Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:52

"Ми український народ: національно-етнічна мозаїка": У Донецьку відбудеться шостий конгрес Міжнародної Асоціації Україністів.


Олекса Боярко

Аудіозапис програми:

Київ, 4 березня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Влітку цього року у Донецьку відбудеться шостий конгрес Міжнародної Асоціації Україністів. Про науковий зміст та суспільне значення цієї події Віталій Пономарьов веде розмову з віце-президентами Міжнародної Асоціації Україністів, професорами Ярославом Грицаком та Френком Сисиним.

Віталій Пономарьов

Скажіть будь ласка, коли відбудеться черговий, шостий вже конгрес?

Френк Сисин

Конгрес буде наприкінці червня, на початку липня. То вже є, як Ви казали, наш шостий конгрес. Перший конгрес був в Києві, а потім в різних містах України. Попереднє у Львові, у Харкові, в Одесі, в Чернівцях. А три роки тому на конгресі вирішили, що хотіли б бачити наступний конгрес в Донецьку.

Ми в той час думали про Донецьк, як про важливий центр східної України, Донбасу, бо бажано мати щось з україністики там. А в ситуації, яка є тепер в Україні, значення конгресу є ще важливішим.

Конгрес, звичайно, має 200 учасників чи більше з-поза України, 400 і більше людей з України. Очевидно, переважна кількість з того даного регіону, де відбувається конгрес.

Я мушу сказати, що два місяці тому телефонували багато людей з різних країн: з Японії, з Європи до нас запитати, чи взагалі відбудеться конгрес, чи взагалі це можливо.

Але тепер ясно не тільки, що конгрес відбудеться, а є річ зацікавлення. Значно більше людей-політологів, соціологів хотіли би бачити Донецьк, бути в Донецьку, розуміти краще середовище на тих теренах.

Віталій Пономарьов

Пане Ярославе, то виходить, що цей конгрес буде якийсь особливий?

Ярослав Грицак

Не було такого наміру, так склалося. Бо, очевидно, коли ми пропонували Донецьк, це не ми пропонували, ініціатива вийшла від академіка пана Дзюби, знаного україніста українського. Він сказав, що мучимо це зробити – їхати на Схід, бо це українська територія, хоча в свій спосіб.

Коли таке рішення приймали, ми не знали, що стануться такі драматичні події під час виборів. Хочу сказати, що відразу була певна інтрига, коли дійшло до максимального такого протистояння гостроти Майдану, другий, третій тур, то багато людей висловили сумнів, чи взагалі варто проводити в Донецьку, бо це не наша територія, це чужа територія, це територія Януковича, це територія блакитно-білих...

Ідучи туди, ми йдемо на певний компроміс, зраджуємо свої інтереси. І дуже добре, що вкінці ця пропозиція не перемогла, залишилися при старій ідеї.

Бо коли закінчилася помаранчева революція переможно, коли до влади прийшов Ющенко і нові люди, то раптом виявилося, що вибір м. Донецька зіграв дуже важливу роль притягуючу, бо дуже багато людей захотіли приїхати в Донецьк, які навіть про це не думали.

А з точки зору взагалі важливості (я думаю, що дуже важливо), що буде, це маємо такий перший лакмусовий папірець. Це те, що нам треба творити інформаційний культурний простір в Україні. Без цього будь-який проект: побудування нації, держави, економіки, реформ, що ви хочете, не є цілком важливим чи успішним, поки ми не маємо спільного культурно-історичного простору.

Не будемо ховати. Донецьк досі був в цьому просторі спроенціолізований, і зізольований, частина через власну інтенцію, частина через те, що багато людей в Україні дивилися на Донецьк, як чужорідне тіло. Думаю, що цю тенденцію треба поламати, і конгрес, власне, хоче стати одним з таких перших кроків до ламання цих негативних тенденцій, іншого образу як в Україні, так і самого Донбасу.

Віталій Пономарьов

Тобто виходить, що Донбас не буде суто академічним заходом, він матиме соціальне наповнення.

Френк Сисин

Напевне буде. Але також я хотів би підкреслити, що це є академічний, щоб не було закидів. Бо часто, я думаю, забувається, що україністи закордоном до великої кількості тепер не є українського роду. То французькі вчені, англосаксонці чи будь-якого роду там в Америці чи в Англії. Є за останні 10 років великий зріз зацікавлення Україною.

Як на перших конгресах переважно україністи закордоном були українського походження, то, я думаю, що в наш час зараз не є така ситуація.

Що буде напевне, як казав попередник, важливо є, що на конгресі буде багато людей суспільних наук. Не тільки літературознавці, мовознавці, історики, котрі переважали на перших конгресах, але тепер через те, що українська держава існує, українське суспільство є до вивчення, є можливість сюди приїжджати, багато вчених тих суспільних наук вивчають Україну. І для тих людей, очевидно, Донецьк, донецький регіон є надзвичайно цікавий.

Навіть було б охотою, я б радше казав, бути на такій території України, в іншій території України. Але ми хоч і хочемо казати, що це є суто наукова організація, суто науковий конгрес, кожен розуміє, що це буде мати певний суспільно-політичний резонанс.

Я вважаю, це є дуже позитивним. Перше, це буде нагода бачити, що в людей донецьких ВУЗів і в інших закладах вони могли б створити нові контакти, науковці з різних країн.

Як цей район традиційно є дуже потужний в стислих науках, природничих науках гуманітарних і суспільних науках, є менш знаний. Я вважаю, що це є його велика можливість для науковців тієї території.

Так само є велика можливість для науковців з-поза України пізнати їх, довідати нові досліди, що там проводяться.

Київ є дуже гарне місто, столиця, важливе місто, але кожен мусить розуміти, що Україна – велика країна, складна країна, країна, де є багато центрів наукових і культурних установ, і це буде можливість, я думаю, для зміцнення контактів для науковців з донецьким регіоном.

Віталій Пономарьов

Пане Ярославе, як я розумію, такий екзотичний підхід, він тільки на першому плані, а головна мета – це все ж таки наукова?

Ярослав Грицак

Науково-політична, бо наука рідко буває чисто-академічна. На щастя, може. Наукова мета – показати, що Ганкільтон щодо України є не правий. Але ця мета, якщо ми це науково хочемо доказати, це можливо, ця мета обов’язково стає політичною. Бо теорії Ганкільтона не є тільки науковими, і вони стають основою, скажемо, для політики США, найбільшої супер-держави.

Інформацію про МАУ, всі, хто цікавилися про цей конгрес і інші багато речей, про які ми говорили, можна знайти на вебсайті: mau.org.ua.

Олекса Боярко

Розмову з віце-президентами Міжнародної Асоціації Україністів, професорами Ярославом Грицаком та Френком Сисиним вів Віталій Пономарьов.

А зараз - про один із способів, за допомогою якого широкий загал долучається до здобутків науковців та митців, про українські журнали. Перед мікрофоном Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Періодичне друковане видання, що містить статті і реферати з різноманітних суспільно-політичних та наукових питань, літературні твори, ілюстративний та інший матеріал”. Так розкриває гасло “журнал” словник.

З ХІХ століття журнали стали неодмінною складовою життя української громади в імперіях Романових та Ґабсбурґів, а потому – визвольних змагань і національної революції.

Навіть у радянський час фахові, а часом і загальногуманітарні журнали мали неабияку популярність. Справді: скажімо, одна-дві статті у медичному виданні говорили про накреслення чергового з‘їзду партії більшовиків, а потім ішла конкретна інформація про те, як лікувати хворих.

В літературних журналах відсоток “шлаку” був більшим, але поряд із текстами про любов до КПРС траплялися і рядки про нормальні людські почуття та про реальні події історії.

Якщо до незалежності головною перешкодою на шляху розвитку українських журналів була офіційна ідеологія та цензура з боку влади, то в добу проголошених демократичних свобод часописи зіштовхнулися з іншою, не менш складною проблемою: фінансовою.

Спершу значна частина журналів перестала бути такими, тобто перетворилася на неперіодичні видання; потім ті, що вижили, різко зменшили наклади, оскільки платоспроможний передплатник і покупець журнальної продукції в сьогоднішній Україні – швидше виняток, ніж правило.

Щоправда, частина гуманітарних видань одержує час від часу ґранти від різних західних фондів, що дає можливість частково покривати видатки і навіть платити гонорари авторам. Інші незалежні журнали тримаються на ентузіазмі авторів та нечисленних штатних працівників, а також на неперіодичних пожертвах меценатів.

Дехто вирішив проблему виживання просто: узяв до числа співзасновників державні чи політичні структури, але це, як вважають експерти, фактично призвело до повернення внутрішньої цензури у ці видання.

Комерційно-розважальні часописи – як один, російськомовні – живуть за рахунок рекламних коштів, при цьому прихована реклама часом займає до 90% журнальної площі. І, нарешті, практично всі вузькоспеціалізовані, фахові видання стали за останній час відомчими, тобто живуть на державні гроші.

Що далі? У сусідній Польщі насиченість ринку журнальними виданнями, в тому числі інтелектуальними часописами, вища на порядок. Але там наявний масовий платоспроможний читач, який не втратив смак до серйозних періодичних видань.

В Україні ж за чинних обставин, як вважають експерти, піднести журнальний ринок на належний рівень можна поки що тільки за підтримки меценатів – хай це будуть банки, виробничі концерни і газотрейдерні фірми. Головне, щоб люди з грошима збагнули: є сфери, віддачу від яких не можна виміряти безпосередньо в гривнях і навіть у доларах чи євро.

І ще одна проблема. Уряд заявив, що збирається припинити друк відомчих видань на державні кошти. А тим часом існують такі відомчі журнали, які в усьому світі є державними. Йдеться про часописи, призначені для особового складу армії, флоту, внутрішніх військ і формувань з ліквідації надзвичайних ситуацій.

А чи не потрібні Україні також, скажімо, відомчі медичні видання?

Олекса Боярко

Поновити історичну пам’ять, згадати забуті імена славних українців, зробити велику збірку “Некрополь України” має на меті київський журналіст і краєзнавець Віктор Жадько.

Першу у сучасній українській історії спробу такого ґатунку він зробив, видавши книгу “Байковий некрополь”. Про неї і про свої плани Віктор Жадько розповідає Богдані Костюк.

Богдана Костюк

“Я Вас з того світу серцем усміхнуся”, - ці слова Тарас Шевченка Віктор Жадько називає дороговказом для тих, хто причетний до пошани та догляду могил великий українців і усіх, хто жив на українській землі. “Байковий некрополь” починався для пана Віктора з наступного.

Віктор Жадько

Я задумав такий цикл книжок, де міг би показати місце поховання відомих українців, людей, які зробили багато для нашої держави. Почав збирати матеріали. Це не один рік, це вже протягом 5 років іде ця робота.

Я почав з того, що зацікавився Байковим кладовищем. Я знав, що там поховані відомі особистості, що цікава доля не тільки тих людей, які там лежать, а й історія поховань. Почав я з “Байковий некрополя”.

Якою дивиною для мене було те, що немає ні книги, немає ні служби на Баковому кладовищі, яка б розповіла б мені, де похована та чи інша особистість. І скільки б я не звертався, хоча кілька разів мені допомогли, хоча почасти мені доводилося самому це робити.

Я вирішив зробити книжку такий історичний фотоілюстрований довідник “Байковий некрополь”, де дійсно зафіксувати або почати котонізацію, тобто починати, де хто похований, маленька історія, фотографії.

Протягом 4 місяців я щоденно був на Байковому кладовищі, просто йшов від пам’ятника до пам’ятника, фотографував, записував, а потім вже починав цікавитися тою чи іншою особистістю.

Для мене є дуже важливо те, що я винайшов карти байкового некрополя, і всі їх даю. Хочу сказати, що звичайно, Людмила Проценко почала цю роботу і надто багато зробила, я про це пишу в “Байковому некрополі”, вклоняюся цій особистості, але мені хотілося іти далі.

Я вважаю, що і в журналістів, і у письменників основна роль – це писати історію сучасності. Стирати пил сьогодення і розповідати про цих людей, щоб наступні покоління знали про цих людей ширшу інформацію, знали об’єктивну правду.

Тому я намагався в Байковий некрополь дати тих людей, ті особистості, які були призабуті. Наприклад, Лукаш, Лебединцев, той же самий Григір Тютюнник, Сергій Набоба, якого я знав прекрасно, Тарас Процюк, який був у мене журналістом, студентом.

Тобто тих людей, які дійсно багато конкретно зробили, без всякого галасу і крику робили спокійно для України.

Богдана Костюк

Короткі довідки для тих, хто похований на Байковому кладовищі, дані про архітекторів, які робили надгробки, храмові споруди, каплиці, розвідки про забуті могили - все це можна знайти на сторінках книги Віктора Жадька. Але автор на цьому зупинятися не збирається.

Віктор Жадько

Нам треба повернутися до пам’яті тих, хто віддав життя за сьогоднішній день. Вони надто багато зробили, вони поклали життя на це.

У наступній книзі “Український некрополь” я про це говорю, я кажу про тих, хто на Соловках, про тих, хто були вимушено покинути нашу державу, залишилися закордоном, вмерли, залишилися у чужій землі.

Але я знаю про те, що вони надто хотіли повернутися до України. І там, закордоном, в еміграції вони дуже багато робили для цього.

Богдана Костюк

І тепер час нам згадати їхні імена, щоб через особистості повернутися до славної, справжньої історії України. “Без цього, - переконаний Віктор Жадько, - не можна віднайти духовний стержень майбуття української держави”.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG