Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:39

Хабарництво: чи можна позбутися цієї порочної традиції?


Інна Набока

Київ, 22 лютого 2005 - За даними соціологічних опитувань 30% українців хоча б раз у житті доводилося давати хабаря. Навряд чи існує статистика про те, скільки відсотків наших співгромадян коли-небудь хабарі брали. Дехто навіть вважає хабарництво особливістю нашого національного менталітету. Чи можна позбутися цієї сумнівної традиції?

У мене психологічна проблема – не вмію давати хабарі, якось ніяково, - поскаржилася мені нещодавно знайома. А от у більшості наших співгромадян із цим проблем немає. Освіта і медицина, ЖЕКи і податкова, міліція і суди, здається, хабарництво проникло у всі сфери нашого життя. А що боротьба з хабарництвом і корупцією проголошена одним з пріоритетів нової влади, я вирішила торкнутися цієї дражливої теми на рівні нашої життєвої психології.

Перш за все, подумаймо, чому ця не надто шляхетна звичка набула такої шаленої популярності на вітчизняних теренах. Дехто стверджує, що у нас такий менталітет специфічний, як каже народна мудрість: не підмажеш – не поїдеш. І з цим нічого не вдієш. Інші переконують, що причиною хабарництва є мізерні зарплати у працівників, скажімо, соціальної сфери, дитячих садків чи державтоінспекції. І варто лишень ці зарплати підвищити, як проблема відпаде сама собою. Але тут варто нагадати, що хабарі беруть і високі державні чиновники, чиї зарплати зовсім не такі вже низькі, принаймні, у порівнянні з більшістю населення. Хіба що і розміри їхніх „подарунків” значно солідніші. Ще хтось на своє виправдання може сказати: „Беремо, бо дають”. Але і даємо, бо... беруть. Так і створюється зачароване коло, у якому всі ми, попри наші низькі зарплати і не надто високі посади, є співучасниками. Сьогодні самі даємо хабарі таким же як ми лікарям, вчителям чи державним службовцям, а завтра, нерідко, на своєму робочому місці так само беремо.

Варто зауважити ще один момент, адже у проблемі хабарництва є два аспекти. Перший – це коли дають хабаря за щось незаконне. Це однозначно – злочин, і, отже, сфера зацікавлення правоохоронних органів. Та, гадаю, більш поширена ситуація, коли ми даємо (і беремо) за те, що і так зобов’язані зробити. І скоріше за все – зроблять. Але так вже налаштована наша психіка, що нам здається, якщо принесемо коробку цукерок, пляшку коньяку чи певну суму грошових одиниць, це все зроблять краще, швидше чи більш ретельно. Годі й говорити, що це далеко не завжди так. Але ми вперто продовжуємо повторювати улюблене прислів’я: не підмажеш – не поїдеш, і діяти згідно з цією нехитрою інструкцією.

І все ж, як розірвати це порочне зачароване коло, у якому кожен з нас, з одного боку – постраждалий, а з другого – винуватець? Вихід, гадаю, лише один. Якщо ми справді хочемо змінити ситуацію, просто потрібно кожному з нас не давати, але і не брати хабарів. Ну, а злочинцями-корупціонерами нехай займається оновлене відомство пана Луценка, або навіть пана Турчинова.
XS
SM
MD
LG