Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:24

“Віта Нова”: Сторічна лубенська газета "Хлібороб"; Прогулянки музеєм з оглядом колекції "від Жердицького"; Джазові медитації з Кирилом Стеценком.


Павло Вольвач

Аудіозапис програми:

Київ, 14 лютого 2004 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Ранок у кожного складається по-різному. Але в декого він розпочинається з газети. Тепер це вже не така й екзотика, пов’язана з чимось наче б аристократичним, каміном, кавою по-турецьки і криками «Мені в Париж у справах терміново!»

Принаймні, газети в Україні виходять. Торік за даними Книжкової палати, їх в республіці налічувалося 2 947. І ця цифра не остаточна, чимало газет до Палати просто не надсилається.

Торік виповнилося 255 років першій на теренах України газети. Щоправда, це був “Кур’єр Львівський”, і виходив він польською мовою. А незабаром відзначимо 100-літній ювілей лубенського “Хлібороба”, першої української газети на теренах Російської імперії.

Розповідає Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Сьогодні навіть у невеликих містечках виходять газети. Здебільшого, вони розповідають про славні діла місцевих керівників.

Пошановуючи славну історію українського друкарства, мушу визнати, що сьогодні обладнання у друкарнях здебільшого японське, німецьке і чеське. Воно високопродуктивне, компактне і естетичне.

Колись Віктор Гюго сказав: ” У вигляді друкованого слова думка стала довговічною, як ніколи”.

Ще б пак! Ми добре знаємо, що газетні архіви не тільки розповідають, а часом і стріляють фактами, фотографіями, статтями... Цих німих свідків багато хто хотів би позбутися. Та архіви живучі.

Саме вони донесли нам цікаві факти з життя першої української газети на теренах Російської імперії. У Лубнах на Полтавщині в 1905-му році, невдовзі після революційних подій в Петрограді, коли втратили силу сумнозвісні антиукраїнські Валуєвський циркуляр і Емський указ, побачив світ перший номер газети “Хлібороб”.

Щоправда, цензура лютувала й надалі, і українські газети закривали під будь-яким приводом.

У російськомовної преси в Україні доля була щасливішою. Майже на століття раніше, в 1812-му році в Харкові почав виходити “Харьковский еженедельник”.

“Киевськие губернские ведомости” з’явилися значно пізніше, в 1838-му році. Вони здебільшого повідомляли про урядові рішення.

Якщо ж преса починала співчувати українству, її закривали безжально. Так сталося з “Киевским телеграфом” у 1876-му році.

За давньою і сумною традицією україномовну пресу випускати в Україні важко. Навіть, сьогодні, бо хвороба постімперський синдром дуже задавнена.

Однак, підтримуючи тяглість культурницьких традицій, лубенські ентузіасти з 1994-го року відновили видання “Хлібороба”, наповнюючи його відлунням теперішньої доби.

Щоправда, виходить він раз на місяць на пожертви меценатів. Життя сьогодні таке: або преса одержує дотації з місцевого бюджету і стає здебільшого життєписом місцевих владців, або ж треба шукати велику кількість реклами і оголошень, з чим у провінційних містах туго.

Головний редактор “Хлібороба” Олег Гаврильченко розповідає про одну з ранішніх спроб відновити випуск цієї газети.

Олег Гаврильченко

У нас в Лубнах, там, де “Хлібороб” виходив 100 років тому назад, друкувалася газета “Хлібороб”. У них був тираж тисяча примірників. Але повного виторгу не реалізовували. Здається, газета фінансово заглохла, вона перестала просто виходити.

Володимир Ляшко

А чия це газета, власне, була?

Олег Гаврильченко

Це була газета приватних підприємців. Вони трошки про політику і програму давали, гороскопи. Навіть така газета не змогла протриматися, бо ті умови, і те оподаткування, яке сьогодні існує, їх просто здушило.

Володимир Ляшко

Не прижилися в Лубнах ні гумористична газета “Веселі Лубни”, ні детективно-правозахисна “Тихий жах”. Мабуть, веселощів та жахів вистачає і в реальному житті.

Що ж до 100-літнього ювілею “Хлібороба”, то його відзначатимуть на Всеукраїнському рівні у листопаді. Підготовча робота, як каже Олег Гаврильченко, розпочалася.

Павло Вольвач

Тяглість культурницьких традицій, про які згадувалося в попередньому матеріалі, продовжимо в музеї. Пам’ятаючи, звісно, слова сатирика: “Я думав, музей як музей, а це гірше забігайлівки: гарячого немає, один сир і кава...”

Втім, музеї бувають різні. І створюються вони по-різному.

На Заході, зазвичай, усі великі музеї та знамениті художні зібрання були створені зусиллями приватних осіб та на приватні гроші. Саме завдяки меценатству заможних поцінувачів прекрасного з’явилися Музей Соломона Гугенхейма та Музей Пауля Гетті в США, Музей Тіссен Борнейміса в Іспанії, Музей Людвіга в Німеччині чи французький Центр сучасного мистецтва імені Жоржа Помпіду.

В Україні з її соціалістичним минулим і досі практично всі музеї перебувають у підпорядкуванні Міністерства культури та існують на кошти державного бюджету. Хоча самі музейні працівники стверджують, що це існуванням назвати не можна, скоріше животінням.

Втім, перша спроба створити в Україні художню галерею музейного типу, здійснена майже 14 років тому керівництвом „Градобанку”, зазнала невдачі, а після арешту в Німеччині президента цього банку Віктора Жердицього колекція перейшла у власність держави.

Недавно пан Жердицький повернувся в Україну після чотирирічного перебування в німецькій в’язниці та в інтерв’ю радіо „Свобода” розповів, як створювалася знаменита художня колекція.

Детальніше про це розповідає Володимир Бойко.

Володимир Бойко

Це був перший і доки єдиний досвід створення в Україні музею нового типу. Приватна художня колекція, що має світову цінність і налічує близько 900 картин, стала збиратися коштом „Градобанку” в 1991-му році з метою створення картинної галереї саме музейного, а не комерційного типу.

Другою метою створення художньої галереї „Градобанку” було заповнення білих плям, що існували в музеях України через ідеологічні настанови радянських часів, коли було накладено „табу” майже на все світове мистецтво ХХ століття, зокрема й на український авангард 1910—20 років.

Окрім полотен українських авангардистів, з ініціативи колишнього президента „Градобанку” Віктора Жердицького та зусиллями мистецтвознавця Едуарда Димщиця за перші п’ять років існування колекції вдалося придбати шедеври світового живопису пензля Пікассо, Модільяні, Ренуара, Шагала, Леже, Міро, Тулуз Лотрека, Руо, Брака, Коро та інших.

Жодної роботи цих авторів немає ні в одному державному музеї України. Вартість полотен коливається від 50 до 500 тисяч доларів, а загальну ціна збірки мистецтвознавці оцінюють у 10 мільйонів доларів США.

Однак цій чудовій збірці не пощастило.

У 1996-му році спалахнув гучний скандал навколо діяльності “Градобанку”. Його керівництво було звинувачене у фінансових зловживаннях, і банк припинив активну роботу на фінансовому ринку.

У грудні того ж року „Градобанк”, намагаючись поновити свою діяльність, отримав у Національному банку України стабілізаційний кредит під заставу своєї колекції картин і в грудні 1996-го року перша приватна картинна галерея була перевезена до сховища цінностей Нацбанку.

На багато років вона зникла з поля зору як широкої громадськості, так і спеціалістів, а сам ініціатор створення першого приватного художнього музею, Віктор Жердицький, у жовтні 2 000-го року був арештований правоохоронцями Німеччини та провів понад чотири роки у в’язниці по обвинуваченню в зловживанні грошима, виділеними для виплат компенсацій жертвам нацизму.

1-го лютого 2 005-го року Віктор Жердицький повернувся в Україну. З його слів, причиною банкрутства „Градобанку” насправді стала конкурентна війна з французькими та німецькими фірмами. Саме підступи конкурентів, на думку пана Жердицького, і призвели до краху першої приватної картинної галереї в Україні.

Ось що Віктор Жердицький розповів про те, як створювалася колекція „Градобанку”.

Віктор Жердицький

Я не знаю, коли і хто придумав, що банкірів цікавлять тільки гроші, прибутки, фінанси, що лишаться. Мистецтво – це є складова творчості людей, які працюють не з цифрами, не з грошима, і вони потрібні нам, як доповнення тій палітрі нашій діяльності, якою ми займалися. Тому, як називається, душа потребувала такої діяльності.

Після роботи ми заходили до українських художників, в їхні студії, знайомилися, розпитували, самі вчилися розуміти і поступово почали купувати картини. Саме головне, що ми дізналися, спілкуючись з художниками, що масово шедеври України, не тільки сучасних художників, а й тих, які вже відійшли у минуле, виводяться масово закордон для того, щоб хтось зробив бізнес.

Стало дуже неприємно, що ми втрачаємо наші національні надбання, а хтось десь закордоном їх набуває, і тому ми почали просто їх по можливості скуповувати, те, що можна було купити.

Потім пішов розголос. До нас почали приїжджати і привозити картини не тільки з України, почали привозити з Польщі, з Москви картини. У нас була тематика “Малярі, пов’язані з Україною”.

Почали привозити, і вже настільки була розвинена ідеологія і концепція, що ми не могли зупинити цю діяльність, і ця галерея переросла вже в окремий напрямок. Був директор галереї Едуард Димшиць, мистецтвознавець, фахівець високо рангу.

Коли на “Градобанк” металевим катком наїхали наші чиновники минулої влади, то картинну галерею просто хотіли розтягнути, що називається, по дачах впливові люди, хто мав тоді доступ до влади, а по дачах хотіли розтягнути найцікавіші її частини – це твори митців, які вже сьогодні є класиками. Завдяки спільним зусиллям наших народних депутатів вдалося її зберегти, і вона сьогодні, слава Богу, є.

Володимир Бойко

Зараз найбільша приватна колекція художніх творів, зібрана в 1991-96 роках з ініціативи Віктора Жердицького, спеціальним рішенням Верховної Ради передана до державної частини Музейного фонду України з постійним зберіганням у Національному художньому музеї в Києві.

Згідно спеціального закону в 2005-му році Національному банку України за рахунок державного бюджету має бути відшкодована вартість картин, під заставу яких колись видавався кредит „Градобанку”.

Таким чином, колекцію вдалося зберегти в нерозпорошеному вигляді та залишити її для нащадків як взірець першого приватного музею незалежної України.

Павло Вольвач

Якось все незвично гладко так у нас закінчилось, що аж не віриться... Немає винуватих, немає жодних викриттів і розвінчувань, тож на радощах хочеться трохи музики. І вона є...

“Акустична джазова медитація” - таку назву має проект композиторів Кирила Стеценка і Мирослава Левицького, який вони представили у столичному Будинку Архітектора.

Публіку причащали гострою сумішшю джазових варіацій з мелодекламацією і балетом.

За словами музикантів, вперше вони спробували виконати джазові твори у дуеті рояля і скрипки.

З Кирилом Стеценком і Мирославом Левицьким розмовляє Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк

Наскільки ви часто втішаєте українську публіку подібними концертами як джазовими медитаціями?

Кирило Стеценко

Це досить рідкісне явище для європейського і північноамериканського простору. Джаз акустичний, що його фактично наближає до духу академічної музики.

У Києві в час помаранчевої революції ми грали концерт за 100 метрів від головної сцени Майдану Незалежності, і ми вирішили просто цей концерт повторити, тому що тоді багато людей, які знали про концерт, не прийшли, тому що не вірили, що це може бути з тим вулканом вируючих пристрастей. Ми грали медитативний грайливий концерт в Будинку Архітектора.

Мирослав Левицький

Ми з Кирилом стараємося грати концерт досить чесно.

Кирило Стеценко

Але ми інакше не можемо.

Мирослав Левицький

Це не є комерційний варіант. Це відверте передання тих відчуттів, які є у кожного музиканта.

Надія Шерстюк

Ви сказали, що це абсолютно некомерційний проект, відповідно публіки набагато менше. Чому так відбувається?

Кирило Стеценко

Це нормально. Музика камерна, відповідно вона призначена для кімнат, де присутність обмежена, але створюється особлива атмосфера. Власне кажучи, Будинок Архітектора має цю ауру. Цей медитавний джазовий концерт під назвою “Онайроїд” - це такий стан сновидіння, який на стадіоні пережити досить важко.

Мирослав Левицький

Такого плану концерти вимагають повної твоєї концентрації. Ти повинен бути в 150% у гармонії сам з собою. А тут ти залишається один на один з аудиторією.

Надія Шерстюк

Як з’явилася ідея сама такого проекту? Чому саме було вибране таке незвичне поєднання скрипки і фортепіано?

Мирослав Левицький

Ідея в мене з’явилася ще в Канаді, коли я перебував там на стажуванні. Після того, як я повернувся, я передзвонив до Кирила і запропонував йому спільно зіграти такий концерт.

Мені здається, що вийшов вдалий результат -це цікаве поєднання медитативності, джазу, акустики, шалених моментів.

Кирило Стеценко

Треба іноді трошки шокувати публіку.

Надія Шерстюк

Наскільки я зрозуміла, то це абсолютно новий проект під новим соусом з огляду на те, що в Україні подібні джазові медитації є вперше?

Кирило Стеценко

Є у нас деякі джазові колективи. Але в Україні акустичний джаз – це добре забуте старе, але таке поєднання з деякими театральними поетичними моментами – це експеримент.

До речі, можливо, було б корисним нам спробувати зробити тур по Україні. Я думаю, що і в Європі навіть концерт був би сприйнятий.

Надія Шерстюк

А поки що таких ідей немає?

Мирослав Левицький

Ідея є, але вона ще не обговорювалася. Ідея реальна, тому що саме такий жанр сприйнятливий, тобто його публіка чекає.

Надія Шерстюк

Коли ми говоримо про джаз, чи є цей музичний напрямок інтернаціональний? Чи те, що ви граєте на джазових медитаціях має все-таки український присмак?

Кирило Стеценко

Джаз як жанр є інтернаціональним. Але як ним і хто користується.

Мирослав дуже вдало використовує карпатський фольклор. Мені легше говорити. Тут дуже гармонійно поєднується база класичного сучасного джазу американського з українським фольклором, переважно саме Західним.

Мирослав Левицький

Ти працює і твориш у цій атмосфері, яка відбувається навколо тебе постійно. Можливо, цей концерт стане тим в Україні, який започаткує певні нові ідеї, нові напрямки і розкріпостить уяву людей.

Мені дуже хотілося б, щоб ми не звужували музику тільки до якихось напрямків, які ми стримуємо, які дуже популярні, комерційні, тобто, щоб ми відкрили свою уяву. Мені здається, що наш концерт допомагає людям відкрити цей світ.

Надія Шерстюк

Дякую вам за розмову.

Павло Вольвач

Під ці чарівні звуки ми й завершимо нашу програму. Насамкінець лише нагадавши, що це була “Віта Нова”, програма про все незвичне й нове, про дебюти й прем’єри. Яким, слава Господу, не буває кінця.

Ходіть здорові і слухайте нас за тиждень.

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG