Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:08

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Українська книга.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 1 квітня 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Наша тема сьогодні – українська книга і сюжети навколо неї.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Як ведеться українській книзі на 14-ому році незалежності? Мабуть, найкращу відповідь на це запитання дасть Всеукраїнський рейтинг „Книжка року”. Перед мікрофоном Інна Набока.


Інна Набока

Нинішньої весни ця акція проводилася вже вшосте і набула слави однієї з найбільш авторитетних і масштабних книжкових подій в країні. Її організатори – Центр рейтингових досліджень ”Еліт-профі” та редакція часопису ”Книжник-review”. Мета конкурсу – популяризація української книжки і підтримка вітчизняного книговидання.

Про розвиток видавничого процесу в країні розповідає один з організаторів акції, головний редактор часопису „Книжник-review” Костянтин Родик: “Сьогодні книжок стало більше, і так ми спостерігаємо з року в рік. Оце я називаю нормальним розвитком. Цього року крізь руки експертів пройшло близько 6000 книжок, минулого року це було трохи за 4000 тисячі. Зростання йде, якість поліпшується, але стрибків немає, і слава Богу. Ринок розвивається нормально”.

Звичайно, усі конкурси та рейтинги – річ суб’єктивна та відносна, усе залежить від критеріїв оцінки, а також від того, хто ці оцінки розставляє. Втім, організатори „Книжки року” постаралися зробити цей процес якомога прозорішим і об’єктивнішим. Важливо зазначити, що на відміну від більшості інших книжкових конкурсів, тут оцінювався не лише текст, а книга як цілісність, як культурологічна подія.

Про це говорить експерт „Книжки року”, поетеса, оглядач газети „Вечірній Київ” Людмила Таран: “Всяка відзнака і всяка премія – це справа досить суб’єктивна, тобто тут є сума певних суб’єктивних вражень. Але це нормально. Різні критерії. Втім, оці єдино правильні критерії можливі і водночас неможливі, але принаймні кращі книжки посіли своє місце”.

Чільні місця у рейтингу справді посіли достойні книжки. Серед переможців – книжки лауреатів цьогоріної Шевченківської премії Михайлини Коцюбинської, Марії Матіос, філософа Сергія Кримського. У номінації „Хрестоматія” перемогло академічне видання творів Володимира Свідзінського від київської „Критики”. У актуальній номінації „Політлікнеп” першість здобула „Політична історія України. ХХ століття” та книжка британського дослідника Ендрю Вільсона „Українці: несподівана нація”. Варто відзначити і шедеври поліграфії від київських видавництв „Родовід”, „Мистецтво”, чернівецьких „Золотих литавр”, які були кращими серед мистецької та краєзнавчої літератури.

Отже, загальний підсумок звучить доволі оптимістично: українська книжка живе і розвивається, книжок стало більше, і вони стали кращими. Серед них чимало таких, які стали літературними і культурологічними подіями. Розширилася і видавнича географія. Але чи справді все так безхмарно на нашому книжковому горизонті?

Фахівці стверджують, а ми переконуємося у цьому на кожному кроці, що проблем тут більше ніж достатньо. І один закон „Про підтримку книговидавничої сфери” їх, на жаль, не вирішить. Насамперед, це – експансія російської книжки. Адже з кожних 10 книжок, які продаються в Україні, 9 видано в Росії. І це проблема не лише економічна, а й, значною мірою, ідеологічна.

Ще одне болюче питання – відсутність системи книгопоширення. Та чи не головна проблема – низька купівельна спроможність наших громадян. Бо коли ми говоримо про дорогі книжки, то забуваємо додати: у порівнянні з нашими середніми зарплатами, стипендіями чи пенсіями. У тій же Росії справді якісні видання, на відміну від масових покет-буків, у півтор-два рази дорожчі за аналогічні українські.

Для поліпшення ситуації фахівці пропонують цілий комплекс заходів. І новий закон про мови, і квоти й мито на ввезення російської книжки, і відновлення системи книгорозповсюдження, і створення різноманітних недержавних фондів. Тобто, запровадження осмисленої і цілеспрямованої державної політики на підтримку української книжки.

В цьому сенсі лишається сподіватися на майбутнє. А поки що знаменитий Лейпцізький міжнародний книжковий ярмарок, що відбувся у березні, в черговий раз обійшовся без українського стенду.

Олекса Боярко

Першого квітня у Києві презентована книга Ірини Горбань “Фольклор і фольклористика болгар в Україні”. Перед мікрофоном Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Незважаючи на те, що українські болгари мешкають поза межами своєї історичної батьківщини, вони зберегли почуття своєї національної приналежності, – стверджує львівська дослідниця Ірина Горбань. Вона каже, що болгари принесли з собою своєрідний побут та культуру – але тривале перебування у спорідненому за мовою і поетичною творчістю середовищі створило специфічні фольклорні форми.

Ірина Горбань

Звичайно, що не всі жанри фольклорні зберегли свої масштаби побутування. Стрімкий злам традиційного способу життя в минулому столітті, різноманітні асиміляційні, міграційні процеси спричинили значні зміни у функціонуванні народної творчості болгар України.

Але він продовжує розвиватися, відбувається тільки переакцентування ролі і значення окремих жанрів. Серед обрядової творчості краще всього збереглися весільні пісні. Деякі календарно-обрядові пісні, які відірвалися від обрядів, які на сьогодні вже активно не застосовуються болгарським населенням, перейшли в пасивний репертуар, звучать тепер тільки в концертах самодіяльних колективів. З епічних творів найбільш продуктивним, популярним в болгарських селах України є балади.

Якщо говорити про загальні тенденції сучасного розвитку, то можемо зауважити, що реальна роль і зміст фольклорних циклів в межах, яких побутують пісні тих чи інших жанрів, значно змінилися. Хоча сучасні носії продовжують згадувати пісні в зв’язку з їх функціями, тобто в контексті певних символів. Але звучать ці твори і поза фольклорними циклами, тобто на вечірках, гуляннях.

Широко представленими залишаються на сьогодні (слово нерозбірливо), куди входять твори різноманітних жанрів. Знову ж таки тут можемо згадати різноманітні за тематикою і мелодією балади.

Богдана Костюк

Свої власні розвідки і дослідження попередників Ірина Горбань зібрала у збірці “Фольклор і фольклористика болгар в Україні”.

Ірина Горбань

Попередньо це була наукова робота, це була тема моєї кандидатської дисертації, яка була запропонована мені професором Шумадою, автором численних публікацій, присвячених дослідженню болгарського фольклору, керівника наукової роботи кількох аспірантів, які займалися дослідженням болгарського фольклору. Зараз вона запропонувала узагальнити все те, що було зроблено українськими вченими по дослідженню болгарського фольклору.

Я розпочала роботу дуже давно. Фактично монографія стала результатом дев’ятирічної роботи. Намагалася представити всю багатоманітність форм з освоєння болгарського народнопоетичного матеріалу, це і згадки про фольклорні твори, збирання і популяризація болгарського фольклору, переклади, наведення паралелей до українських текстів, спеціальні дослідження окремих творів та жанрів, вирішення питань музичної фольклористики, відгуки на видання фольклористів Болгарії, особисті контакти українських і болгарських вчених та інші моменти.

Богдана Костюк

На думку Ірини Горбань, українські болгари можуть запропонувати дослідникам чимало інших оригінальних тем для наукових розвідок – одна лишень традиція зустрічати весну – Бабу Марту – чого варта!

Олекса Боярко

Цікаві видання з‘являються не тільки у столиці України, а і у так званій провінції. Розповідає Володимир Грабовський.

Володимир Грабовський

У Дрогобичі відбулося чергове засідання “Культурологічні та богословські бесіди”, які проводять Українське богословське товариство та науково-культурологічне товариство “Бойківщина”.

Темою шістнадцятої бесіди був “Шкіц до інтегральної етнокультурології, неофункціональне бачення культури”, автором цієї праці є відомий філософ і етнопсихолог Роман Кісь зі Львова.

Ця робота досить розгорнена має 3 розділи: І розділ – “Виміри культури”, ІІ розділ – “Інтегральна етнокультурологія і цивілізаційні перспективи українства, глибинотипологічні прикмети євразійства, які цілком не сумісні з нашим поверненням у рідне своє європейство”, ІІІ розділ – “Культура як процес. Деякі методологічні передумови неофункціональної культурології”.

Роман Кісь уже був учасником зазначених культурологічних бесід і як завжди сприймався з цікавістю і своїми виступами викликав полеміки і навіть дискусії.

Цитата: “Жодної серйозної монографії з загальної теорії культури нині. А це значить, між іншим, що ми стали в обороні нашої понівеченої та ще й нині енергійно притлумлюваної навалою азопізації культури як дилетанти. Цебто абсолютно не уявляючи собі, на які важелі чи механізми натискати, щоб українська культура запрацювала.

Йдеться про те, аби стала вона функціонально потрібною самій нашій людності. Будучи фактично цілковитими дилетантами, маю на увазі і більшість так званих наукових працівників у тій чи іншій ділянці гуманістики чи соціальних знань, ми зусиллями наших так званих соціологів, де немає жоднісінського більш-менш фахівця з урбаністики, соціології сім’ї, соціології мистецтва тощо, за майже повної відсутності соціальних психологів, за повного браку бодай кількох фахівців з політичної психології, збираємося боротися і беремося нині до інтелектуального та культурного змагання зі світом”.

Серйозні зауваження і твердження Романа Кіся, звичайно, викликають протидію і спонукають до полеміки. Але дійсність українська підтверджується, на жаль, тими словами, які говорить вчений, хоча у виступі своєму він акцентував і дещо у роботі уже додав, так би мовити, свої враження після помаранчевої революції, бо робота була написана до листопадово-грудневих подій 2004 року.

Культура, як відомо, це річ, яка трудно вловима. Сучасні науковці цілого світу, а їх Роман Кісь дуже рясно цитує, і полемізує з ними, і знаходить дотичні разом з ними: Гофман, Герман, Вінтер, Інглад, та інших багато-багато, приходить до висновку, що не можна розділяти матеріальну і духовну культуру, роблячи одну, так би мовити, матеріалізованим чинником, а іншу якусь штучно відокремлювати.

Ще цитата з виступу Романа Кіся: “Не вишукувати гаданих, зміфологізованих та здемононізованих ворогів, а спробувати виявити наших двох найбільших ворогів усередині себе, в нашім нутрі. Заздрість, а від неї ідуть деструктивні імпульси, які можуть лише спаралізувати спонукання творчої, збудовуючої і духовне та інтелектуальне лінивство. Із таким проіржавілим арсеналом нам годі буде цивілізаційно позмагатися із сусідами”.

Культурологія наука складна, але завдяки таким людям як Роман Кісь, який створив ґрунтовну працю, сподіваємося, що вона дістане свого подальшого розвитку і розголосу.

Олекса Боярко

І на закінчення – до історії. 390 років тому у Києво-Печерському монастирі була засноване перше на Наддніпрянщині видавництво. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Після укладення у Бересті ієрархами Київської митрополії унії з Римом головним осередком українського православ’я залишався Києво-Печерський монастир. Його архімандрит, колишній львів’янин Єлисей Плетенецький запросив до Лаври відомих інтелектуалів, теж переважно галичан.

Серед них були лексикограф Павмо Беринда, граматик Лаврентій Зизаній, перекладачі Тарасій Земка та Йов Борецький, поет Олександр Митура, богослови Захарія Копистенський, Афанасій Кальнофойський, Касіян Сакович. 1615 року вони ініціювали заснування видавництва при Лаврі. Плетенецький купив у львівського єпископа Ґедеона Балабана друкарню, за словами сучасника, “припалую пилом”, і наприкінці року вона була доставлена із Стрятина до Печерського монастиря. А вже 20 грудня наступного року була видана перша книга під назвою “Часословець”, призначена для шкіл. Наступною книгою став “Анфологіон” обсягом понад тисячу сторінок із вісімнадцятьма ілюстраціями. Вчені Печерського гуртка перекладали і готували до друку тексти та писали передмови. У Лаврі з’явилися свої гравери та маляри. Для виготовлення паперу для потреб друкарні Плетенецький заснував у монастирському маєтку у Радомишлі на Тетереві папірню – за висловом Копистенського, “коштом немалим на подив у тім краю як річ небувалу”. Упродовж наступних п’ятнадцяти років у Лаврі було видано понад 30 назв книг, переважно літургійного, шкільного та повчально-релігійного характеру – більше, ніж в усіх інших тогочасних українських друкарнях, разом узятих.

Майже одночасно із друкарнею вчені Печерського гуртка заснували Київське православне братство та школу, і все це повернуло Києву роль одного з культурних центрів Східної Європи.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Це була програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, яку вів Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG