Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 14:36

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Історія та сьогодення України.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 19 листопада 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Наша передача присвячена історії та сьогоденню України.

Починаємо з історії. 21 листопада виповнюється 240 років від скасування російською владою посади гетьмана України. Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

У вересні 1763 року гетьман Кирило Розумовський скликав у своїй столиці Глухові старшинську Раду у складі близько ста осіб, яка затвердила проведену ним реформу судочинства. Рада звернулася до російської імператриці Катерини Другої з проханням відновити договірні взаємини Гетьманщини з Росією на основі статей Богдана Хмельницького. Полковники і частина генеральної старшини також просили Катерину зробити посаду гетьмана спадковою в роді Розумовських. У відповідь імператриця у січні 1764 року викликала тридцятишестирічного гетьмана з Глухова до Санкт-Петербурґа і наприкінці лютого примусила його зректися булави. За це Розумовський отримав значну пожиттєву пенсію та підтвердження своїх прав на великі маєтності в Гетьманщині, надані йому імператрицею Єлизаветою. Кирило Розумовський прожив ще 40 років у Петербурзі та за кордоном Російської імперії, а в останні роки життя повернувся до України і помер у Батурині. 21 листопада 1764 року Катерина своїм указом скасувала посаду гетьмана. Управління Гетьманщиною, за словами указу, «задля добра її народу» було передане так званій Другій Малоросійській колеґії на чолі з графом Петром Рум’янцевим. Членами Колеґії стали 4 російських вищих офіцера та 4 представника генеральної старшини. На засіданнях українці мали сидіти серед росіян, щоб позбутися (цитата) «розпусної думки, за якою вони вважають себе народом, від росіян цілковито відмінним». У своїх інструкціях чиновникам імператриця вимагала привертати на свій бік український простолюд і викорінювати, за її висловом, «внутрішню ненависть» козаків до росіян. «Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, – писала вона, – то треба домагатися, щоб час і назва гетьманів зникли». За указом Катерини Другої від 27 вересня 1781 року полковий устрій був скасований, Гетьманщина перестала існувати, а на її території було запроваджене Малоросійське генерал-губернаторство.

Олекса Боярко

З чим іде через політичні бурі сьогодення покоління української інтелігенції, яке увійшло у суспільне життя у 60-х роках минулого століття? Перед мікрофоном ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Пора. Пора прокинутись і оглянутись в які хащі нас хочуть завести. Моя генерація тоталітарне існування знає з ненаукового джерелознавства, а конкретного прагнення жити душею і конкретних репресій, в’язниці, табори, роки безробіття, позбавлення права друкуватися, тобто заблокована сама душа, спроба полону душі.

Тому наші репресовані шістдесятники означені як в’язні сумління. Пора прокинутись, сумління стукає у двері, долі кожної мислячої людини. Євген Сверстюк – лицар без страху і докору мені тихо каже: “Романе, зараз кожний з нас має працювати за десятьох”.

У часописі “Наша віра” Євген Сверстюк пише: “Не вибори, а вибір. За тріскотнею політологів і шулерів від політики про вибори втрачається доленосний сенс історії України на майбутнє. Простір Євразії знову став реальністю, і то не економічної рентабельності, доцільності, а політичної неоколоніальної залежності. Ось чому йдеться не лише про вибори, а таки про вибір і відповідальність кожного громадянина. Пора прокинутись і згадати тяжкий спадок духовного рабства, наївної глупоти і пристрасної любові до начальства і влади, любові і панічного остраху “как би чево не вишло”.

Іван Дзюба у двох числах щотижневика “Дзеркало тижня” в Україні сущій нагадав напівзабутого російського генія Салтикова-Щедріна з єдиною метою, а би ми подивилися в дзеркало сатирика і побачили нас із вами, наші вибори і сучасний світ узагалі.

Звичайно йдеться про перевернутий догори ногами світ, коли українські ЗМІ вирішили хвацько доповнити картинки абсурду і містифікації історії “города Глупова” політологічним колоритом цинізму і продажності без берегів.

Салтиков-Щедрін як у воду дивився, коли надав слово глибокодумному пройдисвіту з великим майбутнім, цитую: “Я бажав би одного. Хай роздумують, хай обмінюються думками, але так, щоб ніхто цього не помітив. Пора нам усім, цілій нації, тобто усім народам, усім конфесіям, російськомовним і україномовним, усім різномислячим громадянам України стати помітною і нездоланною силою здобуття завтрашнього дня. Коли наші громадяни з далекої глибинки відчують смак сказаного нашою національною поеткою Ліною Костенко: “Я просто люблю свободу”.

Усі мої друзі шістдесятники пенсіонери, природно і я пенсіонер, вільні громадяни Європи, зокрема, пенсіонери живуть гідним людини життям і добре та комфортно себе почувають, бо усього на всього вони просто люблять свободу, як заповідає вам Ліна Костенко.

Це ж так просто любити свободу. Її свободу любив Василь Стус, Валерій Марченко, Іван Світличний і заради свободи пішли на смерть. Друзі Івана Олексійовича Світличного написали і видали книжку спогадів “Доброокий” (так називав його Стус).

Надійка Світлична – в’язень сумління приїхала з далекої Америки, аби приєднатися до зустрічей з громадськістю Житомира, Луганська Харкова і розповісти в наші дні про ідеали свого брата і всього шістдесятництва, що так актуалізувалося сьогодні.

Це була акція “Громадські ініціативи”, до яких приєдналася Гельсінська група: Василь Овсієнко, Микола Горбаль, також колишні в’язні сумління і нова генерація Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Пора відчути смак свободи. Усім, усім, усім прийти на дільниці і проголосувати. Це ж так природно і просто дбати про майбутнє дітей.

В мене онука студентка, побачивши і почувши рішучі голоси молодих дівчат і хлопців, хто ще вчора спав, прокинулися і взялися за діло, посиливши в десятки разів наш спільний опір усіх генерацій інтелігенції на Сході і Заході, на Півночі і Півдні України, опір владі зла, фальшу, владі корупції і насильства.

Олекса Боярко

Якою мірою можна було довіряти численним соціологічним опитуванням, які проводилися напередодні другого туру виборів президента України? Це питання досліджував мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Як відомо, 15 листопада відбулися теледебати між кандидатами в президенти України Віктором Ющенком і Віктором Януковичем. Наступного дня низка українських телеканалів повідомила, що французький Фонд гуманітарних досліджень імені П‘єра Бурдьє провів телефонне опитування мешканців Києва, Харкова, Дніпропетровська, Севастополя і Львова, яке показало, що 68% виборців вважають переможцем у теледебатах Януковича, і лише 23% опитаних – Ющенка.

Після цього київський Інститут масової інформації, котрий співпрацює з міжнародною організацією “Репортери без кордонів”, провів розслідування і з‘ясував, що фонди з такою чи схожою назвою у Франції не зареєстровані. Директор ІМІ Сергій Таран зазначив: “Також, ми з‘ясували, що сам П‘єр Бурдьє, відомий французький соціолог, котрий помер два роки тому, за своє життя не засновував ніяких фондів і не мав жодного особистого відношення до досліджень у галузі політичної соціології, які проводились у посткомуністичних країнах”.

Напередодні ряд Інтернет-сайтів опублікував висліди опитування, начебто проведеного в Україні у перший тиждень листопада, тобто одразу ж після першого туру президентських виборів російським Фондом “Общестенное мнение”.

Це опитування показувало певне лідерство Віктора Януковича після першого туру виборів, як відомо, виграного Віктором Ющенком. При тому, що було вказано чимало даних щодо цього опитування, невідомим залишилося тільки одне, але найголовніше – хто проводив дослідження і чи проводив узагалі. Адже Фонд “Общественное мнение” не має власної опитуваної мережі в Україні.

І знову до оцінки громадською думкою результатів теледебатів. Тепер уже йдеться про два опитування, проведені цілком реальними структурами – Київським міжнародним інститутом соціології та фірмою “Соціс”. Обидва дослідження засвідчили, що переміг Віктор Янукович.

Проте, оскільки телефонне опитування проводилося в той час, коли вслід за дебатами кандидатів телеканал УТ-1 проводив своєрідне шоу політиків та політтехнологів, кожен із яких відзначав перевагу Віктора Януковича, постає запитання: що саме заміряли соціологи, власну думку українських громадян чи те, що вкладалося їм у ці хвилини у підсвідомість вправними маніпуляторами?

Олекса Боярко

Після 21 листопада Україна опиниться перед потребою зміни чинної досі системи влади, не має значення, хто саме стане президентом – Віктор Ющенко чи Віктор Янукович. Своє бачення цієї проблеми пропонує політолог Віктор Каспрук.

Віктор Каспрук

Отже, варіант перший – переміг Віктор Янукович. Тут не відбудеться нічого занадто оригінального. Просто вся Україна в політичному, економічному і соціальному сенсі перетвориться на велику Донеччину. Тобто той стиль управління, котрий на сьогодні запроваджений на Донеччині, частково на Луганщині та у прилеглих областях, перекинеться на всю Україну.

Якщо конкретно, то відразу ж знімаються зі своїх посад голови районних і обласних адміністрацій у тих регіонах, де більшість голосів набрав Ющенко. Далі розпочинається тотальне заміщення всієї бюрократичної вертикалі влади. На місце “дніпропетровських”, котрих привів за собою свого Леонід Кучма, у маcовому порядку з Донецька, хвиля за хвилею прибуватимуть перевірені кадри.

Якщо раніше система влади вибудовувалась за певним, якщо так можна сказати, консенсусом економічних і політичних еліт, котрі брали участь у великій приватизації, то за Януковича цей консенсус, найшвидше, буде порушений на користь донецького клану і його найближчих союзників.

Власне кажучи, про це Віктор Янукович сказав під час теледебатів – що треба розібратися із тими приватизаційними і накопичувальними процесами, які відбувалися в Україні з початку 90-х років.

Іншими словами, значній частині українських еліт, котрі сформувались за часів правління Леоніда Кучми, може простелитися шлях Абрамовича, а у гіршому разі шлях Ходорковського, якщо проводити паралелі з подіями у Росії. Але тільки у більш жорсткому і, можливо, у більш цинічному варіанті.

Бо ж виникне конечна потреба “списати” неминучий різкий ціновий стрибок та девальвацію гривні на підступи якихось зловмисних “ворогів українського народу”. Є підстави припустити, що серед цих ворогів у разі приходу до влади команди Віктора Януковича опиниться не тільки теперішня опозиція, а і значна частина нинішніх партнерів донецького клану.

Варіант другий – переміг Віктор Ющенко, отож виникає необхідність швидко і радикально здійснювати повний демонтаж неефективної і громіздкої системи державного управління авторитарного зразка. Адже старий бюрократичний апарат нікуди не подінеться.

Звісно, замінити ключові управлінські фігури буде не так і важко. Але при цьому необхідна оперативна заміна владних функціонерів на місцях та уникнення при цьому саботажу і шкідництва з їхнього боку.

Першим важким випробуванням для нової влади може стати цілком вірогідна гіперінфляція, запущена у дію старою владою напередодні остаточного відходу. Не менш небезпечним моментом є ситуація з монопольним постачанням енергоносіїв з Росії.

Хто може напевно гарантувати, що катастрофічне зменшення надходження енергоносіїв до України якимось дивним чином не співпаде з зміною влади в Українській державі, тим більше, що нова команда братиме владу на початку сезону зимових холодів?

У такій ситуації опозиційна до демократичної влади команда екс-президента Кучми закладені колишнім режимом “економічні міни” видаватиме за стратегічні прорахунки Віктора Ющенка і його уряду. Акумулювавши великі капітали, олігархи зможуть вставляти палки у колеса нової влади і намагатися дискредитувати саму можливість демократичного правління в Українській державі.

Мільйонна ж бюрократична машина, роздута за останні роки до немислимих меж, виходячи зі свого самозбереження, на місцях саботуватиме вказівки зі столиці, привносячи при цьому хаос та безлад у державне управління.

Механізм передачі і реалізації влади на місця може стати для нового демократично режиму справжньою “ахіллесовою п’ятою”. Можливо, Україні тут став би у нагоді досвід сусідніх Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, тобто країн, де подібна трансформація влади відбулася набагато раніше. А у разі приходу до влади команди Віктора Януковича і владі, й опозиції, схоже, доведеться вивчати досвід Білорусі чи Узбекистану.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG