Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:52

"Альтернатива": Євген Плужник


Андрій Охрімович

Аудіозапис програми:

Київ, 17 березня 2005 року

Андрій Охрімович

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...

Нинішню “Альтернативу” ми присвячуємо постаті геніального українського поета Євгена Плужника. Над звуком працює Сергій Балабанов. Тексти – Віктор Недоступ. Вірші читає Олекса Боярко. Автор Андрій Охрімович.

Олекса Боярко

„Плакала вона, натомлену спину день ховав за дахами дач, а я з усіх фраз пам’ятав єдину „Годі, не плач!” Годі, не плач, як це дико, їй Богу... Ой яке мертве усе в словах... Взяти б серце своє, об підлогу! Ах! Скрикнула б, раптом. В одну хвилину бачила б верстви моїх шляхів. Горбив день натомлену спину над горбами дахів...”

Андрій Охрімович

Є в цьому вірші Плужника і геніально написаний пейзаж і майстерно вплетений драматичний сюжет. Пейзаж цілком реальний і духом своїм перегукується з оповіданням Андрія Платонова „Ріка Потудань”. Там він розповідає про „слободу Кантемирівку”, де споконвіку були великі базари і жив заможний народ... „было праздно, интересно, можно пожыть на базаре одним наблюдением множества людей что бы развлеклась на время душа…”

Повітря цьому пейзажу додає розповідь Плужника про одного кантемирівського знайомого, який щонеділі приходив до них у гостину. Батько ставив на стіл самовар, і вони вдвох статечно бралися за чай з колотим цукром.

Все це мовчки, тільки піт з чола витирали. Після чого знайомий зі словами „Добре ми з вами погомоніли” прощався і йшов додому до наступного візиту.

Дід знаменитого Чехова, до речі, теж походив з Кантемирівки і теж був українцем.

Так, у кількох словах виглядає тло, на якому доля прорізала коротку, але глибоку лінію життя одного з кращих поетів двадцятого століття.

Олекса Боярко

„Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці. А виріс мрійником серед гаїв на Пслі... Та від минулого тільки шкільний Горацій, А про майбутнє кілька тисяч слів. Колись наважуся – заплющу очі й вуха! Мета однакова – чи ця, чи та. Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав!”

Андрій Охрімович

Учень з Плужника був нікудишній. З усіх предметів найбільше подобались два: література та історія. Фізику та математику старанно обминав.

Плужник вчився так добре, що батьки були змушені перевести його до Ростовської гімназії. Вони вкотре винайняли квартиру „зі столом”, аби тільки вчився. Єдиною користю від такого навчання було серйозне та поглиблене штудіювання літератури, насамперед російської та світової.

З українською літературою він теж був обізнаний ґрунтовно, але знайомився з нею переважно у приватних бібліотеках.

Останню гімназію Плужник домучив у місті Боброві на Воронежчині. Там, якийсь викладач напророчив йому голосне літературне майбутнє.

Закінчив науку поет в розпал громадянської війни у 1918-го році. На цей період припадає життя в гущі м’ясорубної дійсності української глибинки.

Олекса Боярко

“Притулив до стінки людину, вийняв нагана, Придивляйсь дітлоха з-за тину, Гра бездоганна. Потім їли яєчню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О минуле, твоїм вассалам У майбутньому тісно буде!”

Андрій Охрімович

Коли поетові стукнула двадцятка Володимир Ленін виступив з працею „Чергові завдання Радянської влади”. Комуністи взялись за творення держави-комуни.

Запровадження „воєнного комунізму” спровокувало шалений опір у суспільстві. Щоб придушити його, більшовики запровадили політику червоного терору. В хід пішли репресії проти реальних і потенційних противників більшовизму, масові розстріли, концентраційні табори, система заручництва тощо.

Влада в українському селі мінялась мало не щодня. Люди навчилися на слух розрізняти, хто прийшов. Риплять вози – значить повстанці, піхота гупає – денікінці, кіннота вицокує – значить петлюрівські гайдамаки, щось важке та чисельне суне – червоні...

Привидом виникав і зникав невловимий Махно. Якось його оточили, загнали в пастку. Він пролетів, промчав з гори в долину і знову на гору, не зупиняючись. За ним гналась червона армія.

Незабаром усі дізнались, що Махно таки вирвався з оточення.

Характерний сарказм того часу. Червоні за правду і грабують, білі теж за правду і теж грабують...

Незалежно від забарвлення прапорів та декларованих ідей селян пострілювали всі.

Олекса Боярко

„Зціпив зуби. Блідий-блідий! За байраком село палало. Хтось прикладом у спину, - йди! Вас чимало! Сухо чмихнув старий наган (перша нота нової гами...) Надвечірній лягав туман Над житами. Хтось один засвистав матчиш. На тачанки! – й шукай, де знаєш! Поле, поле! Чом ти мовчиш! – Не ридаєш?”

Андрій Охрімович

Наприкінці 1920-го року Росія розмістила в Україні шість армій, сукупна чисельність яких перевищувала мільйон бійців. Разом з органами державної безпеки і міліції вони складали потужне силове поле у якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі РКП(б)-КП(б)У.

У районах збройного опору активно використовувались червоноармійські частини керовані Блюхером, Дибенком, Котовським, Пархоменком та іншими.

Активно і звіряче вбивали українських селян частини особливого призначення, які складалися із спеціально підібраних у Московщині кримінальних злочинців.

„Викочувались кулемети, ставились гармати, відгвинчувались балони з отруйним газом... “Ні жінок, ні дітей, ні стариків не лишалося,” – вихвалявся один з ідеологів більшовизму Генріх Ягода.

Олекса Боярко

Сьогодні день, здається, перший влітку Полям засмаленим чоло омив; Крізь дощову густу і рівну сітку Запаленіли ізмарагди нив... А скоро неба жар громами вичах, Вгорі веселкою лишивши слід, - І у селян на стомлених обличчях Не так помітно слово – недорід! І жаб на луках оргія весела Знялася звечора така жива, що крізь всю ніч вигукували села, Так ніби пошепки, пісень слова... І снилось так: гарячий з півдня вітер, Коса гадюкою блищить в росі... І у газет – нові колонки літер Про те, що хліба вистарчить для всіх!

Андрій Охрімович

В епіцентрі абсурду, в гущі Апокаліпсису Плужник вчителював. Викладав мову, літературу. Було це на Миргородщині, в селі Велика Багачка та Нові Сорочинці.

Згодом дорога йому завернула на Київ. Сестра Ганна була там асистентом, а потім доцентом Київського медичного інституту. Вона вирішила забрати Євгена з провінції і таки дати йому вищу освіту.

Плужник вступив до Київського музично-драматичного інституту ім.. Лисенка до знаменитого професора Володимира Сладкопєвцева.

Якось той дав студентам завдання підготувати щось урочисте від Мережковського. Народ жили рвав, намагаючись вичавить якомога більше патетики. Плужник не горлав, читав стримано, на затухаючій ноті. Сладкопєвцев зацінив прийом і заявив, що з усього курсу тільки він має безперечне акторське обдарування.

Похвала дала несподіваний результат. Плужник акторську справу покинув. Саме тоді в ньому остаточно визріло рішення серйозно зайнятись літературою. Цьому сприяла ще одно обставина. Плужник закохався.

Олекса Боярко

„Цілий день якийсь непевний настрій, Почуття великої утрати, - Дві морозом знівечені айстри Ти з садка принесла до кімнати... І, коли ці напівмерлі квіти Ти мені на книжку положила, Я відчув, як, протікавши звідти, Смертний холод перебіг по жилах! І весь день гнітить мене сьогодні Почуття утрати чи розлуки... І чогось думки такі холодні... І чогось такі холодні руки...”

Андрій Охрімович

Поезію можна було б визначити, як мистецтво, на кількох квадратних сантиметрах паперової площі розмістити Всесвіт. Плужник вмів це робити. На відміну од суєтного тлумища літературних нарцисів, він не рвався на перші ролі. Мистецтво вимагало заглиблення, самотності та безконечного сумніву у собі.

Київ, тим часом булькав літугрупуваннями та кучкувався. Дружина поета Галина Коваленко хотіла участі Плужника у тому всьому. Знайшла літературного критика Меженка і домовилась з ним, аби той „випадково” зустрівши Євгена на вулиці, затягнув його на засідання літгуртка. Так і зробили.

Гурток називався „Аспис”, скорочено Асоціація письменників. Присутні на засіданні Зеров та Филипович дали високу оцінку почутому і взяли Плужника до авторитетної компанії.

Тим часом з-під його пера виходять дві грандіозні поеми „Канів” та „Галілей”.

В будинку ВУАН регулярно проводились літературні вечори. На один з них Плужника за дорученням Зерова запросили виступити. Зала була переповнена...

Щойно він промовив слова епіграфа „От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови…”, як залягла стерильна, лікарняна тиша. Слухали так, як слухають проповідь у церкві. Це була перемога, яка визначила подальшу долю Плужника в літературі.

Тим часом хмари на українському небосхилі згущалися. В комуналці по сусідству з Плужником проживав такий собі Теофан Черкаський. Колишній міністр пошт і телеграфів уенерівського уряду. Плужник не надто прихильно ставився до екс-міністра. Втім, події розгортались так непередбачувано і навально, що обидва, мимоволі опинилися в одному човні.

Очевидці розповідають, як контреволюційний міністр та революційний поет, довгими вечорами, сидячи в комунальній кухні, обговорювали свою планету. Щодо майбутнього вони сходились. „Мене заберуть першим, вас другим,” - твердив Черкаський. „Так, - погоджувався Плужник, - мене другим, а вас першим”.

Так воно й сталося. Черкаського забрали 1931-го року. Плужникові дозволили ще трохи потоптати київські пішоходи та полтавські стежки. Але передгрозова атмосфера не бавила перспективами порятунку.

Звинувачення, арешти, чистки, каяття, погроми, жахливі повідомлення – так виглядала атмосфера у якій доводилось жити українській інтелігенції на початку тридцятих. За цих трагічних обставин дописувалась збірка „Рівновага”.

Олекса Боярко

„Дві паралелі, два меридіани – І от квадрат. Живи. Твори. Вмирай. Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний, Замкнувся світ. Тут – Тігр, Євфрат і Рай. Настане час, - і ти обрящеш Єву… Час промине, - і мир утратиш ти… І переступиш грань (уявну чи чуттєву) Якоїсь довготи чи широти. І буде знову: два меридіани, Дві паралелі – квадратовий рай. І тверді тінь. І трепетний і тьмяний, Безсмертний світ… Живи! Твори! Вмирай!”

Андрій Охрімович

Зловісну тишу розтинали зловісні крики. Так сімнадцятого грудня 1934-го року несамовито кричав Григорій Косинка, якого вели на розстріл. Кричав, накликаючи на голови своїх катів ще лютіші кари, аніж оце впали на нього.

Інженер М. Дарморос запам’ятав, як, дивлячись невидющими чорними очима, Плужник запитував повторюючи: “Як ви гадаєте, нас вони теж розстріляють?”

Суд над Плужником відбувся 27-го березня 1935-го року. Сімнадцять підсудних – відстань у кілька кроків і вартовий. Вирок – розстріл.

Згодом Плужнику цю міру покарання замінили на десять років ув’язнення у спецтаборах.

Після оголошення вироку Плужнику дали кілька побачень з рідними. Потім – Соловки. Останнього листа від Плужника отримали 29-го лютого 1936-го року. Далі – загрозливе мовчання. Листи і посилочки поверталися з поміткою „за ненахождєнієм адресата”.

У травні 1936-го року в кімнату на Прорізній на шостий поверх, завітав уповноважений республіканського НКВС і, пред’явивши посвідчення, повідомив, що засудженого Плужника Євгена Павловича серед живих уже немає.

Помер він 2-го лютого 1936-го року у лікарні Соловецького табору особливого призначення.

Олекса Боярко

„Упаду на холодну підлогу, - Сіро нидіє ранок в вікні, - І молюся – не чорту! Не Богу! – А очам моїх змучених днів! О смутні і прекрасні довіку… Через муку, утому і кров Хай побачите справді велику, Невмирущу, як вічність, любов! А мені вже – нічого й нікого… Як трава, я тихенький такий… І до мене довірливо й строго Посміхнуться далекі віки… А вгорі, в далині, наді мною – Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною – Г а л і л е й. Гей! Герої! Каліки! Службовці! Торговці! Поетики! А живіть собі, як вам бажається! Через те, що – ви чуєте? – все-таки о б е р т а є т ь с я!”

Андрій Охрімович

На цьому все. Над цим випуском “Альтернативи” працювали журналіст Віктор Недоступ. Звукооператор Сергій Балабанов. Автор Андрій Охрімович. Вірші читав Олекса Боярко.

Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.

Говорить радіо “Свобода”

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG