Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Культурні процеси: традиції і новації.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 21 січня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі.

Культурні процеси: традиції і новації – такою є наша сьогоднішня тема.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

17 січня виповнилося 200 років від офіційного відкриття у Харкові першого на підросійській Україні університету. Розповідає мій колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

У травні 1802 року слобожанин за походженням, чиновник Міністерства освіти Російської імперії Василь Каразин виступив з ініціативою заснувати університет у Харкові. Кошти на його створення пожертвували дворяни та купці Слобожанщини.

На початку 1803 року були призначені перші професори, переважно іноземці: Людвіг Якоб, Белен де Балю, Антон Стойкович, Антуан Дюгур, Гес де Кальве, Пакі де Совіньї, Йоган Шад, Кристоф Роммель. Університет був урочисто відкритий 17 січня 1805 року. Його першим ректором став філолог Іван Рижський. Усі 57 перших студентів були мешканцями Слобожанщини. 1811 року при університеті було засноване Філотехнічне товариство, згодом виник Харківський літературний гурток на чолі з Ізмаїлом Срезневським. Університет став осередком Харківської романтичної літературної школи, до якої належали Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський та Левко Боровиковський. Упродовж ХІХ століття в університеті постали юридичний, медичний, історико-філологічний та фізико-математичний факультети, ветеринарна школа, обсерваторія, ботанічний сад, наукова бібліотека.

Вчені університету заснували наукові товариства: природодослідників, медичне, фізико-хімічне, історико-філологічне, математичне, юридичне. Студентами університету були математик Михайло Остроградський, історик Микола Костомаров, біолог Ілля Мечніков, а професорами – мовознавці Олександр Потебня та Юрій Шевельов, історик Дмитро Багалій. На початку 1920-х років більшовики ліквідували університет, натомість утворивши інститути Народної освіти, Народного господарства, Фізико-хімічний, Юридичний. 1933 року університет був відновлений у складі семи факультетів.

Під час Другої світової війни він перебував у місті Кзил-Орді у Казахстані. Нині на чотирнадцяти факультетах Харківського національного університету імені Василя Каразина навчаються понад 10 тисяч студентів з тридцяти чотирьох спеціальностей.

Олекса Боярко

Січень пов‘язаний також із двома знаменними датами, які стосуються життя і творчості Бориса Лятошинського – одного із найвідоміших українських композиторів ХХ століття. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.

Леся Олійник

У січні минула 110-а річниця від дня народження одного з найвідоміших митців України ХХ століття – композитора Бориса Лятошинського. Водночас, виповнюється ще одна примітна дата, пов’язана з цим іменем: 50 років тому відбулася реабілітація його, нині знаменитої, третьої симфонії.

Відбувалося це на зразок того, як реабілітовували політичних в’язнів. Спочатку твір засудили, а його автор отримав звання “неблагонадійного”. Режисерами розправи були московські ідеологи, які в ті часи вирішували долю української музики.

Щоправда, у тій же Росії знаходилися сміливці – видатні музиканти, які рятували новаторські твори українських композиторів. Саме так трапилося з третьою симфонією Лятошинського. В силу свого могутнього таланту, композитор став головною жертвою “полювання на формалістів”. Відкриваючи перед українською культурою європейський простір, Борис Миколайович отримав тавро (цитую) “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”.

Як правило, жертви цькування визначалися на орагнізованих громадських осудах або, інакше –пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі в центральних газетах оголошувався вердикт, що накладав вето на ім’я композитора і його музику. Коли в 1951 році вперше прозвучала Третя симфонія, публіка і музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, стоячи влаштували автору бурхливі овації. (Її інтерпретатором був відомий український диригент Натан Рахлін).

Але одразу ж після прем’єри, Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори, де були присутні композитори з Москви - Марьян Коваль та Еміль Захаров. На цьому судищі колеги одностайно охрестили творчість Лятошинського антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити. Печальний досвід такого побиття Борис Миколайович уже мав. У 37-му році його друга симфонія, навіть не виконана, дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні (цитую) “наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму”.

Подібне повторилося також у 48-му році. Теж саме випало і на третю симфонію. Особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж, автор дав симфонії епіграф “Мир переможе війну”. Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст. Несприйняття на рідній землі, постійні публічні покарання Борис Миколайович сприймав дуже гостро (цитую): “мене тут страшенно кусають з усіх боків, що я висловлююсь про те, що існують музичні твори без “внутрішньої ідеології”.

Все це і багато іншого привели до появи з під його пера страшних слів: “Як композитор я мертвий, і коли воскресну – не знаю.” Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. І все ж, Борис Миколайович вирішив зберегти свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію і замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний.

Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів. Російський композитор Дмитро Кабалевський досить точно підмітив, що у фіналі симфонії торжествує радість, проте “це радість змученої людини”. Лятошинський вирішив не показувати другу версію симфонії в неласкавій до нього Україні, і свій вибір він зупинив на Ленінграді. Можливо, спрацював і тактичний задум: якщо “старший брат” схвалить симфонію, то в Києві не насміляться її паплюжити.

Те, що за виконання взявся взявся один із найвидатніших диригентів - Євгеній Мравинський, у репертуарі якого були симфонії Шостаковича, Прокоф’єва, Онеггера, Стравинського, вже викликало підвищений інтерес до твору українського композитора.

Як коментував пізніше сам Мравинський: “Я обрав її для виконання, і цим усе сказано”. По суті, російський диригент реабілітував шедевр симфонічної музики. За свідченням очевидців, Мравинський підкреслював саме драматичний зміст симфонії, посилюючи її скорботність і трагічну тональність. А в переробленому фіналі на першому плані звучала епічна музика, яка нагадувала величну картину древнього Києва. Виконання справило велике враження. Автор був щасливий, його гаряче вітали з успіхом. Оцінка різко змінилася на протилежну: третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики. Це сталося рівно півстоліття тому.

Симфонія так і залишилася жити в другій своїй версії. До першої редакції звертались українські диригенти Ігор Блажков, Володимир Сіренко. У записах вона теж звучить у другому варіанті. До речі, 10 років тому диск з симфоніями Лятошинського, виданий у США фірмою “Марко Поло”, був визнаний кращим записом року. А в Україні, щойно з’явилася двогривнева монета на честь ювілею видатного композитора. Не зважаючи на все, безкомпромісний Лятошинський був безмежно відданий Україні. “Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм”, - справедливо зазначав Євген Маланюк. Може саме тому, і є такою драматичною музика, яку залишив нам композитор.

Олекса Боярко

Доля української філософії у минулому сторіччі була такою ж драматичною, як і доля всієї культури. З чим же увійшли фахові філософи України у ХХІ століття? Слово професорові Ігорю Бичку.

Ігор Бичко

Після загарбання першої української суверенної держави, що постала на початку ХХ ст. на руїнах Російської імперії новою російською імперією СРСР на теренах України, як і скрізь в УРСР запанувала так звана філософія марксизму-ленінізму, що стала по суті державною радянською філософією.

Проте у 20-ті рр., коли після смерті Леніна в РКП(б) вибухає жорстока боротьба за владу, то в Україні встигло сформуватися культурне відродження репрезентоване у філософії іменами Гілярова, Юринця, Демчука, Марка, Перліна, Нирчука та інших мислителів знайомих із світовою філософією.

На жаль, відродження 20-тих рр. трагічно обірвалося після перемоги у боротьбі за владу Сталіна, після так званого “великого сталінського повороту”. На початку 30-тих рр. настають масові репресії, у яких загинуло до 80% української інтелігенції, і українське відродження набуває зловісного визначення “розстріляного”.

Настає час тривалого беззастережного панування офіційної державної філософії СРСР так званого діалектичного та історичного матеріалізму.

Та все ж після смерті Сталіна 1953 року за часів хрущовської відлиги постає друге українське культурне відродження 60-90-тих рр., в тому числі і у сфері філософії.

На перших кроках воно виявляє себе у критиці марксизму-ленінізму, як він був сфальсифікований в Радянському Союзі. Цей український неомарксизм наснажувався вмістом провідних течій тогочасної світової філософії, через що головні напрями міркування його учасників Павла Копняна, Мирослава Поповича, Володимира Шинкарука, Віталія Табачковського та багатьох інших напівофіційно називали червоним позитивізмом, червоним екзистенціалізмом та інше.

Після постання української суверенної держави в 1991 році нова пострадянська українська філософія активно досліджує проблеми сучасної логіки і творчого мислення. Проблеми філософської антропології, серед них одна з провідних проблема свободи, українські філософи досліджують сьогодні філософсько- екзистенційну тематику, проблеми феноменології, герменевтики, напрямки розвитку сучасної постмодерністської філософії.

Велика увага сучасними філософами на Україні приділяється історико-філософським дослідженням, особливо історії української філософії, занедбаної і невпізнанно спотвореної за радянських часів.

Серед провідних наукових центрів філософської думки в сучасній Україні слід назвати Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, директор Мирослав Попович, філософський факультет КНУ імені Тараса Шевченка, філософські факультети Львівського, Харківського, Одеського, Івано-Франківського, Дрогобицького та ряду інших українських університетів.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG