Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 15:07

“Сюжети”


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 18 лютого 2005 року.

Надія Степула

На хвилях “Свободи” – “Сюжети”. Світ культури і культура світу.

Вітаю вас, шановні слухачі!

З вами автор і ведуча – Надія Степула.

“Політичні мотиви, як тло, на якому розвиваються більш екзистенційні теми”, - так означила Наталка Білоцерківець головний контур змісту нової книги своїх поезій.

Про збірку вибраного “Готель Централь” – у сюжеті з Наталкою Білоцерківець від Віталія Пономарьова.

Віталій Пономарьов

Пані Наталко, мені здається, що одним із провідних сюжетів “Готелю Централь” є оці слова Ваші “100 років юності, а далі все пустеля”. От скільки б ми ще не прожили років, завжди залишатиметься вічне місто над вічною рікою, а в ньому університет з тополями біля червоного і жовтого корпусів, а в ньому ми студентами, а в ньому пісні “Бітлз” і все інше.

Наталія Білоцерківець

Мені багато хто говорить, що я занадто ностальгую за молодістю, що якось занадто переживаю цю тему. Але я і справді думаю, що у молодості найбільш виражається сутність людини. Тут не йдеться про студентську тільки молодість, а просто про молодість як про певний віковий етап, коли людина найкраща.

Віталій Пономарьов

Може, звідти ця постать у червоній сукні, яка ходить “Готелем Централь”?

Наталія Білоцерківець

Це образ душі.

Віталій Пономарьов

Може, це муза?

Наталія Білоцерківець

Як у мене це складалось, то це образ душі, тому що душа в принципі завжди юна і молода.

Віталій Пономарьов

Саме до неї звертається не раз героїня, просить “не зникай”.

Наталія Білоцерківець

Якоюсь мірою.

Віталій Пономарьов

Ще один сюжет цієї книги – таємниця.

Наталія Білоцерківець

Тут, власне, йдеться про таємницю існування, про таємницю життя. В першій частині моєї книжки є така важлива тема смерті, тобто смерті як продовження життя, чи як перетворення життя.

Я багато над цим думала. Може, тому, що за останні роки кілька близьких мені людей померли, деякі з них передчасно. Я про це багато думала, куди переходить ця енергія людини, її душі.

Хочеться думати, що вона не зникає. В цьому таємниця, куди зникає людське життя.

Віталій Пономарьов

Мабуть, приходить усвідомлення, яке зустрічається у цьому рефрені, редіфі: “Не бійся”.

Наталія Білоцерківець

Так.

Віталій Пономарьов

Це те, що мені особисто нагадує Рабіндраната Тагора, який писав: “Не бійся, не бійся нічого, не бійся нічого!”.

Наталія Білоцерківець

Це християнський мотив, крім всього іншого. Але це справді: “Не бійся зникнення, не бійся смерті”. Це мотив також старого Гессе. Я себе переконую, переконую, може, свого читача, що не треба нічого боятися.

Віталій Пономарьов

В цій книжці все менше не те, що на політичну тему віршів, а на теми сьогодення.

Наталія Білоцерківець

Я б не сказала, що в мене поменшало політичних мотивів, може, вони просто входять як деталі в більш широку структуру. Якраз в цих нових моїх віршах є алюзії до сьогоднішнього життя. Це вірш “Лютий” про смерть Гонгадзе, “Смерть у повітрі” про трагедію в Скнилові, навіть поема, яку я сама дуже люблю - “Час”, яка також говорить про те, що пройшло наше покоління і покоління трохи старше за нас за останні 20 років.

Тобто, ці політичні мотиви є, але вони не є самодостатніми. Вони є як деталі, як тло, на якому розвиваються більш екзистенційні теми.

Віталій Пономарьов

В цій книжці вже не зустріти цих віршів про “шаровари золоті”, а тим не менше, є калина.

Наталія Білоцерківець

Ні, там є і про “шаровари золоті” також, адже “Готель Централь” – це вибрані твори. Туди входять також вірші з 3 моїх попередніх книжок, в тому числі той, який Ви цитуєте, зі збірки “Алергія”.

Надія Степула

В Україні тимчасово “гостюють” булава і прапор Богдана Хмельницького. Про ймовірність чи неймовірність повернення цих раритетів говорить історик, член Державної комісії з повернення культурних цінностей в Україну Сергій Кот.

Сергій Кот

Ми в Україні бачимо визначні реліквії нашого народу. Приїзд сюди з Польщі булави Хмельницького і з Швеції прапора Богдана Хмельницького – це визначна подія. Інша сторона питання – це повернення цих реліквій в Україну.

Кожен народ прагне аби втрачені в різні часи за різних обставин його святині повернулися на рідну землю і були тут, в тому середовищі, де вони і стали цими реліквіями. Але в практичному відношенні все набагато складніше.

Ми можемо ставити питання про повернення цих реліквій, але ми повинні дуже чітко враховувати той факт, що ці речі на абсолютно законних підставах протягом століть перебувають на територіях інших держав і входять до історично сформованих збірок цих держав.

Тому ставити питання про повернення цих реліквій ми можемо в площині виключно добровільного дару з боку цих держав, як жесту доброї волі або в контексті обміну на якійсь реліквії, які б могли зацікавити, як достатньо рівноцінні і ці заклади, де зберігаються ці речі і ці країни.

Надія Степула

Серед нових видань, які з’являються в Україні та світі, є книги, котрі, на думку Сергія Грабовського, “виходять друком нечасто”. Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський пропонує сюжет про тритомник “Україна і Росія в історичній ретроспективі”.

Сергій Грабовський

Такі книги виходять друком нечасто. І не тільки тому, що на них немає грошей, а і тому, що зібрати воєдино потужну інтелектуальну команду не так просто. Грубезний тритомник “Україна і Росія в історичній ретроспективі” належить до на загал успішних проектів української історичної науки.

Його автори поставили перед собою амбітну, але цілком реальну задачу: відстежити 350-річні стосунки Московії/Росії/СССР і знову Росії з Україною. Ба більше: автори трикнижжя (а їх вісім осіб) заявили намір вийти на рівень не просто описової історіографії, а певного теоретичного узагальнення, яке передбачає вивчення та реконструкцію на основі всього розмаїття джерел як цілераціональної діяльності політичних і культурницьких еліт, так і реакції масової свідомості на висунуті елітами проекти.

Тексти тритомника варто прочитати всім, хто прагне осмислювати і переосмислювати українську історію. Більшість авторів книг – ті, хто належить до старшого покоління – сама пройшла непростий шлях від ідеологічної апології пізньосовєтської імперії до власне наукового розмислу, отож така “вистражданість науковості”, мабуть, додає ваги і щирості авторському слову.

Серед авторів текстів – такі знані дослідники, як Віктор Горобець, Владислав Верстюк, Станіслав Кульчицький, Борис Парахонський, Владислав Гриневич тощо. Українські проекти в Російській імперії – радянський проект для України – новітній український державотворчий процес, - ці тематичні блоки лежать в основі трикнижжя.

При цьому “за бортом” залишився такий цікавий феномен двох останніх століть (якщо рахувати від часів Петра Лодія), як західноукраїнське русо- і москвофільство, що набувало різних оболонок, аж до комуністичної (батько більшовицького публіциста Ярослава Галана, скажімо, зустрічав 1915 року з хлібом-сіллю у Львові Ніколая ІІ, отож за наче інших ідеологічних орієнтацій так само був “зачарований на Схід”).

Залишилися в другій книзі “України і Росії” і певні “релікти минулого”. Такі словесні “шлакоблоки”, як “у пам‘яті народній завжди залишаться епізоди героїчної боротьби братніх народів проти агресора” чи “трудовий подвиг радянських селян, робітників, інтелігенції знайшов гідне висвітлення в літературі” та їм подібні видаються затягненими у наукову працю з пропагандистської літератури маргінальної лівої партії.

А “факти”, на яких ґрунтуються подібні “узагальнення”, на думку незалежних дослідників, є вкрай вибірковими, а то й відверто перекрученими. На щастя, подібні “доважки” становлять лише до 5% обсягу трьох книг. А це означає, що йдеться про загалом міцний і, що дуже важливо, читабельний здобуток українських істориків. Який, утім, вийшов надто обмеженим накладом, щоб стати набутком усіх охочих.

Надія Степула

У новій рубриці “Сюжетів” – “Театральні імена” – сюжет Лариси Приходько. Театрознавець, Заслужений діяч України розповідає про Наталю Ужвій.

Лариса Приходьмо

Її називали поетесою української сцени. Можливо, дуже пророче звучать про неї слова іншого поета Павла Тичини. Він написав такі рядки присвячені Наталії Михайлівні Ужвій.

Звучить вірш

Оце, “щоб вічною зоря була”, то ці рядки звучать дуже пророче. Що то була за жінка? Жінка-легенда, актриса дару Божого, красуня, розумниця, дивовижна сподвижниця, людина, у якої в житті було все: були зльоти, щедрі оплески, радість кохання, дивовижна безмежна любов до сцени і театру.

Вона багато грала. Якось в одному з інтерв’ю, коли я спитала її, скільки все ж таки ролей було зіграно. Вона сказала, що не рахувала, але мабуть десь більш як 300. Ще одну цифру мені хотілось назвати. Я часто була у неї дома і бачила, як дбайливо, скрупульозно збирав її чоловік, народний артист України, Євген Порфирович Пономаренко все, що було зв’язано з ім’ям Ужвій. Так от в домі було понад 3000 листів від людей, які хотіли поговорити з нею начебто віч-на-віч.

Листи ці були різні: солдатські трикутники, довгі листи-сповіді, листи-поздоровлення, але в кожному частка любові, частка якогось поклоніння. Коли перечитували потім ці листи, то в них була біографія епохи, біографія мистецтва і біографія багатьох з тих, хто прожив поряд з нею це довге життя.

Можливо, не всі знають, але Наталія Михайлівна була серед тих, хто отримав американську премію “Оскар”. Вона отримала цю премію в 1944 році за виконання ролі у фільмі “Райдуга”. Це був фільм про війну. Знімався в 1943 році Марком Донським.

Справа в тому, що Наталія Михайлівна зовсім не хотіла погоджуватися зніматися в кіно. Вона думала, що це завадить її роботі в театрі. Навіть, коли до неї зверталися найвидатніші тоді режисери, то вона їм відмовляла.

Марк Донський кілька разів писав їй, дзвонив, просив, казав їй, що Олена українська жінка, і вони з нею повинні зробити картину про Україну. Врешті-решт вона згодилась.

Потім вона часто поверталась думками до тієї роботи, до ролі Олени Костюк в “Райдузі”. Казала, що то була частка її серця. “Райдуга” знімалася в 1943 році, коли країна була під ігом фашизму. Там на Україні залишився її маленький син, рідня, ніхто не встиг вибратись.

Уявіть, коли вона грала жінку-партизанку, яку ведуть фашисти на розстріл і несе в руках закатованого маленького свого синка-немовля, що в цей час говорили її очі – очі матері, яка 700 днів і ночей все думала, чекала і сподівалася, що вона побачить свого сина живим.

Цікаво, що ця роль і робота дійсно сколихнула майже весь світ. Відомо, що вона і Марк Донський отримали дивовижну телеграму від Франкліна Рузвельта, президента Америки. Він надіслав телеграму через американське посольство в Москві: “В неділю у Білому домі дивилися надісланий фільм “Райдуга”. Я запросив професора Чарльза Полена перекладати його нам, але ми зрозуміли картину без перекладів. Вона буде показана американському народу в належній їй величі. Франклін Рузвельт”.

Ще відомо, що вже у звільненому від фашистів Берліні цей фільм передивився маршал Жуков і генерал Ейзенхауер. Вони разом дивилися цю картину, і Ейзенхауер так відгукнувся про виконання ролі Олени Костюк: “Мабуть, цій актрисі війна завдала дуже і дуже багато горя”.

Так, вона завдала їй багато горя. Можливо, фільм так і був оцінений, як шедевр, який рідко трапляється, бо трагедія – це завжди вершина поезії. Поетичний дар Наталії Михайлівни Ужвій в цьому фільмі дійсно сягнув отієї вершини.

Надія Степула

Радіожурнал Сюжети відзвучав,

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко, дякуємо за увагу.

Хай вам трапляються непроминальні сюжети, дорогі слухачі!

Залишайтеся на хвилі “Свободи”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG