Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:49

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Етнополітична ситуація у Донбаському регіоні після президентських виборів.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 9 лютого 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Етнополітична ситуація у Донбаському регіоні після президентських виборів – така сьогодні тема нашої передачі.

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Почнемо з Луганщини. Там у ці дні голосно заявляють про себе прихильники федералізації України. Чи користуються вони підтримкою у суспільстві? Розповідає Василь Соколенко.


Василь Соколенко

Побоювання, які підігрівалися протягом усієї президентської виборчої кампанії і зараз ґрунтуються на заявах прогресивних соціалістів і того ж Російського блоку про те, що нова влада, новий президент нібито заборонять російську мову, натомість буде запроваджена тотальна насильницька українізація.

Оскільки на Луганщині етнічних росіян нараховується понад 40%, а російська мова є мовою спілкування майже 90% населення, то згадані заяви і заклики досить болісно сприймаються місцевим населенням.

Правда подібні про вокативні звернення певних політичних сил не набувають в Донбасі такого резонансу, як це було, наприклад, в 1994 році, коли на посаду президента балотувався Леонід Кучма. Саме тоді, як вважають місцеві спостерігачі, був покладений початок гучних акцій і на захист російської мови і проти хворобливої уявної українізації шахтарського краю.

Обіцянка Леоніда Кучми зробити російську другою державною мовою допомогла тоді йому у боротьбі за президентське крісло. Але, як відомо, ту декларацію Кучма так і не зміг втілити в життя. Тому наступні радикальні заяви-заклики щодо особливого функціонування російської на ряду з українською мовою російське населення вже не сприймає так гостро.

Виборці, схоже, стомилися від постійного такого подразника. Ось чому ідея автономізації, а потім федералізації була сприйнята активістами певних політичних сил з більшим ентузіазмом. Вони на численних мітингах заявляли, що федералізація України допоможе вирішити і проблему російської мови.

Хоча насправді на Сході України в тяжкій ситуації опинилася, як не дивно, державна українська мова. Наприклад, в Луганську десь функціонує 60 російських шкіл і тільки в 2 навчальних закладах діти будуть опановувати науку рідною українською мовою. Це при тому, що в обласному центрі проживають понад 50% етнічних українців.

Ось що з цього приводу говорить заступник Луганського обласного осередку партії “Єдність” Наталія Бойко.

Наталія Бойко

Симпатики Віктора Януковича сповна використали так зване приховане неприйняття певної частини населення всього українського. По суті був ініційований етнічний конфлікт, який, на щастя, не набув масового поширення.

На мій погляд, вихід з цієї ситуації полягає не стільки у виконанні певних соціальних проектів, а і розробці та реалізації так званих етнічних програм, за якими росіяни повинні одержати нерушимі гарантії щодо їхнього культурного, мовного і освітнього забезпечення. А українці за цими програмами повинні мати можливості для розвитку своєї мови.

Василь Соколенко

Зараз на Луганщині політичні сили, як і повсюдно по Україні розпочали підготовку до парламентських виборів 2006 року. Мовна проблема, етнічна ситуація в Донбасі знову буде експлуатуватись.

Олекса Боярко

На черзі – Донеччина. Як там сьогодні виглядає етнополітична ситуація? Перед мікрофоном Володимир Бойко.

Володимир Бойко

15 років тому, напередодні здобуття Україною незалежності, кожного четверга мешканці Донецька вишукувалися в черги біля газетних кіосків, де можна було придбати свіже число „Літературної України”.

Згідно з партійною рознарядкою, на мільйонне місто виділялося лише 400 примірників цієї газети й люди поспішали купити тижневик, який друкував програму Руху, виступи опозиційних депутатів Верховної Ради УРСР чи роздуми митців і письменників щодо майбутнього української держави.

Зараз таких черг немає, як немає в Донецьку й „Літературної України”. Щоправда, після інавгурації нового президента, в продажу з’явилася колись опозиційна, а нині провладна російськомовна газета „Остров”. Української преси як не було, так і не має. Натомість активно мусується теза про те, що нова влада неминуче заборонить на Донеччині всі видання російською мовою.

Як розповів мешканець Донецька Олександр Кудінов, він вирішив провести експеримент, пообіцявши тим своїм друзям, які розповідали йому про тотальну українізацію Донбасу, подарувати ящик пива у випадку, якщо хтось зможе купити в кіоску „Преса” бодай одну газету українською мовою. Ось що з того вийшло.

Олександр Кудінов

Після приходу нової влади в кіосках періодичних видань через тиждень жоден з них ніякого видання українською мовою не знайшов. Попри те, що в Україні є новий президент, придбати жодної газети українською мовою в Донецьку неможливо.

Володимир Бойко

На хвилі президентських виборів газетні кіоски Донеччини заполонили інші видання – місцевого виробництва з розповідями про звірства мешканців Західної України. Щоправда, самі дончани стверджують, що ці видання на громадську думку вплинули мало

Наш співрозмовник - дончанин Олександр Іващенко, який понад 10 років пропрацював на донецьких шахтах. Сам він народився в Івано-Франківську, але в дитинстві разом з батьками, які родом з Донбасу, приїхав до Донецька і прожив тут усе життя.

Олександр Іващенко

В тому відношенню, як це би хотілося подати, що галичани – це бандерівці в нехорошому смислі цього слова, що це ярі націоналісти, які абсолютно не сприймають не Росію, не російськомовне населення, ні Донбас, вважають нас другим сортом. Звичайно, такого немає.

В місцевих регіональних газетах виходять такі статті досить нахабного характеру, що донеччани, східняки для галичан – це вороги. В основній масі люди цим публікаціям не вірять. Люди не настільки дурні, щоб не розуміти, що відбувається.

Володимир Бойко

Президентські вибори завершилися, виборчі пристрасті вщухли, а з донецьких вулиць зникли біг-борди з обличчям колишнього губернатора Віктора Януковича, який ледь не став президентом України. Життя поступово повернулося в буденне річище, а донеччани – до своїх звичних щоденних турбот про хліб насущний.

Що ж стосується ставлення до нової влади, то багато хто в Донецьку переконаний, що нічого не поміняється – місцеві олігархи домовляться з новим президентом точно так, як вони домовлялися з попереднім, і все на Донеччині буде, як і раніше. Можливо, навіть без українських газет.

Олекса Боярко

А тепер – про своєрідне поєднання історії та сьогодення. Багатьом жителям Донбасу досі невідомо, що без внеску вихідців з їхнього регіону не можна уявити собі модерну українську культуру. Слово Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Серед поетів-романтиків Донбасу був уродженець Слов’янська Михайло Петренко, який у першій половині ХІХ століття написав слова пісень “Дивлюсь я на небо”, “Недоля” та “Вечірній дзвін”. У Донбасі працював письменник, поет, драматург, перекладач, етнограф, публіцист, видавець і упорядник чотиритомного “Словаря української мови” Борис Грінченко. З Донбасом пов’язане життя родини Алчевських. Олексій Алчевський був підприємцем, меценатом, одним з керівників Харківської “Громади”, засновником міста Алчевська. Його дружина Христина була педагогом, донька Христина – поетом і теж педагогом, син Григорій – композитором, син Іван – оперним співаком. Уродженцем станції Дебальцеве був автор понад вісімдесяти поетичних збірок Володимир Сосюра. Письменник та видавець Анатолій Дімаров у Донбасі навчався і воював у партизанському загоні. У нинішньому Слов’янському районі, у селі Знаменському народився актор, сценарист і режисер Леонід Биков. У Донецьку народилися оперний співак Анатолій Солов’яненко та засновник балетної школи Вадим Писарєв. Письменник та критик Андрій Клоччя був співробітником газети “Радянська Донеччина” та головним редактором журналу “Донбас”.

У Донецьку навчалися поети, письменники та перекладачі Олег Орач, Володимир Міщенко, Василь Захарченко. Поет Василь Голобородько народився у селі Адріанополі на Луганщині, навчався у Донецькому університеті і був відрахований звідти за так звану “антирадянську діяльність”. Письменник, публіцист, критик, один із лідерів шістдесятництва та автор знаменитої праці “Інтернаціоналізм чи русифікація” Іван Дзюба народився у донецькому селі Миколаївці і згодом теж навчався у Донецьку.

Там також навчався поет, перекладач і правозахисник Василь Стус, згодом він працював у редакції газети “Социалистический Донбасс”. Ув’язнений на 5 років, він у концентраційному таборі відмовився від радянського громадянства із словами: “Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом”. У Донбасі – у селі Половинкине на Луганщині, – народився і навчався ще один лідер шістдесятників, вчитель, поет і перекладач Іван Світличний. Пізніше він також був двічі засуджений “за антирадянську аґітацію та пропаґанду” до ув’язнення та заслання. Поет, публіцист, лексикограф та правозахисник Олекса Тихий народився на хуторі Їжівка, викладав у сільських школах Донеччини і саме у Донбасі був тричі засуджений за “антирадянську аґітацію та пропаґанду”.

У своєму листі до президії Верховної Ради УРСР під назвою “Думки про рідний донецький край” він нарікав, що (цитата) “українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають “хохлами”, “бандерами”“. “Я уродженець і мешканець Донеччини, – писав Тихий. – Я – українець. Я не хочу асимілюватися”.

Олекса Боярко

І на закінчення – спроба узагальнення і підсумку. Перед мікрофоном культуролог Микола Рябчук.

Микола Рябчук

У принципі ті проблеми, які має Донбас не є чимось унікальним. На цілому світі є дуже багато подібних регіонів застарілої промисловості. Більшість країн уже навчилася вирішувати ці проблеми, тобто як рециклювати, як доводити, підтягувати ці регіони, страшенно отруєні, страшенно занедбані в соціальному плані і в екологічному, як підтягувати їх до модерного рівня.

На превеликий жаль, в Донбасі є не лише успадковані совєцькі проблеми індустріалізації, але є також дуже багато нових набутих проблем, проблем, яких, я би сказав, були накинуті новою совєцькою посткомуністичною владою.

Коротко їх можна звести до двох пунктів. З одного боку, регіон є дотаційним, регіон є реципієнтом, тобто він більше потребує допомоги, ніж здатний її надавати іншим регіонам. Але водночас людей цих, які там живуть переконували тривалий час і переконують, що вони відіграють якусь виняткову роль, ледь, що вони не годують цілу Україну. Це справді витворює свого роду вибухонебезпечну суму.

Водночас я не вважаю, що не існують нерозв’язні проблеми. Суто теоретично можна було б говорити про якесь мирне розлучення. Я теоретично не виключаю і такого розв’язання. Але в сьогоднішній ситуації це могло би створити більше проблем, ніж дати розв’язок, перш ніж мирно розлучатися треба спробувати мирно пожити і співіснувати.

Особисто я великі надії все-таки покладаю на адміністративну реформу, яка передбачає надання більших повноважень і владних і фінансових регіонам, але також покладає на них більшу відповідальність. Це дуже важливий крок. Я сподіваюся, що він буде зроблений у рамках конституційної реформи.

Але також, я вважаю, що дуже важливою є роз’яснювальна, виховна, мас-медійна робота. Ми не маємо права казати, так як дехто сьогодні говорить, що вибір, який зробили громадяни України в грудні минулого року на один і другий бік є однаково важливий і однаково цінний.

Той вибір зводився не до вибору між двома кандидатами – він зводився до вибору певних цінностей. Ми не можемо прирівнювати цінності європейські демократичні і цінності авторитарні, совєцькі чи неосовєцькі.

Треба про це дуже чітко говорити. Ми повинні розрізняти людей і цінності. Так, ми повинні поважати всіх громадян України, ми повинні ставитися до них однаково позитивно. Але водночас ми повинні чітко говорити, що є цінності, які ми шануємо і є цінності, які є для нас неприйнятні.

На жаль, ті цінності, які сповідуються на Донбасі не є прийнятними для сучасної України, а тим більше нової України, для тої, яка хоче бути повноправним членом європейського товариства.

Тут треба класти найголовніші акценти. Це не є аргумент, що за Януковича голосували 12-13 млн. громадян. Перепрошую, за Гітлера теж голосувало добрих 20 млн. німців. Що з цього випливає? Що їхній вибір теж треба поважати? Ні. На превеликий жаль, ні.

Так само не можна використовувати аргумент розколу України. Це теж дуже небезпечний аргумент. Але водночас він не повинен бути аргументу на користь збереження дуже сумнівного статус-кво, бо інакше, якщо би ми послуговувалися такими аргументами, то, скажімо, в Північній Америці досі б існувало рабство.

Тобто виборці, які свого часу 150 років тому в Америці голосували за збереження рабства мали свою рацію. Але чи повинні ми поважати такий вибір? Я вважаю, що ні.

В цьому, я вважаю, повинна полягати сьогодні певна пропагандистська стратегія. Тобто я закликаю до максимальних компромісів на людському рівні, особистісному, на рівні між людської комунікації. Але водночас, коли йдеться про певні цінності, певні політичні моральні пріоритети, то тут компроміси неможливі, тут треба дуже чітко називати речі своїми іменами і казати, яку ми Україну будуємо і яку Україну підтримає той чи той регіон.

Чи це все-таки має бути Україна європейська, демократична, правова, чи це має бути якійсь авторитарний неосовєцький монстр. Це є дуже чіткий вибір і на нього має бути дуже чітка відповідь.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG