Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 08:03

"Віта Нова"


Аудіозапис програми:

Київ, 28 лютого 2005 року

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час в ефірі - радіожурнал “Віта Нова”.

Коли в людей забирають Майдан, вони знову зручніше вмощуються на чотириногого друга – дивана, перед ще одним другом – телевізором. І заходяться надолужувати незроблене.

Наприклад, гамселити уявний ОМОН, з яким так і не пощастило зустрітися в рукопашній десь під Адміністрацією Президента чи Кабміном.

Або – беріть вище – починають прискіпливо розглядати дії нових посадовців. Зрештою, кажуть же: кожен мужчина є потенційним тренером національної збірної з футболу. А всіма військами республіки, як питав Пєтька Василя Івановича, покерувати хіба слабо?

Перед мікрофоном – Андрій Охрімович.

Андрій Охрімович

Тільки-но почнеш обертати думку довкола чогось свіжого та непроминального, як до голови заскакує хрестоматійна бараболька про те, що всяке нове є добре забуте старе. Все це з доважком асоціацій про теперішній, минулих плюс сни про майбутнє, у яке після чергових теленовин чомусь перестаєш вірити.

Власне, кайф збивають не стільки новини, скільки лінгвістичні вправи: “будєм придєрживатися, конєшко, курс, направлєніє, вєктори, ЄЕП, інтеґрация, Європа, в общих чертах” і такі інші слова, з яких складається дипломатична тюля ментальних васалів братнього народу.

Україна тим часом вкотре тужиться розімкнути братні обійми, але якось лагідно в ритмі петтінгу через промацування ерогенних зон та ніжний, такий смішний для московського вуха хохлацький акцент.

Братків це збуджує та збиває з думки про те, що вся ця “нєзалєжность – в самом дєлє ілі всєрйоз” , ну а годованість господарської руки вчорашні претенденти на владу вимацують тим часом кожен промах “обалділих” з несподіванки обіцяльників.

Наповнення України справжнім змістом стало для них тяжким випробуванням. Хапальний інстинкт портфельного “бєзумія” домінує над декларованими стратегіями та гордовитими заявами стосовно того, що ми і так в центрі.

Хлопці та дівчата забули раптом, що омріяний центр Європи давно собі не належить, що Україна через нелюдські зусилля своїх рятувальників скоро зовсім перестане балакати та читати по-своєму.

Про кіно взагалі вартувало б промовчати, нехай спочатку здебатують, що вони вважають національним кінематографом. Далека до романтичних шмарглів дійсність нашіптує нам про те, що відсутність культурного обличчя є відсутністю обличчя взагалі.

Чужа фонетика протокольно мовленого слова вочевидь і є тим обіцяним ділом, тою перспективою, яку ми і без того маємо.

Втім, хто його знає? Може, діставшись остаточного дна, ми відштовхнемося від нього, і через терени та лайно української дійсності таки випхаємось на ясні зорі та тихі вони. Лишаймося оптимістами.

Андрій Охрімович для програми “Віта Нова”, Київ

Павло Вольвач

Від висот самурайського завзяття прихованого карбонарія Андрія Охрімовича перейдемо до речей більш приземлених. А там, до речі, теж простежується “дежа вю”...

Щось подібне сталося і з кредитними спілками, які тепер відроджуються по Україні. Але якщо в 19 столітті вони виникали і діяли, образно кажучи, на українському ґрунті, то тепер відроджуються за сприяння “Програми підвищення рівня життя сільського населення України”, започаткованої Міністерством Великобританії у справах міжнародного розвитку.

Сучасні господарі кажуть, що нові кредитні спілки – річ потрібна і дуже зручна. Розповідає Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Про “Кредитівки”, як їх колись називали, згадали, коли спочила в Бозі колгоспно-радгоспна система і почало розвиватися фермерство та підсобні сільські господарства. Постало питання, де брати кошти, бо комерційні банки дрібні кредити давали неохоче, під високі відсотки, та ще й вимагали матеріальну заставу.

На Київщині Кредитні спілки з’явилися нещодавно. Їх організувала обласна аграрна дорадча служба на виконання згадуваної “Програми підвищення рівня життя сільського населення”, котра фінансується Міністерством Великобританії у справах міжнародного розвитку.

У селищі Згурівка дорога до місцевої Кредитної спілки відома багатьом, як каже бухгалтер-касир Алла Стрекун. Це зручно. Селяни платять 5 гривень вступних і 20 - пайових внесків, і можуть брати до 2 тисяч гривень кредиту строком на рік. За позичальника має поручитися хтось зі Спілки. Ось і вся процедура.

Олександр Дерунець, голова Спостережної ради кредитної спілки задоволений тим, як розгортається її діяльність.

Олександр Дерунець

Наша кредитна спілка вже нараховує вже 300 постійних членів. Це люди, які об’єднали свої ресурси, та сьогодні вже успішно користуються ними. Вже нами видано біля півмільйона гривень кредитів жителям саме якраз нашого села.

Просто у нас є одна дуже серйозна перевага, головний девіз: “Свій до свого по-своє”. Якраз саме у нас прощена схема видачі і отримання кредиту. Не кожен банк хотів би займатися таким питанням, скажімо, оформлення документації і видача кредиту саме в розмірі тисяча, півтори тисячі гривень.

У нас нема ніякої застави, у нас якраз спілка називається “Довіра”.

Володимир Ляшко

На що витрачаються кошти? Бухгалтер-касир Алла Стрекун каже, що жителі селища – люди розсудливі і господарчі. Кредити беруть для придбання будівельних матеріалів, купівлі і ремонту різної техніки, облаштування господарських будівель, і звичайно ж - для влаштування весілля чи лікування в столичних медичних закладах... Мета кредитів найрізноманітніша.

Позичальники гроші повертають акуратно, і проблем з цим немає. Чи задоволені в обласній аграрній дорадчій службі тим, як розгортається мережа Кредитівок на Київщині? Ні. Можна б мати не 6 таких кредитних спілок, як зараз, а в кілька разів більше.

Керівник обласної аграрної дорадчої служби Микола Гриценко вважає, що серед селянства все ще витає дух недовіри до подібних організацій.

Ще свіжі в пам’яті сумні спогади про фінансові трасти, як пограбували населення, втрата заощаджень у колишньому Ощадбанку СРСР. Винних немає, а обдурені - чи не кожна родина. Але крига недовіри поступово скресає. Дорадча служба розширює сфери діяльності, про неї дізнається все більше людей, і це радує її працівників. Хоча й різні місцеві господарські організації і установи з їхнім численним персоналом мали б проявляти більше ініціативи, вважають селяни.

Адже українські Кредитівки мають славну історію, і те, що відроджуються вони саме у рамках проекту допомоги українському селу з боку Британського уряду, явище досить показове.

В історії українського кооперативного руху ці форми фінансової самодопомоги населення відіграли надзвичайно важливу роль.

Варто згадати, що перше ощадно-позичкове товариство на території Російської імперії було засноване міщанами Гадяча на Полтавщині ще в 1869 році, і проіснувало воно аж до 1919 року.

У 1898 році в Москві відбувся Перший з’їзд представників кредитної кооперації з усієї імперії. Люди допомагали самі собі, не сподіваючись на царські щедроти.

Наприклад, одне з кращих кредитних товариств села Сопин на Київщині наприкінці 1912 року об’єднувало близько 2 тисяч членів. Воно змогло купити 2 десятини землі за 1200 рублів та подарувати її земству для будівництва лікарні. Кредитне товариство мало власний будинок, магазин, купувало для членів Кредитівки сільгоспмашини, насіння, добрива, здавало в оренду різну техніку, мало дослідний сад і навіть метеостанцію.

Розвиток сільської кооперації в Україні був потужним економічним фактором і заважав Москві проводити масову колективізацію. Розпорядженнями Раднаркому СРСР робота кредитної кооперації у 1929 році була згорнута, а пайові внески селян, фактично, конфіскували.

У західних областях України Кредитівки проіснували до 1939 року, коли ці землі увійшли до Радянського Союзу. Але багато українців потрапило до еміграції і відновили Кредитні спілки в Канаді, США, Австралії. Ці установи допомогли українцям вижити у діаспорі, заснувати свій бізнес і зберегти свою національну самобутність.

З діаспори ідеї фінансової самодопомоги повернулися в Україну через 70 років - вже після проголошення її незалежності.

Володимир Ляшко, радіо “Свобода”, Київщина.

Павло Вольвач

Що не кажи, а ринок-таки – класна справа, він найоперативніше реагує на зміни кон’юнктури. Здається, ще зовсім недавно Майдан жив своїм особливим життям, майорів прапорами, вибухав гаслами, творив історію, і знайти зайвий помаранчевий прапор чи шалик було за щастя.

А нині там тиша, зате в підземному переході під Майданом можна купити шалики чи светри на будь-який смак, тут же – портрети Президента будь-якого розміру оптом і вроздріб.

Помаранчеві футболки з портретом Че Гевари у вишиванці сусідять із такими ж футболками з автентичним портретом Ющенка і у фірмовому береті коменданте. Що ж, революція закінчилася, почалася торгівля.

І все ж є дещо, що вам не зможе запропонувати жоден, навіть найметкіший гендляр. Це дух братерства і свободи, який разом із димом багать на Майдані увійшов у кров і плоть “братчиків” Майдану.

Тому компакт пісень з барикад “Дух не згасає, дух не вмира”, який днями презентував Олег Скрипка, не дорівняється до найвишуканіших піратських витівок. Бо він – справжній. Подробиці – в репортажі Наталки Позняк.

(Звучить уривок пісні “Дух не згасає, дух не вмира”)

Наталка Позняк

Ця пісня Сергія Сольоного на слова Олеся Бердника, як і десятки інших, стали на барикадах справжньою зброєю, проти якої виявився безсилим навіть ОМОН, якого в ті дні щедро навезли з Донецька та Криму.

Коли черга артистів, готових виступити на головній сцені Майдану розтяглася до невизначеності, Олег Скрипка кинув клич іти в народ. Його підтримали Сергій Фоменко з гурту “Мандри”, Тарас Компаниченко, Едуард Драч, братчики кобзарського цеху, які влаштовували концерти для учасників супротиву в Будинку профспілок, біля Адміністрації Президента, біля Кабміну.

Так зародився фестиваль “Помаранчева революція”. Це не була бравада чи прагнення покрасуватися перед публікою. Просто кожен тоді робив те, що вважав за потрібне. Ось що згадує один з учасників тієї акції Едуард Драч.

Едуард Драч

Я той концерт назавжди запам’ятав. Це дійсно було 26 чи 28 листопада, ми тоді зайшли на Банкову, і ми там стояли і робили концерт з піводинадцятої до пів на шосту ранку.

Дуже мерзли пальці, бо було десь мінус 10, і після трьох пісень уже неможливо було ні грати, ні співати. Ми грілися постійно чаєм, ходили в Спілку письменників, грілися уже, роздягаючись трішечки, але, в основному, треба було бути там завжди...

То не були веселощі. Ми прекрасно знали, наскільки вистачає води в водометах, на скільки тисяч осіб вистачає куль в ОМОНа і так далі. Ми йшли туди, тому що ми не могли не йти.

Наталка Позняк

Поява цього компакта саме зараз – симптоматична. Після хвилі справжньої української музики, що вихлюпнулася на екрани в часи “помаранчевої революції”, ефір знову заполонила попса.

“5-й канал” окупувала Наталія Могилевська, а “1+1” продовжує нас переконувати, що “Жизнь прєкрасна”, бо є “Хорошиє пєсни о русском”.

Тому невеличка зала мистецького центру Києво-Могилянської Академії, де презентувався диск, виявилася переповненою людьми, що скучили за тією атмосферою і за щирою, без фальші, піснею. До речі, серед них було багато “друзів революції”, які познайомилися і подружилися саме на Майдані.

Як, наприклад, Валентина Сазонова, директор дизайнерського центру, який у ті дні перетворився в іще один революційний штаб.

Валентина Сазонова

Тоді це було народження дружби, і, мені здається, що начебто Бог зібрав нас, начебто ми так довго йшли один до одного і ми там зібралися, щоб іти далі, щоб зробити щось особливе, дивовижне для України, чого ми ще ніколи не робили.

Наталка Позняк

Компакт “Дух не згасає, дух не вмира” уже увійшов у історію, і не лише музичну. І те, що його героїв нині можна почути лише на подібних презентаціях та на компактах свідчить лише одне: ховати інструменти у футляри час не настав. Принаймні, Олег Скрипка готовий просувати альтернативну офіційному несмаку культуру і далі.

Олег Скрипка

Ходіння в народ існує – це фестиваль “Країна мрій”. Я сподіваюся, в нас буде зелене світло в цьому році. Треба знайти кошти, я думаю, що буде все в порядку.

Якраз цим фестивалем я намагаюся сказати: “Люди добрі. Є багато класних артистів, є багато чого класного сказати нам, артистам”. Я думаю, все буде в порядку, бо дійсно, щось помінялося в головах людей.

І якщо люди раніше казали: у нас фольклорно-етнічний фестиваль, а нам: та, ми знаємо ваші вишиванки та шаровари. То тепер до цього більш серйозно люди ставляться: і бізнесмени, і мас-медіа, і тому подібне.

Якщо раніше ми робили вечорниці і чули: та ми знаємо ваші “гоцалки”, то тепер знають, що це історія, це традиція, це вишукано, модно.

Наталка Позняк

Що ж, як співалося в одній пісні нашого дитинства, “є у революції початок, а кінця у революції нема”.

Культурна революція у нас тільки починається. І після хвилі, яку підніме скоро на “Євробаченні” пісня “Ґринджолів”, дасть Бог, ми знову повернемося до такої пісні, що йде від землі, від серця. Бо вона жива. Вистачило б тільки сили для віри, любові і надії, як співається в пісні Едуарда Драча.

Наталка Позняк, для “Віта Нова”, Київ.

(Звучить уривок пісні)

Павло Вольвач

У святому переконанні про те , що, як говорилось в одному рекламному ролику “все у нас получиться”, я й прощаюся з вами.

Все буде добре, бо все у нас є: нова влада, креативні особистості, масні чорноземи, корисні копалини і що там ще? Ага, ну й вимогливі лицарі в громохких обладунках, котрі пильно вдивляються в овид з-під заборола і в разі чого вкажуть, кому й де треба, де і що в нас не так...

Це була “Віта Нова”, я – автор та ведучий Павло Вольвач, за звукооператорським пультом – Михайло Петренко. Нехай щастить!

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG