Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 20:40

“Інтернет – майдан”: Василь Стус: життя як творчість; "Екстрема в Павутині": міністр юстиції Р.Зварич; Ботанічні революції; "Палата №6": висадка російського десанту у Криму; ЄС чи ЄЕП?


Андрій Охрімович

Аудіозапис програми:

Київ, 28 березня 2005 року.

Андрій Охрімович

Шановні слухачі, вітаю вас!

В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.

Пострадянський простір ковбасить. Український простір, натомість, намагається забути, що він пострадянський. Тут начебто тихо, як у центрі циклону. Довкола реве та стогне, а тут сидить Будда і вдивляється у політичні галюцинації.

Акаєв зникає у невідомому напрямку, Бацька Лукашенко про всяк випадок закриває держкордони, і на колишніх теренах народжується нове протистояння: між вертикаллю, як принципом, та мережею, як засобом.

Так мислять конспірологи з надр Павутини.

Втім, не все помаранчеве, що проти попередньої влади, і не всякий попередній президент одразу Кучма.

Реалії світу неоднозначні, навіть свої внутрішньо українські. З одного боку, незалежна держава, у якій перемогла демократична революція, з іншого боку, як висаджувались російські десантники в Криму, так і висаджуються. З одного боку, європейський вектор, з іншого – знову повзуть шептуни про спільний пострадянський економічний простір.

На тлі цього білого шуму виокреслюється гомін невдоволення. Це означає, що весна прийшла і розбудила пацієнтів “Палати № 6” і додала тим самим роботи санітарові рубрики Віктору Недоступу. Віктор Недоступ

На форумах сайту «Майдан» дослухалися до мішанини політичних тенденцій і спіймали себе на підозрі – ідея Євроінтеграції буксує.

Такий собі Петро Тарасевич вважає, що треба щось робити (традиційний український заклик останніх десятиліть).

Пан Петро пропонує: «Може великий, стотисячний, мітинг у Києві? Чи декілька мільйонів підписів під листом до ЄС, так би мовити, народна заявка? Людський ланцюг від Луганська до Львова «За злуку з ЄС»? Або ж похід на ЄС: декілька тисяч осіб з візами йдуть з Луганську через Львів, Польщу, Німеччину аж до Страсбурга пішки?»

Такий собі Карамейло мітингового захоплення не розділяє: «Працювати треба, в тому числі над Ющенком з Рибачуком, щоб вони перестали клянчити ЄС в ЄС, а намагалися зрозуміти, у якій безпросвітності перебуває Україна зараз по відношенню до Європи. І почали нарешті щось робити для руху у потрібному напрямку».

Сергій Вакуленко ніяких підстав для паніки не вбачає: «Нічого іншого і не могло бути. Нова влада справила на Європу значно краще враження, ніж попередня. Словами. Отже, подивимося, які будуть діла».

«Просто ніякого ажіотажу Україна на Заході не викликає, ніколи не викликала, – пояснює такий собі Немезіс, – хочете штовхатися у обійми Москви – штовхайтеся, а не хочете штовхатися у обійми Москви – не штовхайтеся. Лише не пробуйте шантажувати тим, що можете віддатися Москві».

«От якраз – ні, - заперечує Сергій Вакуленко, – Європа дивиться на Україну, причому уважно».

Тим часом середній клас здригнувся. Нові переформації Держбюджету деяких приватних підприємців налякали.

«Бюджет, типу, найсоціальніший за роки незалежності, - пише у спільноту «Вибір-2004» один Анонім. - Якщо відкинути пафос, на практиці це означає, що платити підвищені пенсії пенсіонерам, які голосували за Федоровича, буде середній клас, який голосував за Андрійовича. Оскільки ціни пруть, як підірвані, пенсіонери цієї турботи не відчують, і через рік знову одностайно будуть голосувати проти американських валянків. А середній клас, в повному обалдінні від таких рухів, буде голосувати проти місцевих пацюків, які присмокталися до нової влади”.

Поки приймали бюджет, якось забули про кордони.

Користувач «Живого журналу» за підписом Ту ферст фор Ю цитує висловлювання Литвина з приводу висадки російського десанту на території України: «У нас так гарно поставлена взаємодія між гілками влади, що я, як і ви, дізнаюся про новини з телебачення».

«Росія що, припухла зовсім?» - запитує користувач на прізвисько Далекій Обрій.

«В них реально з головою щось у всіх, - переконаний такий собі Лансик, – за чотирнадцять років не второпали, що начебто якось так зовсім інша держава».

«А ми їх нотою як шарахнем!» - коментує Далекий Обрій.

«Нота – це гарно, - погоджується користувач Скіф-23, – а краще їх з Криму шарахнути назовсім, за такі танці».

А такий собі Нострадамус нагадує: «Росія тримає свої бази в Криму не для того, щоб оборонятися від України, а для того, щоб мати вплив на наш Крим. У її планах, про всяк випадок, - за допомогою цих баз забрати в нас Крим. Якщо ми відкрито будемо про це говорити, це вже буде половина справи на шляху їхнього видворення».

Андрій Охрімович

Петро Порошенко, секретар Ради національної безпеки та оборони, один із активних діячів помаранчевої революції, входить до числа найближчих соратників Президента Віктора Ющенка.

Разом з тим навряд чи якась інша постать з-поміж провідних діячів нової влади викликає в Інтернеті аж настільки суперечливі оцінки. Відповідь на питання, а чому так, в хащах Павутини спробував знайти мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Найперше – про офіційний сервер Ради національної безпеки і оборони. Тут все наче О‘К. Маємо інформацію про склад Ради, про законодавчі засади її діяльності, про недавні зустрічі секретаря РНБО Петра Порошенка з грузинським та польським колегами, себто Гела Бежуашвілі та Єжи Баром, про інші міжнародні контакти, про останнє засідання Ради.

З іншого боку, знайти на цьому сервері указ Президента Ющенка, в якому конкретизовані повноваження РНБО і який, на думку низки політиків та експертів, суперечить Конституції України, оскільки надає Раді фактично необмежені повноваження, не вдалося.

А от що гарантовано відсутнє на сервері РНБО, так це посилання на те, що пишуть преса й Інтернет-видання про цю структуру й особисто її секретаря.

Скажімо, на сайті “Обозреватель” oboz.com.ua днями була розміщена стаття знаної журналістки Тетяни Коробової з пікантною назвою “М-м-м, шоколадний мій!”

Авторка доходить висновку, що ближчим часом апарат РНБО фактично очолить виконавчу владу, а Порошенко функціонально замістить Ющенка. Вона нагадує, що всупереч Конституції секретар РНБО посідає ще й депутатське крісло, не бажаючи полишати хлібну посаду керівника Бюджетного комітету Верховної Ради, хоча начебто і передав в незалежне управління ті кондитерські підприємства, власником яких він є і з яких він починав своє сходження у великому бізнесі.

Звучить пісня

Я шоколадный заяц, я ласковый мерзавец, Я сладкий на все сто. О! О! О!

Сергій Грабовський

Не менш критична щодо Петра Порошенка і стаття, розміщена на сайті тижневика “Свобода” svoboda.com.ua і підписана головним редактором цього видання Олегом Ляшком.

Згідно із цією статтею, інтриги і доноси Порошенка вже мали наслідком відставку першого заступника голови Служби безпеки України генерала Олександра Скибинецького, законні дії котрого стали заважати бізнес-інтересам партнерів Порошенка, зокрема, російського бізнесмена Костянтина Григоришина.

Утім, пише газета “Свобода”, справа не тільки в бізнес-інтересах. Головне – Порошенко вважає себе обділеним, бо ж посаду прем‘єра Ющенко віддав не йому, а Юлії Тимошенко. Отож, робить висновок Олег Ляшко, розширюючи свої повноваження, секретар РНБО водночас звужує свободу дій прем‘єра. Якщо гору в оточенні Ющенка візьмуть ті, хто йшов до влади для вирішення власних проблем, резюмує газета, не варто було робити революцію.

Звучить пісня

Я шоколадный заяц, я ласковый мерзавец, Я сладкий на все сто. О! О! О!

Андрій Охрімович

Якщо ситуацію в Україні обсервувати з парламентської трибуни, вікна карколомного “бімера” чи, зрештою, з офісів анабіозних націонал-демократичних партій, все виглядає якось, знаєте, дрібно. Суцільний лад і спокій, серед якого мирно посапує електорат, щось таке невиразне, впокоєне і, знову ж, за висловом гаспдіна Галахвастова, дрібне, “як міші”.

За такого стану речей найбільшою екстремою виглядають розповіді когось із членів уряду про буремне нью-йоркське босоноге дитинство. Хоча трапляються речі й більш серйозні... і достойні рубрики “Екстрема в Павутині” з Павлом Вольвачем на чолі.

Павло Вольвач

Про нью-йоркську молодість – це не принагідний дотеп. На сторінках “Української правди” Роман Зварич, міністр юстиції, ділиться спогадами про своє гамериканське минуле.

Виходить типова “Вестсайдська історія”, яка лишила панові Зваричу ножові шрами на руках, вибиті зуби і сім разів переламаного носа. Одне слово – Нью-Йорк, ворожнеча районів, брати Зваричі і вуличне знаття: зачепиш одного Зварича, матимеш справу з двома”.

А хто б міг подумати, зустрівши пана міністра на вулиці, окулярці, краватка, знову ж таки “у шляпі”... Хоча, якщо зачепити, напевне, матимеш справу вже з самим Президентом.

Взагалі то високопосадовців чіпляти не рекомендується нікому, але дехто таки збирається.

Триває серія “ботанічних революцій”, наступну з яких очікують в Казахстані. За оцінками політологів, вона матиме назву “яблучна” і, на відміну від киргизької, пройде безкровно.

Ідилістичного “флеш-мобу” може не получитися в Інгушетії, де теж, за повідомленням “Майдан-Інформу”, тамтешня опозиція вимагає відставки місцевого президента. Сам президент уже залишив республіку, а на загальнонаціональний мітинг на батьківщину стягуються інгуші з усіх закутків Росії.

До речі, сам мітинг в містечку Абі-Гув оточений російськими військами спеціального призначення, а з Моздока в бік Назрані рушила колона бронетехніки.

Російські “браворєбятушкі” грають м’язами не лише на Кавказі. 23-го березня, як повідомляє “УНА-УНСО.орг”, російський десантний корабель порушив державний кордон України і в районі Феодосії висадив десант батальйону морської піхоти.

Як стверджує російська сторона, це було всього на всього навчання, і десантники висадилися на полігоні, орендованім Чорноморським флотом. МЗС України з цього приводу заявило протест.

Тим часом у самому Криму політологи пророкують майбутню революцію. І символом її буде впізнаваний і рідний помідор. Вже 19-го травня помідори будуть задіяні на акціях, присвячених черговій річниці кримськотатарської депортації, а протестні і комічні “флеш-моби” прокотяться містами Криму.

Андрій Охрімович

Не треба заглиблюватися у хащі теорії біографістики, аби зрозуміти: всяка біографія – це розповідь не лише про героя, а й про автора книжки. Адже кожен сухий факт, подію, вчинок він мусить пропустити крізь себе. Тому жодна біографія не може бути абсолютно об’єктивною. Але для читача біографії саме цим є цікаві.

Таке авторське, досить несподіване поєднання фактографії, документів, особистих спогадів та інтерпретацій пропонує Дмитро Стус у книзі „Василь Стус: життя як творчість”. Дехто з фахівців вбачає у ній точку відліку нової української біографістики.

Далі Інна Набока. Рубрика “Букініст”.

Інна Набока

„Василь Стус: життя як творчість”. Сама назва твору вже містить у собі авторську концепцію. Адже дослідження Дмитра Стуса розповідає насамперед про життєтворчість, творення особистості. “Василь Стус належить до тих, хто щодня „різьбив себе”,” - згадував про поета Іван Дзюба. Можливо, саме про таких людей і варто оповідати, бо ж і сьогодні ми потребуємо їх найбільше.

Отже, біографія. Але за формою книжка зовсім не вписується в усталені канони жанру. Вражаюча хроніка перепоховання, дитячі спогади автора і реконструкція подій переплітаються з біографічними відомостями, віршами, уривками з щоденників і листів Василя Стуса, свідченнями інших „дійових осіб”, документами, матеріалами слідства.

Але дивним чином ця дещо химерна суміш белетристики і науковості наближує читача до розуміння феномену не лише Стуса-поета і борця, а й Стуса-людини. А також робить книжку цікавою не лише фахівцям.

Про своє бачення власної праці розповідає автор, Дмитро Стус.

Дмитро Стус

Ця книжка – це провокація, це спроба, це пропозиція осмислювати у нових площинах В.Стуса. Свідомо туди були занесені певні про вокативні речі. Це спроба оприлюднити багато не оприлюдненого матеріалу, зібрати це в одному місці.

Принаймні ті люди, які більш-менш фахово займаються Стусом до мене дзвонять, просять цю книжку, потім від них досить добрі відгуки. Злі відгуки від людей, які воліють осмислювати Стуса передусім як борця. Насправді ці злі відгуки для мене більш дорогі, ніж якісь добрі.

Кілька людей, які сиділи з Стусом в різний період, не дуже прихильно до неї поставилися, бо там цей позірний патріотизм... Там його просто немає. Там є людина, яка себе будує, бо біографія по моїй інтерпретації закінчується у 1973-му році, потім починається протистояння, і я даю це як хроніку. Тобто, там теж можна писати, але це буде вже зовсім інша книжка.

Тут мені було цікаво дослідити, як людина з села, яка виховувалася на Донбасі, приходить до усвідомлення неможливості реалізації себе як українця в умовах брехні.

Інна Набока

Книжка „Василь Стус: життя як творчість”, безперечно, стала подією у вітчизняному літературному світі.

Експерти рейтингу „Книжка року-2004” присудили їй Гран-прі конкурсу. А от чи стала ця книжка подією в суспільстві? Хочеться на це сподіватися. На жаль, в Укрнеті якогось резонансу не помітно, а рецензії можна знайти в переважно в спеціалізованих часописах.

Втім, наклад першого видання, щоправда невеликий, вже розійшовся. Зараз у видавництві „Факт” до друку готується друге видання.

Андрій Охрімович

І на завершення програми гарний вірш Івана Козаченка.

“Срібні русла світла з мертвих верховіть. Магмою розквітла чорна квітка – хіть. Нам немає місця, гостре й молоде, здвоєний півмісяць – човники грудей. На блідім екрані, в мороці підніж, у віконній рамі ти, як голий ніж”.

На цьому все. В київській студії разом зі мною працював Сергій Балабанов. Всього вам доброго.

Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG