Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 18:53

"Віта Нова": Як склалася доля трьох тисяч оборонних споруд, що колись існували в Україні? – про це в сьогоднішньому випуску “Віта Нова”. А ще про бієнале від видавництва “Дух і Літера”, про ювілей Бориса Лятошинського, політичні і кліматичні катаклізми, та ще дещо.


Павло Вольвач

Аудіозапис програми:

Київ, 24 січня 2004 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Невипадково вважається, що період змін, трансформацій є дуже сприятливим для мистецтва.

Ось і в сучасній Україні небачено тепла зима і потужний політичний струс, котрий прокотився оспалою ще донедавна країною. А як результат – ситуація неспокою, потріскування озону і творчого бродіння. Мистецтво вихлюпується на вулиці і, збагатившись новою якістю, повертається до затишку виставкових залів і лункості консерваторій.

Ось і знане в Україні видавництво “Дух і Літера” заповзялося цієї зими зорганізувати виставку своїх провідних авторів, які не просто співпрацюють з “фірмою”, а витворюють її обличчя.

Одним з підсумків такого творчого співробітництва стало перше оригінальне бієнале митців від “Духу і літери”, яка відкрита в одному з виставкових залів Києво-Могилянської Академії.

Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Щедрим виявився вечір у Галереї мистецтв Києво-Могилянської Академії: щедрим на пастельні романтичні пейзажі Івана Григор’єва, таємничі жіночі образи Бориса Єгизаряна, пронизані світлом і життям фотографії Ірини Пастернак, мудрі сплетіння літер від Павла Фішеля... Щедрим на мистецтво.

І недарма художники і працівники видавництва “Дух і літера” зібралися саме у Києво-Могилянці, такі “творчі союзи” традиційні для цього навчального закладу.

Віце–президент Могилянки Михайло Брик з цього приводу зазначив:

Михайло Брик

Академія не може не приймати свіже, нове, цікаве. Вона завжди це робить за любки. Можливо, із-за того, що це одна із найстаріших академій Східної Європи.

Зберігаючи традиції старої Києво-Могилянської Академії, сучасна, нова, відроджена Києво-Могилянська тягнеться до всього нового цікавого, що є в духовності і культурі українського народу і інших країн.

В нас дуже часто бувають виступи різних жанрів, різних напрямків, але мушу признатися, що ця виставка на мене справила враження, з одного боку, своєю незвичайністю за оформленням, представленими матеріалами, а з іншого боку, на якому прекрасному дисонансі виграють ці картини на стінах нашої галереї. Як на мене, простого аматора, від них йде тепло, радість, спокій, залюбленість у життя.

Богдана Костюк

Така ж залюбленість у життя випромінювала з очей маленької дівчинки Аліси, яка мандрувала країною чудес і казала, що книжка без картинок, то є нецікава книжка.

Із цим годі сперечатись, і це підтверджують художники, які перетворюють книги видавництва “Дух і Літера” у справжню мудру, іноді сумну, але завжди життєдайну казку.

Павло Вольвач

Від мистецьких подій сьогодення перейдімо до вічного, до спадщини віків. Принагідно згадавши анекдот про нового “малоруського” на відвідинах замку у Франції. “Це друга половина 14 сторіччя,” – побожно каже гід. “Чьот я нє понял, – відрізає крутий. – А де ж інша половина?”

Але це так, до слова.

Пам’ятки історії - річ серйозна. Та чи ж багато їх врятовано від корозії часу? На жаль, ні, хоча реставратори найвищого ґатунку в Україні є. Є й Будівничі з великої літери. Чого вартий лиш Золотоверхий Михайлівський собор, що воскрес через десятиліття, неподалік Святої Софії!

То чого ж не вистачає у сьогоднішній Україні? Про це у матеріалі Володимира Ляшка.

Володимир Ляшко

Відомий сучасний письменник Юрій Андрухович якось писав: “Маємо руїни (замків, святинь, фабрик, мостів, обсерваторій, найбільше руїн цвинтарів, адже немає нічого простішого, ніж захопити покинуті втікачами помешкання, але хто доглядатиме чужі могили?) Маємо руїни - це знаки “нашарувань культур”, це також знаки “нашарувань антикультур, це вимушені ландшафтні колажі, це справжній постмодернізм, гра в цеглини буття, тільки не ми є гравцями в цій грі”.

Історики розповідають, що колись на Україні нараховувалося понад 3 000 оборонних споруд. До нашого часу збереглося 116 твердинь або лише їхніх руїн. “Збереглося? - перепитують скептики - Ох... Ну, хай буде так. Дивіться, думайте”.

Древні замки, монастирі (і так було споконвіків) зводилися у наймальовничіших місцях: на берегах річок і озер, поблизу перехресть найважливіших доріг. А палаци були окрасами міст і заміських маєтків знаті.

По-різному склалася доля цих колись величних споруд. За радянської влади на них чекало здебільшого забуття. Тож не дивно, чому у Списку Світової Спадщини, котрим опікується ЮНЕСКО, в якому більше 750 найменувань, лише 2 українських об’єкти: Кафедральний собор Святої Софії з Києво-Печерською лаврою у Києві та історичний центр Львова.

Доктор історії мистецтва Жанна Комар зазначає, що на карті Світової Спадщини поряд з Польщею, означеною дванадцятьма об’єктами, Україна виглядає пусткою, котра не заслуговує на увагу.

Причин подібного явища кілька.

Перш за все, слід мати на увазі, що складання заявки на включення до згадуваного Списку ЮНЕСКО, завдання досить складне, копітке і потребує спеціальних знань.

А по-друге, стан багатьох пам’яток історії і культури викликає розпач. Їхня консервація і подальша реставрація потребують мільйонних капіталовкладень. Тут у нагоді стали б традиції українського меценатства. Однак закон про благодійницьку діяльність, вважають фахівці, дуже недосконалий.

Пояснює перший заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Микола Пархоменко.

Микола Пархоменко

Сьогодні меценатів, благодійників немає. Вони не зацікавлені давати гроші на благодійну справу, оскільки ці гроші людина повинна давати з свого прибутку. Тобто, спочатку вона повинна сповна сплатити в бюджет всі податки, а потім з того, що залишилося, зробити благодійний внесок на ту чи іншу мету.

Володимир Ляшко

Згадалися величні костели і замки Польщі відреставровані, виблискуючі свіжою фарбою і дорогим оздобленням. То подих історії, велич народного духу, гордість за свою Вітчизну...

Микола Пархоменко

Скажімо, в США власник пам’ятки з бюджету на її утримання отримує обов’язково дотації. В Польщі громадські організації, скажемо, у них є Товариство охорони церковних пам’яток, утримують солідну бюджетну підтримку, за рахунок якої ведуть ремонт і реставрацію церковних споруд, пам’яток архітектури.

У нас навіть з Державного бюджету на ремонт і реставрацію пам’яток державних органів охорони пам’яток, Мінкультури і Держбуду виділяються кошти на рівні декількох десятків мільйонів. Всього-на-всього. В той час, як на сьогодні потреба на ремонт і реставрацію в державі обчислюється сотнями мільйонів, як мінімум.

Володимир Ляшко

Те, що маємо, треба зберегти. І не лише те, що створили впродовж століть людські руки.

До Світової Спадщини мають увійти первісні буковинські ліси Карпат (їх залишилося лише 20 тисяч гектарів) - це останній куточок дикої природи в центрі Європи. Тут живуть майже всі види копитних континенту і три великі хижаки: вовки, ведмеді і рисі. Ці первісні ліси розкинулися на території України, Румунії і Словаччини.

Новим життям має зажити і Полісся, найбільша болотисто-лісова низина Європи. А це Шацькі озера України, Ольманські болота Білорусі і Поліський національний парк у Польщі.

До списку Світової Спадщини має увійти і біосферний заповідник Асканія-Нова, Національний дендропарк “Софіївка” та каньйони Смотрича і Дністра.

Павло Вольвач

Між тим, до світової спадщини Україна може долучитися і долучається не лише артефактами матеріальними, але й духовними.

Минула 110-а річниця від дня народження одного з найвидатніших митців України ХХ століття, композитора Бориса Лятошинського.

Серед його учнів Валентин Сільвестров, Євген Станкович, Мирослав Скорик, Іван Карабиць, які вивели українську музику на світові обрії.

Щорічно найдостойнішому з композиторів присуджується премія імені Лятошинського. А отримати її ще й до ювілейної дати митця тим більш почесно. Новим лауреатом премії Лятошинського стала молода київська композиторка Вікторія Польова.

Про це більш детально розповідає Леся Олійник.

Леся Олійник

Про музику Вікторії Польової говорити складно її треба слухати, а вірніше, вслухатися в неї. Озвучена ніжність, осяяні небесним світлом мелодії віддзеркалюють тендітність душі і ліричний образ справді польової, навіть міфічної дівчини. Не випадково, критики, які пишуть про Вікторію Польову, згадують слова Платона: “Правдивий поет – істота легка, крилата і священна”.

“Світлі піснеспіви”, “Слово Сімеона”, “Спаси, Господи”, “Псалом” - ці та інші композиції вважають за честь виконувати кращі хори.

Звертання до слова Божого є покликом творчої суті композитора. І, водночас, напружена думка, шекспірівські пристрасті симфоній Вікторії Польової, які, здавалося б, неймовірні для її тендітної, граціозної постаті.

На останньому міжнародному “Київ-Фесті” слухачів буквально приголомшила філософська драматизм і апокаліпсис симфонічного твору Польової, що має назву “Воно”.

Коли я запитала у Вікторії, що приховується за цією назвою і в самій музиці, автор спробувала пояснити це станом роздвоєності і пошуку душі, які притаманні для кожної людини.

А на запитання, що для неї є творчий процес і сама музика, Вікторія відповіла:

Вікторія Польова

Це для мене життя, тобто я не можу сказати, що це праця. Це те, що народжується у процесі життя.

Леся Олійник

Нині Вікторія Польова і сама вже навчає молодих композиторів в Національній музичній академії.

Премія Лятошинського не перша у творчій біографії Вікторії. Вона є також лауреатом премій імені Левка Ревуцького, конкурсу “Псалми Третього Тисячоліття”.

Музика Вікторії Польової звучить на міжнародних фестивалях, її виконують у Франції, Швейцарії, Польщі і, звичайно ж, в Україні.

Павло Вольвач

Політичні і кліматичні катаклізми не обходять нас стороною, і мистецьке життя продовжує буяти. І хоч співав бард: «Тє, кто вижил в катаклізьмє, прєбивають в пєсімізьмє...», у нас воно не так, у нас веселіше. Бо наші катаклізми здебільшого лагідні, помаранчево-теплі, від яких здіймається не смертоносне цунамі, а живодайний бриз мистецьких з’яв та фуршетних наливань.

Але, як мовиться, то вже інша тема...

Наразі все. Це була «Віта Нова». Уривки музики Бориса Лятошинського. Модератор Павло Вольвач, саунд-інженер Сергій Балабанов. І, як результат, все те, що ви чули впродовж 15 хвилин.

Зустрінемося.

Говорить радіо «Свобода».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG