Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 18:43

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Україна і Друга світова війна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 25 березня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Наша тема сьогодні – Україна і Друга світова війна.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Україна у контексті Другої світової та радянсько-німецької воєн. Про деякі аспекти пов‘язаних із цим питань у нашій програмі розмірковує професор Києво-Могилянської академії Михайло Кірсенко.


Михайло Кірсенко

Коли ми говоримо про Другу світову війну стосовно радянсько-німецького конфлікту, то перше, що виникає, то це назви, навколо яких котяться суперечки: Друга світова чи Велика вітчизняна. Суть цих суперечок зрозуміла.

Якщо вживати цей другий термін, то треба вживати, як воно вживалось до 1991 року, бо з боку Радянського Союзу це була Вітчизняна, єдина в його історії оборонна війна, так само, як і єдина оборонна війна в історії Російської імперії була 1812 року. Тому краще говорити цей термін в 5 слів Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу.

З боку України, звичайно, це не була вітчизняна війна. Україна опинилася між Гітлером і Сталіним. Хто з цих диктаторів був жахливішим, сказати важко.

Але це щодо термінів. Логічніше казати радянсько-німецька війна і доля України в ній або, якщо казати вже ВВВ, то Радянського Союзу в 5 слів.

Влітку 1941 року, коли Гітлер напав на Радянський Союз, навколо цього є теж багато суперечок, і відома концепція Суворова, що це з боку Гітлера була превентивна війна. Це суперечлива концепція, неоднозначна, але є така точка зору, начебто Сталін збирався першим напасти. Обидва диктатори були варті одне одного.

В кожному разі, влітку 22 червня 1941 року, як відомо, німецькі війська напали на Радянський Союз. Це незаперечна істина. Аж до цього моменту Гітлер і Сталін були союзниками, аж до цього моменту Радянський Союз постачав Німеччину стратегічною сировиною, і останні поїзди з стратегічною сировиною перейшли через прикордонну річку Буг в ніч на 22 червня 1941 року. На світанку почалась війна.

Для України це була ситуація між молотом і ковадлом, коли українцям доводилось обирати між двома лихами. Вибір був дуже-дуже обмежений, бо західні союзники Україну як окрему силу не визнавали, натомість в Німеччині точились суперечки, чи вважати українців унтер-меншен – недолюдками і відповідно робочим бидлом, а чи вважати українців арійською нордичною расою і відповідно союзниками.

Переважила думка перша, тобто українців за союзників вважати не можна. Тому зазнала поразка концепції деяких німецьких кіл на чолі з Альфредом Розенбергом, які думали якось зіграти на українській карті.

Прихильники цієї точки зору допомогли українцям сформувати в окупованому Кракові Український центральний комітет на чолі з професором Володимиром Кубійовичем, який сподівався використати Німеччину як союзника, а потім розбудувати українську національну державу.

Це була наївна думка, але наївною вона нам зрозуміла через багато десятиліть. На той час це вважалася альтернатива можлива. Коли сформовані добровольчі батальйони “Нахтігаль” (“Соловейко”) і “Роланд”, які в кадрах німецької армії ввійшли до Львова. У Львові було зроблено спробу проголосити самостійність України 30 червня 1941 року і створити уряд на чолі з Ярославом Стецьком.

Але, як відомо, ця спроба зазнала невдачі. Окупаційні влади були поінформовані про цю діяльність, але коли вони зв’язалися з Берліном, то він засудив цю акцію, відповідно керівники ОУН крила Степана Бандери були заарештовані, потрапили в концтабори, дехто був страчений.

Таким чином радикальне крило ОУН на чолі з Бандерою вдалося до збройної боротьби на обидва фронти проти німецьких і радянських окупантів. Це була трагічна, відчайдушна, і врешті-решт боротьба, яка зазнала поразки в короткій перспективі, але залишила свій слід, відгомін, легенду на майбутнє.

Інше крило ОУН на чолі з Андрієм Мельником, найближчим соратником полковника Коновальця стало на шлях більш тісного співробітництва, тобто в рамках своєї програми висилали на схід похідні групи, на Східну, Наддніпрянську Україну.

В Києві розгорнулась активна діяльність легальна. Не можна називати цю діяльність колабораціоністською, тому що вона розвивалася самостійно під українськими гаслами, але створювалися певні культурні інфраструктури, лікарні, навчальні заклади, управи, адміністративні структури, і просто повідомлялось німецькій окупаційній владі, як союзнику про їх створення.

Між Берліном і Рівнем, тобто столицею Рейхскомісаріату, створеного німцями точилося листування, як трактувати цю діяльність, несподівану, незрозумілу для німців діяльність націоналістів, що приїхали з Західної Європи.

Врешті-решт, це закінчилось досить трагічно. Після того, як було вчинено, очевидно, радянськими підпільниками замах на німецьких офіцерів в Києві, після того, як було зроблено терористичний акти і вибухи будинків, була скерована підозра Гестапо проти націоналістів, було вчинено масові арешти і страти.

В Бабиному Яру загинули не тільки сотні тисяч євреїв, але загинули також і члени ОУН на чолі з Оленою Телігою, з іншими видатними діячами культури. Цю трагічну сторінку нашої історії варто пам’ятати.

Батальйони створені німецькими військами “Нахтігаль” і “Роланд” були розформовані як ненадійні пізніше. Це вже належить діяльність їх колишніх членів до пізнішої історії українського руху.

Але не забудемо, що українці воювали в цій війні в кількох арміях. Воювали в складі німецької армії, мільйони українців самовіддано і героїчно воювали в складів Червоної армії, бо теж боронили свою землю від загарбників, тільки інших, сотні тисяч українців воювали в складі збройних сил Канади, США, інших держав антигітлерівської коаліції. Про це теж не варто забувати.

Але коли ми говоримо про події на землі самої України, то тут, очевидно, варто згадати про оборонні бої червоної армії, про оборонні операції на Правобережжі, про захист Києва, про справді героїчну боротьбу молоді київської, студентів київських, які йшли в добровольчі батальйони захищати Київ, потім потрапили в страшне оточення у вересні 1941 року.

Оточення, до яких спричинили блискавичні удари німецьких танкових колон, і божевільний наказ Сталіна: “Не залишати в жодному разі Київ”, “Триматися за будь-яку ціну”, врешті-решт це призвело до того, що сотні тисяч червоноармійців потрапили в оточення.

В київському котлі полонені червоноармійці спершу були в такій кількості, що німецька армія не знала, що з ними робити. Маса людей, їх треба годувати, утримувати. Тому в перші місяці німецькі окупаційні власті навіть дозволяли киянам приходити, якщо вони своїм підписом гарантують, що означений червоноармієць не є не євреєм, не комуністом, політруком, то його відповідно відпускали на поруки.

Багато людей, які потрапили в оточення пізніше влилися в кадри повстанської армії, багато людей пересиділи вдома. Потім, коли повернулася Червона армія в 1943 році, то їх мобілізували і звинувативши в тому, що вони відсиджувалися начебто вдома в теплих домівках, коли радянські бійці воювали, то їм було наказано спокутувати свою провину начебто кров’ю. Їх кидали в бій беззбройними, часто в цивільному одязі. На снігу було видно їх постаті. Їх називали чорними бушлатами, вони ставали легкими мішенями для нацистів.

Це теж одна з трагічних сторінок нашої бувальщини.

Олекса Боярко

Нацистська пропаганда: міфи про “визволену Україну” і реальна ситуація. Слово моєму колезі Сергієві Грабовському.

Сергій Грабовський

Петербурзький історик Олександр Гогун у своїх дослідженнях, присвячених Другій світовій війні, неодмінно так чи інакше зачіпає українську тему. От і зараз: у книзі “Чорний PR Адольфа Гітлера: СРСР у дзеркалі нацистської пропаганди” опублікований текст унікальної брошури, видрукуваної у Німеччині у другій половині 1942 року і присвяченої поїздці на Україну рейхсміністра Альфреда Розенберга.

Як відомо, цей політик був одним із тих небагатьох у нацистській верхівці, хто наполягав на визнанні українців “расово повноцінним” народом і на необхідності створення Української держави під німецьким протекторатом.

Навряд чи расист і антисеміт Розенберг керувався при цьому сентиментальними міркуваннями: просто союзна Німеччині Україна могла виставити від трьох до шести мільйонів добре навченого війська, відтак “істинних арійців” на фронтах боротьби за світове панування гинуло б відчутно менше.

Але романтики нищення так званих “нижчих рас” не підтримали свого прагматичного колегу, отож Розенберг, попри те, що посідав посаду міністра з питань східних територій, був позбавлений реальних важелів влади і міг робити переважно символічні жести на користь “співпраці німецького й українського народів”. Одним із таких жестів і стала поїздка, відображена у зазначеній брошурі, яка складається з 24 сторінок тексту та фотографій.

Схоже, стилістика брошури не потребує особливих коментарів. Отож декілька цитат: “Незважаючи на всі випробування, у населення достатньо сил, щоб під належним керівництвом залікувати всі рані і дати повсюдно можливість зародитися новому здоровому життю... Незважаючи на всі труднощі військового часу, незважаючи на всі руйнації, скоєні при відступі більшовиками, те, що тут зроблено, заслуговує найвищої похвали. Повсюдно виявляє себе дія нового земельного ладу, метою якого є наділення кожного працелюбного селянина землею для самостійного господарювання і користування... “Колгоспна система померла” – цей незаперечний факт вдихнув нову бадьорість духу, нову трудову енергію в безправних закріпачених селян. Куди не поглянеш – усюди триває будівництво: таке враження виніс із свого рейду рейхсміністр”. “Паралельно з господарчим оздоровленням України відбувається і культурне відродження краю. Всюди, де тільки можливо, знову відкрилися театри, кінематографи, концертні зали. Жидівсько-більшовицька пропаганда, яка під машкарою так званого мистецтва систематично підривала здорові життєві начала у народних масах, замінена тепер високохудожніми проявами справжнього мистецтва”.

“Де б не з‘являвся оточений своїми найближчими співробітниками рейхсміністр Розенберг, населення захоплено вітало його. Чудово володіючи російською мовою, він міг вільно спілкуватися із людьми ввіреного йому фюрером населення їхньою рідною мовою”.

Звернімо увагу: автори брошури наголошують, що рідною для українців є російська мова, що колгоспна система пішла в небуття, хоча насправді окупаційна влада її майже повсюди зберегла, що культура під нацистської України перебуває на піднесенні. Що ж стосується лексики брошури, то вона, на думку автора книги, дуже нагадує лексику радянських агітаційних матеріалів.

Іншими словами, чи відрізнявся геббельсівський стиль пропаганди від синхронного щодо нього ждановського? Дослідник залишає відповідь на це питання на розсуд читача. Як і на інше: чи були сцени з дівчатами в українських національних костюмах із хлібом-сіллю в руках, фотографії котрих разом із Розенбергом щедро представлені в брошурі, безпосередніми предтечами аналогічних сцен брежнєвського періоду, чи ідеологи періоду радянського “розвиненого соціалізму” самостійно додумалися до використання тих самих пропагандистських ходів, що і нацисти?

Олекса Боярко

60 років тому у Німеччині, Австрії та Чехії почалося формування частин Української Національної Армії. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

12 березня 1945 року у Веймарі у Німеччині лідери української еміґрації утворили Український Національний Комітет на чолі з генерал-хорунжим Павлом Шандруком. Тоді ж німецький уряд визнав Комітет єдиним представником українського народу.

17 березня Комітет ухвалив Декларацію, в якій проголошувалося створення Української Національної Армії для продовження боротьби за українську державність. За згодою Президії Комітету Уряд Української Народної Республіки в екзилі призначив командувачем Армії генерала Шандрука, а начальником її штабу – генерала Валійського. Ядром Армії стала дивізія “Галичина” у складі шістнадцяти тисяч вояків. 19 березня вона була переформована на Першу українську дивізію, і Шандрук домігся відведення її з фронту. 23 березня Гітлер наказав роззброїти Українську дивізію, проте наказ не був виконаний. Одночасно у місті Німеку біля Берліна із числа радянських військовополонених-українців формувалася Друга українська дивізія у складі трьох куренів чисельністю 1900 осіб. 24 березня почалося формування Парашутної бригади особливого призначення під командуванням Тараса Бульби-Боровця у складі двох куренів чисельністю 400 вояків, а 5 квітня вона була відправлена на вишкіл до Чехії.

Про своє входження до Української Армії оголосили бригада Вільного козацтва (700 вояків на чолі з полковником Терещенком), 281-а запасна бригада у Данії (5 тисяч осіб під командуванням полковника Гудими), два охоронні полки у Голландії і Бельгії (2 тисячі осіб), 3 курені польової жандармерії та відділ зенітної артилерії. До Української Національної Армії мало увійти також Українське Визвольне Військо чисельністю 75 тисяч осіб. 28 березня вояки Другої дивізії присягли на вірність Україні, а 25 квітня це зробили і вояки Першої дивізії, яка на півночі Словенії вела бої з комуністичними партизанами Йосипа Тіто. 27 квітня Шандрук видав наказ по Першій дивізії про перехід на бік союзницьких військ, що наступали з півдня. 8 травня 45-го року дивізія здалася в полон американським військам біля міста Радштадта в Австрії, пізніше її вояки були переведені до околиць міста Шпітталя, згодом – до табору у Ріміні в Італії. Оскільки більшість українських вояків до війни були громадянами Польщі, союзники не передали їх радянській стороні. Упродовж 1946–47 років українці були звільнені з таборів і виїхали до Великої Британії, Сполучених Штатів Америки та Канади.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Це була програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку вів Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG