Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:21

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Українські політичні процеси і вплив на них російського чинника.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 19 січня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Українські політичні процеси і вплив на них російського чинника – такою є тема нашої сьогоднішньої передачі.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Короткий нарис основних епізодів українсько-російських політичних взаємодій пропонує доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.


Ігор Лосєв

Після 1654 року на певний час утворився певний своєрідний симбіоз типової східної деспотії московського царства і української гетьманської республіки з її потужними демократичними традиціями.

Поза сумнівом, деспотична монархія не могла толерантно ставитись до демократичних засад України, що виступали запереченням московського соціально-політичного порядку.

Ці демократичні засади охоплювали майже всі сторони життя тодішнього українського суспільства: виборність гетьманів, урядовців держави Війська Запорозького, наявність європейського зразка судоустрою, розвинуте місцеве самоврядування, незалежність церкви від світської влади, демократичні правові традиції.

Від самого початку інкорпорація України до складу російського імперського тіла Москва, а згодом Петербург намагалися скоро і неухильно викорінювати демократичні інституції, традиції, звичаї українців.

Поступово українські міста були позбавлені магдебурзького права, церкву поставлено під жорсткий державний контроль, скасовано гетьманський устрій, зліквідовано судоустрій, що базувався на Литовському статуті і на так званих Правах, за яким судиться малоросійський народ.

Українські демократичні традиції були настільки міцно закорінені в національному соціально-історичному ґрунті, що імперії знадобилося понад 150 років, щоб остаточно зліквідувати інституції, що робили Україну суттєво не схожою на власній російській етнографічній території.

Демократичні засади не були чимось накинутим, чи силоміць нав’язаним українцями ззовні, вони природно випливали з цілого національного менталітету українського народу, як частини європейської цивілізації.

Саме ці вихідні фундаментальні цивілізаційні розбіжності Росії і України не дозволили імперії остаточно асимілювати українців і зробити їхню країну органічною складовою Росії.

У д.п. ХІХ ст. коли після скасування кріпацтва почалися певні рухи в напрямку лібералізації імперського режиму в Україні надзвичайно активно розгорнулися процеси утворення інституцій місцевого самоврядування від земств до благодійних товариств, від народних шкіл до громадських курсів.

Широкою популярністю в Україні того часу зажили всілякі громадські організації, де можна було крім загальноімперських принаймні обговорювати місцеві національні проблеми.

Однак такий цілком мирний обмежений процес своєрідної регенерації українських самоврядних демократичних традицій налякав імперський центр. Негайно розпочалася поліцейська реакція за підозрою у мазепинстві, закриття українських народних шкіл, громадських організацій.

Зокрема, було закрито навіть Київське південно-західне відділення російського географічного товариства, адже там працював деякий час Павло Чубинський, автор національного гімну і разом з іншими намагався реалізувати національні інтереси в цій структурі.

Під час політичних подій 1917-20 рр. в Україні утворилися ради, але вони суттєво відрізнялися від більшовицьких рад Великоросії, тому що досить швидко почали діяти в дусі національно демократичних традицій.

На чолі цього руху стала Центральна рада. Цікаво, що в радянських підручниках з історії словосполучення ЦР ніколи не перекладалося російською, адже російською це означає “совєт”. Тоді б довелося пояснювати російському, узбецькому, молдавському школяреві чому одна російська влада оголосила війну на знищення іншій радянській владі.

Українська влада рад дратувала українських комуністів, по-перше тим, що була не більшовицькою. В Україні більшовики були аутсайдерами в більшості рад. По-друге, українсько-радянська влада ЦР таки справді була українською з усіма її чеснотами і хибами. Вона не була лише відбитком московських зразків, а спиралася на українське село і окремі міські прошарки.

Але російські більшовики вбачали у всякій місцевій своєрідності безпосередню загрозу собі. Розуміючи, що не мають шансів у Центральній Україні вони сконцентрували свої сили на Сході і Півдні України і проголосили у Харкові паралельну Українську народну республіку, таку собі південно-східну державу, як вимагали вже у 2004 році на з’їзді у Сєвєродонецьку нардепи Богатирьова, Кириченко, голови адміністрацій, обласних рад Луганщини, Донеччини, Харківщини.

Тоді у 1917 році було утворено на Сході за висловом Євгена Кушнарьова “харківську владу”, себто власну раду народних комісарів.

Проте привертає увагу той цікавий факт, що цей Раднарком у Харкові не мав голови, бо кожен нарком безпосередньо виконував розпорядження російського Раднаркому.

Цей харківський уряд діяв абсолютно по-більшовицьки методами диктатури і червоного терору, хоча насправді був лише місцевим представництвом російських більшовиків.

Саме з Харкова розпочався наступ російської Червоної армії проти справжньої УНР проти Києва. На всіх захоплених територіях діяльність українських демократичних рад припинялася, замість них утворювалися органи диктатури пролетаріату, яка за висловом Леніна є насильством, що не обмежується ніякими законами.

Досить прочитати спогади письменника Володимира Короленка про масовий розстріл в Полтаві. Письменник-гуманіст через Луначарського просив Леніна припинити хоча б розстріли дітей, але не дочекався відповіді. Таку ж політику щодо українських демократичних інституцій провадили уряди білих армій так званого Півдня Росії.

Під час так званої перебудови в Радянському Союзі московське реформістське керівництво штучно стримувало демократичні процеси в УРСР, зберігаючи до останньої можливості режим Щербицького, а після 1991 року активно сприяючи недоторканності позицій компартійної номенклатури. Апофеозом такої політики стало обрання президентом Леоніда Кучми.

Що стосується політики Росії Володимира Путіна щодо української демократії, то мільйони українців мали можливість спостерігати її в 2004 році під час президентських виборів.

Росію важко визнати експортером суспільно-соціального поступу в Україну. Радше йдеться про носія політичної реакційності, що є важким випробуванням для української демократії.

Слід також зазначити, що будь-який удар по українській демократії завжди закінчувався для самої Росії тріумфом її внутрішніх тоталітарних сил.

Олекса Боярко

На думку істориків, тип модерного українського політика, що орієнтується насамперед на російські цінності та зразки, набув свого класичного вигляду у першій чверті минулого століття. Про одного із таких політиків – Володимира Винниченка, – розповідає мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

У своїй політичній діяльності Володимир Винниченко хитався, за назвою його власної п’єси, “між двох сил” – між потребами української нації та інтересами російської державності. У травні 1917 року він закликав делеґатів Українського військового конґресу залишатися лояльними до російської демократії.

Коли ж через 2 місяці Тимчасовий уряд оголосив очолюваний ним Генеральний Секретаріат своїм виконавчим органом, Винниченко назвав це значною перемогою української сторони. Заступник голови Центральної Ради, він протидіяв розбудові української армії, заявляючи: “Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно, а знищення всяких постійних армій”. Створення сердюцьких полків для захисту від російської агресії Винниченко назвав “затією буржуазних кіл громадянства чи їхніх прихвостнів”.

Він пішов у відставку з посади голови уряду, щоб не бути причетним до запрошення австро-німецького війська для допомоги у звільненні України від більшовицької армії Муравйова. На таємних переговорах з радянською делегацією влітку 1918 року Винниченко обговорював пропозицію укласти з Росією оборонний союз проти країн Антанти в обмін на підтримку повстання проти гетьмана.

10 лютого 1919 року він навіть пішов у відставку з посади голови Директорії на знак протесту проти її орієнтації на західні уряди. Винниченко домагався встановлення в Україні системи “трудових рад”, оскільки саме це, на його думку, припинило би війну з більшовицькою Росією. На початку травня 1920 року Винниченко обговорював у Москві з Каменєвим, Троцьким та Чичеріним пропозицію обійняти посади заступника голови уряду радянської України, наркома освіти та іноземних справ. Образившись за відмову включити його до складу політбюро, він повернувся до Відня.

На еміґрації Винниченко остаточно став прихильником федерації з Росією і заявляв: “Хто мобілізує сили для боротьби із соціалістичною революцією, той є зрадник своєї нації”. А свій останній роман з ідеєю запровадження у світі системи “трудової колектократії” він назвав “Слово за тобою, Сталіне!”.

Олекса Боярко

Галицьке москвофільство і русофільство в їхньому історичному контексті – про них у нашій програмі веде розповідь професор Львівського університету Ярослав Грицак.

Ярослав Грицак

Коли говоримо про галицьке русофільство, то треба сказати, що це була певна комедія помилок і непорозумінь пов’язана з різними поняттями. Покличуся на відому всім карту Боплана – карту України.

Там тільки одна територія, що звалася Руссю чи Росією, то це є територія теперішньої Галичини, бо теперішнє Запоріжжя називається Україною, є Московитія, а Росії там і немає.

Місцеві галичани називали себе русинами і батьківщину Руссю, але це не означає, що вони були росіянами і вважали, що вони живуть в Росії. Навколо цього побудовані всі непорозуміння.

Існував рух, який називався галицьке русофільство чи галицький русофільський рух. Дуже багато людей вважають, що вони були прихильниками приєднання до Росії і таке інше.

Насправді так не було, бо цей рух, який почався дуже рано в 1830 році твердив, що насправді існує якась певна спільнота Русь, але що це було Русь там ніхто категорично не хотів відповідати. Русь християнська, східно християнська, Русь золотих куполів, скажемо, Києво-Печерської Лаври, чи Русь московських церков.

Але ці русофіли були на Галичині дуже рідко, а майже ніколи не покликалися на сучасний Петербург, на імперську столицю. Тобто таке враження, що якась духовна спільнота.

Ці течії великі галицького русофільства, які були дуже масові проявилися в москвофільстві – течії, яка дійсно вказала, що насправді Галичина має належати до Росії, але це те, що з’явилося дуже пізно аж на кінці 90-тих рр. Це так звані новокурсники, які казали, що галичанам треба перейти на російську мову, тобто мову Пушкіна і що Галичина повинна бути російською.

Вони проявили себе дуже активно, скажемо, не дуже благовидно під часу Першої світової війни, коли створили спеціальний комітет в Києві щодо приєднання Галичини до Російської імперії. Вважалося, що Галичина є під’явною територією. Спасали ми цю територію і від німців, і від поляків і, що саме характерно від мазепинців, яким вони розуміли українство.

Щодо самого русофільства, то вважається досить переконливо, що русофільство можна трактувати як виключну таку частину “п’ятої колони” московської. Насправді русофільство був таким широким рухом, де знаходилося місце і для українців і для русофілів.

Німецька дослідниця Вентланд написала величезну книжку про русофільський рух, де показує і досить аргументовано, що насправді русофільство галицьке можна вважати як частину українського руху. Так само, як можна малоруську течію у Східній Україні.

Попри то існувала ще народне москвофільство чи народне русофільство. Воно нічого спільного не мало з політичними уподобаннями, а радше було засноване на популярності ідеї білого царя – царя, який прийде зі Сходу, східнохристиянського царя, який вижене поляків, євреїв і роздасть селянам землю.

Це був такий міф, який завше характерний для християнських рухів, таких як наївна віра в монарха. Цей рух був поширений і навіть приводив до певних стихійних заворушень, коли поширювалося, що нібито білий цар вже роздає землю, і селяни масово збиралися і йшли на це місце.

Цей рух русофільський був дуже консервативний, релігійний, орієнтований на традиційні цінності, на ідею монархії і імперії. Вони вітали 1914 і 1939 рік, як ідею, що це є концепція великої Росії.

Але для реального виконання цієї концепції в 1914 році і 1939 році прихід російської, а потім радянської армії показало, що насправді це не та Русь, якої вони хотіли. Це Русь жорстока, цинічна, яка розтрачує людський матеріал і нічого не має спільного з християнськими вартостями.

Очевидно, що таких рухів, як галицьке русофільство можемо подибати на цьому терені дуже багато. Вони не були винятковими. Скажемо, найближчу паралель можемо бачити в словаків, де подібна течія така була.

Очевидно, в українському контексті найближчий є варіант Закарпаття – закарпатського русинофільства, серед яких також була москвофільська течія, така сама маргинальна, як і москвофільська течія в Галичині.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”!

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG