Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 05:49

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Український народ і Друга світова війна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 15 грудня 2004 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні ми пропонуємо нову передачу з циклу “Український народ і Друга світова війна”

65 років тому спалахнула так звана “Зимова війна” між Радянським Союзом і Фінляндією. Чимала частина вояків Червоної армії, які брали участь у цій війні, була родом з України. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.


Сергій Грабовський

30 листопада 1939 року війська Ленінградської військової округи у складі чотирьох армій при підтримці кораблів Балтійського і Північного флотів розпочали наступ на широкому фронті від Баренцевого моря до Фінської затоки.

Водночас радянська авіація бомбардувала 20 фінських міст, внаслідок чого декілька тисяч мирних жителів були вбиті і поранені. З метою політичного прикриття вступу радянських військ у Фінляндію на території СРСР були створені так звані Фінський народний уряд (голова – член керівництва Комінтерну Отто Куусинен) та Фінська народна армія.

Проте ці заходи, так само, як і пропагандистська кампанія під гаслом “визволення фінських трудящих від ярма буржуазії”, виявилися неефективними. Фіни розцінили дії СРСР як пряму агресію і стали на захист своєї батьківщини. Засудила радянський напад і світова громадськість: у грудні 1939 року СРСР, як агресор, був виключений зі складу Ліги Націй.

Уже на початку бойових дій, які склалися для радянських військ невдало, у складі Червоної армії було чимало вояків з України. Були задіяні і цілі з‘єднання. Так, на фронт з Київської військової округи була перекинута 44-а щорсівська дивізія, яка на початку січня 1940 року зазнала катастрофічної поразки і де-факто припинила існування як боєздатне з‘єднання.

Ще більше зросло число вояків-українців у лютому 1940 року, коли число тільки радянських сухопутних військ на фронті зросло до 760 тисяч. У складі десятків частин і з’єднань, перекинутих з Київської, Харківської, Одеської військових округ, переважну кількість становили жителі радянської України.

Зокрема, зі складу Київської округи на фронт були надіслані декілька стрілецьких дивізій та авіаескадрилій, три танкових полки, три артилерійських полки Резерву головного командування, два зенітно-артилерійських дивізіони, 9 окремих зенітних батарей, десантна бригада, 24 лижних батальйони тощо. З Одеської військової округи на фронт пішли чотири дивізії, одна бригада, три авіаполки.

У середині лютого 1940 року радянський Північно-західний фронт під командуванням Семена Тимошенка подолав головну смугу фінської оборони на Карельському перешийку і на початку березня фактично завершив прорив т.зв. “Лінії Маннергейма” – системи потужних залізобетонних фортифікаційних споруд, зав’язаних на природних перешкодах, що перетинала Карельський перешийок від Ладозького озера до Фінської затоки.

Після цього Фінляндія дала згоду на укладання мирного договору; у свою чергу, під загрозою втручання у війну Британії та Франції, Радянський Союз був змушений відмовитися від планів окупації всієї Фінляндії. Відтак у Москві 12 березня 1940 року була підписана мирна угода, яка фіксувала певні зміни кордону на користь СРСР.

Радянсько-фінська війна засвідчила низький рівень бойової підготовки і бойового духу Червоної армії. Її загальні втрати (понад 412 тисяч убитими і пораненими, обмороженими та полоненими) суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 тисяч вояків). За оцінками фахівців, від чверті до третини всіх радянських втрат становили етнічні українці та вихідці з радянської України.

Олекса Боярко

“Організація Українських Націоналістів від початку 1939 до літа 1941 року” – ця непроста тема є предметом розповіді доцента Києво-Могилянської Академії Ігоря Лосєва.

Ігор Лосєв

Теоретики ОУН розглядали світову війну, як нагоду для створення незалежної української держави. В цьому була певна логіка, адже нові держави в Центрально-Східній Європі постали на початку ХХ ст.. саме як наслідок Першої світової війни, що призвела до розпаду Австро-Угорської, Германської та Російської імперії.

Проте їм важко було передбачити і не лише їм, як саме відбуватимуться події збройного протистояння між Німеччиною, Англією, Францією, Польщею і Радянським Союзом. Нелегко було зробити правильні висновки щодо позиції Німеччини в українському питанні, хоча обставини боротьби за Карпатську Україну навесні 1939 року, де Гітлер фактично віддав цю територію Угорщині мало б викликати похмурі передчуття.

ОУН брала активну участь в боях Карпатської Січі проти угорських військ, а такі чільні діячі організації, як Колодзінський, Косак, Генилевич загинули, захищаючи цю маленьку українську державу.

Після підписання пакту Молотова-Рібентропа, що означав стратегічний союз між Берліном і Москвою стало ясно, що найближче майбутнє не віщує польській державі, що опинилася в лещатах між двома імперіалістичними державами нічого доброго.

Власне, доля Польщі не дуже хвилювала провідників ОУН, вони мали робити своє. Військово-політичний крах Польщі призвів до ще одного розподілу України між німецькою і радянською зоною окупації. Основна частина західноукраїнських земель була приєднана УССР, але Лемківщина, Посяння і Підляшшя контролювались Німеччиною.

Під час бойових дій окремі бойові групи ОУН завдавали ударів як по німецьких так і радянських і польських частинах. Хоча остання часто перебільшується польськими істориками, бо насправді мало епізодичний характер. А українці призвані до Війська Польського як правило чесно виконували свій військовий обов’язок.

Крах Польщі дав свободу багатьом членам ОУН, що перебували у польських в’язницях, зокрема, і Степану Бандері. У радянській зоні окупації майже всі політичні партії і організації були знищені, але це призвело до посилення позицій ОУН, бо тільки вона мала багатющий досвід підпільної боротьби.

Німецька влада не мала чіткої позиції щодо членів ОУН, що перебували на теренах окупованої німцями Польщі. Саме тому там і сконцентрувалася основна частина провідних кадрів організації.

У 1940 році стався розкол в ОУН на еміграції. Молоді лідери засуджені на варшавському процесі за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Перацького та на львівському процесі 1936 року закидали ПУН (Провід українських націоналістів), що він відірвався від українських реалій.

Об’єктом найрішучішої критики став голова провіду ОУН полковник Андрій Мельник. Його звинувачували в нелегітимному перебранні обов’язків голови. Дві фракції почали взаємне поборювання.

Слід сказати, що звинувачення у відриві від українських реалій мало підстави через його універсальність, адже будь-яка еміграція неминуче призводить до певної ізоляції емігрантів від життя батьківщини.

Досить нагадати, що перебуваючи кілька років у Західній Європі Володимир Ульянов Ленін настільки відірвався від російських подій, що буквально проспав Лютневу революцію, дізнавшись про неї із швейцарських газет.

Але бурхлива політична ситуації України справді вимагала іншого ставлення до себе, ніж консервативно неквапливий стиль провіду ОУН на чолі з Мельником.

Темперамент і революційний дух націоналістичної молоді справив глибоке враження на членство ОУН. До складу цієї революційної плеяди належали Бандера, Врецьона, Габрусевич, Климишин, Лебедь, Ленкавський, Мирон, Митринга, Равлик, Старух, Стецько, Ярий.

10 лютого 1940 року бандерівці створили власний революційний провід ОУН, а в квітні 1941 року у Кракові відбувся другий великий збір ОУН, який обрав провідником Степана Бандеру, виключив Мельника та його прихильників з ОУН і зажадав від них припинити будь-яку діяльність від імені ОУН. Це саме зробив провід ОУН Мельника щодо бандерівців.

Навесні 1941 року ОУН Бандери в Україні мала визначатися щодо тих великих історичних випробувань, що насувалися на український народ. Сотник Ріко Ярий отримав доручення від ОУН Бандери встановити контакт з ОКВ (Верховним командуванням сухопутних сил Німеччини) з питання створення української військової частини.

Тут керівництво ОУН (б) намагалося використати німців у своїх інтересах за зразком подій 1918 року, коли частково вдалося скористатися потугою кайзерівської Німеччини в інтересах української держави.

