Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:15

“Сюжети”


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 4 лютого 2005 року.

Надія Степула

На хвилях “Свободи” – “Сюжети”. Світ культури і культура світу.

Вітаю, дорогі слухачі!

З вами – автор і ведуча – Надія Степула.

Єдину у світі енциклопедію українського козацтва видав Володимир Недяк. – книга “Україна – козацька держава” – містить невідомі архівні документи, знімки козацьких поселень, гетьманських могил, мартиролог українського козацтва. Сюжет від Богдани Костюк.

Володимир Недяк

Я зробив цю книгу на одному духу. Я думаю, що мені душі козаків допомагали зробити цю книгу. Дуже багато містики над цією книжкою.

Богдана Костюк

І не було нічого випадкового, - стверджує видавець, - що провідні українські науковці погодилися написати статті про історію козацтва, про козацьких гетьманів і побут Запорізької та Задунайської Січі, про географію козацьких військових походів та козацькі могили, розкидані ледь не по всій Європі.

До роботи над книгою “Україна – козацька держава” долучились Борис Возницький, Тарас Чухліб, Юрій Савчук, Володимир Литвин та інші відомі науковці. Серед тих, хто вніс великий внесок у видання, Володимир Недяк називає і наступних знавців історії України.

Володимир Недяк

Новий редактор у мене працює Віталій Олексійович Щербак, доктор історичних наук, професор, декан НаУКМА, надзвичайно цікавий розумний історик. Величезні має знання відносно історії козаччини.

Богдана Костюк

Обсяг книги – 1216 сторінок, майже дві тисячі фотографій і копій архівних документів, в яких ідеться про історію козацтва. Самому пану Володимиру у пошуках історичних документів та місць, пов’язаних з козаками, довелося об’їздити цілу Україну, Польщу, Росію, Туреччину, Швецію, інші держави.

Надія Степула

У Французькому культурному Центрі в Києві презентовано український переклад Леоніда Кононовича бестселера Дай Сіє “Бальзак і маленька китайська кравчиня”.

Сюжет такий: двоє китайців з політичних мотивів опиняються на засланні, де забороні книги, один з них по пам’яті розповідає історії зі світової класики, через одну з таких історій оповідач ледь не опинився в місцевій службі безпеки...

Книгу видано в рамках програми “Сковорода”, запровадженої Міністерством закордонних справ Франції – за цим проектом вийшло вже кількасот книг відомих франкомовних авторів в українських перекладах.

У Франції тим часом з’являються книги про українське мистецтво. Філіп Ферс – професор Сорбонни – автор монографії “Давньоруська ікона і сучасне мистецтво “ – шукає відповіді на питання “Що ж є насправді мистецтвом”.

Філіп Ферс (переклад)

Дивлячись на чудові роботи сучасних українських митців, представлені у київських галереях, я відчуваю, що мистецтво – це зустріч з великим скарбом, поштовх до специфічних мандрів.

Це подорож у світ почуттів та емоцій, який пересічна спільнота може не оцінити з першого погляду, тому що спільнота спершу бачить кількісність. Але потім кидає на твір мистецтва другий погляд – і бачить якісність.

У цьому полягає парадокс мистецького твору: з одного боку, це результат патетично-самотньої праці, з іншого – його зроблено для мас, він має стати зрозумілий масам. Митець працює на самоті, але відчуває потребу в інших людях.

З одного боку, художник потребує самотності для зосередження на своєму творенні, а з другого – вже його твір вимагає присутності певної кількості людей. Інакше у митця виникне страх бути незрозумілим, страх залишитися сам-на-сам з власними переживаннями, почуттями, - з власною творчістю.

Подібно до кохання і смерті, мистецтво – це конфронтація з абсолютом. І твір художника – це певний відбиток цієї конфронтації, стратегія, щоби позбутися страхів. Це конфронтація серця і розуму, без яких мистецтво неможливе.

Надія Степула

У Швейцарії перестало битися серце Ефраїма Kішона – його справжнє ім’я Франц Хофман – всесвітньо відомого ізраїльського письменника-сатирика, лауреата Державної літературної премії Ізраїлю.

Народився він в Угорщині, пережив жахіття нацистського концтабору, Холокост, у 1949 році переїхав до Ізраїлю, написав кілька тисяч оповідань, два романи, також – п’єси і сатиричні новели й кіносценарії.

Одну із п’єс Кішона в перекладі Маряна Бєлєнького успішно поставив в Чернігівському театрі Заслужений діяч мистецтв України Геннадій Касьянов. Це – комедія про те, як одружилися Ромео і Джульєтта і що з того вийшло за тридцять років згодом... Твори Ефраїма Кішона , перекладені на 37 мов світу, продовжують його життя у царині світової культури.

Видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га” випустило в новій редакції найвідоміших роман для дітей “Тореадори з Васюківки”. Авторові – Всеволодові Нестайку – щойно виповнилося 75. Син колишнього “січового стрільця”, заарештованого і знищеного, Всеволод Нестайко вирішив, за його словами, стати дитячим письменником і вигадувати смішні та повчальні історії. Сюжет із письменником – від Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Трилогія “Тореадори з Васюківки” містить романи “Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо та його вірного друга й однокласника Павлуші Завгороднього в школі, дома та на безлюдному острові поблизу села Васюківки”, “Незнайомець з тринадцятої квартири, або злодії шукають потерпілого” і “Таємниця трьох невідомих, або повість про те, як посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем і що з того вийшло”. Говорить Всеволод Нестайко.

Всеволод Нестайко

Мої герої тореадори з Васюківки звичайно дуже любили свободу, були шибениками, але добрі гарні хлопці.

Тарас Марусик

Чи Ви трохи списували з себе отих васюківських тореадорів?

Всеволод Нестайко

Як Вам сказати. Я не списував з себе, але в них моя, так би мовити, натура якась є. Як я можу списувати двох хлопців за одного себе? Таких пригод у мене не було. Я не заблуджувався в кукурудзі, я не влаштовував бою биків з коровою Кантрібуджією і привиду не знімав на фотоапарат.

Тарас Марусик

Роман почався з оповідання “Пригода в кукурудзі”, пізніше екранізованого. Однойменний фільм одержав дві міжнародні премії – ґран-прі фестивалю телефільмів у Мюнхені в 1968 році і наступного року головний приз в Австралії.

А через 10 років трилогія Всеволода Нестайка була внесена до Особливого Почесного списку Ганса Крістіана Андерсена як один з найвидатніших творів світової літератури для дітей.

У новій редакції автор звільнив текст від деяких ідеологічних нашарувань радянського часу, а також дописав кілька епізодів і змінив закінчення. Ініціатором нового видання був не він, а директор видавництва Іван Малкович.

Мама письменника була вчителькою, тому він досі до вчителів ставиться з пієтетом, і це відбилося і в його творчості.

Всеволод Нестайко

Я дуже свою маму вчительку любив, тому про вчителів жодного поганого слова в жодній своїй книжці не сказав. Навпаки, в мене всі вчителі симпатичні і гарні. А в “Тореадорах з Васюківки” Галина Сидорівна просто ідеальна вчителька. Коли я писав, то сам плакав, коли проводжали мої герої вчительку, яка вийшла заміж за грузина і їх покинула. Це просто, так би мовити, гімн учительці.

Надія Степула

Олександр Гриневський, син висланого російським царатом у Вятську губернію поляка, приїхав до Одеси в шістнадцять літ. З тих пір душа його не знала спокою – був бродягою, матросом, рибалкою, поїхав на Урал і мив там золото, вернувся в Севастополь і був засудженим за соціалістичну агітацію, відбув покарання у в’язниці та трьох засланнях.

Перше оповідання опублікував у 26 років – наклад було конфісковано. Але – відтоді Сашко Гриневський стає фахом літератором і під псевдонімом Олександр Грін створює свій світ. – Світ, відбитий у його прозі, як відбиваються зорі в дзеркалах замерзлих плес – красивий, холодний, неповторний.

Від пафосного романтизму до чорного песимізму – світ герої гріна – ілюзорний і авантюрний, трагічний і оптимістичний, але наскрізь життєлюбний.

Письменник помер у старому Криму – містечку “квітів і румовищ” – у 1932 році, увійшовши тільки після смерті до сонму “святих світової літератури”. Містика його долі, почасти відбита у творах, оповиває цю долю й досі.

Всієї правди про життя Гріна не знає ніхто. Але нові сюжети з’являються, відхиляючи темні штори небуття. Один з таких сюжетів стосується Ніни Грін – дружини письменника, його “Ассоль”.

Це трапилося 23 роки тому на цвинтарі містечка Старий Крим. Потайки від всюдисущого на той час ока Комітету державної безпеки у ніч на 23 жовтня 1971 року була розрита могила Ніни Грін, вдови письменника Олександра Гріна.

Цинкову труну з тілом покійної, яку керівництво КДБ за рік до того не дозволило поховати поруч з письменником, було перенесено в могилу письменника, а старій — вже порожній — могилі надано первинного вигляду, наче нічого й не відбулося.

Про таємницю старокримського цвинтаря КДБ довідалося лише через рік і довго тримало її у секреті. Тільки 1990 року одна з учасників перепоховання — Юлія Первова — розповіла про неї на сторінках журналу „Юність”.

Але вона так і не розкрила ані прізвищ інших учасників, за винятком Олександра Верхмана, ані того, яким чином у КДБ довідалися про перепоховання тіла вдови поета. Володимиру Бойку вдалося розшукати всіх учасників тієї події. Сюжет від Володимира Бойка.

Володимир Бойко

У Старий Крим Олександр і Ніна Грін остаточно перебралися з Феодосії у листопаді 1930 року за рекомендацією лікарів, які підозрювали у письменника сухоти. Але не тільки стан здоров’я письменника змусив усю сім’ю їхати подалі від моря.

1929 року щойно виданий роман Гріна “Та, що біжить по хвилях” був заборонений для розповсюдження по бібліотеках, надій на видання нових творів не було, тож у Старому Криму, де жити було порівняно дешевше, ніж у Феодосії, родина Гринів сподівався пережити фінансову скруту.

Але 1931 року ситуація тільки погіршилася — в Криму розпочався голод, продукти видавали за картками, їжу вдавалося діставати в навколишніх селах тільки в обмін на золото та речі.

Переживши голодну зиму 1931—1932 рр., вже важкохворий Олександр Грін почав шукати інше житло замість того, яке сім’я знімала. На початку червня 1932-го Ніна Миколаївна обміняла в двох монахинь золотий годинник, подарований їй колись чоловіком, на саманну хатку із земляною підлогою, зате з великою земельною ділянкою та садом.

Тут 30 червня біля ліжка Гріна зібрався консиліум лікарів, який поставив страшний діагноз — рак шлунку й легенів. На цьому ліжку письменник і помер 8 липня 1932 року. Поховали його на старокримському цвинтарі, що розкинувся на пагорбі Кузґун-Бурун.

Через два роки Ніна Миколаївна вийшла заміж за феодосійського лікаря Петра Нанія, давнього друга сім’ї Грінів. На гонорар від видання “Фантастичних новел” вона звела новий будинок поруч із старим, в якому була створена меморіальна кімната письменника. Завдяки зусиллям Ніни Миколаївни Народний комісаріат освіти СРСР запланував відкриття 1942 року музею Олександра Гріна, але війна перекреслила ці плани.

За кілька місяців до початку війни матір Ніни Миколаївни заслабла на душевну хворобу, й вдова письменника боялася, що німці розстріляють хвору, як це вони нерідко робили в таких випадках. До того ж Ніна Миколаївна розлучилася з другим чоловіком і залишилася без засобів до існування.

У квітні 1943 року вона пішла працювати коректором у німецьку типографію, а ще за кілька місяців погодилася редагувати “Офіційний бюлетень Старо-Кримського району”, який видавала окупаційна влада.

По смерті матері, яку поховали в 1944 році поруч з Гріном, Ніна Миколаївна перебралася до Одеси, звідки її вивезли на примусові роботи до Німеччини. Коли ж повернулася восени 1945-го в Старий Крим, вона була арештована й засуджена на 10 років таборів за співпрацю з окупантами.

Додому жінка дісталася лише влітку 1956-го, але в будинку, який вона звела двадцять років тому, оселився перший секретар райкому компартії товариш Іванов, а в тому, де помер письменник, партієць тримав кури.

Почалася боротьба за повернення будиночка та створення музею. Лише після переїзду Іванова до Сімферополя вдова Гріна нарешті в’їхала в будинок, одну з кімнат якого вона перетворила на меморіальну.

Ніна Миколаївна Грін померла 27 вересня 1970 року в Києві, на руках близької знайомої Юлії Первової. Влада не дозволила поховати її біля чоловіка, мовляв, зрадниця Батьківщини не гідна лежати поруч з радянським письменником.

Зауважимо, що за життя Олександра Гріна та ж влада радянським письменником його не визнавала й друкувати забороняла. Реабілітували Ніну Миколаївну лише 5 грудня 1997 року.

На початку жовтня 1970-го року її прах, привезений з Києва Юлією Первовою та Олександром Верхманом, було поховано на Старокримському цвинтарі метрів за сімдесят від могили письменника.

Але друзів не полишала думка виконати останню волю небіжчиці — перепоховати її між могилами чоловіка й матері. Годі було й думати зробити це офіційно, тому перепоховання провели потайки від КДБ у день народження Ніни Миколаївни 23 жовтня 1971 року. Надія Степула

Розвиток сюжету про цю таємницю слухайте в наступному випуску радіожурналу “Сюжети”, який на сьогодні відзвучав.

Дякую за увагу, дорогі слухачі!

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.

Не минайте добра і світла в сюжетах днів!

До нової зустрічі на хвилях “Свободи”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG