродження якогось союзу – чи то радянського , чи то слов’янського. І сама церква по тій же причині розділилась на Київський і Московський патріархат. І якщо б у нас була єдина помісна церква, то українська держава була б міцнішою, а суспільство – консолідованішим, і не ділилося б , як сьогодні.

Тарас Марусик

А яка роль в такому гальмуванні влади?

Митрополит Філарет

Я не буду критикувати владу, бо це не моя справа. Можу тільки сказати. Що нинішня влада недостатньо приділяла увагу церковному питанню – створенню єдиної української православної церкви. Ми неодноразово слухали виступи Президента про те, що треба створити єдину українську помісну православну церкву. Але це була тільки декларація, мало чого зроблено для того, щоб дійсно зробити це. Треба сказати, що в Україні багато хто виступає за єдину православну церкву, і навіть прихильники Московського патріархату. Але вони виступають за єдину церкву у складі Московського патріархату, а це значить, що Україна не буде зміцнювати свій суверенітет. Ми ж коли говоримо про єдину православну церкву, ми додаємо слово “ помісна”, тобто автокефальна, церква, яка служитиме своєму народу, а не буде придатком до церкви іншої державності. Я згоден з тим, щоб влада не має втручатися у внутрішні церковні справи, але вона має сприяти утворенню єдиної помісної української православної церкви, якщо така церква буде створена Україна позбавиться багатьох проблем, насамперед, внутрішнього розбрату, який є зараз.

Василь Зілгалов

«Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й незвичайно важно, щоб усе духовенство Єпархії якнайправільніше над тим працювало, щоб по нашим силам причинитись до здійснення цього ідеалу. Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто, які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам».

З такими словами до духовенства звертався митрополит УГКЦ Андрій Шептицький ще у 1942 році у посланні «Як будувати рідну хату?»

«На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом , дехто схоче навіть сказати—одним організмом, тому належиться йому стати суспільним національним твором».

Щоби створити з народу суспільний національний твір, як писав митрополит, тисячі українських священиків були справжніми борцями за українську державу. Тисячі їх за рідну державу, Українську Церкву і Христову віру обрали смерть у таборах Сибіру або ж були замордовані у тюрмах НКВД. Тисячі сильних українських отців - патріотів упродовж 70 років паплюжила радянська влада, подаючи цілковито неправдиві про них факти. Досі їхні імена викликають переляк у мешканців багатьох регіонів України. Таким є страшний вислід совєтської пропаганди.

Про священиків, які свідомо віддали своє життя за рідний народ і державу Україну, за рідну мову і віру розповідь Галини Терещук.

Галина Терещук

Отець був великим книголюбом. Мав велику бібліотеку і залучав до читання своїх дітей, вміло підбирав їм літературу за особистими смаками і вподобаннями. Був дуже розумний, як пригадують очевидці, добрим, ревним священиком, чесним, порядним, енергійним, діти –Степан, Марія, Олександр, Василь, Володимир, Оксана, Богдан, ніколи не чули щоби на них батько підвищив голос. Їмость отця, котра походила зі старовинної галицької священичої родини, померла від недуги у 34 роки. Отець Андрій був визначним громадським діячем.

Уся ця мова про священика Української Греко-Католицької Церкви Андрія Бандеру. Отця, який виховав відомого українця - провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру, якого вбив агент КДБ у Мюнхені у 1959 році.

Зрештою усі діти отця Андрія - за віру, народ і державу - відсиділи більшовицькі табори, 5 з них загинули від рук енкаведистів чи кагебістів.

Отець Андрій Бандера, попри важкі випробування долі, на кожній парафії, де служив, організовував просвітницьку діяльність, читальні, споживчі кооперативи, товариства Сільські господарства, численні освітні установи.

Двічі отця Андрія і сина Степана арештовували і звинувачували за просвітницьку роботу, навіть за те, що підготував зустріч мирян із митрополитом Андрієм Шептицьким.

У 1939 році, коли почалось переслідування УГКЦ, отець Андрій був парохом у селі Тростянець Долинського району. Нова влада заборонила проводити у школах молитву, навчати релігію, видавати релігійну літературу. У 1940 році, знаючи про наближення арешту, отець відмовився перейти кордон на захід.

“Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду”.

У 1941році за місяць до початку 2 світової війни отця Андрія і його доньок було заарештовано. Його етапували до Києва, там велись безконечні допити і катування, отця звинуватили у співпраці з ОУН. Хоча він лише був симпатиком ОУН, але як священик не дозволяв собі втручатись у політичну діяльність. 10 липня 1941 року отця Андрія розстріляли без права оскарження вироку. Лише у 1992році родина Бандери дізналась про долю отця Андрія.

Отець Іван Левицький , працівник Постуляційного центру беатифікації та канонізації святих УГКЦ розповідає:

Іван Левицький

Не можна собі уявити, щоб священик не жив національною ідеєю. Звичайно поведінки священиків УГКЦ не лімітувалася лише душпасторством, вони намагалися піднести національний рівень українського народу. І навіть у теперішньому беатифікаційному списку серед кандидатів можна згадати Петра Микилиту, отця Андрія Бендеру, Августина Волошина та інших. Але зараз зосередимося на цих трьох постатях, зокрема – отець Петро Микилита. Як відомо у на початку 1920 року він був призначений у Стебник. Тогочасна ситуація була дуже складною. З одного боку на населення тиснуть поляки, які влаштовують кооперативи, з іншого – більшовики, які ведуть свою пропаганду, з іншого боку – московофільство. І в цей час приїздить Петро Микилита. Що він робить? Звичайно виконує свої обов’язки як священика. Але крім того починає згуртовувати навколо себе патріотів, запрошує інтелігенцію із Дрогобича, організовує гімназію.

Василь Зілгалов

Колись ще у 17 – ому столітті український аскет Іван Вишенський звинувачував українську верхівку, що вона за достатки свої віддала власний народ у рабство. З Вишенським перекликається безкомпромісний борець за Україну і полум’яний поет Олег Ольжич у поезії «Страшний суд»

Посеред лісів, степу ловіте тугу, труп... Двигтить земля і небо надходить страшний суд. Роздайте одежі гарнії, і коні, і воли. Для всіх – достаток лише марність І щастя – страшний гріх, забудьте Жінки і діти, невільні звільніть серця, Узрійте лице Отця. І небо, й земля у хмарі, нечуваний вітер дме Господнє ім’я кара, Господня хвала –меч.

Галина Терещук

Зараз ведеться беатифікаційний процес ще одного відомого державного діяча - прем’єр міністра автономного Карпатського уряду, отця Августина Волошина, педагога –мислителя.” Уважаєм премудрим зарядженням Божого провидіння, що Вас вибрало на провідника народові Закарпаття. Тому народові потреба й апостольської любові священика і мудрого проводу педагога, який би його виховував. “ Так писав до отця Августина митрополит Андрій Шептицький.

Отець Августин намагався завадити угорській владі у ліквідації українських церковних шкіл. Священик боронив шкільництво і старався задля добра церкви і свого народу.

Священикові був 71 рік, коли його вдруге заарештували у 1945 році. Допити щодня тривали по 6 годин. Його примушували відректись від УГКЦ і перейти на православ’я. 50 днів енкаведисти катували отця Волошина - 19 липня 1945 він помер так і не зрадивши своєї віри і української держави.

Отець Роман Тереховський, керівник Постуляційного центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ каже , що тисячі українських священиків віддали у мученицькій смерті життя за віру, свій народ і державу, але цьому передувало їхнє праведне життя і служіння Богові та Україні.

Роман Тереховський

Я підкреслюю не той момент, коли вони були ув’язнені і постраждали за віру, за любов до народу, яка є частиною віри в Бога. Я говорив би про них не в останні моменти їх життя. А про цю їхню чесноту в процесі розвитку, про їхній поступ і примноження тої любові в них, ті постаті які ви перерахували десятиліттями вправлялися в тій чесноті. І не тільки вони, а й багато інших греко – католицьких священиків. Якщо вони навіть не ставали до зброї, а просто десь у своєму далекому українському селі чи містечку сприяли тому, щоб село і місто кріпло і розвивалося і українська спільнота готувалися суспільно через обставини, які зовсім тому не сприяли. І через створення кооперативів, спілок, компаній тверезості вони сприяли розвиткові українського суспільства, становленні українського селянина чи міщанина на ноги, такий вплив важко переоцінити.

Галина Терещук

“Учімо український народ не соромитись своєї ідентичності, своєї материнської мови, а бути гордим за свій народ!”

Ці слова належать владиці, нині блаженному Павлові Гойді, який опікувався вірними у Словаччині, але згідно такого принципу жили й працювали для свого народу і держави отець Августин Волошин, отець Андрій Бандера, отець Петро Микилита, митрополит Андрій Шептицький і ще тисячі українських священиків.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагала мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Аіна Халиїва.

І перш ніж попрощатися з вами до наступної зустрічі в ефірі до завершення теми “ Церква і держава” одного із теоретиків української державності В’ячеслава Лепинського, який писав : “В сфері релігійній, про яку тут тільки йде мова такими консервативними організаціями для кожної нації є її традиційні, історично витворені церкви, отже в зміцненні отієї внутрішньої сили і активності отих наших церков і відродженні отих традиційних, історично позитивних творчих прикмет, про які по відношенню до наших церков уже була мова, лежить вихід з нашого релігійного сектярського розбиття і заїлості, вихід з нашої релігійної і політичної анархії та руїни”. Після цього виникає лише запитання : чи гряде нині такий вихід для України?

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG