Київ, 28 січня 2005 року.
Надія Степула
На хвилях “Свободи” – Сюжети, - радіожурнал про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Вітаю вас!
Помітним, хоч і не повсюдно, явищем у книговиданні останнього року став двотомник Ігоря Калинця – зібрання творів. До першого тому – “Пробуджена Муза” – увійшли поезії 1966-1972 років та переспіви з вірменської. До другого - “Невольнича Муза” – твори 1973-1981 років, написані в час ув”язнення й перебування на засланні.
Письменниця Оксана Забужко написала передмову, зауваживши при цьому, що “Про Калинця нині в нашій непритомній країні треба писати не передмову, а відразу книжку, і видавати його конче з супровідним томом ґрунтовних коментарів – так, як культурні нації видають Джойсового “Улісса”....
Можна сподіватися , книга – чи книги – про Ігоря Калинця та його немеркнучу і пронизливу лірику будуть написані. Його поезія, за умови ширшого і скрупульознішого ознайомлення з нею нинішнього суспільства, може дати цьому суспільству добрий шанс на підняття рівня духовності...
Є також надія, шановні слухачі, що в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ми почуємо Ігоря Калинця.
А нині слухаємо видавця двотомника – головного редактора видавництва “Факт” Леоніда Фінкельштейна.
Леонід Фінкельштейн
Зв’язки з паном Ігорем Калинцем нашого видавництва у нашого видавництва постійні. Тобто можна вважати, що перше збірка Ігоря Калинця “Терновий колір любові” була видана десь 5 років тому. Наклад був чималенький – 10 тисяч примірників. Я перепрошую, але в мене немає жодної. Потім ми видали ще одну його невеличку книжку.
А стосовно саме цього двохтомника, ви знаєте, не кожна моно культура має поета такої ваги, як Ігор Калинець. Те, як ми взагалі, я перепрошую, “розбазаріваєм” наші надбання, наше і літературне, і літературознавче, і філософське, і історичне надбання, то це жах.
Тому я взагалі не розумію чому не було до цього нормального видання саме Ігоря Калинця, не такого, як маленька книжечка, а саме ґрунтовний двохтомник, саме, на мій погляд, з абсолютно цікавою і не зрозумілою на перший погляд передмовою Оксани Забужко. До речі, я пишаюся, це взагалі моя ідея.
Пан Ігор та Ірина Калинець підхопили цю ідею, і Оксана Забужко з радістю це робила. Мені хотілося саме прочитання Ігоря Калинця саме в такому сучасному літературно-історичному аспекті, якщо хочете. Щоб це була філософська концепція розуміння цього поета. Він же сучасний. Він сучасний поет.
Взагалі, що таке сучасна поезія? Чому сучасна поезія – це те, що пишеться сьогодні, а не те, що написано 100-150 років тому, якщо це поезія, яка турбує сучасників?
Надія Степула
Професор Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису “Критика” Григорій Грабович висловлює загалом спірну думку про те, що в Україні за останні 10-15 років спостерігався і економічний, і політичний, і культурний застій, при цьому роль творчої спілки пан Грабович окреслює як таку, що може призвести хіба до деградації...
Попри безапеляційні присуди, пан Грабович і сам давно бере участь у розвої згаданих процесів, власне, у просторі культурному. Щойно у Львові він презентував нову свою працю – “Тексти і маски”. Із паном професором спілкувалася Галя Терещук.
Галина Терещук
Григорія Грабовича я зустріла на урочистостях культурологічного журналу “Ї” “Межа року”. Пан Грабович був удостоєний відзнаки цього видання “За інтелектуальну відвагу”. І хоч би як це не звучало дивно, саме відзнака журналу “Ї” стала першою українською нагородою у житті відомого українського літературозеавця із Сполучених Штатів.
За межею року 2004 Григорій Грабович хотів би залишити 15 років застою в Україні, тому що вважає, що за цей час українська культура не розвивалась, а навпаки - занедбувалась. Натомість не може так категорично говорити про українську літературу, яка є багатошаровою, гетерогенною, тобто неоднорідною, плюралістичною в різних осередках.
Скажімо, сьогодні можна говорити про івано-франківську, львівську, криворізьку літературну школи, які представлені відомими іменами і різними літературними стилями. Уже як подію не можна оминути таке явище як львівський книжковий форум.
Хоча ситуація в українській літературі непогана, вважає пан Грабович, але Україна на кілька десятиліть спізнилась з тим, що про українських літераторів, за винятком лише кількох прізвищ, у світі практично не знають.
Нині, коли про Україну у зв’язку з останніми політичними подіями заговорили, чи можна вважати, що й українська література отримує шанс вийти на світовий рівень, запитую у Григорія Грабовича.
Григорій Грабович
Я думаю, що є, переломилося. Є така важлива річ, яка до кінця ще не усвідомлюється, але буде. Я переконаний, що воно буде доходити до свідомості за умовою однак, що тут будуть певні структурні зміни, що десь цей процес поліцентризму і взагалі доступу до слова. Так що бачимо таке на телебаченні.
Якщо це буде продовжуватись і поширюватись, то можна буде скористатися з цього великого резервуару і несподіваного якогось такого фантастичного доброї волі до України. Предиспозиція чи готовність сприйняти без упереджень, якихось грубих стереотипів українську культуру є дуже велика.
Галина Терещук
Втім, аби про українську літературу заговорили у світі, мають відбутись радикальні реформи в Україні, зокрема в культурі, освіті.
Надія Степула
Маріїнський палац у столиці України – свідок багатьох урочистих подій. Які часи пережив палац, які долі стоять за його буттям? – Завісу часу піднімає у своєму сюжеті Володимир Бойко.
Володимир Бойко У цьому році резиденції президента України – Маріїнському палацу – виповнюється 250 років. Побудований у 1755 році за проектом архітектора Растреллі для російської імператриці Єлизавети Петрівни, палац був точною копією будинку морганатичного чоловіка цариці, графа Олексія Розумовського, у селі Перовому.
Історія донесла до нас прізвища тих, хто безпосередньо переймався спорудженням царської оселі – це керівник будівництва архітектор Мічурін, архітектори Євлашев, Нейолов, Васильєв, Карін, тесля Швайгер. Зусиллями майстрів садово-паркового мистецтва Фока та Скобєєва навколо палацу було розплановано новий парк на місці давнього саду, закладеного ще за наказом Петра І.
Після смерті Єлизавети палац довгі роки стояв покинутим, аж доки в 1787 році Київ не відвідала імператриця Катерина ІІ. Цей візит був несподіваним і завдав клопоту тодішньому генерал-губернатору графу Румянцеву, який був змушений терміново міняти палацові меблі на більш сучасні.
Після призначення в квітні 1810 року київським військовим губернатором Михайла Милорадовича, Царський палац опинився у вирі бурхливого світського життя. Саме тоді в залах Царського палацу вперше стала лунати українська мова, до якої серб за походженням Милорадович ставився з великою прихильністю, оскільки пишався своїм українським корінням.
Правління Милорадовича було недовгим: з початком війни з Наполеоном він відбув до діючої армії, а Царський палац перетворився на місце ув''язнення полонених саксонців. Серед них трапилася якась епідемія і тому помисливий цар Олександр І, кілька разів відвідуючи Київ, уникав палацу, зупиняючися в розташованому неподалік від нього будинку предводителя київського дворянства Дем''яна Оболонського.
Тим не менше, палац продовжував жити світським життям і використовувався для проведення балів, доки в 1819 році не трапилася пожежа, яка знищила верхній дерев''яний поверх будівлі. Палац підремонтували та перетворили в 1834 році на перший київський курорт, де відпочивали й лікувалися поранені офіцери з Кавказу.
Послугами відкритого в Царському палаці Закладу штучних мінеральних вод користувалася вся київська знать, а в Царський сад щодня з''їжджалися заможні кияни для прийняття водних процедур і прогулянок на свіжому повітрі.
Курорт проіснував у приміщеннях палацу 34 роки. У 1868 році до Києва прибув цар Олександр ІІ і наказав перенести Заклад штучних мінеральних вод на інший кінець парку - туди, де нині розташована Філармонія, а саму резиденцію реставрувати.
У 1870 році Царський палац був відновлений за проектом петербурзького архітектора Маєвського у формах бароко. Але зі значними змінами. Новий палац дуже сподобався імператриці Марії Олександрівні, яка серед ночі 24 листопада 1870 року зупинилася в Києві по дорозі з кримського відпочинку.
Цариця полюбила це місце й чимало зробила для благоустрою палацу, який з тих пір отримав на її честь назву Маріїнського. А в жовтні наступного, 1871 року, свою київську резиденцію, нарешті, оглянув Олександр ІІ.
Оскільки відтепер палацова частина Царського саду була закрита для публіки, у 1874 році імператор розпорядився на місці старовинного плац-парадного майдану облаштувати розкішний парк. Втім, цар та його родина не часто навідувалися до Києва й палац здебільшого перебував порожнім.
Після повалення в Росії царату, Царський палац опинився в епіцентрі боротьби Київського комітету очолюваної Леніним Російської соціал-демократичної партії та Центральної Ради. У жовтні 1917 року більшовики розмістили в палаці свій революційний комітет і розпочали підготовку до захоплення влади в Києві.
Але загони юнкерів і козаків оточили Маріїнський палац і 28 жовтня 1917 року арештували 14 членів ревкому. За кілька днів Центральна Рада придушила більшовицьке повстання та 7 листопада видала свій 3-й універсал, проголосивши створення Української Народної Республіки.
Українська незалежна держава проіснувала недовго. Після встановлення на Україні радянської влади ідеологи нового життя довгий час не знали, як краще використати Маріїнський палац і, урешті-решт, вирішили його знищити.
Після перенесення в січні 1934 року до Києва столиці радянської України та зведення будівлі Верховної Ради, на місці палацу та прилеглого парку було вирішено влаштувати величезний майдан для проведення парадів і демонстрацій. Але цим планам здійснитися так і не довелося, зокрема, через постійні кадрові зміни комуністичної верхівки - внаслідок сталінських репресій.
По Другій світовій війні радянське керівництво так і не знайшло належного використання Маріїнському палацу, а в його приміщення в''їхали різноманітні установи, зокрема республіканське відділення Фонду миру.
І лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році, палац знову став символізувати найвищу державну владу й перетворився на офіційну резиденцію Президента України.
Надія Степула
До “орієнтального намиста” в “Сюжетах” Надя Шерстюк і Віталій Пономарьов додають ще одну “перлинку” – сюжет про Аміра Хосрова Дехлеві – індійського поета, музиканта і вченого, ім’я якого належить трьом давнім культурам – турецькій, перській та індійській.
Надія Шерстюк
Віталію, давайте перенесемося з сонячної Персії в не менш сонячну Індію і розповімо про одного з найяскравіших представників класичної індійської літератури персомовного поета Аміра Хосрова Дехлеві.
Віталій Пономарьов
Він також є класиком і перської літератури, літератури на хінді і на урду.
Надія Шерстюк
Він народився у 1253 році, а закінчив свій земний шлях у 1325 році.
Віталій Пономарьов
Народився і помер у Делі. Саме тому псевдонім його "Дехлеві" – "Делійський”.
Надія Шерстюк
Він залишив також дуже великий доробок літературознавчий, а також був відомим знавцем і творцем історичних праць. А окрім всього, він був ще чудовим музикантом.
Віталій Пономарьов
І музикознавцем. Коли його батько загинув у битві з монголами, коли Хосронву було лише 8 років, то його почав виховувати дід. Він почав його вчити мовам. В нього був друг, якого теж звали Дехлеві. Він також був поетом. Вони вдвох вступили до суфійського ордену Чиштія.
Надія Шерстюк
Після своєї смерті він залишив нам 5 ліричних диванів. Перший, створений у 1272 році, мав назву “Дар юності”, потім “Повнота досконалості”, і нарешті одна з найсолодших його поем “8 райських садів”.
Віталій Пономарьов
Дехлеві почав творити через півстоліття після Нізамі. Він і створив як відповідь йому теж свою Хамсе, тобто П’ятерицю. Там буквально кожна поема є відповіддю на відповідну поему Нізамі. Там є “Міжднун і Лейлі”, “Сходження світил”, "Хосров і Ширін", "Іскандерове дзеркало" і “8 райських садів” є відповіддю на “7 красунь” Нізамі.
Надія Шерстюк
Якщо подивитися на газелі, то ми побачимо власне суфійські символи, образи, які фігурують в творчості Гафіза, Сааді, Румі. Але все-таки індійська особливість - з’являється образ Брахмана.
Віталій Пономарьов
Так, він пише про кохану: “Ніч волосся обрамлює твоє обличчя”.
Надія Шерстюк
Я звернула увагу ще на один інтимний бейд: “Червоним кольором забарвлений тюльпан, кривавими сльозами плаче Дехлеві".
Віталій Пономарьов
Він був вогнепоклонником. Він бачить обличчя коханої у полум’ї.
Надія Шерстюк
Особливість творчості Аміра Хосрова Дехлеві - це надзвичайна увага кольористиці, кольорам. Він невипадково звертав увагу на той чи інший колір. Свої вірші він буквально, як картини, малював за допомогою слів, кольорів.
За давньої індійської традицією енергетика має певний колір, і слова, якими він змальовує образи в своїх віршах, теж мають свою енергетику.
Віталій Пономарьов
Він пише, що Бог присутній у красі коханої, він світиться у нарцисах її очей, він проступає через троянди її щік, через рубіни вуст, через кипарис її стану, він дихає мускусом її кучерів.
Надія Шерстюк
Джавахарлал Неру писав про Аміра Хосрова Дехлеві, що навряд чи творчість хоча б одного поета справила такий величезний вплив на індійську культуру. Через 600 років індійці використовують його вірші для народних пісень, жодного рядка не змінюючи.
Віталій Пономарьов
А Алішер Навої називав Хосрова Дехлеві "індійським чаклуном".
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.
Щасливих вам сюжетів, дорогі слухачі!
Залишайтеся на хвилі “Свободи”!
Надія Степула
На хвилях “Свободи” – Сюжети, - радіожурнал про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Вітаю вас!
Помітним, хоч і не повсюдно, явищем у книговиданні останнього року став двотомник Ігоря Калинця – зібрання творів. До першого тому – “Пробуджена Муза” – увійшли поезії 1966-1972 років та переспіви з вірменської. До другого - “Невольнича Муза” – твори 1973-1981 років, написані в час ув”язнення й перебування на засланні.
Письменниця Оксана Забужко написала передмову, зауваживши при цьому, що “Про Калинця нині в нашій непритомній країні треба писати не передмову, а відразу книжку, і видавати його конче з супровідним томом ґрунтовних коментарів – так, як культурні нації видають Джойсового “Улісса”....
Можна сподіватися , книга – чи книги – про Ігоря Калинця та його немеркнучу і пронизливу лірику будуть написані. Його поезія, за умови ширшого і скрупульознішого ознайомлення з нею нинішнього суспільства, може дати цьому суспільству добрий шанс на підняття рівня духовності...
Є також надія, шановні слухачі, що в одному з наступних випусків радіожурналу “Сюжети” ми почуємо Ігоря Калинця.
А нині слухаємо видавця двотомника – головного редактора видавництва “Факт” Леоніда Фінкельштейна.
Леонід Фінкельштейн
Зв’язки з паном Ігорем Калинцем нашого видавництва у нашого видавництва постійні. Тобто можна вважати, що перше збірка Ігоря Калинця “Терновий колір любові” була видана десь 5 років тому. Наклад був чималенький – 10 тисяч примірників. Я перепрошую, але в мене немає жодної. Потім ми видали ще одну його невеличку книжку.
А стосовно саме цього двохтомника, ви знаєте, не кожна моно культура має поета такої ваги, як Ігор Калинець. Те, як ми взагалі, я перепрошую, “розбазаріваєм” наші надбання, наше і літературне, і літературознавче, і філософське, і історичне надбання, то це жах.
Тому я взагалі не розумію чому не було до цього нормального видання саме Ігоря Калинця, не такого, як маленька книжечка, а саме ґрунтовний двохтомник, саме, на мій погляд, з абсолютно цікавою і не зрозумілою на перший погляд передмовою Оксани Забужко. До речі, я пишаюся, це взагалі моя ідея.
Пан Ігор та Ірина Калинець підхопили цю ідею, і Оксана Забужко з радістю це робила. Мені хотілося саме прочитання Ігоря Калинця саме в такому сучасному літературно-історичному аспекті, якщо хочете. Щоб це була філософська концепція розуміння цього поета. Він же сучасний. Він сучасний поет.
Взагалі, що таке сучасна поезія? Чому сучасна поезія – це те, що пишеться сьогодні, а не те, що написано 100-150 років тому, якщо це поезія, яка турбує сучасників?
Надія Степула
Професор Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису “Критика” Григорій Грабович висловлює загалом спірну думку про те, що в Україні за останні 10-15 років спостерігався і економічний, і політичний, і культурний застій, при цьому роль творчої спілки пан Грабович окреслює як таку, що може призвести хіба до деградації...
Попри безапеляційні присуди, пан Грабович і сам давно бере участь у розвої згаданих процесів, власне, у просторі культурному. Щойно у Львові він презентував нову свою працю – “Тексти і маски”. Із паном професором спілкувалася Галя Терещук.
Галина Терещук
Григорія Грабовича я зустріла на урочистостях культурологічного журналу “Ї” “Межа року”. Пан Грабович був удостоєний відзнаки цього видання “За інтелектуальну відвагу”. І хоч би як це не звучало дивно, саме відзнака журналу “Ї” стала першою українською нагородою у житті відомого українського літературозеавця із Сполучених Штатів.
За межею року 2004 Григорій Грабович хотів би залишити 15 років застою в Україні, тому що вважає, що за цей час українська культура не розвивалась, а навпаки - занедбувалась. Натомість не може так категорично говорити про українську літературу, яка є багатошаровою, гетерогенною, тобто неоднорідною, плюралістичною в різних осередках.
Скажімо, сьогодні можна говорити про івано-франківську, львівську, криворізьку літературну школи, які представлені відомими іменами і різними літературними стилями. Уже як подію не можна оминути таке явище як львівський книжковий форум.
Хоча ситуація в українській літературі непогана, вважає пан Грабович, але Україна на кілька десятиліть спізнилась з тим, що про українських літераторів, за винятком лише кількох прізвищ, у світі практично не знають.
Нині, коли про Україну у зв’язку з останніми політичними подіями заговорили, чи можна вважати, що й українська література отримує шанс вийти на світовий рівень, запитую у Григорія Грабовича.
Григорій Грабович
Я думаю, що є, переломилося. Є така важлива річ, яка до кінця ще не усвідомлюється, але буде. Я переконаний, що воно буде доходити до свідомості за умовою однак, що тут будуть певні структурні зміни, що десь цей процес поліцентризму і взагалі доступу до слова. Так що бачимо таке на телебаченні.
Якщо це буде продовжуватись і поширюватись, то можна буде скористатися з цього великого резервуару і несподіваного якогось такого фантастичного доброї волі до України. Предиспозиція чи готовність сприйняти без упереджень, якихось грубих стереотипів українську культуру є дуже велика.
Галина Терещук
Втім, аби про українську літературу заговорили у світі, мають відбутись радикальні реформи в Україні, зокрема в культурі, освіті.
Надія Степула
Маріїнський палац у столиці України – свідок багатьох урочистих подій. Які часи пережив палац, які долі стоять за його буттям? – Завісу часу піднімає у своєму сюжеті Володимир Бойко.
Володимир Бойко У цьому році резиденції президента України – Маріїнському палацу – виповнюється 250 років. Побудований у 1755 році за проектом архітектора Растреллі для російської імператриці Єлизавети Петрівни, палац був точною копією будинку морганатичного чоловіка цариці, графа Олексія Розумовського, у селі Перовому.
Історія донесла до нас прізвища тих, хто безпосередньо переймався спорудженням царської оселі – це керівник будівництва архітектор Мічурін, архітектори Євлашев, Нейолов, Васильєв, Карін, тесля Швайгер. Зусиллями майстрів садово-паркового мистецтва Фока та Скобєєва навколо палацу було розплановано новий парк на місці давнього саду, закладеного ще за наказом Петра І.
Після смерті Єлизавети палац довгі роки стояв покинутим, аж доки в 1787 році Київ не відвідала імператриця Катерина ІІ. Цей візит був несподіваним і завдав клопоту тодішньому генерал-губернатору графу Румянцеву, який був змушений терміново міняти палацові меблі на більш сучасні.
Після призначення в квітні 1810 року київським військовим губернатором Михайла Милорадовича, Царський палац опинився у вирі бурхливого світського життя. Саме тоді в залах Царського палацу вперше стала лунати українська мова, до якої серб за походженням Милорадович ставився з великою прихильністю, оскільки пишався своїм українським корінням.
Правління Милорадовича було недовгим: з початком війни з Наполеоном він відбув до діючої армії, а Царський палац перетворився на місце ув''язнення полонених саксонців. Серед них трапилася якась епідемія і тому помисливий цар Олександр І, кілька разів відвідуючи Київ, уникав палацу, зупиняючися в розташованому неподалік від нього будинку предводителя київського дворянства Дем''яна Оболонського.
Тим не менше, палац продовжував жити світським життям і використовувався для проведення балів, доки в 1819 році не трапилася пожежа, яка знищила верхній дерев''яний поверх будівлі. Палац підремонтували та перетворили в 1834 році на перший київський курорт, де відпочивали й лікувалися поранені офіцери з Кавказу.
Послугами відкритого в Царському палаці Закладу штучних мінеральних вод користувалася вся київська знать, а в Царський сад щодня з''їжджалися заможні кияни для прийняття водних процедур і прогулянок на свіжому повітрі.
Курорт проіснував у приміщеннях палацу 34 роки. У 1868 році до Києва прибув цар Олександр ІІ і наказав перенести Заклад штучних мінеральних вод на інший кінець парку - туди, де нині розташована Філармонія, а саму резиденцію реставрувати.
У 1870 році Царський палац був відновлений за проектом петербурзького архітектора Маєвського у формах бароко. Але зі значними змінами. Новий палац дуже сподобався імператриці Марії Олександрівні, яка серед ночі 24 листопада 1870 року зупинилася в Києві по дорозі з кримського відпочинку.
Цариця полюбила це місце й чимало зробила для благоустрою палацу, який з тих пір отримав на її честь назву Маріїнського. А в жовтні наступного, 1871 року, свою київську резиденцію, нарешті, оглянув Олександр ІІ.
Оскільки відтепер палацова частина Царського саду була закрита для публіки, у 1874 році імператор розпорядився на місці старовинного плац-парадного майдану облаштувати розкішний парк. Втім, цар та його родина не часто навідувалися до Києва й палац здебільшого перебував порожнім.
Після повалення в Росії царату, Царський палац опинився в епіцентрі боротьби Київського комітету очолюваної Леніним Російської соціал-демократичної партії та Центральної Ради. У жовтні 1917 року більшовики розмістили в палаці свій революційний комітет і розпочали підготовку до захоплення влади в Києві.
Але загони юнкерів і козаків оточили Маріїнський палац і 28 жовтня 1917 року арештували 14 членів ревкому. За кілька днів Центральна Рада придушила більшовицьке повстання та 7 листопада видала свій 3-й універсал, проголосивши створення Української Народної Республіки.
Українська незалежна держава проіснувала недовго. Після встановлення на Україні радянської влади ідеологи нового життя довгий час не знали, як краще використати Маріїнський палац і, урешті-решт, вирішили його знищити.
Після перенесення в січні 1934 року до Києва столиці радянської України та зведення будівлі Верховної Ради, на місці палацу та прилеглого парку було вирішено влаштувати величезний майдан для проведення парадів і демонстрацій. Але цим планам здійснитися так і не довелося, зокрема, через постійні кадрові зміни комуністичної верхівки - внаслідок сталінських репресій.
По Другій світовій війні радянське керівництво так і не знайшло належного використання Маріїнському палацу, а в його приміщення в''їхали різноманітні установи, зокрема республіканське відділення Фонду миру.
І лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році, палац знову став символізувати найвищу державну владу й перетворився на офіційну резиденцію Президента України.
Надія Степула
До “орієнтального намиста” в “Сюжетах” Надя Шерстюк і Віталій Пономарьов додають ще одну “перлинку” – сюжет про Аміра Хосрова Дехлеві – індійського поета, музиканта і вченого, ім’я якого належить трьом давнім культурам – турецькій, перській та індійській.
Надія Шерстюк
Віталію, давайте перенесемося з сонячної Персії в не менш сонячну Індію і розповімо про одного з найяскравіших представників класичної індійської літератури персомовного поета Аміра Хосрова Дехлеві.
Віталій Пономарьов
Він також є класиком і перської літератури, літератури на хінді і на урду.
Надія Шерстюк
Він народився у 1253 році, а закінчив свій земний шлях у 1325 році.
Віталій Пономарьов
Народився і помер у Делі. Саме тому псевдонім його "Дехлеві" – "Делійський”.
Надія Шерстюк
Він залишив також дуже великий доробок літературознавчий, а також був відомим знавцем і творцем історичних праць. А окрім всього, він був ще чудовим музикантом.
Віталій Пономарьов
І музикознавцем. Коли його батько загинув у битві з монголами, коли Хосронву було лише 8 років, то його почав виховувати дід. Він почав його вчити мовам. В нього був друг, якого теж звали Дехлеві. Він також був поетом. Вони вдвох вступили до суфійського ордену Чиштія.
Надія Шерстюк
Після своєї смерті він залишив нам 5 ліричних диванів. Перший, створений у 1272 році, мав назву “Дар юності”, потім “Повнота досконалості”, і нарешті одна з найсолодших його поем “8 райських садів”.
Віталій Пономарьов
Дехлеві почав творити через півстоліття після Нізамі. Він і створив як відповідь йому теж свою Хамсе, тобто П’ятерицю. Там буквально кожна поема є відповіддю на відповідну поему Нізамі. Там є “Міжднун і Лейлі”, “Сходження світил”, "Хосров і Ширін", "Іскандерове дзеркало" і “8 райських садів” є відповіддю на “7 красунь” Нізамі.
Надія Шерстюк
Якщо подивитися на газелі, то ми побачимо власне суфійські символи, образи, які фігурують в творчості Гафіза, Сааді, Румі. Але все-таки індійська особливість - з’являється образ Брахмана.
Віталій Пономарьов
Так, він пише про кохану: “Ніч волосся обрамлює твоє обличчя”.
Надія Шерстюк
Я звернула увагу ще на один інтимний бейд: “Червоним кольором забарвлений тюльпан, кривавими сльозами плаче Дехлеві".
Віталій Пономарьов
Він був вогнепоклонником. Він бачить обличчя коханої у полум’ї.
Надія Шерстюк
Особливість творчості Аміра Хосрова Дехлеві - це надзвичайна увага кольористиці, кольорам. Він невипадково звертав увагу на той чи інший колір. Свої вірші він буквально, як картини, малював за допомогою слів, кольорів.
За давньої індійської традицією енергетика має певний колір, і слова, якими він змальовує образи в своїх віршах, теж мають свою енергетику.
Віталій Пономарьов
Він пише, що Бог присутній у красі коханої, він світиться у нарцисах її очей, він проступає через троянди її щік, через рубіни вуст, через кипарис її стану, він дихає мускусом її кучерів.
Надія Шерстюк
Джавахарлал Неру писав про Аміра Хосрова Дехлеві, що навряд чи творчість хоча б одного поета справила такий величезний вплив на індійську культуру. Через 600 років індійці використовують його вірші для народних пісень, жодного рядка не змінюючи.
Віталій Пономарьов
А Алішер Навої називав Хосрова Дехлеві "індійським чаклуном".
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.
Щасливих вам сюжетів, дорогі слухачі!
Залишайтеся на хвилі “Свободи”!
