Київ, 7 лютого 2005 - Що робити, якщо дрібні життєві прикрощі виводять нас з рівноваги: давати волю емоціям, ковтати ліки, звертатися до психотерапевтів? Фахівці вважають, що в більшості випадків контролювати себе цілком можливо і навіть потрібно самостійно. Як?
На тему нинішньої розмови мене наштовхнув випадок із власного життя: у мене вкрали гаманець. Днями я поверталася з роботи в переповненій маршрутці, але думки мої літали десь дуже далеко від популярного транспортного засобу. Тож коли я побачила, що в мене розстібнута сумка, а молодик, який щойно стояв біля мене, вистрибує з авто, було вже пізно. Звичайно ж, я розстроїлась. І справа навіть не в грошах, хоча сума була, як на мій бюджет, відчутна. „Заробимо ще,” – казав колись у подібних ситуаціях Сергій Набока. А просто ... прикро.
Опанувати себе мені допомогла професійна цікавість. Я вирішила подивитися на свою реакцію з психологічної точки зору. Зазвичай у подібних випадках людина найбільше картає себе сама, і я також не була винятком. Прикметно, що коли я розповіла про цю неприємність своїм близьким, вони також звинуватили мене: я і неуважна, і розсіяна, і гав ловлю, і речі свої не пильную. Чомусь нікому не спало на думку звинуватити злодія. Але, гадаю, чиясь неуважність - це зовсім не привід для того, щоби залазити до нього в кишеню. Можливо, саме така наша налаштованість і дозволяє почуватися безкарними тим, хто полюбляє чужі кишені та гаманці.
Втім, психологія злодіїв – тема окрема. Наразі мене хвилює дещо інше. Неприємностей у житті кожного з нас вистачає з надлишком. Постійно щось губиться, псується, виходить не так, як нам би того хотілося. Уникнути цього неможливо. А от реагуємо ми на дрібні по суті неприємності далеко не завжди адекватно: гніваємося, плачемо, вибухаємо, впадаємо в розпач. Та чи варто до матеріальних втрат додавати ще й втрачені нерви? Що ж робити, аби всі ці життєві прикрощі не виводили нас з рівноваги? Щоразу бігти до психотерапевта, ковтати заспокійливі пігулки чи давати волю бурхливим емоціям?
Психологи переконують, що контролювати свої думки та почуття в більшості випадків цілком можливо і навіть необхідно самостійно. Та, як і всьому на світі, володінню собою треба вчитися. Для початку хочу запропонувати один дуже простий метод. За кожної неприємної ситуації подумаймо про те, як ми будемо згадувати і чи будемо згадувати взагалі про наші сьогоднішні прикрощі через три дні, через три місяці й через три роки. Наприклад, про свій втрачений гаманець я з сумом згадуватиму днів три. Через три місяці я згадаю про це хіба що з посмішкою, а через три роки – геть забуду. То чи варто так перейматися цим сьогодні?
Мені особисто цей прийом допоміг. Хоча зізнаюся: неприємний осад в душі всеодно лишився, як і дірка в сімейному бюджеті. А тому хочу побажати нам усім, щоби і в приватному, і в загальнодержавному масштабі до наших кишень ніхто не залазив. Втім, здається, саме ця проблема – серед пріоритетів нового українського уряду.
На тему нинішньої розмови мене наштовхнув випадок із власного життя: у мене вкрали гаманець. Днями я поверталася з роботи в переповненій маршрутці, але думки мої літали десь дуже далеко від популярного транспортного засобу. Тож коли я побачила, що в мене розстібнута сумка, а молодик, який щойно стояв біля мене, вистрибує з авто, було вже пізно. Звичайно ж, я розстроїлась. І справа навіть не в грошах, хоча сума була, як на мій бюджет, відчутна. „Заробимо ще,” – казав колись у подібних ситуаціях Сергій Набока. А просто ... прикро.
Опанувати себе мені допомогла професійна цікавість. Я вирішила подивитися на свою реакцію з психологічної точки зору. Зазвичай у подібних випадках людина найбільше картає себе сама, і я також не була винятком. Прикметно, що коли я розповіла про цю неприємність своїм близьким, вони також звинуватили мене: я і неуважна, і розсіяна, і гав ловлю, і речі свої не пильную. Чомусь нікому не спало на думку звинуватити злодія. Але, гадаю, чиясь неуважність - це зовсім не привід для того, щоби залазити до нього в кишеню. Можливо, саме така наша налаштованість і дозволяє почуватися безкарними тим, хто полюбляє чужі кишені та гаманці.
Втім, психологія злодіїв – тема окрема. Наразі мене хвилює дещо інше. Неприємностей у житті кожного з нас вистачає з надлишком. Постійно щось губиться, псується, виходить не так, як нам би того хотілося. Уникнути цього неможливо. А от реагуємо ми на дрібні по суті неприємності далеко не завжди адекватно: гніваємося, плачемо, вибухаємо, впадаємо в розпач. Та чи варто до матеріальних втрат додавати ще й втрачені нерви? Що ж робити, аби всі ці життєві прикрощі не виводили нас з рівноваги? Щоразу бігти до психотерапевта, ковтати заспокійливі пігулки чи давати волю бурхливим емоціям?
Психологи переконують, що контролювати свої думки та почуття в більшості випадків цілком можливо і навіть необхідно самостійно. Та, як і всьому на світі, володінню собою треба вчитися. Для початку хочу запропонувати один дуже простий метод. За кожної неприємної ситуації подумаймо про те, як ми будемо згадувати і чи будемо згадувати взагалі про наші сьогоднішні прикрощі через три дні, через три місяці й через три роки. Наприклад, про свій втрачений гаманець я з сумом згадуватиму днів три. Через три місяці я згадаю про це хіба що з посмішкою, а через три роки – геть забуду. То чи варто так перейматися цим сьогодні?
Мені особисто цей прийом допоміг. Хоча зізнаюся: неприємний осад в душі всеодно лишився, як і дірка в сімейному бюджеті. А тому хочу побажати нам усім, щоби і в приватному, і в загальнодержавному масштабі до наших кишень ніхто не залазив. Втім, здається, саме ця проблема – серед пріоритетів нового українського уряду.