Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Співвідношення регіональної та загальноукраїнської ідентичності.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 23 березня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

Співвідношення регіональної та загальноукраїнської ідентичності – цій темі присвячена програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Як співвідносяться галицька ідентичність та усвідомлення себе українцем? Чи можуть регіональні відмінності України стати джерелом її багатства? Про це з віце-ректором Українського Католицького Університету Мирославом Мариновичем веде розмову Віталій Пономарьов.


Віталій Пономарьов

Пане Мирославе, що означає відчувати себе одночасно галичанином і українцем? Чи ці ідентичності повністю співпадають?

Мирослав Маринович

Я думаю, що вони не можуть співпадати, вони доповнюють одна одну. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди відчував себе соборним українцем, тому що я вже народився 1949 року і для мене Україна була єдиною. Я перейняв цю одвічну тугу галичанина за золотоверхим Києвом. Тому я так прагнув приїхати до Києва, бути разом з Києвом.

Разом з тим ця ідентичність ніколи не перекреслювала галицької ідентичності. Воно взаємодоповнювало і підсилювало одне одного. Чим більше я був соборним українцем, тим більше я цінував Галичину. Чим більше я був галичанином, тим більше я хотів реалізовувати оцю одвічну мрію галичанина розбудити сплячу царівну Україну.

Віталій Пономарьов

Тоді виходить, що кияни мають рацію, коли бувають замилувані Львовом. Чого їм не вистачає у Києві, що вони шукають у Львові, у Галичині?

Мирослав Маринович

Вони шукають там у Львові того елементу, якого сьогодні бракує у великій Україні. Але так само Галичина завжди з тугою поглядає на велику Україну. Це дві половинки, які ніяк досі не могли створити критичної маси відродження української нації, такого повного досконалого відродження, коли ці половинки не протиставляються, а навпаки, поєднуються.

В зв’язку з цим я хотів би висловити свій жаль, що досі в Україні не було використано досвіду, скажімо, Німеччини, яка була всього-на-всього 40 чи 50 років розділена. Однак цей поділ уже став відчутним в психології німецького народу. Німецький уряд робить все для того, щоб ті рани злагіднити і різниці якимось чином ліквідувати ті негативні відмінності.

У нас в Україні немає таких програм. Отже, це мене дуже болить. А, насправді, я переконаний, що не тільки вони доповнюють одне одного, але обидві частини можуть збагатити одна одну своєю особливою духовністю. Це дуже добре видно на тлі духовності.

Ми галичани дуже часто гордимося тим, що у нас збережена церква. Правильно, цей елемент інституційності збереженої є дуже важливий у житті церкви. Однак, як часто ми не бачимо за цією інституційністю цього автентичного християнського почуття, яке розлите на Сході України.

Мені одного разу переказували таку смішну сценку на Черкащині, коли приїхали на початку 90-тих років автобуси з Галичини і люди винесли якісь там наїдки, напої, і просять: “Пригощайтеся”. Та українська душа просто струменить тим добром. А галичани підходять і питають, де їхня церква.

Отут зійшлися дві ментальності. Насправді, вони не повинні бути протиставлені. Насправді, вони повинні доповнювати один одного. Від Сходу ми повинні черпати емоційну субстанцію.

Галичина може дати великій Україні якісь інституційні моменти, якісь суспільно-громадські моменти. Так що давайте думати про взаємо доповнення, а не протиставлення.

Віталій Пономарьов

А коли все ж таки українська нація стане нормальною модерною нацією, і українець буде українцем і на березі Дніпра, і на березі Плотви, і на березі Чорного моря? Чи збережуться тоді оці регіональні відмінності?

Мирослав Маринович

Я переконаний, що регіональні відмінності є багатством, а не бідою. Бідою є те, що ми мали постійно уряди, які ці відмінності використовували супроти інтересів українського народу. Насправді, регіональні особливості завжди були, і вони збагачували сукупний український дух.

Волинь не була подібна на Галичину і тим більше на Слобожанщину. Але кожен з тих регіонів формував якійсь тип духовності, який був цікавим для інших. Якщо собі уявити оцю майбутню Україну, яка буде жити повнокровним і вільним життям, то вільний розвиток кожних отих регіональних відмінностей дасть прекрасний дивовижний ефект.

Олекса Боярко

Що у Донбасі існує своя регіональна ідентичність – це не викликає ні в кого сумніву. А як ця ідентичність після останніх політичних подій співвідноситься із загальноукраїнською? Перед мікрофоном політолог Борис Бахтєєв.

Борис Бахтєєв

Майже одностайна підтримка донбасівцями Віктора Януковича пояснюється далеко не лише тоталітарною свідомістю та спадщиною тих – радянських – часів, коли Донбас був „гордістю держави”, „флагманом радянської індустрії”, „передовим регіоном”, „всесоюзною кочегаркою”, тощо.

І, відповідно, не лише сум за утраченим статусом регіону – лідера, регіону – взірця, й не лише бажання той статус відновити стали причиною такої одностайності. Поразка Януковича на виборах стала для донбасівців справжньою світоглядною катастрофою.

Відомо, що Донбас – то регіон, який можна назвати Недоукраїною, якщо не Неукраїною. Ментально-культурна орієнтація на Росію, стійке переконання в тому, що саме Росія є передовою цивілізацією, а Україна – її, цієї цивілізації, провінцією, відсталою та архаїчною частиною – от що було характерним для донбасівців.

Психологічної єдності з українською цивілізацією більшість донбасівців не відчували. Точніше, донбасівці відчували були цю єдність у межах „єдиного радянського російськомовного етносу” – і, відповідно, до тих пір, поки українці, хоч західні, хоч східні, не почали демонструвати бодай найменшу відмінність від цього, в лапках, „етносу”.

Донбасівці, звиклі до того, що їхній регіон мав офіційну репутацію певного законодавця ідеології „держави робітничого класу”, й досі значною мірою вважають себе більш свідомими, модерними та цивілізованими, ніж мешканці „непролетарських” чи „недостатньо пролетарських” регіонів.

Відповідно, це самоусвідомлення накладається на конфлікт „Донбас – Україна”. А відтак, минулі президентські вибори несли в собі ще й такий психологічний зміст: мешканці інших регіонів України – то дезорієнтовані блудні сини, й лише виходець із Донбасу – Янукович – може повернути їх у правильну систему ментальних координат.

Власне, сподівання на перемогу Януковича сприймалися багатьма донбасівцями як останній шанс підтвердити для себе, що Україна має-таки цивілізаційну спільність із Донбасом, що її – зрозуміло, під проводом Донбасу – можна повернути до звичної системи координат „загальнорадянської етнічної спільноти”.

Підтримуючи Януковича, Донбас прагнув підтвердити для себе роль такої собі „внутрішньоукраїнської Росії”, роль „регіону – цивілізатора”. Відтак, поразка Януковича стала крахом цих надій. А відповідно, й крахом сподівань на те, що Україну можна повернути до „загальнорадянської спільноти”, до – за переконанням більшості донбасівців – єдино правильного й єдино позитивного її стану.

Після цієї поразки, як видається, помітним у Донбасі стало зростання відчуження від України, зростання переконаності в тому, що Україна – то таки справді інша, до того ж, малозрозуміла цивілізація.

Це психологічне відторгнення – зокрема й через те, що воно є більш підсвідомим, недостатньо усвідомлюваним, не є непоправним. Для багатьох донбасівців є характерною подвійна система сприйняття решти України: з одного боку – це сприйняття її як чогось відмінного, іншого, з іншого боку – це пошук ознак тотожності разом із відзначенням „гіршості” та „відсталості” решти України.

Простіше кажучи, це означає, що мости остаточно не спалено, й донбасівці ще вірять, що з України – за умов докладання певних зусиль – можна зробити нормальну радянську республіку.

То що ж, Донбас приречений бути вічною опозицією – опозицією не українській владі, а Україні, хоч би якою вона була? Чи так і приречені донеччани підтримувати Януковича, не бачачи за ним світу?

До того ж, Янукович має цілком місцевого розливу, суто донецьку харизму – харизму такого собі не обтяженого зайвими інтелігентськими наворотами, простого, навіть різкого, з зіпсованою біографією, але щирого й відкритого, приємного хлопця. (До речі, такої, близької для електорату Сходу харизми не має Сергій Тигіпко й не мав Георгій Кирпа. А відтак розмови аналітиків про те, що, якби вибір Кучми впав не на Януковича, то, можливо, Ющенко б не переміг, не видаються безсумнівними.)

Але та сама радянська свідомість, той самий чорно-білий погляд на світ, яким дорікають донеччанам, може зіграти з „новою опозицією” доволі злий жарт. Варто буде, щоб умови життя відчутно покращали, й щоб це було очевидним – і Віктор Ющенко може перетворитися на загальнодонбаського кумира.

У регіоні, де вміють або любити, або ненавидіти, де у ставленні до політиків абсолютно домінують ірраціональні, емоційні мотиви, може статися так, що за рік – два кількість тих, хто є палким прихильником Ющенка, перевищить відносну кількість його прихильників і у Львові, і в Тернополі. Варто лише згадати, як підтримували ті самі шахтарі Ющенка, коли він був прем’єром.

Лише відчутне покращання умов життя – і ніякі не агітаційні поїздки – можуть привернути Донбас до Ющенка. І тоді, цілком можливо, ми станемо свідками таких от діалогів: „Віктор Янукович? А хто це? А, це, може, чоловік Людмили Янукович – ну тієї – пам‘ятаєте? – що казала про американські валянки та наколоті апельсини?”

Олекса Боярко

Центральна Україна також має свої особливості і, на думку письменника та науковця Максима Стріхи, є своєрідним “містком”, що поєднує Захід і Схід країни і завдяки якому існує державна цілісність. Слово Максиму Стрісі.

Максим Стріха

Є українці західні. Їх на Сході називають бандерівцями, западенцями. Є українці східні і південні, яких на Галичині інколи називають манкуртами, зрусифікованою масою, тощо.

Але між ними є українці центральні, які пробули в радянській системі стільки ж, скільки українці східні і південні, які спізнали на собі всі жахіття Голодомору і масових репресій, через долі, яких так само прокотилася Друга світова, але які водночас лишилися дещо інакшими.

Безумовно, центральні українці відмінні від галичан. Для них, наприклад, ледве чи стане культовим героєм Степан Бандера. Та і до прізвища Петлюри, вони виховані в радянських школах, ставляться обережно. Хоча зображений на десятигривневій купюрі Іван Мазепа тут, безумовно, свій, на відміну від Сходу і Півдня.

Українці центральні відрізняються і від донеччан чи мешканців причорноморських міст насамперед своєю мовою. У селах і райцентрах вони завжди говорили по-українському не в літературному варіанті, звичайно, в народному, в живому, в тому, який дехто волів би назвати суржиком.

Але і в найгірші часи русифікації тут, панувала, безумовно, українська мова. Дещо по-інакшому було в великих містах і насамперед у столиці, яка стала, та й досі є переважно російськомовною. Але на відміну від Сходу і того ж Півдня негативної настанови щодо української тут немає.

Якщо ви послідовно розмовляєте українською в Києві, то на вас дивитимуться, скоріше з повагою, намагатимуться перейти з вами на цю мову. Нарешті, понад половина російськомовних киян, як засвідчує соціологія заперечує проти надання російській мові статусу другої державної чи то офіційної.

На відміну від Донецька, у Києві все ж значно більше важать вартості національної історії, традиції, української пісні, і врешті-решт, тут є значно відчутнішим прагнення до того, що ми узагальнено називаємо Європою.

Так, Україна дуже різна, і було б великою помилкою засуджувати когось, чи то галичан, чи то мешканців Сходу і Півдня. Вони є такі, бо такою була історична доля їхніх батьків і дідів. Але саме український центр є тим цементуючим началом, яке тримає сьогодні купи усю соборну Україну, яке перекидає місток від національно свідомого Заходу до поки що національно не свідомого Сходу й Півдня, чи то національно свідомого, але не в тих критеріях, які не прийнято шанувати на Заході.

Український центр є саме українським, де в чому обережним, спокійним. Його важко вивести з рівноваги. Але саме цей український центр в кінцевому підсумкові забезпечив перемогу помаранчевої революції, звичайно, разом з посланцями з Галичини і разом з героїчними активістами з Харкова, Донецька, Одеси, Сімферополя.

Але саме тут в Центрі вирішувалася доля революції. Очевидно, навряд чи можна було б виграти її автобусами з галичанами, якби на вулиці не вийшли сотні тисяч і мільйони киян, якби мешканці підкиївських районних містечок, ніким не керовані, не організовані з власної ініціативи своїми автами зупиняли шлях потягам зі Сходу на столицю.

Отже, такий він є український центр. Завдяки цьому центрові Україна існує як єдина цілісність. Лишається надія на те, що відмінності між нашим Заходом, Сходом і Півднем залишаючись, бо кожна велика держава є різна в своїх регіонах, але що ці відмінності втратять сьогоднішній антагоністичний подекуди характер.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

Це була програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку вів Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG