Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:18

Особистий простір людини: фізичний і психологічний вимір.


Інна Набока

Київ, 7 березня 2005 - Психологи встановили цікаву закономірність: кожна людина вважає простір, який оточує її тіло, своєю особистою територією. Але такого особистого простору потребує не лише наше тіло, а і наш внутрішній світ, - стверджує психолог.



Психологи давно помітили, що кожна людина має певну територію, яку вона вважає своєю, так, наче цей простір є продовженням її фізичного тіла. Розміри цього особистого простору залежать від національних традицій, соціального статусу людини, від того, проживає вона у густонаселеному місті чи у сільській місцевості. Вторгнення у цей простір інших осіб викликає зазвичай відчуття дискомфорту і навіть різноманітні фізіологічні реакції в організмі.

Але не менш важливим для людини є її внутрішній, душевний особистий простір. У кожного - своя межа цього простору. І ми так само відчуваємо напругу і дискомфорт, так само болісно реагуємо на вторгнення сторонніх, ачи навіть і близьких людей, і так само ревно оберігаємо цю свою "внутрішню територію".

Зазвичай найбільший спротив людини, бажання замкнутися викликає вимога більшої відвертості. Та водночас, нам притаманне і протилежне прагнення: бути відвертим, почутим, поділитися тим, що непокоїть. Але у будь-яких відвертостях дуже важливим є почуття міри, вміння вчасно зупинитися. Адже після надмірних одкровень обом співрозмовникам часом буває ніяково і вони шкодують про свою відкритість. Мабуть, багато хто з нас може пригадати подібні випадки з власного життя. Існує, вочевидь, у людському спілкуванні тонка грань, межа, яка захищає наш внутрішній світ, і перетинати яку не варто.

Багато проблем у взаєминах виникає саме на цьому грунті. І перш за все, це стосунки батьків і дітей. Адже кожна людина, навіть зовсім маленька, має власний внутрішній світ і простір. Дорослішаючи, дитина, підліток потребує все більшого особистого простору, все більшого ступеня внутрішньої свободи. На жаль, дорослі не завжди бажають це розуміти. Про своїх дітей ми хочемо знати все. Прагнемо контролювати не лише їхнє зовнішнє, але і внутрішнє життя. Та чи завжди це можливо, а, головне, потрібно? Звичайно, чудово, коли між дітьми і батьками існують відверті, довірчі стосунки. Але у жодному випадку не варто намагатися досягти цього примусом, "давити", наполягати. Якщо дитина не наважується на відвертість, найкраще, що можуть зробити батьки, це сказати: "Розкажеш потім, якщо захочеш". Причому, ключові слова тут - "якщо захочеш". Дитина має бути впевнена, що вона вільна сама вирішувати, розповісти чи ні.

Втім, це стосується не лише взаємин батьків і дітей. Друзі, закохані, подружжя - всі ми маємо поважати право інших на особистий простір, і у фізичному, і у духовному вимірі. І кожен з нас вільний сам встановлювати межу своєї відкриості світу.
XS
SM
MD
LG