Белград, 24 листопада року – Милошевич постiйно заявляв, що Сербiя належить до кола демократичних країн ,а його влада є гарантом миру й стабiльностi. Сербiв в цьому запевняли й гостi iз закордону, зокрема з Росiї та Бiлорусi, та навiть з України, якi пiсля кожних виборiв стверджували, що вони пройшли вільно і чесно.
Першi масовi протести спалахнули 1991 року. Демонстрантiв тодi розiгнали Збройнi сили за допомогою танкiв. Наступного року протестували белградськi студенти. Пiсля сорока днiв, коли вони вже були доволі виснаженi, режим запропонував влаштувати круглий стiл уряду й опозицiї.
Взимку 1996 року протести розпочалися пiсля мунiципальних виборiв, оскiльки уряд вiдмовився визнати поразку в Белградi та ще у сорока мiстах. Манiфестацiї в столицi та iнших мiстах тривали щовечора упродовж трьох мiсяцiв. На однiй із центральних вулиць шеренга полiцiї й кiлька тисяч студентiв стояли вiч-на-вiч цiлий мiсяць, удень i вночi. Полiцейськi мiнялися кожних шiсть годин, а студенти – коли мали змогу. Мешканцi столицi приносили їм харчi, готували на місці чай. Студенти на вулицi зустрiчали Новий рiк й святкували Рiздво.
Полiцiя вiдступила лише на Йорданське Водосвяття, коли патрiарх повiв процесiю саме тiєю вулицею. Демократичнi сили вiдстоювали свою правду сто днiв і нарештi перемогли. На вимогу Європейського союзу, Милошевич пiдписав спецiальний президентський закон, яким скасував рiшення виборчих комiтетiв й передав своїм опонентам мiсцеву владу.
В Сербiї полiцiя часто застосовувала силу проти пiкетувальникiв. Винятком були студенти, яких Милошевич, не знати чому, дуже боявся. А одним iз його улюблених полiтичних методiв було влаштування мiтингiв своїх прихильникiв. Оскiльки в столицi таких прихильників було дуже мало, то їх привозили з далеких мiст i селищ, iнколи навiть з Косова. Все ж до кiнця з ним залишилося лише десять осіб, а про те, що вiн зазнав поразки на виборах, повiдомив його начальник Генштабу. Після цього Милошевич перед телевiзiйними камерами театрально заявив, що вже давно мрiяв про вiдпочинок і спiлкування iз внуком.
Першi масовi протести спалахнули 1991 року. Демонстрантiв тодi розiгнали Збройнi сили за допомогою танкiв. Наступного року протестували белградськi студенти. Пiсля сорока днiв, коли вони вже були доволі виснаженi, режим запропонував влаштувати круглий стiл уряду й опозицiї.
Взимку 1996 року протести розпочалися пiсля мунiципальних виборiв, оскiльки уряд вiдмовився визнати поразку в Белградi та ще у сорока мiстах. Манiфестацiї в столицi та iнших мiстах тривали щовечора упродовж трьох мiсяцiв. На однiй із центральних вулиць шеренга полiцiї й кiлька тисяч студентiв стояли вiч-на-вiч цiлий мiсяць, удень i вночi. Полiцейськi мiнялися кожних шiсть годин, а студенти – коли мали змогу. Мешканцi столицi приносили їм харчi, готували на місці чай. Студенти на вулицi зустрiчали Новий рiк й святкували Рiздво.
Полiцiя вiдступила лише на Йорданське Водосвяття, коли патрiарх повiв процесiю саме тiєю вулицею. Демократичнi сили вiдстоювали свою правду сто днiв і нарештi перемогли. На вимогу Європейського союзу, Милошевич пiдписав спецiальний президентський закон, яким скасував рiшення виборчих комiтетiв й передав своїм опонентам мiсцеву владу.
В Сербiї полiцiя часто застосовувала силу проти пiкетувальникiв. Винятком були студенти, яких Милошевич, не знати чому, дуже боявся. А одним iз його улюблених полiтичних методiв було влаштування мiтингiв своїх прихильникiв. Оскiльки в столицi таких прихильників було дуже мало, то їх привозили з далеких мiст i селищ, iнколи навiть з Косова. Все ж до кiнця з ним залишилося лише десять осіб, а про те, що вiн зазнав поразки на виборах, повiдомив його начальник Генштабу. Після цього Милошевич перед телевiзiйними камерами театрально заявив, що вже давно мрiяв про вiдпочинок і спiлкування iз внуком.