Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:22

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Президентські вибори в Україні та феномен “помаранчевої революції”.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 12 січня 2005 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Президентські вибори в Україні та феномен “помаранчевої революції” – такою є наша сьогоднішня тема.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Громадянський рух протесту проти фальсифікації виборів президента України, що розпочався у Києві та інших містах України 50 днів тому, увійшов у новітню історію як “помаранчева революція”. Її головні здобутки намагається узагальнити мій колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

Помаранчева революція розпочалася масовими протестами громадян України, кожний з яких був обурений порушеннями насамперед його індивідуальних виборчих прав. Проте, зібравшись разом, ці люди стали поводитися так, наче вони усвідомлюють свою єдність, наче вони уявляють себе певною спільнотою.

І саме це дало підстави деяким політикам і науковцям говорити про завершення формування української політичної нації, об’єднаної відчуттям спільної історії, своєї культурної унікальності та політичної самодостатності. Революція продемонструвала неочікуваний багатьма чиновниками і навіть самими громадянами рівень розвитку громадянського суспільства, здатність сотень тисяч людей до самоорганізації. Її вияви були різноманітними – від стихійного дотримання порядку на вулицях і до підтримки киянами мешканців наметів, від добродійності підприємців і аж до атмосфери ввічливості, що панувала у переповнених вагонах київського метро.

Відтак, основами громадянської дії стало відчуття солідарності та усвідомлення кожним учасником протесту власної моральної відповідальності. У політичному сенсі події останніх п’яти тижнів минулого року були, за словами політолога Миколи Рябчука, “спробою кардинально змінити систему влади в країні, перервати її так звану спадкоємність, що тягнеться фактично від 1917 року”.

У ті дні громадяни наочно пересвідчилися у своїй здатності мирними, законними засобами впливати на політичні рішення і самим обирати владу у власній державі. І те, що суспільство не піддалося спокусі позірно простого і швидкого насильницького шляху розв’язання тривалої політичної кризи, промовляє про прирощення українського досвіду демократії як такої. Ще одним здобутком революції стало усвідомлення українськими громадянами соборності і неподільності своєї країни саме як суспільних цінностей. Адекватна реакція суспільства на спробу автономізації східних регіонів засвідчила розуміння українцями справжнього призначення отих, за визначенням письменника Юрія Андруховича, “розкольницької технології” та “ізоляційного проекту щодо України”. Помаранчева революція не тільки надала усім нам змогу дихати повітрям свободи, яке вже неможливо буде забути. Вона ще і суттєво збільшила серед українських громадян кількість прихильників цінностей західної цивілізації, як-от верховенство закону, права людини чи пріоритет суспільства щодо держави.

Під час революції українці, як ніколи раніше, почувалися європейцями, і це, зрешою, означає розширення Заходу на Схід. Або, як висловився у ті дні польський письменник Анджей Стасюк, “серце Європи б’ється нині в Києві”.

Олекса Боярко

Крім оптимістичного, існує й песимістичний погляд на “помаранчеву революцію”, який, власне, заперечує саму наявність революції. Думки песимістів, котрі вважають, що ніяких істотних змін в Україні не сталося і статися не може, зібрав і узагальнив журналіст Володимир Бойко.

Володимир Бойко

Революцією, зазвичай, називають таку зміну системи державної влади та вихід на політичний Олімп нових владних еліт, які відбуваються в непередбачений законодавством спосіб.

Жодна з революцій у світі ніколи не була легітимною. Такими їх робила історія. І тому, чи навряд можна вважати революцією події, внаслідок яких президентом України став Віктор Ющенко.

Називати – можна, але вважати – мабуть, ні. Бо попри романтичну назву, „помаранчева революція” так і не призвела ані до зміни в Україні системи влади, ані до появи нових облич на сцені київського Майдану.

Новообраний президент обіцяє, що нова влада покличе на державну службу нових людей, а бандити сидітимуть по тюрмах. Але мешканці наметового містечка, що досі вирує в центрі Києва, дедалі частіше гірко жартують, що бандити, якщо де й сидітимуть, то хіба в Генеральній прокуратурі, податковій міліції, Міністерстві внутрішніх справ і Верховному суді України.

Перемогу над конкурентом на виборах Віктор Ющенко здобув. Принаймні, це визнала Центральна виборча комісія. От тільки чи зможе новий президент здобути перемогу над розчаруванням і зневірою своїх прихильників, значна частина яких стояла на Майдані не стільки заради Ющенка, скільки заради ідеї правової держави?

Заради того, щоби відносно порушників закону завжди діяв принцип невідворотності покарання, щоби податкова міліція припинила ґвалтувати підприємців, щоби суди дійсно захищали права громадян, а журналістам не відрізали голови.

Які б програми не декларував новий лідер держави, про реальні його наміри люди судитимуть, передусім, зі змін у кадровій політиці. З того, чи залишаться при своїх посадах старий генеральний прокурор та голови обласних держадміністрацій. З того, хто та в які крісла сяде в уряді.

Песимізму додає й відсутність чітких ідеологічних орієнтирів нової влади та неодноразова зміна проголошених пріоритетів. З одного боку, новообраний президент обіцяє розділити бізнес і політику, з іншого – допускає можливість призначення на посаду прем’єр- міністра відомого бізнесмена Петра Порошенка.

Майдан, втомлений непослідовністю своїх лідерів, вже став жартувати. Мовляв, якщо Порошенко буде символізувати відокремлення державної служби від підприємницької діяльності, то, тоді, чому б не призначити новим керівником уряду Павла Лазаренка? Принаймні, досвіду державної діяльності в нього більше, аніж у власника „5-го каналу”.

Аналітики зазначають, що масові протести проти фальсифікації виборів стали можливими лише тому, що в країні вже сформувався середній клас, коштом якого і трималося наметове містечка впродовж 17 днів спротиву.

Новонароджена українська буржуазія забезпечувала Майдан теплим одягом і гарячою їжею, ліками та ковдрами. Зі слів Юлії Тимошенко лише за перші кілька днів існування наметового містечка, українці пожертвували на його утримання понад 20 мільйонів гривень. Жертвували, передусім, ті, хто навчився за 13 років незалежності заробляти копійку на власний ризик у власному бізнесі.

Тому з таким обуренням Майдан сприйняв появу на своїй сцені в колишнього керівника Державної податкової служби Миколи Азарова, який став символом тієї фіскальної політики, що проводив режим Леоніда Кучми. Політики визисків та податкового беззаконня.

Хто й навіщо привів Азарова на Майдан? Зрозуміло, що випадкова людина не могла з’явитися біля двох президентів – Ющенка та Саакашвілі - в новорічну ніч. Цього не заперечує й керівник охорони Віктора Ющенка народний депутат України Євген Червоненко, зі слів якого були виписані додаткові перепустки на сцену для Петра Порошенка й Миколи Азарова.

Отже, хто привів, зрозуміло. Питання – навіщо? Чи не для того, щоби подивитися, як Майдан реагуватиме на появу одного з чільних представників колишньої влади серед представників влади майбутньої? Принаймні, активісти низки громадських організації сприйняли появу Азарова як дебют нового віце-прем’єра в тому уряді, що скоро має бути сформований.

Наслідки не забарилися й за кілька днів відбулося пікетування штабу „Нашої України” з транспарантами „ні азаровщині!”, які тримали ті, хто ще зовсім недавно виборював перемогу Віктора Ющенка на Майдані.

Чи буде нова влада дослуховуватися до волевиявлення своїх громадян? Чи зможуть громадяни поставити нову владу під суспільний контроль? Чи запанує в державі принцип верховенства права, а чиновники будуть боятися не стільки свого начальника, скільки букви закону?

Доки що чіткої відповіді на ці запитання, і, головне, чітких гарантій того, що саме так і буде, з боку нової влади не прозвучало. А це, звісно, також не додає оптимізму.

Натомість на Майдані все частіше пригадують відомий вислів, озвучений недавно Леонідом Кучмою. Про те, що революцію замислюють романтики, здійснюють фанатики, а користаються її плодами негідники.

Олекса Боярко

Головний здобуток українців під час президентських перегонів та “помаранчевої революції” – це можливість практичного виходу на рівень балансу між великими очікуваннями суспільства і здатністю нової політичної еліти задовольнити ці очікування, вважає знаний культуролог професор Вадим Скуратівський. Йому слово.

Вадим Скуратівський

Схоже на те, що ми в українській історії нині от саме сьогодні маємо справу з ситуацією доти не баченою. Може не тільки в нашій українській історії, може навіть у всій світовій історії. Йдеться передовсім про те, що весь український, романтично кажучи, нарід і той, який проголосував за кандидата-переможця і той, який голосував проти нього нині перебувають у режимі великих чекань.

Як колись казав англійський романіст Діккенс: “Саме великих чекань”. Люди чекають тепер від історії, а точніше, від новообраного керівництва країни, якихось жестів, які відтак мають перемінити цю історію. А конкретно кажучи, допоможуть ідентичності, самоідентифікації, самоздійсненню всіх без винятку громадян цієї країни.

Зрозуміло, і раніше були патетичні моменти в нашій національній історії, а тим більше в світовій історії. Але найголовніше, тут інше. Зараз конкретно 50 млн. українців чекають якихось особливих жестів з боку свого національного керівництва обраного на справді демократичній основі.

Мушу вам сказати, що цьому керівництву в певному розумінні навіть не позаздриш, тому що бути в рівень з цими самими великими чеканнями. А до чого вони зводяться? Вони зводяться до якоїсь конкретної соціології.

Український робітничий клас, селянство, нарешті, так званий середній клас, який уже є, то вони мусять отримати державну, юридичну, політичну і економічну господарчу структуру, як так чи інакше допоможе вижити цим всім людям.

В кожної з них є якісь свої житейські плани. Зрозуміло, що кожен з цим самих індивідуальних проектів, він забарвлений в якісь особисті персоналістські кольори. Але разом з тим мають бути якісь загальнонаціональні знаменники нашого існування, справедливі знаменники.

От чи не вперше, а може саме вперше в нашій українській історії виникає можливість до творення цих знаменників. Внаслідок цього ми можемо отримати справді безприкладну за своєю енергетикою енергію за своєю силою національну культурну структуру, українську цивілізацію, яка справді подивує довколишній світ. Цього разу не лише своїми політичними масовими жестами, які справді вразили от нашу сучасність.

Мушу вам сказати, що в цьому напрямі те, що належало зробити масовій людині, то вона це зробила, вона відповідним чином проголосувала, вона дала можливість іншим, хто не виходив на Майдан Незалежності, але подумки був там облаштувати своє голосування у відповідному напрямі.

Тепер слово за нашим керівництвом. Мені б дуже не хотілося, щоб виникли ножиці поміж оцими самими безприкладними великим чеканнями української трудящої і взагалі маси з одного боку, а з другого боку, поміж тими чи тими жестами українського керівництва.

Навпаки, може перше в національній історії, починаючи від Володимира Рівноапостольного, і закінчуючи останніми передвиборчими сезонами української історії, необхідним чином має виникнути от те, що можна назвати рівновагою поміж тими великим чеканнями і автентичними жестами національних лідерів, повторюю, обраних саме на вільній демократичній основі, і водночас обраних саме через такі жертви, через такі зусилля, через такий ентузіазм.

Побачимо, як все це виглядатиме далі. Зрозуміло, що оцих ножиць не повинно бути, але разом з тим, мені видається, що сама українська маса попри оту героїку, що її виявила десь в останні місяці, ба навіть тижні, щоб вона необхідним чином була, як ті римські консули на сторожі.

Щоб не тільки насторожі були керівники українські, новообрані консули, а і сам український народ, який має відстежити політичну поведінку своєї новобраної політичної еліти.

Хай щастить цьому народові і хай щастить у зусиллях до спільної мови з цим самим народом його новообраної політичної еліти.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG