Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 11:41

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Україна і Друга світова війна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 28 січня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

“Україна і Друга світова війна”, - такою є наша сьогоднішня тема.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Почнемо з події, яку в Україні розцінили як скандал. Чим виглядає ініціатива спорудження в Лівадії під Ялтою пам‘ятника Сталіну на честь його участі в антигітлерівській коаліції? Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.


Ігор Лосєв

Віце-прем’єр уряду АРК комуніст Володимир Казарін виступив з пропозицією встановити в містечку Лівадія в районі Великої Ялти пам’ятник Сталіну, Черчиллю і Рузвельту на честь 60-тиліття Ялтинської конференції.

Пам’ятник вже виготовлено приятелем московського мера Лужкова відомим скульптором Зурабом Церетелі. Хоча кримський уряд не підтримав ініціативу свого віце-прем’єра, але вона заслуговує на те, щоб з’ясувати чим реально була та подія на ознаменування якої хотіли поставити пам’ятник.

Ялтинська конференція у певному сенсі може бути названа Мюнхеном-2. Якщо у Мюнхені Англія і Франція, намагаючись “умиротворити” Гітлера, віддали йому на поталу єдину в той час демократичну державу Східної Європи Чехословаччину, то на Ялтинській конференції лідери західних демократій, як вважають нині у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи, погодились визнати цю частину Європи зоною впливу СРСР, що закінчилося для Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії встановленням тоталітарних комуністичних режимів, демонтажем демократичних інститутів, масовими репресіями. Саме Ялта легітимізувала розкол Європи і залізну завісу на 45 років між її заходом та сходом.

Товариш Казарін закликає Україну взяти на себе функцію організатора святкування 60-тої річниці угоди керівників західних демократій з тоталітарним диктатором СРСР. Але ця подія аж ніяк не відповідає духу сучасної об’єднаної Європи, виступаючи радше запереченням європейських демократичних цінностей. Тому Ялтинську конференцію слід розглядати як трагедію європейських народів і недалекоглядність лідерів західних країн.

Для товариша Казаріна загадана дата є лише зручним приводом для легалізації в нових умовах і в позитивному контексті ідеологічних традицій сталінізму.

2 роки тому однопартійці товариша Казаріна, маючи депутатську більшість у міській раді Севастополя, намагалася встановити в місті пам’ятник Сталіну. Тоді це викликало обурення громадськості, що унеможливило реалізацію задуму комуністів.

Аргументація Казаріна нині така ж сама, як і раніше, мовляв, мав місце такий історичний факт Ялтинська конференція, де одним з головних фігурантів виступив Сталін Йосиф Віссаріонович. Це ж наша, в даному випадку, кримська історія. Знову ж таки це посприяє місцевій туристичній галузі, бо зацікавить туристів.

Варто нагадати, що регенерація сталінізму та комуністичноімперських міфів на теренах України відбувається під універсальним гаслом і виправданням: “Це ж наша історія”.

Проте чомусь організатори реабілітації комунізму не згадують, що не кожний факт історії є гідним популяризації. Хто приміром стане заперечувати, що Гітлер – це явище німецької історії, і на жаль, не лише німецької історії, як і Муссоліні італійської. Однак там чомусь нікому не спадає на думку встановлювати пам’ятники на честь цих діячів.

Між іншим, ідейні примірники кримського віце-прем’єра яскраво демонструють схильність до подвійних стандартів, коли активно протестують проти увічнення пам’яті своїх політичних супротивників, наприклад, Симона Петлюри, Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича. У цьому випадку улюблений аргумент сталіністів “це ж наша історія” стає для них абсолютно непереконливим.

Хоч би чимось виправдовували необхідність пам’ятників Сталіну в Криму, де його, можливо, таки ж не буде, чи в Москві, Ставрополі, Белгороді в РФ, де їх буде встановлено, але кожен такий пам’ятник є цинічною наругою над усіма жертвами сталінізму та їхніми нащадками.

Олекса Боярко

А тепер глибше зануримося у сталінські часи. Як радянська пропаганда початкових років Другої світової війни виховувала український радянський патріотизм? Слово старшому науковцю Інституту історії Владиславу Гриневичу.

Владислав Гриневич

На відміну від Росії, де радянське сприймалося більшістю населення, як еквівалент і продовження російського, врахування національних особливостей УРСР приводило до ефекту формування подвійної ідентичності, як української, так і радянської.

Отож, починаючи з 1939 року, процес активізації українських національних почуттів довелося реанімувати. Загроза великої війни та приєднання західноукраїнських земель примусило сталінське керівництво загальмувати в республіці потужну кампанію русифікації, що сягнула свого піку наприкінці 30-тих років.

Враховуючи досвід 1918 року, коли німецька окупація призвела до швидкого падіння більшовицького режиму в Україні, а також непокоячись постійною увагою нацистської Німеччини до надзвичайно важливих у геополітичному та економічному відношенні українських територій сталінське керівництво почало приділяти посилену увагу формуванню у місцевого населення стійкого образу зовнішніх ворогів, творення народної опозиції до потенційних супротивників поляків і німців.

Залучення з цією метою лише російської історії та російських національних героїв мало чим могло тут зарадити. Отож довелося залучати матеріали для пропаганди з української спадщини.

Особливість української історико-патріотичної тематики полягала у тому, що вона не існувала, як така сама, а мало право на життя лише у контексті пропаганди

російсько-української дружби, допомоги України з боку великого руського народу.

Процес реабілітації колись підданих анафемі національних героїв відбувся в Україні дещо пізніше, ніж в Росії з кінця 30-тих. Передусім це стосувалося великого гетьмана Богдана Хмельницького. Якщо в Великій радянській енциклопедії він подавався як лютий ворог повстансько-селянських мас і зрадник українського народу, то вже наприкінці 30-тих став героєм українського народу.

Разом з такими героями російської історії як Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І – захисник і збирач російської держави, то в цій почесній кампанії опинився і реабілітований сталінським режимом український гетьман.

До певної міри Богданові Хмельницькому відводилася в Україні така ж роль, як Петру І в Росії – бути батьком-засновником національної держави. Суттєва відмінність полягала в тому, що в українському варіанті образ великого гетьмана мав закарбуватись у свідомості пересічних українців, як думка про те, що можливий шлях для України як держави лише союз з Росією.

Цю ідеологічну аксіому в 1939 році висловив драматург Корнійчук в своїй п’єсі “Богдан Хмельницький”, а 1941 одноіменний кінофільм режисера Савченка.

В пантеоні офіційних героїв-патріотів радянської України, знов-таки не без участі Сталіна, посилилося звучання одного з польових командирів часів громадянської війни Миколи Щорса. Геніальний фільм Олександра Довженка надав цьому образу всесоюзного статусу українського Чапаєва.

Щодо великого Кобзаря, то тут сталінські ідеологи давно собі уяснили, що боротися з національними міфами можна лише, взявши їх собі на озброєння. На відміну від гетьмана Богдана Хмельницького народного демократа Тараса Шевченка вже давно було залучено до офіційних героїв радянської України.

Проте у 1939 році його шанування в республіці набуло справжнього апогею. Воно почалося з 6 березня 1939 року урочистим відкриттям в Києві пам’ятника і тривала до травня того ж року. На могилі великого українця також було відкрито величний монумент, а Київський державний університет та ряд інших установ отримали його ім’я.

Під час святкування “Більшовицька правда” не скупилася на компліменти, називала Шевченка “великим сином українського народу, який підніс українську літературу до вершин гідних народу з багатим історичним минулим”.

Звісна річ, трактування творчості поета відбулося в вульгарно-класовому дусі і з потужним наголосом на темі україно-російської дружби та критики українських буржуазних націоналістів. Останні таврувалися передусім за те, що з усіх сил намагалися відірвати Тараса Шевченка від свого народу та посварити його з найкращими представниками великого русівського народу.

Возз’єднання українських земель стало також важливим фактором, який сприяв формування українсько-радянської ідентичності. За іронією долі, мрію яку десятиліттями плекали українські націоналісти, нарешті було здійснено більшовиками.

Щоправда на відміну від пропагованою українськими патріотами ідеї соборності українських земель від Сяну до Дону возз’єднання українських земель в єдиній українській державі здійснювалося лише за рахунок приєднання колишніх польських та румунських територій і не торкалася етнічних українських земель, які опинилися у внутрішніх кордонах СРСР, зокрема, Росії, Білорусії та щойно утвореної Молдавської РСР.

І все ж возз’єднання етнічних земель стало подією історичної ваги для України. Саме з цього часу внаслідок зрослої економічної та геополітичної ваги для Радянського Союзу Україна справді перетворилася на другу радянську республіку.

Це, звісна річ, підвищувала на союзному рівні роль української радянської політичної еліти, яка з розширенням кордонів республіки та з доданням потужного галицького національного ферменту стала дедалі виразніше усвідомлювати себе української національною елітою.

Водночас возз’єднання Заходу і Сходу об’єктивно сприяло піднесення національно-етатистської свідомості пересічних українців. Здійснювана більшовиками українізаційна політика в західному регіоні проводила на фоні угасання українізаційних процесів на Сході, який вже встиг відчути на собі потужний тиск русифікації.

До певної міри приєднання Західної України до СРСР загальмувала асиміляцію східних українців. Хоча українці і посіли другу сходинку в ієрархічній піраміді дружби народів все ж попри історичну, культурну і мовну близькість до росіян не розглядалися владою як цілковито лояльні.

Те, що серед цієї переважно селянської нації продовжувала домінувати контрреволюційна, приватновласницька психологія, а також те, що за часів громадянської війни і під час політики українізації значно зросла національна свідомість українців робила підозрілими в очах радянського керівництва.

Проте, вважаючи на кількісний фактор, а також триваючу в республіці потужну індустріалізацію, урбанізацію союзний центр не втрачав надії перетворити українців згодом не у росіян, а у другу державну націю в Радянському Союзі.

Не випадково, що під час возз’єднання українських земель у 1939-40 рр. ця тенденція знайшла своє відбиття у наданні українському народу почесного титулу великого, який досі застосовувався лише щодо росіян.

Олекса Боярко

І насамкінець – ще одна суперечлива сторінка Другої світової війни. У січні виповнилося 64 року від початку формування двох батальйонів “Дружини українських націоналістів”, більше відомих за їхніми німецькими назвами – “Роланд” та “Нахтіґаль”. Розповідає мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

На початку 1941 року керівництво бандерівської гілки Організації Українських Націоналістів домовилося з німецьким командуванням про створення “Дружини українських націоналістів” у складі двох батальйонів. За задумом лідерів ОУН, “Дружина” мала, у разі війни з Радянським Союзом, взяти у ній участь і сприяти відновленню Української держави. Командування абверу присвоїло батальйонам “Дружини” кодові назви “Роланд” та “Нахтіґаль”. Набір добровольців до “Роланду” відбувався у Відні під опікою місцевого бюро ОУН на чолі з полковником Ріхардом Ярим. “Нахтіґаль” був сформований у Кракові, і теж під керівництвом місцевого бюро ОУН. Формування батальйонів завершилося у квітні.

Вояки були одягнуті у чеські мундири із жовто-синіми нарукавними пов’язками. 300 солдатів “Роланду” пройшли військову підготовку у Зауберсдорфі неподалік Відня, а 330 вояків “Нахтіґаля” – у Нойгамері у Сілезії. “Роландом” командував полковник Євген Побігущий, “Нахтіґалем” – Роман Шухевич. У червні “Роланд” був переведений до Південної Буковини, а “Нахтіґаль” пройшов маршрутом Львів–Тернопіль–Хмельницький. Батальйони охороняли шляхи, промислові і транспортні об’єкти, організовували загони самооборони. Наприкінці липня неподалік Браїлова “Нахтіґаль” взяв участь у боях з радянськими підрозділами. Після відмови бандерівського керівництва відкликати Акт відновлення Української держави у Львові нацисти вдалися до переслідувань націоналістів.

У серпні “Роланд” був переведений з Балти до Фокшан у Молдові, там роззброєний і перевезений до Маєрлінга неподалік Відня.

“Нахтіґаль” був відведений до Нойгамера і теж роззброєний. Частина офіцерів “Роланду” була заарештована та ув’язнена у концентраційному таборі. У жовтні у Франкфурті із солдат обох батальйонів був сформований так званий “Шутцман-шафтс батальйон №201” у складі шестисот осіб під командуванням полковника Побігущого. Від березня 1942 року батальйон охороняв комунікації у Білорусі та боровся проти радянських партизан у районі Могильова, Вітебська, Лепеня. У листопаді вояки батальйону відмовилися від служби, і він був у Могильові роззброєний і розформований. Старшини батальйону були заарештовані, перевезені до Львова і 8 січня 1943 року ув’язнені у в’язниці гестапо.

Дехто з них, зокрема Роман Шухевич, втік звідти, решта була звільнена у квітні. Майже всі офіцери батальйонів “Роланд” та “Нахтіґаль” згодом стали командирами Української Повстанської Армії.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG