Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 14:10

"Віта Нова": Мистецькі фіксації подій Помаранчевої Революції; Чи є діти найпривілейованішим прошарком в нинішній Україні, а також про нову моду українського "істеблішменту".


Павло Вольвач

Аудіозапис програми:

Київ, 17 січня 2004 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Протягом останніх двох місяців у мене навіть не виникає сумнівів про те, з яких матеріалів готувати програму. Ну, принаймні, розпочинати.

Чим більше віддаляються у часі сімнадцять листопадових і грудневих днів, які змінили Україну, тим активніше люди шукають якихось мистецьких фіксацій плину помаранчевої революції.

Батьки шукають на подарунки дітям аудіо і відео касети із записами Майдану, діти дарують батькам фотоальбоми і помаранчеві шалики. Іноземці і провінційні чиновники “метуть” все, що має оранжеву символіку з “нашоукраїнським” “ТАК”, а просунуті інтернет-користувачі скачують з глобальної павутини пісні помаранчевої революції та стрілялки з “веселими яйцями” і від щедрот обдаровують родичів і друзів. Наша кореспондентка Богдана Костюк “витягла” з Майдану до київської студії ініціатора проекту фотоальбому “ТАК. Це було...” та мультимедійного диску “Помаранчева революція” Юрія Щиріна і розпитала його про деталі проекту/

Богдана Костюк

Юрію, трошки розкажіть про себе і про свій помаранчевий проект.

Юрій Щирін

У мене настільки всі були в процесі: родина, родичі, жили цим, сподівалися. Я був спостерігачем у всіх трьох турах: перший – у Києві, другий – в Житомирські області, третій – у Луганській області, 30 км від кордону з Росією.

Ми все це бачили, відчували, то, звісно, не могли лишатися осторонь, тому цей проект – логічне продовження всіх наших думок.

Якщо про себе говорити, то за освітою я економіст, займаюся бізнесом, тобто фахово я дуже далекий від всього цього. В мене маркетна освіта, і я будь-яку ідею, навіть громадську, бачу в ракурсі суспільної цінності, суспільної вартості, тому що будь-яка ідея, процес має ціну, має комунікативну силу, і в кінці-кінців він має продуктивне втілення.

Богдана Костюк

Як Ви думаєте, яку суспільну ціну має президентська кампанія 2004-го року?

Юрій Щирін

Януковичу варто поставити на Майдані пам’ятник. От в цьому є цінність всіх процесів, тому що це великий допінг і каталізатор. І слава Богу, що так все відбулося.

Богдана Костюк

Юрію, як з’явилася фотохроніка “ТАК. Це було...”? Хто вам допомагав? Які подальші плани цієї фотохроніки? Адже, власне, інавгурацією процес не закінчується.

Юрій Щирін

Не закінчується. І книжка була підписана до друку ще до третього туру. Крім того в книжці з тильної сторони є анонси тих видань, які будуть потім.

Якщо говорити, як вона виникла? Дуже просто. Це гасло “Разом нас багато” втілилося в цю книжку. В мене просто було пару ночей, коли я не міг спати, я відчував, що бути спостерігачем – це для мене мало. Я зрозумів, що можу зробити більше, можу поділитися чимось більшим, тому я прийшов і сказав друзям (до речі, ми зустрілися на Майдані): “Треба щось зробити”. А мої друзі досить креативні люди – це “Африка-дизайн”, Андрій Лопін і Артур Кіпра, вони пішли на зустріч і погодилися зробити книжечку.

Для поліграфістів це просто. В мене дружина журналіст – це текстовий ряд, в мене є друзі фотографи. Вони дали найкращого свого дизайнера. Я обдзвонив всіх моїх знайомих фотографів. Це і М.Шаманов з “Громадського радіо”, це і Сергій Потапов. Є і професійні фотографи, які підключилися так само. Все було зроблено, як “Разом на багато” і “Разом нас велика сила”.

Я цей проект десь брав під своє шефство, тому що підганяв строки з однієї сторони, з другої - заїжджав, збирав, моя дружина вичитувала тексти, робила підбірку інформаційну – все це втілилося у книжку.

Павло Вольвач

Всі революції проголошують дітей найпривілейованішим класом. Пам’ятається, дідусь Ленін їм навіть булочки з окропчиком посилав в дарунок. І коли якось десь голився, то на хлопчика, що опинився поряд, Ілліч дивився жалісливо-жілісливо. А міг же, як мовиться в старому анекдоті, і по горлу “мойкою” полоснути. Про товариша Сталіна взагалі мовчу.

Між тим у нинішньої влади на дитячому фронті якось воно теє... “Одним бублик, іншим – дірка від бублика. Це й є демократична республіка”...

Тож безпритульна дитина з поліетиленовим пакетом на голові вже трохи не частина нинішніх міських ландшафтів. Та й кількість дитячих будинків в Україні неухильно зростає й зростає...

Про всі ці невеселі тенденції нового життя у матеріалі нашого соціального “діггера” Володимира Ляшка.

Володимир Ляшко

Щасливі сім’ї, як і діти, повсюди однакові. Ласка і ніжність матері, надійність і сила батьківських рук, родинний затишок, барвистий світ яскравих іграшок...

“Квіти життя”, “вершина кохання” - все це у різні століття і різними людьми, знаними і не дуже, сказано про велике чудо - народження дитини.

Ще недавно і у нас рясніли лозунгами типу “Спасибі партії за щасливе дитинство”. І ось прорвало: заговорили про дитячу безпритульність і проституцію. Здається, столітні моноліти підвалин української сім’ї якась безжальна рука розсовує всебіч, оголюючи випалені купини давніх уявлень про міцненьку українську сім’ю, оспівану пісенно-фольклорним мелосом.

І ця ж безжальна рука сьогоднішньої сірої буденщини виводить худеньких дітвору на Київську окружну дорогу. Вони пізнають нове життя, і їм вже не сниться “світ яскравих іграшок”. Діти торгують тілом і вчаться заробляють цілком “дорослі” гроші.

Тим часом благополучні чиновники заперечують сам вираз “дитяча проституція”, заплутуючи реальну картину і статистику. Вони складають різні державні програми допомоги дітям, запроваджують уроки шкільного “лікнепу дорослого життя”, пишуть кошториси на утримання все нових і нових дитячих будинків. У кожному районі по Україні їх тепер є по одному чи навіть два.

Координатор освітніх програм Міжнародного жіночого правозахисного центру Людмила Ковальчук розповідає.

Людмила Ковальчук

Дуже прикро це говорити, але дуже багато випадків, коли самі батьки виступають в ролі продавців, так би мовити, пропонують своїх дітей.

Говорячи про торгівлю дітьми, можна говорити про те, що дівчата 12-15 років 11% - це працівники секс-бізнесу. В Україні 16-17 років – це 20%. І зростає попит на хлопчиків від 13-ти років. При чому є вже дані про те, що хлопчиків виставляють на Кільцевій дорозі.

Володимир Ляшко

Педагоги, психологи, працівники соціальних служб б’ють тривогу і шукають хоч якийсь вихід з складної ситуації. Проблема виявилася набагато складнішою, ніж уявлялася на початку 90-х років.

Сьогодні багатьом ясно, що років за п’ять половина “дітей вулиці” помре від холоду, голоду, нюхання клею і безладного раннього сексу.

Людмила Ковальчук

Секс-індустрія в Україні існує в трьох проявах: дитяча проституція, секс-туризм і дитяча порнографія. Секс-туризм для України – це, як правило, кримський регіон, особливо “гарячий сезон”.

Ще один вид використання дітей – це жебракування. Це те, мабуть, що ми бачимо щодня в переходах, в метрі. Дуже важко з’ясувати, чи цю дитину послали, чи за нею дивляться, щоб вона приносила щодня певну суму. Також прикро констатувати той факт, що батьки сприяють цьому і мають певну користь.

Крім того дітей залучають у різного роду кримінальну діяльність – це крадіжки, розповсюдження наркотиків.

Володимир Ляшко За даними ЮНІСЕФ, понад 50 відсотків дітей, попри погане ставлення до них батьків, люблять і довіряють їм більше, аніж будь-кому.

Як бачимо, дитячий перст ясно вказує, де шукати корені зла та відповіді на всі болючі запитання. Підтримки потребує, перш за все, саме українська сім’я.

А дискусії розгоряються. Батьки гудять школу, яка демонстративно відмовляється від виховних функцій, а уроки, на яких дітвора чує застороги про небезпеки раннього дорослого життя, перетворюються на їхню спокусливу протилежність.

Служителі різних конфесій закликають вивчати книгу книг Біблію, яка писалася впродовж багатьох століть і увібрала все краще, пов’язане з історією роду людського. Біблія вчить, як кажуть вони: ” Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї!”

Як же ці слова схожі на народну приказку: “З ким поведешся, того й наберешся”.

Вчені, педагоги, зі свого боку, переконані, що тільки освіта можуть змінити людину: “Мов різець скульптора, що перетворює шматок мармуру, так і освіта облагороджує людську душу”.

У вересні минулого року директор Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні Андрій Клепіков повідомив сумну статистику: Україна посідає перше місце в Європі за чисельністю ВІЛ-інфікованої молоді: хлопців та дівчат у віці від 15-ти до 24-ох років. А всього з ВІЛ/СНІД в Україні живе понад 400 тисяч осіб.

Це статистика. А реальне життя, воно завжди суворіше.

Чи ж довгий твій вік, бліда дівчинко з київської Окружної дороги?

Павло Вольвач

Про тривалість буття і в наступному матеріалі. Та й, зрештою, доля блідої дівчинки теж якимось чином залежить від ступеня «помаранчевості» українського суспільства. А тут, як кажуть, «єсть вопроси».

Здається, бажання тих наших співгромадян, які, слідом за давніми китайцями рішуче не хочуть жити в цікаву епоху, починає потроху збуватися: вулиці порожніють, графіті змиваються, а новинні блоки на телеканалах повертаються до звичного свого формату. Тобто, до прокладок, якими час від часу розривається суцільний потік телесеріалів і мюзиклів.

Та й самі новини стають багато в чому до болю звичними, кабінетно-кулуарними, вицвілими якимось.

Політик Н вимагає для своєї героїчно-номенклатурної партії зразу три портфелі в новому уряді. Політик П мріє про посаду губернатора, а політик К у цей час зливає на його голову компромат.

Між тим якимось непоміченим лишається звідкись виникла в істеблішменту масове захоплення музейною справою. До чого б така увага? Це ж не бюджет і не квоти на експорт сталі.

Далі культуролог Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко

Спочатку, як казав штандартенфюрер Штірліц, інформація для роздумів. Уже з добрий місяць, як громаді оголосили про створення музею помаранчевої революції в «Могилянці». Один із провідників-депутатів, який стояв у той час на подіумі Майдану, відразу ж заявив, що віддає туди свою кепку.

До речі, з кепкою в нашій революції – це вже дубль два. Вперше, пам’ятається, названий легендарний предмет зняв із своєї голови Лужков. Аби бути схожим на Януковича.

Архетип, зрозуміло, річ уперта, проте на дідуся Лєніна чомусь не схожий ні перший, ні другий.

Потому пройшла інформація, що в історичному музеї теж розгорнули помаранчеву експозицію. Ну, там газети усілякі, плакати саморобні, наліпки. Кажуть, що усе дуже політкорректно, репрезентовані обидва ворогуючі табори.

І насамкінець, останнє повідомлення: у виданому розпорядженні про згортання наметового містечка на Хрещатику, зазначається, що його майно буде зібране для подальшої передачі в Музей революції. Спеціально уповноваженого навіть на таке призначили, депутата, певна річ.

Так і уявляєш собі, як заклопотані музейні бабусі приймають на збереження закіптюжені бочки, недопалені дрова, дерев’яні щити, чайник і металеві кружки. Одне слово, «сдал-прінял, опісь-прОтокол». Не зовсім зрозуміло, щоправда, чи йдеться про музей, що його вже створено, чи ще якийсь новий фундуватимуть.

Певна річ, такий розгорнутий наступ на музейному фронті не може пояснюватись випадковістю або збігом обставин. Існує давнє правило слідчих: якщо ряд однакових подій повторюється з певною періодичністю, значить у них є певна закономірність, яку треба усвідомити.

Перманентне прагнення почепити на революцію бірку з інвентарним номером не може не відповідати якимось глибинним прагненням, скажемо так, певних кіл. Тим, кому не терпиться сказати майданам і вулицям улюблене їхне: «Всєм спасібо, всє свободни!», повернувшись до звичної атмосфери гнилих компромісів і підкилимових домовленостей.

Вона, наша революція ще тільки-но почала говорити по-справжньому свої перші слова й речення, ще на неосяжних південно-східних теренах Соборної ніхто й пальцем не лякав бронтозаврів кучмізму.

Ще в Ніжині підлітка б’ють до непритомності за помаранчеву хусточку при повній байдужості правоохоронних органів, а все знову має тенденцію повертатися на «кола свої».

Вгодовані кабмінчики дріботять ніжками в розблоковану свою монструозну будівлю, сумський Щербань заявляє, що завжди вірив у перемогу Ющенка, служилий люд з провінції скуповує біля київського Поштамту помаранчеві шалики, як знак лояльності до нової влади.

А на довершення процесу, все має вкритися музейним пилом, і тіточка, яка куняє на стільчику, суворо попереджатиме не розмовляти в залі голосно.

«Що там горить: архів, музей? – а підкладіть-но хмизу!..» Чомусь сьогодні мені видається по особливому зрозумілим цей тичинівський радикалізм з м’ятежного 20-го.

Взагалі, футуристи початку минулого сторіччя, що прагнули понищити всі спорохнявілі музеї, у чомусь, певно, мали рацію. Принаймні в Україні їхні напівсонні вітрини ніколи не вивищувались, як клейнод епохи. А якщо й були добрі музеї, то здебільшого під відкритим небом: Запорозька Січ, Холодноярська Республіка, Гуляйпілля. Може, і на цей раз облаштувати щось схоже?

Павло Вольвач

Цими міркуваннями пана Хоменка дозвольте й завершити. А щодо музеїв – обирайте самі. Може в музей тортур зазирнути, а можете до Олекси Долі в Музей архітектури та побуту навідатись. Аби лишень не нудьгували.

Отож, до зустрічі. Це була «Віта Нова». Я, автор та ведучий Павло Вольвач, звукооперетор Михайло Петренко.

Ходіть здорові та пильнуйте себе. І розклади наших програм, звісно.

Говорить радіо «Свобода».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG