Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:22

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Український кінематограф, його історія, сучасний стан і майбутнє


Олекса Боярко

Аудіозапис програми:

Київ, 2 березня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Український кінематограф, його історія, сучасний стан і майбутнє – цій темі присвячена сьогодні програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Почнемо з історії. Про те, як розвивалося українське кіно впродовж останніх ста десяти років, розповідає мій колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

1893 року механік Одеського університету Йосип Тимченко сконструював механізм для зміни кінокадрів, більше ніж на рік випередивши братів Люм’єрів у винаході кінематографа. 1 грудня 1896 року фотограф Альфред Федецький демонстрував у Харківській опері власну кінохроніку, зокрема “Джиґітування козаків” та “Відхід поїзда від Харківського вокзалу”. Через 12 днів почалися реґулярні кіносеанси у приміщенні театра Бергоньє у Києві. 1906 року Сергій Френкель відкрив у Києві першу в Україні та в Російській імперії кінопрокатну контору, а кінооператор Мирон Гроссман заснував в Одесі перше в Україні кіноательє “Мірограф”. 1911 року у самому тільки Києві працювало 28 кінотеатрів.

Київська студія “Експрес” Антона Шанцера знімала кінохроніку про похорон Столипіна та процес Бейліса, а “Південноросійське акціонерне товариство Сахненка і Ко” випустило ігрові фільми “Тарас Бульба” та “Мазепа”. За Української Держави було знято кілька хронікальних стрічок. У радянському Харкові 27 січня 1919 року був створений Всеукраїнський кінокомітет (згодом – Всеукраїнське фотокіноуправління).

Тоді ж на базі конфіскованих приватних кіностудій Борисова, Гроссмана, Харитонова, Ханжонкова та Єрмольєва була організована Одеська кінофабрика. 1928 року у Києві була збудована найбільша в Європі кіностудія, через 3 роки – заснована Українська студія хронікально-документальних фільмів, 41-го року – студія “Київнаукфільм”. Серед найвідоміших українських довоєнних фільмів – “Вендетта” та “Арсенальці” Леся Курбаса, “Арсенал”, “Звенигора” і “Земля” Олександра Довженка, “Коліївщина” Івана Кавалерідзе, “Богдан Хмельницький” Ігоря Савченка, “Укразія” Петра Чардиніна, “Симфонія Донбасу” Дзиги Вертова.

Провідними кіноакторами були Амвросій Бучма, Петро Масоха, Степан Шкурат, операторами – Данило Демуцький і Дзига Вертов. Як сценаристи в кіно працювали поети та письменники Микола Бажан, Дмитро Фальківський, Григорій Епік, Юрій Яновський. Під час Другої світової війни фільм Марка Донського “Райдуга” був відзначений премією “Оскар”. На основі зйомок бойових дій двадцятьма чотирма операторами Олександр Довженко створив стрічку “Битва за нашу Радянську Україну”. Доба “відлиги” була позначена виходом комедії “За двома зайцями” Віктора Іванова. Тоді ж постала школа так званого “поетичного кіно”, а фільм її лідера Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” отримав 16 призів міжнародних фестивалів.

До школи належать Юрій Іллєнко (“Вечір на Івана Купала” та “Білий птах з чорною ознакою”), Леонід Осика (“Камінний хрест”), Іван Миколайчук (“Вавілон ХХ”) та інші режисери. У 80-і роки успіхом у глядачів користувався фільм Романа Балаяна “Польоти уві сні та наяву”. Натомість серед фільмів останніх років критики відзначають стрічку Олеся Саніна “Мамай”. Олекса Боярко

Історія і сучасний стан українського кіно – про це веде мову знаний кінознавець, професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

По Першій світовій війні кіно на Україні має трагічну історію. З одного боку, надзвичайно обдаровані з тих чи тих його кінематографа персон, режисерів, акторів, операторів, а з другого, це кіно було підверстане під завдання більшовицького агітпропу.

З одного боку, ми маємо Довженка, Савченка у тогочасному українському кіно. А з другого боку, ті великі персони світового кіно трагічно залежали од тогочасної історії.

Все ж таки 50-60-ті роки тепер вже минулого століття так звана “відлига” і одразу з’являється українське кіно надзвичайно високого класу так зване українське поетичне кіно, яке на повну силу розпочинається з справді великого фільму, абсолютного явища великого світового кіно “Тіні забутих предків” (режисер Параджанов, оператор Юрій Іллєнко).

Ми дуже пишаємося цим самим поетичним кіно, а з другого боку, воно має вже ніби подвійну трагічну історію, тому що його очевидні успіхи поза всяким сумнівом, а з другого боку історії, зловісного боку, десь всередині 70-тих тогочасний тетрарх Кремля на Україні Щербицький урочисто оголошує: “Нарешті, ми покінчили з так званим українським поетичним кіно”.

Що було далі? А далі було те, що по суті і раніше. З одного боку, той самий конвеєр кінематографічний підверстаний під найближчі державно-партійні завдання, а з другого боку, ті чи ті обдаровані персони українського кіно.

Зрештою, закінчилося перемогою системи уже не тільки над поетичним, а над якимось іншим – над усім українським кіно. Особливо це має місце десь в останні роки, коли кіностудія Довженка перетворилася по суті на фабрику мильних телесеріалів, передовсім російських.

А з другого боку, ті чи ті очевидні останні подвиги українського кіно, а чи “Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка, а чи “Шум вітру” Сергія Маслобойщикова, а чи ті чи ті спроби Романа Балаяна, а тим більше, великі фільми нашої співвітчизниці Кіри Муратової якось залишаються поза глядацькою зіницею. Справді, поруйнована вся система українського прокату.

А з третього боку ситуації, наше телебачення, особливо в останню п’ятирічну показує не найкращі зразки євроамериканського кіно, кіно російське, знову ж таке не найкраще. В окремих випадках це “подвиги” самого телебачення.

З’являються якісь спроби до створення українського телесеріалу. Приміром, якась спроба зробити сучасний парафраз за відомою п’єсою Івана Франка “Украдене щастя”. Але, в принципі, це винятки.

Насправді, наше телебачення заполонив кітч. Прокату у нас немає. Кіновиробництва практично у нас теж немає. Отже, виходить національне кіно закінчилось? Ні. В останні місяці ми бачимо спроби кінематографічної громадськості, а відтак уже і українського уряду повернутися до проблеми кінематографа.

Передовсім це спроби цієї самої громадськості і уряду вирішити проблему самої стратегії виходу із національно-кінематографічної кризи. Все зводиться до того, що кінематографісти пропонують урядові створити автономну адміністративну управлінську структуру типу Міністерства кінематографа, яка буде працювати над проблемою кіновиробництва і прокату, з одного боку.

А з другого боку, на відміну від радянської доби від так званого Держкіно це кіно не буде втручатися агресивно в авторський кінопроцес. Це проблема важка, але, в принципі, вона може бути вирішена.

Вслід за тим почнеться загальнонаціональна робота над, драсично кажучи, реприватизацією українського прокату. Він має повернутися до нашого глядача.

Звичайно, це проблема складна. Глядач у нас, а особливо молодий, зіпсований не кращими зразками євроамериканського кітчу, який буяє на наших телеекранах, а тим більше, в нечисленних наших кінотеатрах, хай комфортних, але водночас орієнтованих лише на той самий євроамериканський кітч.

Але так чи інакше треба, щоб нація повернулася до свого кінематографа. Йдеться про те, що ретроспектива українського кіно далеко не щаслива, але слід пам’ятати, що в цьому кіно од Довженка до Параджанова, від Юрія Іллєнка до Романа Балаяна були і залишаються персони немалого художнього рангу.

Треба дати можливість їм самоздійснитися. Річ у тім, що так зване поетичне кіно, а це варіант українського національного кіно, яке розпочинається десь в 60-тих років і було брутально зупинено в 70-тих роках, по суті це було те кіно, яке готувало тогочасне покоління до якоїсь самоідентифікації, до розуміння того, що відбувається у світі у нашій країні.

Тобто в якомусь розумінні це кіно, і це справедливо було сказано нещодавно режисером Юрієм Іллєнком було провісником так званої оранжевої, а, власне, демократичної революції, що мала місце тут в Україні.

Отже, розпочинається загальнонаціональна робота над поновленням нормального національного кінопроцесу, і власне, над створенням його якоїсь нової моделі. Хотілося, щоб всі ми брали участь у цьому самому поновленні, а чи як функціонери кінематографічного процесу, а чи як глядачі того самого такого потрібного нам українського кіно найближчого майбутнього.

Олекса Боярко

Якими ж можуть бути перспективи українського кіно? Слово письменнику і науковцю Максиму Стрісі.

Максим Стріха

“З усіх мистецтв найважливіше для нас кіно”, - сказав колись великий вождь, учитель робітників і селян, і його заповіти втілювались на 1/6 з подиву гідною наполегливістю і заповзятливістю. Радянська кіноімперія по-своєму не мала собі рівних, якщо не брати до уваги, звичайно, кіноімперію Третього Рейху.

Не будемо зараз судити мистецького рівня тих фільмів, хоча серед них траплялися справжні шедеври, які ввійшли до світової кінокласики. Згадаймо лише одне, провідні кіномитці в СРСР завжди боролися за своє право знімати за державні гроші ті фільми, які відповідали їхнім естетичним смакам та ідейним переконанням.

Це було дуже непросто, людей репресували, фільми репресували так само. Наприкінці перебудови кінематографісти були першими, хто підняли ефективний бунт і врешті-решт їм вдалося унезалежнити свою структуру і розрубати цілісну радянську імперію на власне міністерство кіно (Держкіно колишнього СРСР) і колишній кінопрокат. З того почалися проблеми, які далися взнаки і в сьогоднішній незалежній Україні.

Я не говоритиму про те, що число фільмів за браком державного фінансування різко скоротилося. Я не говоритиму про те, що кіностудії намагалися животіти за рахунок спільних проектів. Законодавство не давало і такої можливості. Окремі заповзятливі ділки просто на просто розкрадали велику матеріально-технічну базу.

Але коли знімалися по-справжньому цікаві українські фільми, то вони просто на просто на доходили до свого глядача. Можна сперечатися, чи є геніальним фільмом “Молитва за гетьмана Мазепу” чи не є.

Можна сперечатися про те, чи достатньо касовим фільмом стала б санінська “Легенда про Мамая”. Але безперечний факт – цих фільмів в Україні майже ніхто так і не побачив.

Списи сьогодні ламаються в основному навколо права кінематографістів знімати. Очевидно, якісь успіхи в цій боротьбі можна очікувати. Адже президент справді зацікавлений в появі доброго українського кіно.

Серйозне національне кіно в якійсь кількості, очевидно, зніматиметься. Очевидно, і зніматимуться дебютні фільми. Навколо цього теж ламаються списи, бо надзвичайно важливо дати молодому режисерові хоч раз реалізуватися.

Але, що далі? Чи побачать всі ці фільми українські глядачі? Якщо не буде здійснено кардинальної реформи національного кінематрогафа боюся, що відповідь на це запитання буде негативною.

А тим часом сьогодні в Україні існує реальна тенденція збільшення числа переглядів громадянами фільмів. Після абсолютного мінімуму досягнутому наприкінці 90-тих, коли пересічний українець ходив до кіно менше 0,1 разу на рік, число відвідин в кінотеатрах збільшилося, з’явилося більше якісних кінотеатрів, але всі вони демонструють західні фільми або ж малою мірою і фільми російські.

Норма про квоту національного кіно на екранах так і не була втілена. Місткість українського кіноринку, безумовно, не така уже і велика. Навряд чи національний фільм за умов великої розкрутки зможе стати повною мірою касовим, але майже вийти на нулі якийсь національний блокбастер типу тієї ж “Молитву за гетьмана Мазепу”, безумовно, зможе за однієї умови, якщо і кіно і прокат знову стануть частиною єдиної продуманої державної культурної політики.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG