Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 13:16

“Країна Інкогніта”: “Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели” – книга російського льотчика-винищувача Панова.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 22 лютого 2005 року

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Правда про Другу світову війну досі в Україні не стала відомою для значної кількості громадян країни, особливо з деяких її регіонів.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

“Війна з нашого боку велася варварськими стосовно своїх же людей засобами. Ми шалено бомбардували село, в яке заповзли німецькі танки, руйнуючи хати, вбиваючи людей і худобу. Наше командування кидало в бій цілком непідготовлених хлопчаків-курсантів, безтолково втративши уже сотні дивізій.

Нам виносили подяки за розвідку, під час якої ми переконалися, що німецькі танки пруть до Києва, - плакати треба було. Варто було нам перелетіти на аеродром Вільшанка, як залишені в нашому гарнізоні тилові підрозділи почали знищувати військове майно, над яким до останнього дня тряслися, як курка над яйцем.

Спробуй льотчик не здай старий зношений шкіряний реглан – неприємностей не минути. А тут підпалили сховище з півтора тисячами новеньких льотних регланів і з іншим дорогим майном. Підпалили склад пально-мастильних матеріалів, де зберігалося 1800 тон бензину... Так потрібне нам майно палили з якимось садистським захватом”.


Максим Стріха

Два, а то і три покоління радянських людей було виховано на міфі про Велику вітчизняну війну про безмежний героїзм радянського народу, готового як один покласти життя за батьківщину і за Сталіна, на міфові про величезну мудрість начальників, тих сталінських маршалів здатних ухвалювати єдиноправильні рішення, на міфі про монолітну єдність партії і народу.

Звичайно, лунали і інші чесні голоси про війну, де було дуже багато героїзму, подвигу, але водночас був бруд, злочинство, безтолкові начальники, жорсткі маршали, які ні в гріш не ставили людське життя ані солдатів, а ні цивільних, де ухвалювалися абсолютно безглузді рішення, які призводили до загибелі цілих армій.

Про це радянські люди могли довідуватися лише фрагментарно зі спогадів зацілілих фронтовиків, хоча значна частина і тих фронтовиків уже через роки дивилася на минулі події через окуляри того ж таки, створеної радянською пропагандою міфом.

Сергій Грабовський

“Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели”. Так зветься книга, видана друком у Львові, фрагмент із якої пролунав на початку радіожурналу. Російською мовою, автор – Дмитро Панов, військовий льотчик і політпрацівник часів Другої світової війни.

Здавалося б, у кращому разі тут мають бути хіба що правдиві описання бойових поєдинків, а все інше – звичайні оповідки “сталінського сокола”, котрий, звісно, може покритикувати командування за “окремі недоліки”, але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього совєтського народу у боротьбі за справу Комуністичної партії. Та книга написана зовсім інакше.

“Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами”.

“Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справжніми авторами ніхто не панькається. Їх укладали у братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”.

“Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов‘язане з відступом”.

“Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був як у худоби, що її гнали на убій”.

“Я завжди гнав від себе думку про те, як схожі фразеологія та гасла двох режимів – нашого комуністичного і нацистського. Бо ж ідея тотальної війни, це лише перефразований заклик: “Все для фронту, все для перемоги”. Маленков з Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких ґауляйтерів по той бік фронту”.

“Радянське начальство завжди володіло посиленням відчуттям можливої шкоди для власної дупи”.


Сергій Грабовський

Інформація для слухачів: Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, у 1941 році захищав небо Києва, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятків ворожих літаків.

Був представлений до звання Героя Радянського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного прапору. Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам. Але нічого не зробиш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких Панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову й політичну кар‘єру.

Максим Стріха

Книга льотчика Панова, яка вийшла друком у Львові, де на початку 1990-х провів останні роки свого життя колишній винищувач, це, як на мене, його головна бойова перемога над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців, для яких народ був і є тільки бидлом.

“Я знайшов Урзалієва після триденних пошуків в одному із шпиталів, забитому пораненими, влаштованому в будинку школи... Перш, ніж знайти Урзалієва, я обійшов десятки шпиталів і надивився всіляких жахів: безруких, сліпих, безногих солдат, що покотом лежали на підлозі у великих залах на соломі, котрі, це було цілком очевидно, нікому не були потрібні.

Я захрип, голосно кричавши у цих скорботних залах: “Урзалієв!” Бо ж не велося жодного обліку поранених – їх було так багато. Нарешті, у будинку школи, перетвореної на шпиталь, у кутку хтось жалісно занявчав, як полишене голодне кошеня: “Товариш комісар, я тут”.

“Не встигла пройти колона полонених, яку проводжали жінки, як із якоїсь улоговини, густо підіймаючи крейдяний севастопольський пил, з‘явилася ще одна. Схоже, це були німці, які потрапили на Херсонесі під удар нашої реактивної артилерії. Конвоїри гнали їх напівбігом.

Саме тут, уперше в житті, мені довелося побачити, як людина може бігти, затуляючи рукою власні нутрощі, які вивалюються з розпоротого осколком живота. А таких німців у цій колоні було не так вже й мало. Власне, у них не було іншого вибору, в кінці колони без кінця тріскотіли автоматні черги.

Наші конвоїри добивали тих, хто відстав чи впав. Коли ця колона майже повністю пройшла, я побачив солдата-вірменина, котрий, істерично ридаючи, час від часу випускав по хвосту колони автоматну чергу, всякий раз залишаючи на землі по кілька німців: уся крейдяна дорога, яка підіймалася з улоговини, була засипана трупами полонених.

Бачачи в якому він стані, я спробував зупинити солдата-конвоїра: “Що ти робиш! Навіщо ти їх розстрілюєш!” Вірменин подивився на мене цілковито безумними очима, з яких ручаями лилися сльози, і напівридаючи-напіввищачи прокричав, що зовсім недавно пострілом із колони полонених убитий його кращий друг і земляк, єдиний син у батьків, без котрого він не знає, як повертатися додому.

Що він скаже батькам друга? Вони з ним клялися або разом жити, або померти. Колона пройшла, а я безмовно стояв серед пилюки і вбитих німців, не знаючи, що про все це думати”.


Максим Стріха

ВВВ радянського народу була саме такою: надзвичайно жорстокою, страшною з обох сторін. Сказати про це правду тому, хто вийшов з цієї війни переможцем було теж виявом величезної громадянської мужності.

”Німці, зібравшись групою, кружляли над нами, час від часу, наче мисливці чи лиси в курнику, заходили в середину нашої групи для атак обраної цілі. Нічого дивного – адже “Месершміт” і наша “Чайка” були машинами цілковито різних поколінь.

Єдине, що ми змогли протиставити стрімким атакам ворога, так це атака в лоб, під час якої ми прикривалися своїм мотором АМ-25Б від снарядів гармати “Ерлікон”. Прикритися не завжди вдавалося, але і противника намагався уникати лобових атак. Саме так – лобовими атаками – захищалися ми від атак винищувачів противника в бою над Жулянами”.

“Літаки, які були рівними з “Месершмітом”, а в чомусь навіть його випереджали, ми одержали буквально за кілька тижнів до кінця війни. А сталінградського воза витягували з багнюки на ЯК-1, які, звісно, були значно кращими за І-16, але настільки ж значно поступалися “Месершміту”.

Головним недоліком була низька, порівняно з німецькою машиною, швидкість – менше на цілих сто кілометрів. А коли винищувач не може наздогнати противника, якому зайшов у хвіст для атаки, він одержує від свого вогню хіба що моральне задоволення... На цій машині ми воювали майже до кінця війни, і, як не дивно, примудрялися навіть здобувати перемоги”.


Максим Стріха

Отже, розвіюється ще один з міфів ВВВ про те, що радянська держава під проводом мудрого генералісимуса Й.В.Сталіна, пізніше версії, під проводом комуністичної партії озброїла своїх солдат найкращою у світі зброєю, якою вони долали технічно відсталу зброю супротивників. Хоча реально це лише підвищує вагу героїзму радянських солдатів, які примудрялися, про це пише льотчик-винищувач Панов, бити ворога навіть не безнадійно застарілій техніці.

Сергій Грабовський

А ще у книзі льотчика-винищувача Панова – чимало вражаючих спостережень, які стосуються “визволення” Європи у 1944-45 роках. Якщо двома словами, то змальована ним картина поєднує справді героїчні бойові звитяги частини Червоної армії і грабіжництво, ґвалтування, насильство з боку іншої частини тієї ж армії, для якої Європа – територія для розгульного розбою. При цьому більшість командирів, політпрацівників, особістів опинилася, згідноз дуже детальними і вражаючими описаннями книги льотчика Панова, саме в другій категорії. Можливо, саме тому сьогодні Європа не дякує Червоній армії за “визволення”?

Максим Стріха

Значна частина українців досі перебуває в полоні міфу ВВВ, який досі офіційно плекається менше в Києві, більше на Сході України. Але й українська література, хоч як це дивно, я маю на увазі українська література, яка творилася на материку, має менше безжально чесних текстів про ВВВ, аніж навіть білоруси, які можуть похвалитися прозою Василя Бикова, документалістикою Адамовича чи Світлани Олексієвич.

Малою втіхою є перевидання “Великою вітчизняної війна” Федора Пігідо-Правобережного – дуже чесної книги написаної в діаспорі ще на початку 50-тих, перевиданої тут на початку ХХІ століття. Поодинокі видання малими накладами не можуть воювати з міфом, який створювався десятиліттями зусиллями величезної машини.

Тому дуже важливо, коли до розвінчання цього міфу додалася книга солдата, який пройшов всію війну від першого до останнього дня, бойового льотчика, який збив самостійно півтора десятки ворожих літаків, врешті-решт росіянина, але уродженця Кубані, який напевне мав українські корені.

Відтак прочитайте книгу льотчика-винищувача Панова видану російською мовою у Львові і вам багато чого стане зрозуміло.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Фрагменти з книги Дмитра Панова читав Олекса Починок.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG