Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 11:17

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Різдво Христове у просторі і часі людського буття.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 7 січня 2005 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі, у день світлого свята Різдва Христового.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку веде Олекса Боярко.

Різдво Христове у просторі і часі людського буття – ця надзвичайно складна тема у нашій програмі стала предметом розмислу релігієзнавця Віктора Єленського.


Віктор Єленський Різдво виламується зі стрункої ієрархії схеми, в якій увесь рух є наслідком сліпої механістичної взаємодії елементів матеріального світу. Але, разом із тим, Різдво не тікає зі світу, воно належить і йому також. Боголюдина, сказав колись Трьольч, це одночасно і історичне явище і позачасове чудо, чудо спасіння, космізм у історичній оболонці. Боголюдина влаштовує всесвіт, але вона перевтілює і цей малий світ. Вона руйнує загорожі між суспільними клітинами, які будувалися на вигнанні „інших" і ставить любов вище за міф і ритуал, власне, вище за все інше. Боголюдина руйнує одвічну традицію, у запоморочливо глибоких засадах якої презирство до неповноправного і несе у світ вселюдську єдність та, водночас, особистісний первінь. Все шаленство світу, всі його несумісності й зіткнення бунтують у людській душі, виливаючись назовні радістю чи трагедією. „Людина за природою зла", - проголошував у своєму моральному пафосі великий Кант. „Нашій природі потенційно притаманно добро", - заперечував йому Фромм. Різдво - це подолання злого і плекання Божого відблиску у людській душі. Це, зрештою, торжество сенсу і перемога людини, яка вже ніколи не буде безпорадним пішаком на безладній шахівниці, де сліпі сили стихії розігрують свою моторошну партію. Маленький Спаситель, над яким досхочу, попотішилися блискучі античні: мислителі і напівписьменні агітпропівці таки приходить у світ і це стосується кожного. Це все про глибинний сенс і фінальний зміст, а не про форми. Різдво – це про буття, а не про календар, порядок запалення свічок і молитовні формули. У тому світі, де християнином більше не треба було прикидатися, а можна було просто їм бути, Різдвяна подія повернула була собі тремтливу тугу за святинею і майже фізичне відчуття спілкування з Богом. „Туга за тугою" - так можна передати нинішнє відчуття християн, які проривалися на Різдвяні відправи через кордони активістів і платили штрафи за колядки. Вони скаржаться, що за півтора десятиліття в країні виросла ціла генерація християн, для якої Різдво - це мінімум духовного горіння і максимум розваг. Але, як відомо, Віфлеємська зірка сяє і для тих, хто має дуже приблизне уявлення про те, що сталося під цієї зіркою понад дві тисячі років тому; Нам важко наблизитися до безмежжя і величності істини, заповіданої Спасителем, але від цього вона не перестає бути істиною. Народжений поміщає ядро природи в людське серце та починає оновлення і природи, і серця. А щоби повірити Богові й природі, - писав колись Терртулліан, - повір своїй душі, і тоді виявиться, що ти і в себе повіриш.

Олекса Боярко

Християнство і політика – тема, очевидно, більш земна, ніж попередня, але, мабуть, не менш складна. Перед мікрофоном культуролог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

У давньому християнстві у розв’язанні цієї проблеми співвідношення християнства і політики керувалися євангельськими тезами, словами Христа: “Царство моє не від цього світу і Кесареві кесарево, а Богові боже”.

Але починаючи з часів римського імператора Константина Великого християнська церква стає державною, що автоматично робить її активним учасником політичної боротьби і одним з найважливіших елементів цілої системи влади.

У західному християнстві склалася своєрідна система теократії єднання церковної і світської влади в одній особі так званий папоцезаризм, коли глава церкви стояв над світськими владиками, водночас здійснюючі функції на певній території Папа Римський у Папській області.

Східне християнство у Візантії сформувало феномен цезаряпапізма, коли світський владика стояв над церковною ієрархією. З того часу в православному світі існує традиція залежності церкви від держави і прагнення держави жорстко контролювати церкву.

Ця православна схема відносин церкви і держави спричиналася до виникнення явища автокефалії – незалежної церкви в незалежній державі, бо оскільки православні церкви завжди орієнтуються на державу, то вони мають вибір або орієнтуватися на власну або на іноземну.

Тому в православному світі не є можливим католицький універсалізм з одним єдиним всесвітнім центром у Римі. Через те будь-яка не автокефальна православна церква на теренах незалежної держави є політично двозначною і навіть політично протиприродною.

Тому всі незалежні держави боролися і борються за власну помісну православну церкву навіть тоді, коли православне населення країни є меншістю. Наприклад, польська автокефальна православна церква, чехословацька, албанська.

Лише в ХVI-XVIII ст.. у Європі розпочинається процес секуляризації, себто відокремлення церкви від держави, що суттєво зменшило її політичний вплив.

У Російській імперії за часів Петра І церкву було абсолютно підпорядковано державі, вона фактично стала державним міністерством у справах віросповідань. На чолі РПЦ стояв державний чиновник оберпрокурор священного Синоду.

Таке управління зберігалося в РПЦ аж до 1917 року, коли було відновлено інститут патріарха. Проте більшовики фактично знищили єпископат РПЦ внаслідок чого було перервано наступність у висвяченні найвищих ієрархів після смерті московського патріарха Тихона.

У 1926-27 рр. внаслідок неформальної угоди між НКВД ОГПУ і митрополитом Сергієм Страгородським було офіційно відновлено роботу органів церковного управління. У 1943 році за ініціативою Сталіна фактично зруйновану РПЦ було відновлено, а митрополит Сергій, що засвідчив абсолютну лояльність більшовицькому режимові став її першим патріархом.

Незважаючи на рецидиву клерикалізму в сучасному світі більшість християнських церков намагається уникати участі в політичній боротьбі, бо це провокує розкол церковних громад і перетворює церкву на де-факто політичну партію, змушуючи віруючих шукати собі церкви, яка б відповідала їхнім політичним поглядам.

Проте інколи окремі течії в католицьких і протестантських церквах починають пропагувати активне втручання в політичне життя, утворюючи відповідні політичні теології: теологія надії, революції, визволення тощо.

Але в римо-католицькій церкві найвище керівництво і особисто Папа Іван Павло ІІ як правило засуджують такі богословські експерименти.

Своєрідним рецидивом клерикалізму з боку УПЦ МП були президентські вибори в Україні 2004 року, коли ця конфесія абсолютно однозначно підтримала кандидатуру Віктора Януковича на рівні забороненої законодавством політичної агітації з боку зареєстрованих в Україні церков, не кажучи вже про спроби диктувати українській державі ту чи іншу геополітичну орієнтацію, участь окремих її ієрархів в сепаратистських акціях тощо.

Весь тисячолітній досвід християнства свідчить, що церква має бути разом зі своїми вірними, бути лояльними до своєї держави, але водночас зберігати певну дистанцію від політичної боротьби і світської влади, адже церква служить вічному, а не скороминущому.

Олекса Боярко

“Українською родзинкою” Різдвяних свят називають обряд колядування і самі колядки. Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Знавець народних обрядів, легенд і переказів, етнограф Олексій Доля називає колядки “музичним літописом” українського етносу, адже колядки зберігають прадавні вірування і християнську мораль, без чого неможливо уявити духовне буття українства.

Олексій Доля

Це архаїка, це ясно, що дуже багато колядок ще дохристиянські. Що цікаво, якщо на Західній Україні зараз більшість збереглось християнських колядок, то Полісся, Центральна Україна ще більше дохристиянських.

Є такі загальновідомі, що по всій Україні співалися. А так кожен регіон, кожне село мало свої колядки. Я записував і на Полтавщині, здавалося б, там мало що збереглося, але колядки унікальні, ще дохристиянські.

Колядки господарю, колядки господині, колядка “Я хлопець” для хлопців, для дівчині, шанування предків.

Богдана Костюк

І, згідно українських традицій, відхід старого водночас означав розчищення дороги для оновлення життя. Нині, вважає Олексій Доля, популярність колядок і відродження давніх обрядів свідчить про нездоланність народних звичаїв навіть за процесів глобалізації та урбанізації життя.

Олексій Доля

Воно навіть десь на рівні генетичному десь закладено, на рівні якогось коду, тому що я можу навести приклад, що кілька років тому в мене сусід в гуртожитку живе, він родом із Житомирщини. Він кожен рік їздив на Житомирщину до себе на Різдво.

От він один раз лишився святкувати у гуртожитку, до мене приходить і каже: “В тебе є коляда?”. Кажу: “Яка коляда?”

Каже: “Ну як це на Різдво і без коляди?” Я кажу: “Поясни, що це таке коляда?” Він пояснив, що це мають бути прикрашені колоски на столі. Він уже не знає там тих колядок, але є якісь речі оці знакові, які зберігаються, вони закладені. Він собі не уявляє, як це на Різдво не буде на столі оцих колосків прикрашених. Він попросив в мене кілька колосків прикрашених.

Це дійсно є відродження, тому що частково було втрачено. Якби з цим не боролися, але є такі речі, проведу паралель з іншим, що от у нас ніби втрачена була традиція з кобзарством. Лишилися один чи два кобзарі. Знайшовся такий покійний Микола Будник, який навчився від одного кобзаря справжнього.

На сьогодні кобзарство відроджується. Це те, від чого ми на сьогодні вже нікуди не дінемось. Воно в нас є і буде. Тим більше, що все це заохочується, люди цікавляться. Слава Богу, є ще науковці, які це досліджували, в яких фонотеки зберігають десятки, сотні тисяч записів. Воно розучується. Є колективи, які розучують. Ясно, що воно уже буде видозмінене, тому що то був один спосіб і стиль життя, зараз він інший.

Культ того ж колоска, того снопа, який був тоді в землеробській державі Україна для землеробського народу. Це було одне. На сьогодні це як символ, але все одно воно є, воно збереглося, зберігається і відроджується.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG