Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:40

“30 хвилин у різних вимірах”: Ліна Костенко.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми:

Прага, 19 березня 2005 року.


Ліна Костенко, Віктор Ющенко


Ірина Халупа

Здоровенькі були дорогий слухачу, до вас завітала радіо “Свобода”, з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. З вами Ірина Халупа. 19 березня – день народження поетеси Ліни Костенко, ця програма присвячена їй. Павло Вольвач Якось ще в юності, читаючи її вірші, прийшов до висновку, що ця поезія вкупі з народною піснею і Шевченком є чи не найкращим щепленням проти багатьох малоросійських комплексів, насамперед - комплексу меншовартості, що в’ївся в кров і кістки багатьох поколінь.

Голос 1

Ліна Костенко вміє приходити до читача тоді, коли її слово дуже потрібне.

Голос 2

Голос Ліни Костенко та її поезія мене вразили своєю людяністю, а друге – її українськістю. Це була українська поетеса, яка зверталася до таких колег, як я, до моїх ровесників, зверталася без різних підступів, пояснень, апелювала тільки в звичайний спосіб, з якихось українських понять, дорогих для кожного українця.

Голос 1

Є ті особистості, які залишаються моральними авторитетами, авторитетами, чий авторитет підтверджений в силу їхнього художнього слова та водночас громадянською позицією. Ліна Костенко належить до таких.

Павло Вольвач

Дебютувавши в п’ятдесятих роках ХХ-го сторіччя, коли в українській літературі з певних причин майже безроздільно панувала мертвотна імітат-версифікація, Ліна Костенко та її трохи молодші побратими по перу, названі пізніше "шістдесятниками", спромоглися пробити егалітарні мури соцреалістичних канонів і повернути українському слову його іманентну сутність.

Зараз стверджують, що "шістдесятництво" було навіть не суто мистецьким, а загальнокультурним явищем. Може, це й справді так. Але, скажімо, мені "шістдесятники" не уявляються чимось велелюдним, численним, на кшталт руху "гіппі" чи бітників, а передовсім уособлюються кількома найяскравішими постатями, зокрема - в українській поезії. Ліна Костенко - одна з них.

І не тільки тому, що “костенківська” поезія настояна на цілющих джерелах етногенічної пам’яті. Ця жінка вдихнула в українське слово незрівнянний аристократизм і шляхетність, гордим поглядом княжих очей заставивши скулитись і заціпеніти цілі когорти суєтних поетичних "колгоспних підлітків".

Навіть її мовчання, що розтяглося на добрих півтора десятиріччя, було вагомішим від барвистого пустослів’я та "белькотів надій" деяких версифікаторів.

Блажен той муж, воістину блажен, Котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Ці рядки з "Давидових псалмів" Ліни Костенко повної мірою стосуються і її авторки. І навіть оте "муж" тулиться до неї якнайкраще, бо маскуліна енергетика віршів Ліни Костенко, особливо на тлі ледачої сльозливості багатьох піїтів-чоловіків, дає їй право називатися чи не найбільшим мужчиною української поезії.

Хоча її саму, схоже, будь-яка вибудова ієрархій, будь-яка суєта мало обходить. Бо:

Щаслива я, що маю трохи неба І дві сосни в туманному вікні...

Так і живе великий Поет, говорячи її ж словами, “не змінюючи совість на харчі й поклавши душу на плече Богові”.

Поет, письменник, журналіст Павло Вольвач.

Ірина Халупа

Пліній Молодший на зорі цивілізацій мав необережність заявити, що “у поетів є дозвіл на неправду”. Таким девізом відтоді багатенько творців поетичного слова й скористалися. Інша річ, що поміж ними бувають і такі, кого це не стосується. Ліна Костенко в українській літературі одна з небагатьох, яка ніколи не мала такого девізу за кожним своїм словом. І рідкісна як поетеса взагалі, бо осібно стоїть у своїй епосі “антивіків”, “антизірок”, “антинародів”...

Надія Степула

“Поезія надто залежить від політики”, – казав англійський поет Персі Шеллі наприкінці 18 століття. Його слова влучно доповнюють той алгоритм вельможного отруєння ігноруванням, якого зазнала Ліна Костенко у своїй поетичній долі.

Ігнорування впродовж багатьох десятиліть – хоч і виходили книги, які ставали неповторними мітками духовного злету над сіровизною буднів, притлумленої тоталітарним режимом країни.

Ліна Костенко мала в рідній Україні “трохи неба”, а прихиляла своїй землі всеньке те небо. Любила й любить, очевидно, “свій народ в антинароді”, - у цих її словах більше патріотизму, ніж у просякнутій псевдопатріотизмом “Українській літературній енциклопедії”, де написано дослівно: “творчість Ліни Костенко відзначається дисциплінованістю й глибиною думки, яка виростає з проникливо ліричного сприйняття світу”.

“Дисциплінованість”, напевне, слід читати як “непохитність”. Натомість дешифрувати творчість поетеси, на відміну від колишньої, та й нинішньої, що гріха таїти, “преси” про цю творчість нема потреби.

“Народ шукає в геніях себе” – цим рядком завершується “Вибране” її творів. Як тремкий окличний знак над неосяжними просторами відчуження, які їй вдалося подолати...

Що думає про постать Ліни Костенко в літературі і в його власнім творчім полі Василь Герасим`юк, лауреат Шевченківської премії, поет.

Василь Герасим`юк

Я думаю, що Ліна Костенко підтверджує те, що поезія – це найіндивідуальніше на світі заняття. Очевидно, треба говорити не те, що в Ліни Костенко є поезія, а в поезії є Ліна Костенко, тобто треба назвати те магічне ім’я, і все стає на своє місце.

Тобто Ліна Костенко - це особистість, без присутності якої навіть я був би інший. Це треба говорити про не те, що дуже окремих поетів, я навіть не знаю, в якій кількості тут їх назвати.

Після Шевченка в нас нумерація в літературі безпідставна, звичайно, але сьогодні з живих українських поетів, дай їм Бог довго жити, Ліна Василівна – це поет номер один, це аксіоматично для мене. І мені здається, що якраз вона підтвердила те правило, яке так часто говорили “шістдесятники” (чомусь вони його часто не говорять, я їх звичайно не критикую, але просто не чув давно), що “живи як пишеш, і пиши, як живеш”.

З її уст я не чув цього вислову, але, як на мене, саме вона справдила його стовідсотково. Тобто мені важко назвати когось поруч із нею, хіба що покійного Вінграновського, Стуса...

Про це можна говорити багато, але перебуваючи в полі її творчості, це наше велике щастя, це ще раз підтверджує, що її поезія – це велике мистецтво більш національне, найбільш нам потрібне.

Сьогодні, на жаль, якось так люди більш обходяться без поезії, ніж раніше. Колись сказав граф Толстой: “Без чучела жить нєльзя”, в нас так ніхто ні про кого не говорить, але, я думаю, що слова графа Толстого можна повторити, що без Ліни Костенко жити не можна.

Надія Степула

Самобутній поет - “князь волинських рос” - Василь Терещук розповів про Ліну Костенко у його поетичній долі.

Василь Терещук

Особисто з Ліною Костенко я не знайомий, я бачив її тільки одного разу, коли був на з’їзді письменників. Це було на початку 90-х років, тоді йшлося про від’єднання української спілки письменників від спілки СРСР.

Але я так і не наважився до неї підійти, хоч і мав для того підстави, тому що 1978 році, коли мене приймали в спілку письменників, саме Ліна Костенко була одним із рецензентів моєї, так би мовити, юнацької творчості.

Я про це довідався від львівського письменника, романіста Романа Іваничука. Він приїхав і каже: “Ти знаєш, Василю, Ліна Костенко рецензувала твою книжку, там були люди, які були проти твого прийому в спілку, але вона тебе надзвичайно добре захищала і казала, що з тебе буде толк”.

І саме ця вістка мене настільки схвилювала, що я не міг заспокоїтися кілька тижнів, і будучи вже в Києві, бачив її, але так і не наважився до неї підійти.

Знайомство з творчістю Ліни Костенко відбулося через її книжки. Я був студентом і купив в книгарні, це, здається, був початок 70-х років, її “Неповторність”.

До того часу прочитав майже всіх поетів, які друкувались в 60-ті роки по журналах, а потім були заборонені, сучасних поетів, класиків, то голос Ліни Костенко, її поезія вразили насамперед мене своєю людяністю а друге - своєю надзвичайною українськістю.

Це була українська поетеса, яка зверталася до таких людей, як я, до моїх ровесників, зверталася без різних там відступів, пояснень, апелювалася тільки в звичайний спосіб, людський, нормальний спосіб до українських понять, дорогих для кожного українця.

А справжнім шоком, який я пережив, це її роман “Маруся Чурай”, нічого подібного я більше не читав, тим паче на українській мові. Ця книжка і досі залишається однією з моїх улюблених.

Надія Степула

А поетеса теж одна з улюблених?

Василь Терещук

Так, вона й досі залишається моєю улюбленою поетесою. Я дуже зрадів, коли під час останніх подій, напередодні я її побачив на “5 каналі”, і вона в своєму стилі, своєю прямотою говорила дуже важливі речі, які, я вважаю, були почуті та сприйнятті всіма.

Надія Степула

На шпальтах одного з останніх чисел “Літературної України” майстер прози Олександр Сизоненко публічно освідчився Ліні Костенко в любові. Таких освідчень немало і на інших сторінках. Особливо останнім часом, коли за подібні вияви почуттів нічого не буде, окрім хору голосів “авжеж, авжеж!... Усі ми любимо Ліну Костенко!..”.

Жаль, що подібного хору голосів не було чутно тридцять чи й п’ятнадцять років тому. І добре, що бодай тепер ця любов пробивається до високої душі поетеси. Чи то “Любов як мова Бога, яка підтримує душу”? (це відомі слова Шнеєрсона). У такому світлому значенні любові долучити свій голос до освідчення маестро Сизоненка хочеться й собі...

Ірина Халупа

Ще не так давно в похмурі радянські часи роль письменника в суспільстві була чи вважалася значною. Принаймні ті з письменницького цеху, які йшли проти течії, майже автоматично потрапляли в дисиденти.

Сьогодні час змінився настільки, що важко, здається, уявити письменника в такій ролі. Попри те Ліна Костенко як була своєрідною брилою, так і залишається, ніби час зупинився. Звичайно, це ілюзія, але складається враження, що в ті похмурі роки її більше знали, ніж тепер.

Наш колега Тарас Марусик вирішив про це поговорити з дослідником творчості Ліни Костенко, віце-президентом Києво-Могилянської академії, професором Володимиром Панченком.

Проте професор Панченко вважає, що Ліна Костенко залишається такою письменницею, яку завжди суспільство відчувало, навіть тоді, коли вона мовчала.

Тарас Марусик

Володимире, ще не так давно, до речі, у похмурі радянські часи, роль письменника в суспільстві була чи вважалася значною. Принаймні ті з письменницького цеху, які йшли проти течії, майже автоматично потрапляли в дисиденти.

Сьогодні час змінився настільки, що важко уявити письменника в такій ролі. Попри те Ліна Костенко як була своєрідною брило, так нею і залишається, ніби час зупинився. Звичайно, це ілюзія, але складається враження, що в ті похмурі роки її більше знали, ніж тепер. Чи може я помиляюся?

Володимир Панченко

Я не думаю, що Ліну Костенко тепер менше знають, ніж в 70-ті роки чи в 80-ті, навпаки. Вона якраз належить до тих письменників, які відчуваються суспільством, читачами навіть тоді, коли сама поетеса мовчить.

А в неї були в творчості, в житті такі періоди, коли це мовчання, з незалежних від самої Ліни Василівни причин, не тільки на роки, а й на десятиліття, скажімо, в другій половині 60-х років і в першій половині 70-х років, 16 років мовчання.

Ясно, що все тече і все міняється, міняється роль літератури в житті людини, в житті суспільства, але все одно є ті особистості, які залишаються моральними авторитетами, авторитетами, чий, власне, авторитет підтверджений в силу їхнього художнього слова та громадянської позиції. Ліна Костенко належить до таких.

Тараc Марусик

До речі, про ту присутність її через мовчання я пригадую цей довгий період 61-76 рік, наче її не існувало, не було для суспільства, тому що була заблокованою. А з іншого боку, я дуже добре пригадую 76 рік, як тоді передавалася поштою такою, з уст в уста, що має вийти книжка. І ті, хто любив поетичне слово, просто полювали за цією книжкою.

Володимир Панченко

Так, безперечно, середину 70-хроків я пам’ятаю добре. Якраз той момент, коли мовчання тривало та затягувалося. Ліна Костенко була на устах, і ті вірші, які вона встигла надрукувати, вони ходили навіть часто в списках, і це теж було якимось чинником духовного життя тодішнього, загалом такого застояного українського, загалом радянського суспільства.

Люди, які так чи інакше були причетні до літератури, вони знали принаймні найголовніше. Знали, що Ліна Костенко ще в середині 70 років дебютувала кількома своїми книжками, знали, що потім була її збірка “Мандрівки серцем”, після якої, власне, і почалося це затяжне мовчання.

Крім того, з уст в уста передавалося, що кілька книжок Ліни Костенко в 60-70 рр. було зарізано в видавництвах, тепер вже як історик літератури можу сказати, що були збірки “Зоряний інтеграл”, яка мала з’явитися ще в 60-ті роки, потім так само в серію “Бібліотека поета” не вийшла книжка вибраних поезій Ліни Костенко. А на самісінькому початку 70-років мала з’явитися її книжка “Княжа гора”.

Це був той випадок, коли поетеса, авторка опинялася віч-на-віч з цілою машиною, можна сказати, з машиною цензури, державною машиною, спецслужбівською машиною. І тут треба було вибирати: або йти на якийсь компроміс і поступатися самою собою, якимись своїми творами, цільністю тієї чи іншої поетичної збірки, або обирати позиці самотності у фортеці духовній.

Ліна Костенко якраз обрала позицію безкомпромісності, неприйняття всякого духовного морального насилля щодо себе, і вона в цьому сенсі залишалася такою неприступною духовною твердинею в українській культурі, і я думаю, що можна нам з усіма підставами сказати, що з такою позицією вона в ті досить похмурі часи брежнєвські, часи Щербицького врятувала часи української культури.

Тараc Марусик

В дитинстві, в шкільні роки я купався в її поезії, бо тато мій дуже любив вірші, її в тому числі, і так звані захалявні книжечки, заборонені вірші весь час з собою носив, записував.

І для мене тоді це ім’я та прізвище, Ліна Костенко, звучало, як якесь надукраїнство. Хоча я тоді ще не усвідомлював у своїх далеких Карпатах, що вона родом власне з-під Києва. Фактично, це уособлення якоїсь центральної України.

А нещодавно сама Ліна Василівна розповіла мені, що її дитинство частково в Києві проходило на Трухановому острові, там виявляється було кілька кварталів та вулиць.

Володимир Панченко

Так, Ліна Василівна належить до покоління “шестидесятників”, покоління тих, хто активно заявив про себе в творчості, в літературі десь на початку хрущовської відлиги. І в кожного з “шестидесятників” була своя життєва і духовна історія, в Ліни Костенко вона справді починається з берегів Дніпра.

Між іншим, в самій ліриці Ліни Василівни дуже відчутно, зримо присутня оця вічна ріка. У неї одна із збірок, власне це та збірка, яка була проломом після довгого мовчання, так і називається “Над берегами вічної ріки”. І якраз на березі Дніпра в містечку Ржище вона і народилася.

Хоч прожила там всього 6 років, тим не менше, такий-от дивовижний феномен людської пам’яті, тим не менше, перші 6 років життя у Ржищі на березі великої ріки, в такому ще можна навіть сказати, в напівязичницькому світі, бо дух язичництва не зникає, не вивітрюється попри століття, вона все одно зберегла такі слайди пам’яті з цього Ржищівського свого дитинства, які потім озвалося в її поезії.

От я кілька місяців тому їздив до Ржищева і був на березі річки Леглич, де стояла хата батьків Ліни Костенко (хати між іншим сьогодні вже немає), я, ходячи тими місцями, які і досі в Ржищеві називаються “куток “костевківщина”, слухаючи своїх супутників, впізнавав назву цієї річечки Леглич, ще деякі топоніми місцеві.

Воно, виявляється, не зникло, все це її віршах так чи інакше закріпилося. А потім справді була київська Венеція, як вона написала про це село Корчувате, окраїну Києва.

Можна за поетичними рядками Ліни Костенко так чи інакше простежити елементи життєвої біографії, це звичайно було б дуже і дуже цікаво.

Але в даному сенсі я хотів би наголосити може не стільки на цій життєвій біографічній конкретиці, скільки на духовній біографії поетеси, яка починалася від Ржищева, а потім був Київ, була школа на Куренівці, була літературна студія біля журналу “Дніпро”, де поруч був і Андрій Малишко. А потім короткочасне навчання в київському інституті педагогічному, і нарешті – Москва, літературний інститут.

Я думаю, що майбутнім біографам треба буде серйозно все це дослідити, маючи на увазі якраз ці духовні чинники, які серйозно позначалися на такій вільнолюбній музі Ліни Костенко.

Ірина Халупа

Говорив дослідник творчості Ліни Костенко, віце-президент Києво-Могилянської академії, професор Володимир Панченко.

Багато віршів Ліни Костенко промовляють до природи, описують природу, розмовляють з нею, її відчувають. Про те, зокрема, мова піде в другій частині розмови Тараса Марусика з Володимиром Панченком.

Тарас Марусик

Я тут згадав рядки з одного її раннього вірша. До речі, дивлячись на форму, здається, що це просто та форма. Я дозволю собі процитувати:

Кожна птиця має свій голос, Кожна поле має свій колос, Кожна справа – свої почини, Кожна казка – свої причини.

Хочете вірте, Хочете – ні, Не повірить людина, Розкажу сосні, Не повірить сосна, розкажу вербі, Не повірить верба, розкажу собі, Хто-небудь, та почує.

Володимир Панченко

Так, тут є ефект дивовижного спілкування людини із природою, а б навіть сказав, таке язичницьке, пантеїстичне ставлення до природи. Між іншим, я тут мимоволі згадую той факт, що Ліна Костенко народилася 19 березня, якраз в той день, коли народився і Максим Рильський, тільки ясна річ, на кілька десятиліть пізніше.

В цій деталі відбилося щось таке глибинне, тому що Максим Рильський з його бездоганним чуттям природи, він був дуже близький самій Ліні Костенко, між іншим, це особливо відчувається в тій її частині поезії, де йдеться про духовне спілкування людини, жінки із царством природи. Це якраз відчувається в тих рядках, які ви цитували.

Тарас Марусик

Продовжуючи тему стилю, багато віршів у неї набувають просто такої афористичності. Тут є і відомі такі речі, як, наприклад, “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох”.

Очевидно, що на сьогоднішній день Ліна Костенко вже ввійшла в історію української літератури, і очевидно, що вона є одним з найбільших поетів принаймні ІІ половини 20 ст.

І разом з тим в зовнішньому світі ця дивовижна поезія не звучить. Про цю проблему вже багато говорено, і далі слів це не йде. Вважається, що саме в українській літературі поезія домінує над прозою, це не стало візитною карткою української душі та України.

Володимир Панченко

Я б міг тут погодитися з цими словами, хоча відразу ж пригадую і факти, які начебто їх і заперечують. Я маю на увазі той факт, що в Італії одну з книжок, перекладених мовою італійською, було відзначено високою премією імені Франческо Петрарки.

Є також книжки Ліни Костенко в перекладі мовою англійською. Якщо мати на увазі ранню її лірику, то дещо перекладалося мовою російською, але загалом правильно.

На превеликий жаль, поезія Ліни Костенко не достатньо знайома читачам за межами України, і це вже не є проблемою Ліни Костенко, це є проблемою, я думаю, нашої культури та її уміння представити за межами самої України.

Я весь час думаю, чому наші такі блискучі поети-українці, які живуть за кордоном: в Америці, в Канаді, чому б вони не взялися і не переклали, при чому професійно, добротно поезію Ліни Костенко.

Це було б дуже важливо для поезії і європейської, і американської, тому що я згоден з думкою про те, що ми якраз маємо підстави увійти в світовий культурний простір, зокрема завдяки нашій поезії, тому що вона зберегла свою глибинність, органічність, емоційність, первозданність, я б сказав, на тлі трохи засушеної інтелектуально поезії, яка інколи нагадує гру розуму в європейських літературах і за синім океаном.

А слово українське поетичне, воно могло б багато чого сказати нового і посутнього зарубіжному читачеві. Бо якщо мати на увазі творчість Ліни Костенко, то вона є автором просто геніальних творів, передусім я хотів би згадати її “Марусю Чурай”.

Такої сили творів, я думаю, не так багато в світовій літературі. Я правда знаю, що Ліна Василівна не дає згоди, не давала, та мабуть і досі це триває, щоб перекласти “Марусю Чурай” російською, хоч я знаю, що такі пропозиції були в російських колах.

Тут важко судити про мотиви, але все одно в мене є певне жалкування від того, що цей твір не пішов в цей літературний світ, я маю на увазі російський, хай би там вона була присутня. І тоді образ самої нашої літератури змінювався б, виростав би певною мірою.

На превеликий жаль, твори Ліни Костенко рідко з’являються, вона, м’яко кажучи, не набридає своїми книжками читачам. Хоча я жалкую з цього приводу, що книжки Ліни Костенко так рідко з’являються.

Я знаю, що вона пише і багато пише, пише прозу, фрагменти з’являються в пресі. Але остання книжка Ліни Костенко виходила в 1999 році, історичний роман “Берестечко”, і з’явився він за пару місяців до тодішніх президентських виборів, це сприймалося, як певне слово застереження, слово, яке змушувалося задуматися над уроками української історії, над філософією поразок.

І це знаменно, тому що Ліна Костенко вміє приходити до читача тоді, коли її слово дуже потрібне. Але все-таки, я думаю, що це слово повинно приходити в книжках значно активніше.

Тарас Марусик

З Вашого погляду, скільки нам залишилося часу усім, щоб використати інформаційний прорив, який стався після останніх президентських виборів в Україні для прориву літературного?

Володимир Панченко

Загалом інтерес до України зберігається дуже високий, але далі все залежить вже від нас, тому що цей інтерес не може бути постійно активним, він мусить підживлюватися вже з нашого боку. Тобто є попит з боку світу щодо України, попит в інформації, попит в знаннях про історію і культуру нашу, а далі все залежить від наших пропозицій.

Є така формула давня, ще з біблійних часів про те, що кожен народ має нести культурну вістку світові. Тут багато чого має покладатися на державу, яка повинна багато робити для того, щоб цю культурну вість звідти віднести, але багато залежить від зусиль культурницьких організацій, від зусиль інтелігенції чи інтелектуалів, як їх називають в світі, і від зусиль індивідуальних талантів.

Так що я б не брався зараз визначити хронометраж, скільки нам дано часу, щоб ми відгукнулися на цей попит. Але у всякому раз тут затягувати ну ніяк не можна. Я думаю, що серед тих, хто має бути представлений світу, Ліна Костенко має бути в числі перших.

Я свого часу, це було років 8 тому, на одному з пленумів спілки письменників висловлював таку пропозицію, щоб ми подумали про висунення її кандидатури на здобуття Нобелівської премії.

Я знаю, що були такі зусилля і в інших інституціях, не тільки в спілці письменників, але, на превеликий жаль, в цьому механізмі щось не спрацьовує, але, звичайно, Україні таке визнання потрібне, не стільки може самій Ліні Костенко, скільки Україні.

Ірина Халупа

Дослідник творчості Ліни Костенко, віце-президент Києво-Могилянської академії, професор Володимир Панченко.

В п’ятницю, 18 березня, в Києво-Могилянській академії відбувся “круглий стіл”, присвячений творчості Ліни Костенко, на якому вперше за багато часу була присутня сама ювілярка. Підписування автографів після виголошених доповідей зайняло майже півтори години.

Там побував Тарас Марусик. Він запитав Ліну Костенко, коли вона вже закінчувала підписувати книжки, як їй вдався вихід з підпілля. І ось, як вона прореагувала на це.

Ліна Костенко

Там все дуже складно, і моє підпілля теж дуже складне. Розумієте? Це не треба так от сприймати...

Тарас Марусик

Сьогоднішні Ваші відчуття?

Ліна Костенко

Що буде завтра, я радію, що буде завтра, і не треба буде виступати.

Тарас Марусик

Одна студентка сказала Ліні Костенко, що дуже любить читати її вірші в лісі, на що поетеса відповіла, що часто творила саме в лісі. Коли їй було вже нестерпно в місті, вона їхала туди.

Ліна Костенко

Я казала, що не пишу ні рядка, оглухла, оніміла, нічого не чую. Він казав, що все, зараз... він сідлав свого коня, машинку, вивозив мене на Житомирську дорогу, відчиняв двері і відпускав у ліс.

Я йшла у ліс, знаходила якийсь ставок, сідала, поверталася спиною до дороги, і сиділа, чекала поки воно повернеться, слово. Нарешті я була щаслива, там я писала, так що я вас розумію.

Тарас Марусик

Якийсь тележурналіст запитав Ліну Костенко, чи варто відзначати голодомор на державному рівні. Про її реакцію можна було здогадатися.

Ліна Костенко

Дивне питання. Що значить відзначати? Ви знаєте, у нас часом переплутують дати. От була трагедія голодомору, потім була трагедія Чорнобиля, так? І так рік-другий пройде, а потім десь на п’ятий вже відзначають, а потім переплутують, і десятиліття Чорнобильської катастрофи ми вже святкували.

Бо один тодішній діяч, такий високий начальник сказав, що він обіцяє, що Чорнобиль (це буквально цитую) “як птиця Фенікс вилетить з попелу”, так він оптимістично пообіцяв.

В цей час горіли села в Чорнобилі, згоріла унікальна церква, якій 300 років, а в Чорнобиль ще й досі не вилетіла казкова птиця Фенікс. Я думаю, що відзначати формально, казенно нічого не треба. Навіть побачите мій День народження, мій ювілей, це ж не казенний, мені було шкода, але мене вмовили. І ці нагороди були абсолютно адекватні, і ця обстановка була, і скульптура Брюховецького, і квіти, все по-людськи...

Все треба відзначати по-людськи, тим більше такі дати, як голодомор. Я думаю, що не просто такими посиденьками урочистими, де сидять в президії люди, які ніякого відношення до цього не мають, і при інших історичних умовах вони б самі могли зробити голодомор.

Зрештою, вони зробили духовний голодомор, Ви думаєте ці 13 років – це що? То було багато духовного геноциду, вони ж досі відзначають.

Але тепер, слава Богу, у нас Президент порядний, він пропускає все крізь серце, тому вже будуть відзначати якось по-людськи.

Ірина Халупа

Ну що ж, дорогі слухачі, цими словами Ліни Костенко закінчуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Вітаємо поетесу з ювілеєм і бажаємо їй того, чого вона сама собі бажає.

Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня. Хай у нас все буде по-людськи.

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG