Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 06:48

“Країна Інкогніта”: Становлення національної мови в Україні.


Сергій Грабовський, Максим Стріха

Аудіозапис програми:

Київ, 28 грудня 2004 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Боротьба за ствердження національної мови – це боротьба, яка в Україні триває не перше століття, але у ХХ ст. вона набула особливих вимірів і масштабів.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Наприкінці 1904 року побачив світ виданий АН збірник під заголовком “Статті зі слов’янознавства” Випуск 1 за редакцією ординарного академіка Ламанського, видання ІІ відділу Імператорської АН.

У цьому випуску міститься лише 19 рефератів. З них 8 російською мовою, 1 німецькою, 2 сербською, 3 польською, 1 чеською, 1 хорватською і 3 українською мовою.

Останні належать відомому професору Львівського університету Грушевському і мають такі назви: “Звичайна схема руської історії справа раціонального укладу історії східного слов’янства”; “Спірні питання староруської етнографії”; “Етнографічні категорії і культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи”.

Незалежно від їхньої наукової цінності ці реферати становлять великий інтерес, як наукові дослідження українською мовою вперше надруковані в Росії фонетичним правописом, при чому в такому авторитетному виданні, як праці АН.

Приклад Академії, котра вивищується понад всілякими невластивими науці міркуваннями, як і її безпристрасний голос у питанні про ненормальне становище в Росії українського слова безперечно має бути взятий до уваги при перегляді правил, що визначають це становище.


Максим Стріха

Українське літературне слово в Російській імперії розвивалося в умовах прямих адміністративних заборон. 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видає секретний циркуляр, яким категорично забороняє українське слово в школах, в друкові, в періодичній пресі. Після того закрито недільні школи, припиняє існування остаточно перший український часопис “Основа”.

Після того, як українство знову піднімає голову, використавши легальну трибуну південно-західного відділу імператорського географічного товариства, в якому зосередилися фактично всі чільні постаті старої київської громади, з’являється Емський указ імператора Олександра ІІ від 1876 року, за яким знов-таки накладаються драконівські обмеження на оригінальну українську белетристику, цензурного дозволу треба було просити в Петербурзі, а не в місцевого цензора, і категорично забороняється українською мовою наукові праці, популярні книжки для народу, переклади, тобто все те, що виводить наріччя на рівень самостійної мови.

В тяжкі часи заборон українство боролося, обстоюючи кожну найменшу легальну можливість прозвучати українському слову. Відтак надзвичайно знаковою подією для тодішнього українства стала поява 1904 року в працях імператорської російської академії перших україномовних статей Грушевського, тоді львівського вченого, київський не міг би тоді містити праці по-українському, бо було прорвано заборону, яка тривала десятиліття. Цьому фактові і було присвячено захоплений відгук з тодішньої “Київської старіни”.

Сергій Грабовський

Підкреслю, ця публікація з’явилася у розпал російсько-японської війни, коли влада Російської імперії надзвичайно потребувала лояльності українського населення. У тому ж грудні 1904 року Комітет міністрів на чолі с Сергієм Вітте почав перегляд чинних постанов, які обмежують права інородців.

На 2 засіданнях упродовж грудня Комітет міністрів розглядав зняття обмежень з українського друкованого слова. Було ухвалено рішення: запитати з цього приводу думку імператорської АН та Київського і Харківського університетів, а також Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів.

Максим Стріха

Дії Кабінету міністрів тне були доброю волею петербурзьких урядовців. До цих дій спонукала позиція всього тодішнього громадянства висловлена в численних постановах насамперед земств Лівобережжя.

Чернігівське і Полтавське земство вимагали допустити українську мову бодай в початкові школи. Як мінімум на місцях вимагалося принаймні дозволити вчителям української мовою пояснювати ті предмети і поняття, які були абсолютно незрозумілі учням, які мусили тоді відповідно до тодішніх імперських законів вчитися по-російському.

Дії Кабінету міністрів були реакцією на масову абсолютну кампанію з всенародного збирання коштів на пам’ятник Котляревському у Полтаві. І знов-таки основні внески тоді робили земства, отже, самоврядні установи.

Ці дії були, нарешті, реакцією на вимогу дедалі гучнішу допустити українську мову принаймні в церковні проповіді, дозволити, нарешті, видрук українською мовою Нового Заповіту, який на той час уже з’явився численними мовами інородців неозорої імперії.

Сергій Грабовський

За місяць АН створила комісію для розгляду питання, минуло ще 2 тижні і у лютому 1905 року комісія представила Комітету міністрів записку “Об отмєнє стєснєній малоруского печатного слова”, складено Федором Коршем загальні речі і розвиток українського письменства та Олексієвим Шехматовим “Філологічні аргументи”.

Російські академіки виловилися за скасування заборон щодо друку українського літературного слова. Водночас записка підкреслювала, що політично малороси за сукупністю своєї діяльності на користь російської держави і російської суспільності є вірними і випробуваними синами руського народу.

Максим Стріха

Справді, автори записки жодною мірою не мали на меті сприяти унезалежненню України. За оцінкою визначного українського філолога ХХ ст. Юрія Шевельова висловленою в його фундаментальній праці “Українська мова в ХХ ст. Стан і статус”, її автори керувалися 2 основними мотивами так би мовити ідеалістичним і прагматичним.

Ідеалістичний полягав у тому, що кожна мова, а дуже важливо, що записка складена кваліфікованими філологами вперше визнавала, що українська мова є таки самостійною мовою, а не наріччям, дана від Бога, а відтак має право на дальше існування.

Прагматичний чинник був дуже простий і неспростовний. Освіта початкова російською мовою, незрозумілою для абсолютної більшості селянських дітей призводила до колосального падіння рівня грамотності в українських губерніях.

Якщо за часів Гетьманщини відомо, що грамотність тут принаймні серед чоловіків наближалася до 100%, то на початку ХХ ст. грамотність в українських губерніях була на кілька відсотків нижча від і так не високого загального показника російської імперії – 20% письменних серед дорослих чоловіків.

Так твориться у нас історія, мимоволі порушується питання про ступінь придатності канцелярського механізму схильного до небажання рахуватися з нагальними вимогами і реальними потребами населення.

На кожному кроці цей бюрократичний механізм виявляє повну свою неспроможність, видає собі непорушне свідоцтво про бідність, закликає, хоча і супроти свого бажання, живі суспільні сили до скасування суспільного ладу і заміни його іншими, що більше відповідає сучасним умовам життя.


Максим Стріха

Сергій Єфремов у “Київській старовині” у статті надрукованій у третьому числі 1905 року невипадково і небезпідставно пов’язує можливості дальшого поступу українства з дальшими політичними реформами, з звільненням, з переходом по повноцінного парламентаризму.

Революція 1905 року краще від будь-яких постанов знесла формальні адміністративні заборони на українську мову, з’являються масово українські газети, українське літературне слово звучить на вулиці, українська мова звучить у театрах, ставиться питання про допущення української мови в державні установи, суди, школи, в губернії, де більшість становлять українці.

Сергій Грабовський

Звичайна річ, що на рішенні російської імператорської АН лежав відбиток того часу. Звісно, ті академіки не були революціонерами. Вони запропонували втілити мінімум потрібний для розвитку національної літературної мови, відкривши, зокрема, шлях до запровадження перекладу Святого Письма українською мовою на практику.

Здавалося б, цим принципове питання розв’язане, адже мова, яка придатна для перекладу Біблії не діалект, а повноцінна національна мова. Але от парадокс, і зараз в Росії трапляються науковці, які обґрунтовують не існування, не чинність української нації та мови.

Перед мікрофоном доцент НаУКМА Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

У Радянському Союзі принаймні офіційно і публічно існування самосійної української мови не спростовувалося. В сучасній РФ на рівні політики і масової свідомості відбулося повернення до міфів ХІХ і початку ХХ ст., що заперечували наявність української мови, культури та українського народу, як такого.

В науковому обігу вважають, що діалект є останньою одиницею мови і не може поділятися на інші діалекти. Українська мова поділяється на кілька груп діалектів: північні, південно-західні та південно-східні.

Діалект не може бути літературним тривалий час. Якщо діалектом створюється розвинута література, то він неодмінно перетворюється на мову. Але це водночас проблема політична, бо мова є однією з найсуттєвіших ознак самостійного етносу.

Як не має мови, а є лише діалект, то не має і народу. А як не має народу, то які ж є підстави для існування окремої держави. Хто ж тоді, якщо говорити про Україну самовизначався на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Ось чому нині заперечення української мови, культури і народу багатьох російських політиків та навколо наукової публіки звучить, як символ віри. Однак, привертає увагу той факт, що привертає увагу, що це політики другого ешелону, такі як Жириновський, Затулін, Рогозін, Глазєв, Бабурін та подібні до них, відомих науковців з поважною репутацією поміж них теж немає.

Заяви таких вкрай політизованих науковців, як професор Олександр Цибко, член-кореспондент російської АН директор Інституту слов’янознавства Волков, відомий співець теми “єслі в кранє нєт води” професор Шафаревич часто вражають своєю безпідставністю, ненауковістю, а інколи банальним невіглаством.

Чого варта, наприклад, заява члена-кореспондента російської АН Волкова, що так званий слов’янський світ єдиний тому, що всі слов’яни можуть порозумітися без перекладача: “Нехай мешканець Челябінська, який володіє лише російською мовою спробує жваво поспілкуватися з мешканцем Праги, який володіє лише чеською”.

Пан Цибко у цілковитій відповідності до статуту Союзу Михаїла Архангела Чорна сотня не бачить відмінностей між великоросами, малоросами і білорусами, вважаючи їх єдиним народом.

А між тим арифметично точні підрахунки унікального лінгвістичного музею професора Тищенка в Київському університеті імені Шевченка показують, що в російській і українській мовах є лише 62% спільної лексики, в той час, як в італійській і французькій 70%, а в російській і болгарській 74% спільної лексики.

Максим Стріха

Отже, 100 років тому українство в Російській імперії здобулося перших великих успіхів у скасуванні драконівських адміністративних заборон, які мусили приректи українську мову на небуття.

А те, що мова і тоді 100 років тому не була австрійською вигадкою, а була живив організмом, і те, що люди потребували творів цієї мовою свідчить одна просто цифра – Новий Заповіт розійшовся упродовж 4 років у кількості понад 150 тисяч примірників. Цифра для тодішньої України абсолютно безпрецедентна.

Сергій Грабовський

Але, шановні слухачі, чи зняті реально на сьогодні усі бар’єри вільного розвитку і поширенні літературного українського слова? Ось у чім питання.

Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Сергій Грабовський і Максим Стріха, фрагменти з часопису “Київська старовина” сторічної давнини читав Володимир Ляшко.

Хай вам щастить і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG