Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 16:40

“30 хвилин у різних вимірах”: Передача присвячена Галичині.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Київ, 27 листопада 2004 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були дорогі слухачі. До вас завітало радіо “Свобода” з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Вітаю вас, з вами Ірина Халупа.

Кілька тижнів тому в цей час звучала передача, присвячена Галичині, наприкінці якої ми обіцяли, що незабаром також почуєте передачу про східну Україну. І ось цей час настав. Протягом наступних 30-ти хвилин запрошуємо вас погуляти з нами по Донецьку, послухати роздуми різних людей про цей край, який, попри все сказане різними людьми, неодмінно залишається клаптиком української землі.

Кілька тижнів тому я та жменька “свободівських” колег поїхали в Донецьк, щоб зустрітися зі студентами Донецького Національного університету й розповісти їм про радіо “Свобода”, яке в цьому році відсвяткувало своє п’ятдесятиліття.

Щиро і щедро нас прийняв в Донецьку ректор Донецького Національного Університету, заслужений діяч науки і техніки, академік НАН Володимир Шевченко, за що честь йому і слава, а також велике сердечне спасибі.

Хоча я двічі була в Донецькій області, в самому серці Донбасу мені не пощастило бувати. Отож ця подорож була прем’єрою. Я старалася бути об’єктивною, неупередженою.

Що ж, місто шахтарів, яким воно може бути? Якими великими можуть бути ці прославлені терикони? Стільки великих людей вийшло з Донбасу, хіба там може бути щось страшного?

Страшного нічого не було. Навпаки, вражає, наскільки зеленим є Донецьк! Колись це було місто троянд, а сьогодні це місто розлогих тополь. Кажуть місцеві жителі, що навесні пух від тополь мучить всіх так само, як у Києві.

Солідні сталінські будинки, широкі бульвари, чисті вулиці, український театр, річка Кальміус, низка пам’ятників: від Джона Гюза до пам’ятної скульптури Василя Стуса при вході до Донецького університету, образотворчий та краєзнавчий музеї, оперний та драматичний театр, все це та більше - це сьогоднішній Донецьк.

Кілька фактів. Загальна площа Донецька становить 385 кілометрів, в Донецьку проживає мільйон 59 тисяч 800 осіб, в місті 9 районів, всі, крім одного, мають назви радянської епохи. Це Будьоновський, Ворошиловський, Калінінський, Кіровський, Куйбишевський, Ленінський, Петровський, Пролетарський та Київський райони.

В місті 21 громадська площі, 2,200 бульварів, проспектів та вулиць, які простягаються на дві з половиною тисяч кілометрів. А териконів в місті 125, як кажуть донеччани, їх майже ніхто не помічає.

В самому центрі будується новий собор, а на площі перед ним стоїть архангел Михаїл, той самий, що простояв кілька років на Майдані Незалежності в Києві перед головним поштамтом. У травні 2002-го року його перевезли в Донецьк, як подарунок від киян. На табличці написано: “Хай бережуть вас сили небесні. Мешканці Києва Донеччанам від щирого серця”.

Головний проспект міста, вулиця Артема рясніє величезними плакатами. Це власність фірми “Плазма”, які свого часу на тих біґ-бордах розміщувала антиющенківську рекламу.

В ці дні, коли ми були в Донецьку, крім реклами різних товарів, на тих таблицях були гасла суто донбаські: “За стабільність – з Донбасом в серці”. “За сильну Україну – з Донбасом в серці”. “Вір у майбутнє - з Донбасом в серці”.

Головна ідея партії регіонів – відродження України. Ці написи щоправда всі були російською мовою, але було і багато українською.

Ця передача не є вичерпною. Неможливо охопити всі нюанси та багатогранність Донецька одним візитом. Але цей візит відкрив для багатьох з нас місто і людей, які поки що були лише ідеєю. А тепер вони стали дійсними, справжніми, близькими. Донецьк - це вже для нас не абстракція, а ще одне українське місто.

Сьогодні багато хто з політологів і політиків твердить: Україна фатально поділена між сходом і заходом, між україномовними і російськомовними, між православними і греко-католиками. Чи так це є насправді?

З одного боку безумовно відмінності існують. Відмінності зумовлені різним історичним досвідом різних регіонів. Один історичний досвід є у Наддніпрянщині, інший - в Галичині, яка все ж таки мала можливість розвивати політичні інституції незалежні аж до 1939 року.

Ще зовсім інший досвід на Донбасі, який навіть за часів СРСР був своєрідною державою в державі, куди їхали звідусюди, часто рятуючись від репресій, від голодної смерті, де життя було важким, іноді жорстоким, де виживали лише сильні.

Тут утворився свій особливий донецький менталітет, відмінний від менталітету навіть сусідньої Слобожанщини чи сусіднього півдня, не кажучи вже про Галичину.

Але чи означає це, що на Донбасі живуть не українці? Аж ніяк ні. І дедалі більшою мірою це усвідомлюють самі мешканці регіону. Це засвідчує соціологія. Максим Стріха продовжує.

Максим Стріха

Коли ще років 10 тому на запитання щодо ідентифікації на Донецьку досить часто відповідали: радянська людина, місцевий, то сьогодні все ж таки в цій черзі ідентифікації на чільному місті стоїть вже громадянин України.

Інша річ, що образ цієї України виліплений в свідомості донеччан відрізняється від того, до якого звикли навіть ми в столиці в Києві. Адже в Донецьку, як ніде, збереглася в недоторканності система радянської міфології.

Вживається не в образливому а в суто науковому значенні, як сукупність уявлень певних цінностей, які об’єднують людей, які живуть за їхньою свідомістю. Найголовнішою подією тут лишається досі Велика Вітчизняна Війна, великий трудовий подвиг радянського народу на шахтах, тут досі залишилася недоторканною радянська топоніміка, на карті Донецька досі домінують Артем, Ленін, Ворошилов.

Але змін так само не можна не помітити. Донецьк дедалі стає українським, навіть ззовні. Українські написи зараз тут трапляються частіше, ніж 2-3 роки тому, українська мова вже не викликає жодної агресії чи здивування, український музично-драматичний театр зусиллями режисера Марка Бровуна став найпрестижнішим культурним закладом, куди охоче купують квитки навіть місцеві круті, які негаразд знають українську мову, але знають, що треба подивитися модну Лесю Українку.

Зусиллями ректора академіка-математика Володимира Шевченка більшість лекцій вже читається в Донецькому Національному університеті, де, до речі, добре пам’ятають, що цей заклад, щоправда він називався Сталінським педінститутом, закінчував великий український поет Василь Стус. А музей Стуса, який виник на громадських засадах, є сьогодні одним з найцікавіших закладів наукового профілю в Донбасі.

Отже, українське відродження на Донбасі відбувається, воно йде повільно, воно йде суперечливими шляхами, але дуже важливо навіть за гостротою сьогоднішньої виборчої кампанії, коли у багато кого з Галичан чи наддніпрянців безумовно є образа, що не підтримують їхнього кандидата, підтримують свого місцевого, і в силу історичних причин не могло бути інакше.

Так само, я думаю, що і в багатьох донеччан така образа існує, бо надто їм довго вкладали в голову це “Донбас нє поставіть на колєні”. Але треба чітко усвідомлювати, що на коліна ніхто нікого ставити не збирається.

Україна єдина, її неповторними складовими є Галичина, Наддніпрянщина і Донбас, край суворий, край складний, край екологічно тяжкий. Водночас край дуже красивий, з неповторними степами, могилами, краєвидами, яких немає ніде по Україні. Врешті решт з неповторно-солодкими червоними помідорами, про які досі любить згадувати в Києві донеччанин Іван Михайлович Дзюба.

І без жодної з цих складових Україна безумовно не буде повною. Максим Стріха для радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Халупа

Мій колега Тарас Марусик у складі групи журналістів радіо “Свобода” побував у Донецьку. Це було його друге відвідування міста після понад 10-річної перерви.

Кожний з нас бачить Донецьк унікальними очима, отож і враження від побаченого особисті. Тарас розпочинає свій матеріал словами людини, яка знає Донецьк і область не ззовні, а зсередини.

Це кандидат економічних наук Євген Ситник, який надрукував полемічну статтю на шпальтах газети “Дзеркало тижня” 13 листопада цього року. Ось кілька уривків зі статті.

Тарас Марусик

“Якщо говорити про правила гри, то кожен, хто живе в Донецьку, знає, що Донбас – це територія без правил, територія безправ’я. Точніше одне правило є: сильні світу цього вирішують свої проблеми, не зупиняючись ні перед чим.

Життя і власність пересічного громадянина в Донбасі, якщо він з якихось причин заважає сильному або просто опинився на дорозі в буквальному значенні слова, вже давно нічого не варті.

Тут джипи, які належать великим корпорація, безкарно чавлять дітей, тут судді місяцями не отримують зарплати, тут душать опозиційні ЗМІ, тут бейсбольна біта є засобом розв’язання всіх проблем. Немає людини - немає проблеми”.

Євген Ситник порівняв статистику двох довідників: місцевого обласного та загальнодержавного, і виявилося, що за неповні два роки, які розділяли обидва дослідження, населення майже всіх міст, як пише Ситник, ніби-то значно зросло і на 12, і на 20, і на 30 відсотків. Особливо відзначилося Єнакієве – мала Батьківщина чинного прем’єра, там чисельність населення якось раптово підскочила аж на 4 відсотки.

“Стосовно майбутніх виборів для тих, хто сумнівається у можливості масової фальсифікації, поява статистики, чи не подія-підказка?”.

Євген Ситник також звернув увагу на те, що з 9-ти районів Донецька лише один - Київський має у своїй назві комуністичної начинки. Решта – “як низка портретів на листопадовій демонстрації сталінських часів”: Кіровський , Ленінський, Ворошиловський, Будьнівський, Куйбишевський, Калінінський, Петровський, Пролетарський.

Часи незалежності та декларованої демократії нічого не змінили в цьому сенсі. Більше того, влада схоже знаходить для себе щось дуже цінне в старих ідолах, щось дуже співзвучне з її підсвідомим або усвідомленим прагненням сьогодення. Тому вона набагато легше виділить гроші на новий пам’ятник Будьоному, ніж на фінансування охорони здоров’я або ремонт школи.

Отже, як виборець і громадянин, я не бажаю, щоб модель життя, яка сформована на Донбасі, поширилася на всю Україну”.

Це були уривки зі статті донеччанина, кандидата економічних наук Євгена Ситника в газеті “Дзеркало тижня” 13 листопада цього року.

Звичайно, за один день, проведений у Донецьку, скласти якусь однозначну картину неможливо. Тому підтвердити чи спростувати думки Євгена Ситника неможливо, дивлячись із Києва, однак якісь стереотипи після відвідування цього міста зникли.

Там живуть приблизно такі самі люди, як і повсюдно в Україні, зокрема у великих містах. Вельми схожа ментальність, хоча багато людей, з якими довелося спілкуватися, розмовляють російською мовою.

Можливо підтвердженням деяких викладених у згаданій статті тез може бути ситуація з, тепер уже колишньою, 36 школою Донецька з українською мовою навчання, яку остаточно закрили в кінці травня.

Місцева влада вже встигла зрівняти з землею частину школи, в якій розміщувалися майстерні, і це тому, що з кінця червня ця справа перебуває в Європейському суді з прав людини.

Хоча з іншого боку ми побували в унікальному середньому навчальному закладі, ліцеї Донецького Національного університету, де навчання проводиться українською мовою, а його учні при бажанні можуть вивчити 5 іноземних мов.

Незабутньою для всіх нас стала зустріч зі студентами кількох факультетів Донецького Національного університету, який очолює академік НАН України Володимир Шевченко.

Ось що він розповів про приєднання університету до Болонського процесу, який передбачає взаємне визнання університетських дипломів в Європі.

Володимир Шевченко

3 роки тому наш університет у співдружності з університетом Сандерленд, двома грецькими університетами, київським і харківським національними університетами виконали європейську програму Тазіс, згідно з якою ми переглянули систему підготовки економістів в класичних університетах.

Що це нам дало? По-перше, ми повністю переглянули учбові плани і учбові програми при підготовці економістів. Окрім того ми створили нову магістерську програму “Прикладна економіка”, якої в Україні не було.

Ми вперше це зробили. Вона розрахована на півтора роки навчання. Згідно цієї програми, ми повністю переробили учбовий план, розробили нові навчальні курси.

Це нам дало можливість за участю професорів з Англії, Греції і наших київського та харківського університету створити нову магістерську спеціальність, яка дозволяє нашим студентам, випускникам цієї програми, окрім нашого магістерського українського диплому, отримувати сертифікат сандерлендського університету, який дозволяє нашим випускникам мати можливість від’їжджати в будь-яку країну Європи і бути визнаним, як фахівець з питань економіки.

Тарас Марусик

Перший випуск нових фахівців відбувся у лютому цього року, а сертифікати видали три тижні тому в урочистій обстановці за участи професури з Великобританії, Греції та України.

Володимир Шевченко родом з Підгороднього Дніпропетровської области. У Дніпропетровську закінчив університет та аспірантуру, там захистив кандидатську дисертацію. У Донецьку – з 1968 року.

Володимир Шевченко

Якщо відверто сказати, то все моє становлення як вченого, як керівника вищого навчального закладу пройшло на Донецькій землі. Я дуже вдячний тим донецьким людям, з якими мені прийшлося спілкуватися, які мені допомагали в рості і наукової, і ректорської кар’єри.

А якщо порівнювати Дніпропетровськ і Донецьк, то на моєму життєвому шляху везло на добрих людей і в Дніпропетровську, і в Донецьку, цих людей я просто називаю своїми вчителями. А якщо далі дивитися, то Донеччина більш бурхлива, більш динамічна, ніж Дніпропетровщина, більш промислово розвинута.

Стосунки і в часи Радянського Союзу, і зараз більш прямі, відверті, розмови з керівниками завжди обов’язкові для виконання, тобто стиль керівництва значно жорсткіший, ніж на Дніпропетровщині.

Тарас Марусик

На закінчення я попросив академіка Володимира Шевченка висловити свою думку про ті негативні стереотипи про “донецьких”, які поширені в суспільстві

Володимир Шевченко

Я думаю, що ці стереотипи відносяться тільки до окремих людей, а не до всіх донеччан. Більшість донеччан свідомі освітчені люди, і про це свідчить і наш університет, і розвиток науки, і розвиток освіти, і розвиток культури за ті останні часи, які є на Донеччині.

Тарас Марусик

До речі, як сказав ректор Донецького національного університету, академік Національної академії наук України Володимир Шевченко, наступного року на базі університету відбудеться 6-ий Міжнародний конгрес україністів.

Тарас Марусик, радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Халупа

Ви слухаєте українську “Свободу”. Сьогодні програма “30 хвилин у різних вимірах” присвячена Донецьку.

Як відомо, уродженець Донбасу, чемпіон світу із шахів Руслан Пономарьов минулого тижня приєднався до когорти зірок від естради та спорту, які підтримують Віктора Ющенка.

Що спонукало молодого донбащанина до такого вибору? Шаховий чемпіон світу розповів нашій кореспондентці Марині Пирожук.

Руслан Пономарьов (переклад з російської)

Я людина аполітична, просто зараз здається, що це необхідно. Тому я прийшов висказати свою громадянську позицію, підтримати інших громадян України, не боячись відстояти свою думку, відстояти свою точку зору. Я вважаю, що 21 листопада ми всі переможемо, наше життя зміниться на краще.

Марина Пирожук

Як давно Ви вирішили підтримати Ющенка і чому? Адже на Донбасі, як відомо, Ющенко не дуже популярний.

Руслан Пономарьов

Воно прийшло мені прямо з серця, я відчув, що це дійсно необхідно. Я ніколи не робив ніяких політичних заяв, тому що я вважаю, що людина має займатися своєю справою, яка краще у неї виходить. Для мене це шахи.

Коли був перший тур виборів, наша збірна команда України повернулася з шахової олімпіади, яка проходила в Іспанії. Наша команда посіла там перше місце.

Я вважаю, що зараз необхідно висловлювати громадянську позицію, тому що це дійсно ключовий момент в Україні. Вже немає часу міркувати, ми зараз знаходимося в спекотному стані, від цього залежить наше майбутнє.

Ірина Халупа

Це був чемпіон світу із шахів уродженець Донбасу Руслан Пономарьов.

Уродженець Буковини народний артист України Петро Ончул вже 38 років живе в Донецьку. Довголітній соліст Донецького оперного театру, сьогодні - професор Донецької Музичної Академії імені Прокоф’єва, пан Ончул приїхав до Донецька в сам день шахтаря, 28 серпня.

Від цього часу пан Ончул живе і працює в Донецьку. А сталося все це ось як: у Львові гастролював Донецький театр. Там прослухали Петра Ончула і запросили, щоб він приїхав в Донецьк. Запрошували його також в інші театри, було запрошення з Горького. Пройшов Петро перший тур в Ленінграді, але все ж таки хотів молодий співак залишитися в Україні.

Мама не дуже хотіла відпускати сина в Донбас. Прощаючись, майже плакала, бо вважали західняки, що Донбас - це ледь не заслання.

Я запитала Петра Ончула, що він очікував, їхавши до Донбасу, і чи його очікування справдилися.

Петро Ончул

Я думав, що я приїду, попрацюю, подивлюся, а потім переїду до іншого театру. Але коли я приїхав, то мені дуже сподобалося місто, було дуже красиво. Місто було у трояндах, панувала дуже гарна творча атмосфера у театрі, що я одразу пішов у репертуар.

Повинен вам сказати, що це є Україна, Україна справжня, хоч вона східна, але вона є Україна. Я великої різниці не бачив, бачив лише те, що більше говорили російською і зараз так говорять.

Але взагалі я став вже корінним східняком, бо тут я одружився, дружина моя місцева, тут народилися мої діти. Я тут мав дуже добрі можливості для творчості, добре ставлення до людей.

Так сталося, що я тут живу і абсолютно не жалкую. Хоча так сталося на заході, де я народився, є своє, а тут є своє. Хоча я вам скажу, що більше про те політики говорять, а такі люди прості... ми живемо, і я абсолютно не відчуваю, чи я на заході, чи я на сході.

Ірина Халупа

Ось я, власне, про це і хотіла Вас запитати, Ви це вже зачепили, що більше про ці різниці говорять політики, а люди насправді не аж так сильно це відчувають.

Як до Вас ставилися, як до західняка, коли ви приїхали? Чи хтось робив якусь різницю? Чи взагалі східняки та західники – це одні і ті самі люди, а просто живуть у різних куточках, правда?

Петро Ончул

Правильно! Ви знаєте, ніхто ніколи мені не дорікнув. Я коли прийшов, то я не вмів говорити російською, а якщо я і говорив, то з мене тут по-доброму сміялися.

Я і сьогодні до кінця не вмію говорити добре російською. Але я вам скажу, що тут дуже і дуже порядні люди, я відповідаю, тому що у мене тут два сини живуть.

Я щасливий, я зовсім не жалкую, що я не залишився там, тому що тут люди із дуже доброю та відкритою душею. Тебе навіть не знають, але ти прийдеш додому, то тебе будуть пригощати. Розумієте? У цьому відношенні мені це дуже імпонувало і досі подобається.

Я ще раз кажу, що все це роблять політики, при тому такі дешеві політики. От приїжджають від нас діти (пам’ятаєте, коли стала незалежна Україна, їхали наші діти туди на свята різдвяні), так вони приїздили сюди і розповідали дивні речі.

Тепер, коли був перший тур, то я зустрічаюся із одним чоловіком, син його поїхав туди, на західну Україну по виборах: одні туди, інші сюди їдуть, перевіряють один одного.

Так от він просто із таким захопленням каже, що їх прийняли, пригостили, і самогоночку поставили. Так він телефонує і каже: “Тату, так тут такі самі люди, як і ми!”

Одним словом, я вам скажу, що то є дуже зле, що того не може бути... Є схід, тому що сонце сходить, а захід... Правда, там є трішечки... У нас на заході село від села відрізняється. Але взагалі-то є Україна, рідна Україна, де є один і той самий народ.

Ірина Халупа

Пане Петре, а як самі донеччани, жителі Донбасу ставляться до таких нав’язливих підходів до сходу та заходу?

Петро Ончул

Я вам скажу, по-різному, на жаль. Чому? Тому що політика, коли тобі говорять, що там бандерівці, які хочуть тільки на захід...

Але це лише частина тільки людей малограмотних. Але інтелігенція, нормальні люди нормально ставляться, вони кажуть, що то господарні люди, що то є ми, що то є наша Україна.

Але є люди, я зустрічав, які кажуть, що ти західник... Є, на жаль, є, але їх стає все менше і менше.

Ірина Халупа

Як Ви думаєте, пане Петре, ось Ви згадували хлопця, який поїхав на західну Україну на перший тур виборів і повернувся із зовсім відкритими очима і іншим поглядом, може, це просто проблема інформації?

Петро Ончул

Так, я думаю, що це інформація. Коли загострюється політичні справи, політичні теми, от тоді на тому у нас починають грати.

А якщо йде спокійне життя, то ніхто на тому не грає. Мене ніхто не питав, чи ти із заходу, чи ти зі сходу, я виходив співати. Я співав наші українські, тим більше, лемківські пісні.

Знаєте, як тут сприймали? У нас у селах всі говорять у більшості українською мовою, так і тут сприймали, як у нас на заході.

Правда, це у таких містах, як Львів, Івано-Франківськ, а вже у Чернівцях говорять і російською, там вже місто більше русифіковане. Але я не рахую, що то є така вже біда. Я думаю, що воно мусить прийти, що воно буде так, як повинно бути у нормальній державі.

Ірина Халупа

Це був народний артист України Петро Ончул, довголітній соліст Донецького оперного театру, сьогодні професор Донецької музичної академії імені Прокоф’єва. Пан Ончул майже 40 років прожив у Донецьку.

Киянин Дмитро Стус любить східну Україну. Може тому, що його батько – Василь Стус навчався у Донецьку, може тому, що східні українські степи, попри всю модернізацію, урбанізацію та глобалізацію, залишаються неосяжними та не завойовними.

Але краще він все це розповість сам.

Дмитро Стус

Все дуже просто. Є ліс, є степ, є форма, є зміст. Східна Україна – це територія, яка поневажає форму заради змісту. Це має свої плюси та мінуси, комусь ближче одне, комусь ближче інше, як кажуть.

Інші бувають різні. У Києві чи у Львові люди, які підпорядковані ієрархії, вони, з точки зору своїх життєвих стратегій чи своїх життєвих перспектив, не скажуть тобі в обличчя нічого такого, щоб заважало їхній перспективі, їхньому зростанню.

У Донецьку донедавна, я думаю, що це пару років тому, такої проблеми не існувало. Хоча сьогодні вона, на жаль, дуже заявляє про себе. Якщо ти не подобаєшся, то тобі в обличчя скажуть все, що про тебе думають, але ти можеш натомість не боятися удару у спину.

Для мене це дуже близько, це те, що я дуже поважав у росіянах і дуже любив у східній Україні, саме у степовій частині України, а не лише у донбаському краї.

Звідси відмінності і подібності центральної, східної та західної частин України. Це однакові люди, які виросли в різних умовах, у різному середовищі.

Одні виростали у традиції, бо батьки, діди та прадіди ходили до школи, вони знали, що таке просвіта, що таке “совєцька” школа.

А сюди з’їжджалися і тікали репресовані і не тільки з України, але із Союзу, жили у маленьких халупах, бараках, маленьких кімнатах по 3-7 осіб у кімнаті: батько, мати, а, може, і ще одна родина. Тобто чоловік із жінкою не могли залишитися наодинці, діти були викинуті на вулицю.

Звідси жорстокість побуту, я б навіть сказав, надмірна жорстокість побуту, звідси надто велика кількість підліткових злочинів.

Інша справа, що я вважаю, за ці злочини має відповідати суспільство, а не ці підлітки, або у рівній мірі мають відповідати підлітки та суспільство.

А так це одні і ті самі люди, які хочуть добре жити, які хочуть, щоб їхні діти мали успішні життєві перспективи. Вони хочуть, щоб внуки жили краще, ніж вони, і так далі.

Я не думаю, що можна ділити сьогодні Україну на західну чи східну, на північну чи південну. Можна говорити про певні відмінності темпераменту, про певні відмінності побуту, про певну відмінність природи, яка, безперечно, накладає свої відбитки на певні прояви характеру.

Мені ближчий схід, мені ближча неповага до закону, ніж повага. Не знаю, чи добре це, чи погано, але так є.

Ірина Халупа

Дмитро Стус розповідав, чому він любить східну Україну. Я її також люблю. З різних причин, про які вам напевно розповідати не треба, бо ви самі напевне здогадаєтеся.

Виїхали ми з Донецька у неділю ввечері, нас супроводжував гімн донбаських шахтарів. І на цьому закінчилася наша подорож. І на цьому закінчується ця програма.

Я, Ірина Халупа, прощаюся із вами, дорогі слухачі, до наступної зустрічі. І бажаю вам ясної погоди у душі.

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG