Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:28

“Сюжети"


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 21 січня 2005 року.

Надія Степула

На хвилі “Свободи” – “Сюжети”, - радіожурнал про світ культури і культуру світу.

Вітаю вас, шановні слухачі!

З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.

Мрії дарують світові цікавість і смисл, - писав Анатоль Франс. Український композитор Іван Карабиць, якого третій рік немає в цьому світі, мріяв незадовго до смерті про те, щоб його “Київські фрески” були поставлені на оперній сцені. У січні цього року, напередодні 60-ліття композитора, його мрія збулася. Сюжет від Лесі Олійник.

Леся Олійник

Написана чверть століття тому, опера-ораторія “Київські фрески” Івана Кара биця розповідає про драматичну історію древнього Києва. Її літературною основою стали давні літописи і поезії Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Бориса Олійника, Івана Драча та молодого Павла Тичини, ранніх віршів Тичини, де згадувалися Андрій Первозданний і Божа Матір.

Прем’єра опери готувалася до святкування 1500-ліття міста. Її першими виконавцями мали бути хор Київської опери та її диригент – Стефан Турчак. Але цього не сталося: перешкодила кончина видатного Маестро.

Можливо, завадили також літературні тексти, адже на цитування раннього Тичини довелося брати спеціальний дозвіл керівних партійних органів. Як згадує дружина композитора Мар’яна Копиця, на її пропозицію змінити деякі акценти, Іван відрубав у відповідь: “Я не зміню в цьому творі жодної ноти!”.

Символічно, що вперше “Київські фрески” прозвучали в концертному виконанні під час Чорнобильської трагедії – 30 квітня 1986-го. Після цього партитура твору загубилася. На щастя, і бібліотеці Київського оперного театру збереглися ноти оркестрових партій.

По них текст опери відновив учень Івана Федоровича, молодий композитор Артем Зощенко. Свій твір Іван Кара биць замислив, як складний синтетичний жанр, із використанням сучасних засобів сценографії, балету, документальної кінохроніки, купальських обрядових дійств.

Але на його сценічне втілення композитор не дочекався. І ось майже 20 років згодом “Київські фрески” прозвучали на сцені Національної опери України.

Символічно, що за диригентським пультом стояв син композитора – Кирило Кара биць, який нині працює в Парижі. Як сказав головний хормейстер Національної опери Лев Венедиктовв, - “ми повинні віддавати борги, які завинили перед видатними композиторами”.

Справді, чи не слід ставити опери та балети композиторів ще за їх життя? Адже на сценах музичних театрів українських творів дуже мало. І досі мертвими партитурами залишаються кращі зразки національної музики – балети і опери Євгена Станюковича, Віталія Губаренка, Лесі Дичко, інших українських композиторів. Ось таким поверненням боргу Національна опера України і вважає постановку “Київських фресок” Івана Карабиця.

Надія Степула

Різдвяні свята стали минулим – віддзвеніли колядки і щедрівки, потішили вертепи, залишивши присмак свят, - сподіваймося, - надовго. Водохрестя, або ж Водохреща – останнє різдвяне свято – окропило українську землю святою водою.

Про деякі традиції цього дійства – в сюжеті від Володимира Бойка Володимир Бойко.

Володимир Бойко

Святою, або йорданською, водою в Києві ще з Володимирських часів вважалася вода, зачерпнута з Дніпра після обряду хрещення на богоявленських урочистостях, що відбувалися 19 січня за новим стилем. За давнім звичаєм, городяни зрання нічого в цей день не їли доти, доки не вип''ють ковток „йорданської води”.

Край цьому звичаю був покладений Миколою Лисенком у 1893 році через епідемію холери, яка виникла в Києві восени 1892 року. Приклад композитора, який відмовився від традиції споживати сиру, нехай навіть і освячену, воду стала наслідувати київська інтелігенція й дуже швидко ця багатовікова традиція зникла.

Втім, Київ, який традиційно вважався „святим містом” і „третім Єрусалимом”, мав кілька джерел святої води, які впродовж усього року забезпечували цим необхідним продуктом паломників, що йшли з усієї Російської імперії на прощу до київських святинь.

Найвідомішим джерелом був фонтан Лева на Контрактовій площі. Вода туди надходила з Оболонських ставків по трубах міського водогону, прокладеному ще 1749 року архітектором Григоровичем-Барським.

Звичайна ставкова вода перетворювалася на святу завдяки давній легенді, згідно з якою Єрусалим і Київ були головними центрами святості, які, до того ж, сполучалися водою по особливих підземних річищах.

Як стверджувала легенда, це виявилося випадково, коли якийсь паломник з Києва, перебуваючи в Палестині, втопив коряк у річку Йордан. Після повернення додому паломник знайшов свій коряк в одному з монастирських колодязів.

Таким, майже науковим чином, було „встановлено”, що в джерела давнього Миколаївського монастиря на старій Кирилівській дорозі надходить вода безпосередньо з тієї річки, де хрестився Ісус.

Як писав згодом один з перших істориків Києва, інспектор Інституту шляхетних дівиць Захарченко: „Розповідь про це чудо так вразила всіх, що не тільки церква й монастир, але й вся навколишня місцевість отримала назву Йорданської. Так, наприклад, Йорданським йменувалося озеро, що лежало за Оболонню, з якої витікає Почайна” (кінець цитати).

Таким чином, згідно з містичною топографією Києва, у центральний фонтан подільського водогону надходила вода з самого Йордану й тому вона вважалася святою. Богомольці набирали її в маленькі пляшечки та розносили по всіх закутках православного світу.

Відреставрований фонтан зі скульптурною композицією, яка зображує Самсона, що роздирає пащу леву, донині прикрашає Контрактову площу, але про легенду ніхто вже не задує й гості Києва ніякої святості від фонтана не очікують.

Точно так нічого святого не вбачають сучасні кияни й у Оболонських озерах, з яких колись витікала річка Почайна. Між тим, ще в першій половині 19-го століття Почайна також була місцем масового паломництва, а вода з цієї річки, що начебто сполучалась з Йорданом, вважалася однією з Київських святинь.

Ще одним джерелом святої води був так званий колодязь на Святому місці – давньому урочищі, через яке нині проходить Набережне шосе. За легендою, саме тут, у Хрещатицькому струмку, хрестив своїх синів князь Володимир. Джерело давно зникло, а на його місці залишилася лише пам''ятна колонна на честь Магдебурзького права.

Але всі ці джерела святої води мали, так би мовити, туристичне призначення й слугували, передусім, для задоволення потреб паломників. Самі ж кияни в повсякденному житті впродовж багатьох століть, аж до 1835 року, святою водою вважали ту, що освячувалася 1 серпня під час так званих Маковійських церемоній.

Власне кажучи, 1 серпня було найдавнішим „днем Києва”, який святкувався щорічно аж до скасування Магдебурзького права. За легендою, саме в цей день князь Володимир хрестив Русь і тому 1 серпня вважалося головним міським святом, що супроводжувалося парадом київського війська, феєрверком і великим магістратським бенкетом.

Надія Степула

Про Різдвяні турне країнами Європи і своєрідність традицій Водохрестя у Карпатах розповідає керівник муніципального камерного хору “Київ” Микола Гобдич у сюжеті від Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Микола Гобдич народився в Карпатах, а традиція там міцна і ніколи не переривалася.

Микола Гобдич

Не дивлячись на те, що я народився і юнацтво провів в часи такого совєцького застою, але досить реакційного в великих містах. Але народився я в невеличкому прикарпатському містечку надзвичайно мальовничому Битків. Все-таки там вплив радянської влади був не так відчутний. Звичайно, всі діти і дорослі, я впевнений, чекали цих різдвяних свят.

Тарас Марусик

Микола Гобдич каже, що святкування Водохреща в гірських районах дещо відрізняється від того, як це велике свято відзначають в інших місцях України.

Микола Гобдич

У нас це зв’язано з тим, що у нас немає води. Ставки і озера не так часто бувають в гірських районах. Тому крім загальноприйнятих Куті і всіх інших страв атрибутика води обов’язково повинна бути. Але вона може бути колодязною, струмковою, джерельною.

Біля моєї хати протікав досить повноводний джерельний потічок, з якого ми завжди черпаємо воду. Він навіть не замерзає, бо дуже швидкий. Хата наша знаходиться прямо посередині гори, так що можна собі уявити сурові зимові морози, практично ніколи не замерзає. Тому вода в мисці або в будь-яких інших посудах завжди була присутня.

Ми завжди з болем чи жалем чекали саме цього свята, тому що знали, що на цьому закінчується і коляда, потім приходять інші будні. Я думаю, що це буде не секретом ні для кого з нас усіх, що це все-таки найбільше свято річне, хоча по релігії Воскресіння не менше свято, тому що визначає основу.

Хто не вірить в воскресіння Ісуса, той не вірить в православ’я взагалі.

Тарас Марусик

До традицій муніципального камерного хору “Київ”, яким керує Микола Гобдич, вже з десяток років належать Різдвяні турне країнами Європи. Причому географія постійно змінюється. Якщо раніше до пріоритетів входила Німеччина від Баварії до північних земель, то останні роки хор охоплює трохи іншу зону.

Микола Гобдич

Це Франція центральна, Париж, зокрема, і абсолютно вся Голландія. В цьому році цікава річ вийшла. Ми дали загальну назву цієї програми, котра називалась “Українське Різдво”. Приємно відзначити, що ми багато років співаємо у Франції, дали більше 100 концертів в цілій Франції, в Парижі, зокрема, може 40 чи більше.

Перший раз, коли гостями нашими були Перше національне радіо Франції, котре знімало всю передачу повністю, то я думаю, що вони клюнули саме на цю назву.

Програма була традиційно популярна, де в першому відділенні були церковні різдвяні пісне-співи, починаючи від ХVI ст. до наших днів, де ми показали і Веделя, і Турчанінова, Леонтовича, і Станковича із сучасників, і Гаврилець.

Друге відділення, це колядки і щедрівки в прекрасній режисурі відомого українського режисера Василя Вовкуна. Ми співали в одному із найпрестижніших залів. Це є Гліс сан Трош. Це церква в центрі міста прямо біля Лувру, де збирається вишукана публіка і непроста публіка.

Я дуже радий, що був успіх в Парижі. Після того ми мали 9 концертів у Голландії у різних залах. Це були і театри і концертні церкви. В них існує такий термін навіть.

Я завжди кажу, що успіх камерного хору “Київ” в Європі – це насамперед успіх програми, яку він показує.

Надія Степула

Протягом усіх різдвяних днів у Рівному тривав фестиваль “Різдвяні пісне співи” за участю фахових та аматорських колективів. А відкриттям свята стали виступи капели “Музика антиква орієнталіст” із Польщі. Сюжет від Валі Одарченко.

Валентина Одарченко

Хор “Музіка антіква орієнталіс”- неодноразовий учасник і переможець міжнародного фестивалю хорової музики в Хайнувці, а його керівник, професор Леон Заборовські – ініціатор серпневого фестивалю православної музики у містечку Реджина Велькопольського воєводства.

Леон Заборовскі (переклад)

З часу свого заснування у грудні 1974 року хор дав близько трьохсот концертів у Польщі і за кордоном. Це аматорський колектив, у якому співають люди різних професій – педагоги, інженери, робітники, студенти. Маємо спадкоємність поколінь, що позитивно впливає на колектив.

Валентина Одарченко

Випускник Московської консерваторії імені Петра Чайковського, і , як він себе називає , творчий син відомого хормейстера Олександра Хазанова та творчий онук Чеснокова, пан Леон цікавився православною музикою навіть під час навчання, коли її виконання було майже неможливим. Згодом робота в Познанській музичній академії сприяла поглибленню інтересу.

Леон Заборовскі

З’явилася ідея у Познані, в Західній Польщі, де практично немає православних храмів, створити власний оригінальний колектив. Знайшов групу ентузіастів, яких цікавила культура східних слов’ян, православний пісноспів. Перший склад хору був молодіжним. А нині тут співають і двадцятирічні, й сімдесятирічні. Концерт у Рівному – це двадцять дев’яте закордонне турне.

Валентина Одарченко

Заборовські зізнається, що більшість творів у репертуарі його аматорського хору, котрий може позмагатися в професіоналізмі з багатьма муніципальними колективами – це твори українських композиторів - Березовського, Бортнянського, Леонтовича. Останній раз хор гастролював в Україні у 90-му році.

Леон Заборовскі

Тоді ми виступали, але не в діючих храмах і не під час богослужінь. Сприйняття пудліки – для нас найвища нагорода. Сьогодні вони пережили хвилюючі хвилини. Дуже чудово, що церква і представники місцевої влади організували такий захід. Адже церковна музика , з одного боку – сакрум, з іншого – величезний пласт культури.

Надія Степула

Радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дякую за увагу, дорогі слухачі.

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.

Хай збуваються мрії!

Не залишайте хвилю “Свободи”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG