Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 17:06

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Тарас Шевченко і сьогоднішня Україна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 9 березня 2005 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Тарас Шевченко і сьогоднішня Україна – цій темі присвячена програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

165 років тому у Санкт-Петербурзі вийшла перша збірка віршів Тараса Шевченка під назвою “Кобзар”. Розповідає мій колега Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

Від січня 1831 року Тарас Шевченко мешкав у Санкт-Петербурзі, там він став писати вірші, був викуплений з кріпацтва і навчався в Академії мистецтв.

На початку березня 1840 року поет Євген Гребінка подав знайомому йому цензору Петербурзького цензурного комітету Корсакову рукопис збірки віршів Шевченка для отримання дозволу на її видання.

7 березня Корсаков, зробивши у рукописі купюри, повернув його разом з дозволом приятелю Шевченка Левченку. А 18 квітня цензор Корсаков підписав квиток на випуск книги під назвою “Кобзар, малоросійські пісні та вірші” у петербурзькій друкарні Фішера.

“Кобзар” був книгою невеликого формату та обсягом 106 сторінок, яка містила тільки 8 поетичних творів: “Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”.

Вірші були набрані літерами російської абетки, однак за українською вимовою. Фронтиспіс із зображенням кобзаря з хлопчиком-поводирем та собакою намалював петербурзький приятель Шевченка художник Василь Штернберґ.

У друкарні в деяких примірниках “Кобзаря” були нелеґально відновлені вилучені цензором рядки, відтак ці книги складалися із ста шістнадцяти сторінок.

Вірші першого видання “Кобзаря” нагадували народні пісні. У них йшлося про традиційні для романтичної малоросійської поезії теми: самотність поета, туга дівчини за коханим, страждання обманутої москалем-офіцером селянки, сум за козацькою славою.

Друге видання “Кобзаря” вийшло 1844 року під назвою “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”, третє – 1860 року під назвою “Кобзар”. Кожне з них поет доповнював новими творами з новими ідеями.

Ця традиція була продовжена в посмертних виданнях, і “Кобзар” став головною книгою Тараса Шевченка. Нею поет не тільки заклав фундамент модерної української поезії та культури загалом. “Кобзар” Шевченка був прийнятий інтелектуалами Наддніпрянщини і Галичини за духовну основу формування єдиної української нації.

Ця книга стала базою для усвідомлення українцями себе як сучасної національної спільноти на своїй землі. Віталій Пономарьов, радіо “Свобода”, Київ

Олекса Боярко

Складна доля і непрості сьогоднішні проблеми Шевченкового заповідника у Каневі – тема нарису письменника і науковця Максима Стріхи

Максим Стріха

Мушу зізнатися, Шевченків заповідник у Каневі є для мене не лише національною святинею. Це і місце, з яким пов’язано кілька світлих та цікавих сторінок моєї власної біографії. Скажімо, знайомство ще в 70-х роках з Іваном Семеновичем Козловськимм, з яким випадково ми опинилися в сусідніх номерах диктового готелю на Тарасовій горі.

Це знайомство з іншою дуже цікавою людиною, кобзарем Тарасом Чуприною, який у ті зовсім несприятливі для такої справи роки приїздив співати на Шевченковій могилі з Корсуня, де він жив в простій сільській хаті.

Мені було дуже зрозумілі тривоги тих представників інтелігенції, які у 87 підписували одні з перших відкритих колективних листів проти побудови навпроти канівської гори промзони, яка б мусила навіки знищити неповторний Шевченків краєвид, той, де і Дніпро, і кручі, і лани широкополі.

Відтак і сьогодні я намагаюся приїхати до Канева хоча б раз на рік. Не лише, щоб вклонитися Кобзаревій могилі, а й поблукати тими затишними стежками Тарасової гори, які для мене чимось дуже дорогі особисто.

І впродовж минулих 14 років я був радий зустріти дбайливого господаря Тарасової гори, молодого активного директора Шевченкового заповідника Ігоря Дмитровича Ліхового.

Безумовно, Шевченків заповідник - то була складна точка за радянських часів. Я готовий вклонитися подвижництву тих музейних працівників, які зберігали пам’ять Шевченка за часів боротьби з українським буржуазним націоналізмом.

Але антураж радянської доби був неминучий, і звільнятися від того радянського антуражу Тарасова гора почала лише тоді, коли її директором на альтернативній основі ще на хвилі Горбачовської перебудови став молодий технар, тоді працівник Канівського міськвиконкому ігор Дмитрович. Він керував Шевченковим заповідником аж до початку 2004 року.

Саме за того чому змінився нарешті напис на самій Шевченковій могилі, було впорядковано сходи, почалися планомірні роботи з ремонту самого музею і створення сучасної експозиції.

Чи були в роботі Ігоря Дмитровича помилки? Безумовно, що так. Але судити можемо лише з наслідків цієї роботи.

Ігор Дмитрович ніколи не крився своїми національно-демократичними переконаннями, з тим, що виборчі кампанії 2002 року він підтримував саме Віктора Ющенка, а відтак на початку 2004 року наказом міністра культури України, тоді Юрія Богуцького, його було знято з роботи. Начебто за невикористання коштів, які міністерство кинуло на ремонт заповідника за два тижні перед Новим роком, коли їх використати було фізично неможливо.

На місце Ігоря Дмитровича посадили іншу людину, чужу заповідникові, але, як кажуть, пов’язану з правлячою на той час партією СДПУ(О).

Рік пройшов для Ігоря Дмитровича в судах, нарешті начебто поставлено в тому останню крапку. Апеляційний Черкаський суд скасував наказ міністра Богуцького і таким чином відновив Ігоря Дмитровича на роботі.

Але одна річ – це формальне юридичне рішення, інша річ – його втілення на практиці. Досі в заповідникові маємо двовладдя, досі маємо листи, які з’являються в Інтернеті начебто про те, що Ігор Дмитрович був не сподвижником музейної справи, а спритним апаратником, який зумів якимось чином обратися на посаду на демократичних виборах, і потому 13 років тримав в омані трудовий колектив.

Почерк того всього на диво відомий. Заповідник Тарасова гора вразливий, як і вся наша Україна. Його можна знищити по-різному, можна фізично, можна, відновивши плани давньої забудови промзони, чи просто котеджів на місці зацілілих заплавних лук дніпрового лівобережжя нижче канівської греблі.

І сьогодні надзвичайно важливо, щоб директором національного Шевченківського заповідника була людина не лише дуже освічена, не лише авторитетна, а залюблена у свою справу, людина, яку вислухали б у найвищих кабінетах, людина, яка могла б відсунути небезпеки нашого часу від вічної Тарасової гори. Олекса Боярко

І на завершення програми – роздуми про Шевченка та його спадщину в контексті сучасного українського життя. Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський

Вадим Скуратівський

Березневі роковини Тараса Шевченка завжди нас спонукають до все нових роздумів про нашого великого поета, але передовсім про його місце у нашій сучасності. Нібито це місце зарезервоване Шевченком в національному контексті назавжди. Ми живемо у місті, що у ньому десь на кожному кроці ми бачимо чи пам’ятники Шевченку, чи вулиці імені Шевченка, і тому подібне.

Але разом з тим, от давайте подивимося, приміром на шевченкознавство. У мене особисто немає претензій, але перепрошую, це ізольований герметичний необхідно вчений цех, який існує десь в особливому академічному вимірі, а довкола все ж таки український світ, який так чи інакше мусить бути при знанні того, що ж робить цей цех. Тобто має бути якась спеціалізована інституція, яка безперестанку транслює в особі своїх фахівців ті чи інші здобутки цього самого цеху.

Ну не буде фаховий шевченкознавець популяризувати це по телебаченню чи по радіо, у нього на це немає часу. Цього транслювання, на превеликий жаль, у нас в суспільстві немає. І ми зрештою не знаємо по суті, що написав Іван Михайлович Дзюба про Шевченка, що написав Микола Миколайович Павлюк.

Можна пригадати нашого блискучого шевченкознавця, нині вже, на жаль, покійного Івакіна. Чому його не перевидають саме для масового вжитку? Отже, це претензія, претензія до нашого суспільства, зрештою дуже серйозна претензія. Передовсім це претензія до тієї влади, яка вже пішла.

Нова влада, зрозуміло, ще не встигла зайнятися долею Шевченка в національному контексті. От давайте подивимося, як же виглядає Шевченко за останні 15 років в нашому національному контексті.

Так багато били в патріотичний барабан, довкола нього, клялися його іменем, приносили квіти до його пам’ятника, а вслід за тим пройдіться, скажімо, по Києву, по будь-якому обласному місту і подивіться на книжкові розкладки. Ми там бачимо справді добрих російських письменників, як правило, десь другого класу.

Неймовірна кількість російського кітчу. Але в жодному разі ви не побачите творів Шевченка на тих самих розкладках. Я пригадую 1964 рік, коли навпаки все радянське суспільство, передусім Радянська Україна були переповнені тими чи тими виданнями Шевченка, дешевими виданнями. Але перепрошую, у читача не було якогось переконливого ключа до всіх тих текстів, він, так сказати, інстинктивно любив Шевченка, але чесно кажучи, він не завжди його розумів.

Зараз зовсім інша ситуація. Ми маємо вже нові, сказати б, когнітивні смислові ключі до Шевченка, все розуміння Шевченка можна присвятити мільйонам, але перепрошую, де ж Шевченкові тексти для цих самих мільйонів?

Це виглядає, сказати б, просто таки сумно. Що ж, в.о. колишнього режиму якось казав, що за національною книжкою - “национально-озабочєниє”.

Так-от від імені цих самих в термінах того самого добродія “національно-озабочених” я хочу сказати, що має бути державний патронат над виданнями Шевченка. Зрештою, вони повинні стояти на полицях у всіх нас.

І нарешті третій Шевченківський вимір. Шевченко у школі. Звичайно, у школі є вчителі-ентузіасти, які так чи інакше навчають своїх старшокласників, своїх ліцеїстів, гімназистів розумному, переконливому, доброзичливому ставленню до Шевченка, але разом з тим як багато учнів вчорашніх після школи ставляться до Шевченка, як до обов’язкового параграфу шкільної програми, не більше того.

Відповідно, ті самі сотні тисяч вчорашніх учнів, по суті, беззахисні перед тією чи іншою шевченкофобією, яка доволі зустрічається у цьому самому світі.

Розкрив я кілька років тому газету “Київський телеграф”, там підла стаття про Шевчекенка на цілий розворот. Стаття, яка дивовижним чином нагадує питашні записи, тортуровану стенографію допитів у третьому відділку Кирило-Мефодіївських братчиків. І це ж хтось друкує.

Але найстрашніше - це хтось читає і потім у все це вірить. Або можна пригадати зовсім бридкі памфлети у вигляді аж навіть книг, спрямованих проти Шевченка.

Що належить робити в цій ситуації? Зрозуміло, в цій ситуації свободи слова хай ті самі невігласи пишуть те, що пишуть, якщо вони вже самі вирішили в купі зі своїми видавцями.

Йдеться про інше. Йдеться про те, що ми маємо створити міцну національну рецептивну модель Шевченка, яка буде опиратися недобрим міфам про нього.

Це має бути на перетині ніби трьох вимірів: транслювання високофахового шевченкознавства у масову свідомість, в слід за тим шевченкові доступні тексти, і нарешті – третє: переконливий шкільний та вузівський способи подачі шевченківського матеріалу для нашого учня, для нашого студента.

Нарешті ми маємо перейти до ділового ставлення до Шевченка, яке водночас буде так чи інакше акомпанувати нашому суто інстинктивному інтуїтивному, суто естетичному чуттю нашого найбільшого національного поета і одного з найбільших письменників світової всієї літератури від Гомера аж до наших днів.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі! До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG