Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:39

Як шанують законодавчі акти у мовній сфері чиновники Київської міської держадміністрації.


Тарас Марусик

Київ, 15 лютого 2005 - Як шанують законодавчі акти у мовній сфері чиновники Київської міської держадміністрації? Таке запитання у ведучого рубрики виникло не спонтанно, а в ході звичного для журналістів добування інформації.

Кількаразове спілкування з працівницею приймальні керівника транспортного управління столичної міськдержадміністрації вилилося в листа, адресованого Київському міському голові Олександрові Омельченку ще 14 січня. В цьому листі було три запитання, на які я сподівався почути відповідь.

Процитую те запитання, яке безпосередньо торкається мовної теми: “Хотілося б почути з перших уст, як виконується міська комплексна програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови в м. Києві на 2002-2005 роки “Українська мова в українській столиці”, яку Ви свого часу підписали.

Чому, наприклад, секретарка Шпильового відмовляється спілкуватися державною мовою, а на зауваження відповідає: “Какая разніца?”, при цьому зазначаючи, що в приймальні Шпильового вона перебуває на громадських засадах. На мою думку, це не лише порушення Конституції і законів України, згаданої міської програми. Це просто обурливо”.

В одному працівниця приймальні Шпильового злукавила. Вона – державний службовець, тому підпадає під вимоги відповідного законодавства. Бо що взяти з людини на “громадських засадах”?

14-го лютого збіг місячний термін, визначений законодавством для відповіді будь-якими посадовими особами, в тому числі й міським головою Києва Омельченком, на письмові запити. Не згадуймо тут про журналістику, а тим більше, про радіожурналістику, специфіка якої – в голосах. Одначе коли “голос” відмовляється звучати, журналіст безсилий.

Свій коментар на моє прохання доцент кафедри теорії і перекладу з германських мов Інституту філології Київського національного університету імени Тараса Шевченка, голова Товариства української мови Віталій Радчук розпочав зі згадки про міську програму “Українська мова в українській столиці”.

Віталій Радчук

По-перше, я не бачу жодних ознак, щоб ця програма діяла в місті. Щодо самої секретарки, то я так зрозумів, що їй байдуже, якою мовою говорити. Якщо їй байдуже, а нам не байдуже, то хай говорить українською, це логічно.

Хотів би ще нагадати, що навіть за жорстоких радянських часів за такі, скажімо, запитання звільняли з роботи, не надаючи вихідної допомоги і без попереджень. Якраз це передбачала постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УРСР від 6 липня 1927 року.

Там було навіть таке сказано, що співробітників, звільнених в порядку цього артикулу, можна приймати на працю лише після того, як вони в достатній мірі засвоять українську мову або мову відповідної місцевої національності та отримають про це посвідку від належної кваліфікаційної комісії.

Бо, як попередній пункт передбачав навіть, за ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Отакі були правила.

А де ж та програма? Що робить пан Омельченко особисто для виконання її? Я поки що бачу тільки білоруські тролейбуси, які оформлені російською мовою, це новинка в Києві.

У сфері обслуговування за останні кілька років різко відчувається перехід на російську мову. Супермаркети, так звані “Фуршет”, “Континент”, “Білла” і так далі, всі вони радіофіковані. І, до речі, жодної пісні ніколи у них не почуєш української, оголошення ведуться лише російською мовою, тобто мовою Росії, колоніальною мовою для нас, мовою сусідньої держави, яка тут має лише права національної меншини, не більше.

Тарас Марусик

Віталій Радчук пояснює ситуацію з державною мовою в Києві нещирістю столичної влади, тому ніхто не кличе до роботи громадських контролерів, які працювали в першій половині 90-их років, які формально існують, оскільки відповідна постанова Київради досі не скасована.
XS
SM
MD
LG