Крім того планувалося, що ОУН має перехопити владу в запіллі німецької армії, що просувалася на Схід, щоб поставити німецьку адміністрацію перед доконаним фактом. З цією метою мали бути сформовані так звані похідні групи, що мусили брати владу в усіх селах, районах, містах незалежно від ставлення до цього німців.

У квітні 1941 року німці погодилися підготувати 2 групи бойовиків (700 осіб) батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. ОУН (м) планувала створити Українську національну армію з емігрантів, розраховуючи на певну допомогу з німецького боку. Тут їхні надії та ілюзії пояснювалися також тяжінням до досвіду 1918 року.

ОУН (б) можливу співпрацю з антикомуністичними державами ставила в залежність від визнання ними суверенітету і соборності України. ОУН (б) вирішила проголосити самостійну українську державу без огляду на те, яку позицію щодо неї займуть німці.

23 червня 1941 року німецькому керівництву було подано меморандум ОУН (б), де було сказано, що якщо німецькі війська на початку зустрічатимуть, як визволителів, то це ставлення може скоро змінитися, якщо Німеччина ввійде в Україну без наміру відновлення української держави.

У меморандумі також стверджувалося, що будь-який примус в Україні матиме лише протилежні наслідки. У меморандумі підкреслювалося, що українське питання не може бути вирішене, як у випадку з Словаччиною чи Хорватією. Себто йшлося тільки про повну незалежність і суверенітет.

Але сподівання обох організацій українських націоналістів на прихильне ставлення Німеччини до відродження української державності виявилось абсолютно утопічною.

Олекса Боярко

Приєднання Закарпаття до Радянської України у 1944-45 роках – про цей історичний сюжет розповідає у нашій програмі Віталій Пономарьов.

Віталій Полномарьов

28 жовтня 1944 року Червона армія зайняла останній населений пункт Закарпаття, що перед війною входило до складу Чехо-Словаччини. У листопаді під керівництвом радянського командування і компартії України почалося формування міських та окружних народних комітетів як тимчасових органів влади. Одночасно певні владні функції на Закарпатті виконував уповноважений еміґраційного чехословацького уряду у Лондоні міністр Нємець. 25 листопада у Мукачевому зібрався з’їзд Народних комітетів для обговорення питання про приєднання Закарпаття до радянської України. Деякі делегати пропонували спочатку провести плебісцит, проте не отримали підтримки представників радянської влади.

26 листопада з’їзд ухвалив маніфест, яким постановив (цитата) «возз’єднати Закарпатську Україну із своєю великою матір’ю радянською Україною і вийти зі складу Чехо-Словаччини». До кінця року під маніфестом підписалися понад 250 тисяч закарпатців. З’їзд обрав орган крайової влади під назвою «Народна рада» у складі сімнадцяти осіб на чолі із закарпатським комуністом Іваном Туряницею. 1 грудня представники Ради, що перебувала в Ужгороді, вручили у Хусті міністру Нємецю ноту про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини.

5 грудня Народна рада ухвалила декрет, яким зобов’язала народні комітети припинити контакти з уповноваженим чехословацького уряду. За кілька днів Рада заборонила на Закарпатті мобілізацію до чехословацького війська. Упродовж наступного року Народна рада ухвалила рішення про проведення на Закарпатті колективізації сільського господарства, націоналізації промисловості та банків. Одночасно радянська влада вдалася до репресій проти захисників Карпатської України, українських націоналістів, греко-католицьких священиків, колишніх угорських чиновників. За так звану «антирадянську та антиколгоспну аґітацію» були заарештовані навіть 25 делегатів з’їзду Народних комітетів. 29 червня 1945 року чехословацький і радянський уряди уклали у Москві договір про передачу Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини до складу УРСР. 22 січня наступного року указом президії Верховної Ради Радянського Союзу у складі УРСР була утворена Закарпатська область із центром в Ужгороді. Після проведення у ній виборів до рад депутатів трудящих Народна рада та народні комітети були ліквідовані.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену темі “Український народ і Друга світова війна”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG