Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Прага, 9 квітня 2005 року.
Ірина Халупа
Доброго вечора, дорогий слухачу, до вас завітала радіо “Свобода” з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. З Вами Ірина Халупа.
Наша тема сьогодні – суржик. І не той, який є сумішшю зерна, а той, який руйнує українську мову.
Суржик – це мовна хвороба постколоніальної країни. Усне мовлення, коли воно покладене на писемне, бачиш власне його.
Суржик – “мовна патологія”, “культура бідних”, “милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму” – соціолінгвістичний феномен, чи що???!!! Усі слова в лапках – то епітети, яким уже давно називають суржик. “Кровозмінним дитям білінгвізму” назвав його письменник Юрій Андрухович. Очевидно, влучно, бо це означення суржику тепер “живе” навіть у спеціальних статтях мовознавців, які, хоч і зрідка, але темі суржику таки приділяють трішки уваги. А що робити, коли цей суржик заполонив в Україні чи не всі сфери побутування нормальної мови – починаючи від звичайного побутового спілкування й закінчуючи поетично-художніми текстами, сферою вжитку на телебаченні, у пресі, по радіо... Звідки він узявся, цей суржик? Чи це тільки мовний феномен? Ще у 1989 році в журналі “Декоративне мистецтво” була опублікована стаття “Поетика суржику або “котлета по-київськи”, де зверталася увага на своєрідний образотворчий суржик. Тобто, суржик пробився давно вже не лише у мовні сфери, а й буйно розквітнув і в пейзажах митців, наповнив кічем мистецтво... Яка його етимологія? Чому так чіпко вкоренився і так довго живе, скільки ще житиме, дратуючи поодиноких естетів, інтелігентів, мовознавців? Чи можна передбачити подальшу “перспективу” розвитку суржику, що такій перспективі успішно сприяє, а що може звести її нанівець, нарешті!? Над усіма цими й подібними питаннями замислювалися ми з моєю колегою Надією Степулою...
Надія Степула Знавці мови пояснюють двоє значень слова “суржик” - пряме й переносне. Пряме – суміш зерна: жита, пшениці та “всякої пашниці” – ячменю з вівсом. Переносне значення цього слова вказує на невмотивовані мовні запозичення. Суржик у цьому значенні – то збіднена мова, позбавлена і національного колориту, і виразності. Хоч письменники часто вдаються до вживання на сторінках своїх творів суржику задля стилістичної типізації персонажів. Як Іван Котляревський у “Наталці-Полтавці” або О. Чорногуз у “Вапнярці”, наприклад. Суржиком “уславилися” з телеекранів різні “довгоносики”, а “зірка” Вєрка Сердючка взагалі стала своєрідним символом суржику. Подібні пропагандисти суржику втілюють “маргінальний стан свідомості нашого суспільства”, за словами доктора філології Лесі Савицької. У словнику Бориса Грінченка згадується ще інше значення суржика – “людина змішаної раси”, проілюстроване прикладом народного мовлення: “Се суржик – батько був циган, а мати - дівка з нашого села”. Звідси мабуть і прізвище Суржик, поширене в Україні. Елементи суржику існують, починаючи з рукописних пам’яток української культури, а зафіксовані остаточно в таких пам’ятках ще з 17-18 століть. У наступних століттях суржик набув значного поширення – це зафіксувала художня література і публіцистика тих часів. Існує ціла історія боротьби з існуванням суржику на українських просторах. Яскравих рис ця боротьба набула в 20-ті роки минулого століття, коли тривала коротка доба українізації. Проблему “мішаної й ламаної мови” піднімав Микола Скрипник. Журнал “Більшовик України” в 1931 році опублікував одну з його промов, де ця тема розгорнута дуже конкретно, що згодом стало підставою для звинувачень Миколи Скрипника “в насильницькій українізації”.
Українська культура, зокрема й література, міцніючи на совєтських вітрах ідеологічно, продовжила впроваджувати суржик, як стилістичний засіб, і не тільки. Скажімо, у п’єсах Корнійчука чи гуморесках Павла Глазового вживання суржику можна пояснити як мовні характеристики персонажів. А в популярному свого часу гумористичному дуеті Штепселя й Тарапуньки носієм суржика виступав дурник, натомість “розумний” говорив літературною російською мовою. Тут уже йшлося про впровадження у масову свідомість певних стереотипів. Знавці й дослідники мови не заперечують того, що суржик слід викорінювати з усіх сфер вжитку. Він “загрожує українській мові внутрішньою руйнацією всіх її рівнів”, на думку мовознавця Лариси Масенко. Боротьба з цим мовним явищем триває. Років два тому організація української молоді “Спадщина” ініціювала акцію під назвою “Суржик – культура бідних” у Львові та інших регіонах України. Серія листівок під тією ж назвою стала дипломною роботою студентки Львівської академії мистецтв Олі Мартинюк. Ще не стерся з пам’яті й “Суд над суржиком”, організований торік у Києві Асоціацією захисту української культури “Український світанок” за участю громадсько-культурних діячів. Вердикт суду впроваджував суржик як “безневинний покруч”. Чи такий уже й безневинний цей “покруч”? Що робити, щоб “нестерті сліди” суржика як “самостійно міжкультурної мови”, за словами Івана Франка, зникли без сліду? Як позбутися “мови інтелектуальних бомжів” і зберегти високу енергетику мови “чистої” від примітивного суржику, який легітимно залишається мовною патологією, узаконеною як одна з форм “українського просторіччя” навіть енциклопедією “Українська мова”. Втішає хіба те, що нині не заборонене жодне дослідження суржику, як це було в часи ще недавні – у совєтському мовознавстві. Тоді суржик був явищем, котре, як “скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовності” - вважає Лариса Масенко у дослідженні “Суржик як соціолінгвістичний феномен”.
А тепер? Як уникнути загрози впливу суржику на “лінгвістичне чудо”, так називав українську мову Юрій Шевельов. Питання залишаються відкритими. І це не ті питання, на які не існує відповідей. Ірина Халупа Суржик живе і процвітає не лише в українській мові. Давлючий вплив російської мови дався взнаки в багатьох країнах колишньої російської імперії та колишнього Радянського Союзу.
Країнам центральної Азії якось пощастило уникнути цього лінгвістичного вінегрету. Може тому, що така мова як, наприклад, казахська настільки відмінна від російської, що ця радянська “лінгуа франка” не змогла її покалічити.
А ось білоруська мова постраждала і постраждала серйозно. Їхній суржик називається трасянка.
Мовні пуристи з Литви стверджують, що російська мовна гегемонія змінила мелодику їхньої мови, а також попереставляла наголоси. Як боротися з феноменом суржика? Чи існує якийсь мовний антибіотик, що може допомогти?
Відомий мовознавець, соціолінгвіст і публіцист, автор понад 100 наукових і науково-популярних публікацій, завідувач кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” Лариса Масенко ставить діагноз і пропонує курс лікування.
Лариса Масенко
Суржик – це мовна хвороба постколоніальної країни, це спадок, який ми дістали від попереднього періоду – це, власне, та форма змішаного мовлення, яка виникає внаслідок того, що російська витісняє українську мову, і виникає цей покруч.
Те, що наші великі міста не мають українського мовного середовища, тобто людина, яка потрапляє з українського села, з україномовного середовища, з невеликого містечка потрапляє у велике місто, зрештою навіть у столицю, я вже не кажу про Донецьк чи Харків. Відповідно ніде немає в місті середовища, де б вона могла спілкуватися своєю мовою, починає пристосовуватися до російської, ламає мову, відбуватися ця мовна мішанина.
Здавалося б, що зараз ми вже маємо незалежну Україну, і ми могли б це явище загальмувати безперечно і позбутися поступово його, оскільки суржик – це мова взагалі-то однопоколінна, тобто якщо при розселенні в місті некомпактному людей, які приїхали з провінції, він зникає, власне, говорять тільки батьки.
Діти вже переходять або на російську мову, бо вони з дитинства живуть в російському середовищі, або зараз уже кращі випадку, все-таки опановують українську літературну мову.
Єдине, де він взагалі консолідується і де взагалі стабілізується - це в приміських зонах, тобто в зонах, де суржик вже створює своє середовище.
Наприклад, в київських приміських зонах або на сході - вже й в селах. Наприклад, в Луганській області, в Сумській, там уже в селах середнє і молодше покоління говорить суржиком. Тобто покоління виростає в цьому середовищі, і суржик для нього стає рідною мовою. Я просто знаю це по студентах.
У мене є один студент з Борисполя, заочник на філологічному факультеті, він написав курсову. Спочатку він запитав, чим можна по руськи писати... Вже по самому запитанні зрозуміла, що це суржикомовна людина. Він написав, я сказала, що не можна, оскільки це українсько-філологічний факультет.
Він написав суржиком. Я була вражена, бо це усне мовлення, коли воно покладене на писемне, власне, бачиш його обмеженість, його неповноцінність, скажемо, цього мовлення.
Основне, що треба нам, і має так бути, це створити штучно через мовну політику українськомовне міське середовище. Тобто всі ЗМІ мають бути україномовні.
Не в супермаркет, коли я заходжу, якщо вже там підключають до ФМ-станції, то до української. Хоч я не знаю, чи вони в нас є, власне кажучи.
Коли я заходжу на Оболоні в супермаркет і чую пісню “Мой адрєс – нє дом і нє уліца, мой адрес – Совєцкій Союз”, я потрапляю в Совєцький Союз або в російську імперію. Через створення звукового цього середовища.
При чому, це ж не тільки... Це в маршрутках, це, власне, в усіх середовищах, яке ми дозволили окупувати цим ФМ станціям, або йде просто російською мовою реклама. Тобто ми консервуємо російськомовне середовище, відповідно, ми не зможемо протистояти суржику.
Безперечно продовжує українськомовна людина, весь час їй набивається у вуха, вона живе в цьому середовищі. Адже не всі далеко люди вирішують мовні проблеми, не всі ж філологи.
Тобто вже на підсвідомих рівнях іде весь час домінуюча російська, яка витісняє.... І у нас в такому середовищі дуже важко опанувати правильну українську літературну мову.
Вона ж має звучати, людина ж має її чути, людина, коли перемикає канали телевізійні, вона має чути переважно українську літературну мову, а не російську з якимись там малесенькими субтитрами української мови, що взагалі, я вважаю, знущанням.
Тарас Марусик
Ви тут згадали, що у міському середовищі, передусім в київському, як я розумію, діти покоління суржикомовних переходять або на російську, або на українську.
Чи велися дослідження приблизно, в яких пропорціях розподілені ці частки. Хто переходить на російську, хто на українську з дітей суржикомовних?
Лариса Масенко
На жаль, не велися, у нас же взагалі, я скажу, у нас заблоковано соціолінгвістичні дослідження. Взагалі соціолінгвістичні центри мали би бути в університетах України, так як вони зараз створені в Росії.
В Росії у всіх університетах соціолінгвістика впроваджена як основний предмет в університетській програмі. У нас і досі дуже впливові русисти, тому ці теми блокувалися.
Моя аспірантка вивчила “Двомовність у молодіжному середовищі”, вона мала певні проблеми, коли виходила на захист в університеті. Це було кілька років тому, але це дуже показово. Я просто знаю за власним досвідом.
Ірина Халупа
Говорячи про суржик, насамперед, потрібно зрозуміти – що це за явище? Бо вбачати за мовними покручами лише незабутніх Свирида Петровича Галахвастава і Проню Прокопівну, як на мене, є досить спрощеним підходом.
Суржик, за всієї своєї малопривабливої кумедності, є явищем складнішим. І, як будь-яке явище, він несе у собі і негативний, і позитивний аспект, явище, яке треба художньо освоїти і пережити.
Принаймні, такі думки ви почуєте у матеріалі Павла Вольвача, але це аж ніяк не значить, що я з ними погоджуюся.
Павло Вольвач
Так, не лише Сєркови і Галахвастови, обзавівшись магазинами та “цилюрнями за канавою”, обзаводились і “городською” вимовою. Десятки, а то й сотні тисяч селюків йшли до міста, на “сахарні” і копальні, на шахти Донбасу і рудника Криворіжжя, на заводи Кернера і Юза, Гретера і Креванека. І їм теж поступово говорити іншою мовою, мовою міста ставало “какось льогше”.
Суржик для мене – це в тому ряду, де, скажімо, Дніпрельстан. Він, Дніпрельстан нинішній, - це наочна, в пасмах зелених водорослів затхла українська катастрофа, яка ковтнула землі споконвічних козацьких вольностей, знищила дніпрові плавні, проїхалася гусеничним трактором по нашій прадавній звичаєвості.
Але задумувався “Дніпрогес”, за висловом Яновського, як “пролетарський маяк над сорокамільйонною селянською нацією”. “Ми знаємо, що основа всього – Дніпрельстан”, – вторує йому Хвильовий з тих далеких часів.
Так і із суржиком: огидно, звісно. Але по іншому бути не могло і, напевно, в тогочасній аграрній Україні він таки сприймався багатьма як елемент модерності й футуризму, який міг витягнути її до нової якості.
Яка це якість – дуже добре видно на прикладах сучасних реалій. А про них слід розпочинати розмову, мені здається, саме з політиками. І тут, з-за хрещатицького рогу якраз і вигулькує Лесь Танюк, народний депутат України.
Лесь Танюк
Помаранчева революція перемогла специфічно. Культура перемогла некультуру. Культура західноукраїнська, культура центру перемогла некультурний Донбас.
От як не дивно, хоч в Донбасі є свої великі досягнення, і так далі, але це було чисто пролетарське луганське виробниче і так далі. От якщо, скажімо, в Дніпропетровську є два музеї, то у Львові - 22.
Павло Вольвач
Тобто традиційний світ переміг той світ, що задумувався як великий завод, як фабрика. Так?
Лесь Танюк
Так, цей пролетарський нігілізм, який, так би мовити, є всі бідні люди, нещасні, яким гроші не платять, і вони чхали на всяку культуру, не дай Бог, випити, для них проблеми мовної немає. “Како ж то по руському буде лёгше”?
Павло Вольвач
Я не думаю, що це тільки пролетарі, це і буржуа київські, їм теж “какось лёгше”.
Лесь Танюк
Я умовно. Це з тих же пролетарів, з тих же комсольців, які це насаджували, але, в принципі, це культура і не культура.
Я переконаний, що суржик не може перемогти. Якби суржик переміг, то українська нація б зникла і була б знову лакейська. Суржик – це вияв лакейства, в принципі, вияв бездуховності перед іншою духовністю. І в такому сенсі це великий програш.
Павло Вольвач
Тобто сподіватися на якісь романи, на суржику написані малоруським нарєчієм?
Лесь Танюк
Це може бути лише містифікація, це може бути, як фокус Подерев’янського, але це не може бути стратегією розвитку.
Павло Вольвач
Зовсім по іншому дивиться на проблему Олександр Хоменко, культуролог і поет. Настільки по-іншому, що мені доводиться його навіть інколи осмикувати.
Стоп-стоп, пане Хоменко, це ти добалакалися до того, що я мушу перепитати. Тобто “ето хорошо”?
Олександр Хоменко
Це було б “хорошо”, якби нам не перебили ноги, якби ми не дозволили собі перебити.
Зараз є два виходи з ситуації суржику. Один – тупий, інший – розумний. Тупий означає повернутися в золоті часи Трипілля, Нечуя-Левицького, розкопати Кам’яну Могилу, влізти в неї глибоко-глибоко. І всі кам’яні брили насипати собі на дурну голову. Ось це є шлях заборони суржику - “маестро сдєлайтє вот-так!”. Є шлях той, яким має іти модерна спільнота, яка хоче не ховатися від історії, а прийняти її, бо в суржику є багато пружного, маскулінного і м’язистого. В ньому є поезія домн, поезія баских авто, як писав Михайцль Семенко.
Тобто це треба художньо освоїти і пережити. І зрозуміти, що шлях втечі прямісінькою дорогою веде до провансальства, до архаїчної спільноти, яка кохається в своїй старовині і через 100 років по ній проходить вал цивілізаційний, і вона залишається просто аналог історії.
Павло Вольвач
А не слід це розуміти, що натомість суржик веде націю до якихось осяйних висот, ні?
Олександр Хоменко
Суржик як момент, з одного боку, девілізації і обмосковлення в стилі Вєрки Сєрдючки – це є один шлях, а інший шлях – в стилі колгоспних підлітків, це є два шляхи до однієї української прірви.
Це шлях-програш, це шлях до втечі, це шлях ніби автентики, яка давно перепріла, яка нагадує сценічний задник у поганій виставі, коли там малюють якісь так хаточки, похилені верби, а насправді за цим ховається запилений рояль та п’яний працівник сцени.
Це може виглядати це, який він хороший чи поганий, це як взяти якийсь механізм від машини футуристичної і сказати, що цей гвинт добрий чи поганий? Ви його вставте туди, куди потрібно, дайте гарну змазку, тоді буде симфонія мускулатур.
В цьому сенсі використання суржику однозначно це є погано. Той новий український проект, який зараз випрацюють, зазвучить симфонією мускулатур із усіма речами, він використає суржик, як будівничий елемент для славної української футуристичної утопії.
Павло Вольвач
Хоменко, як бачимо, дивиться на проблему суржику глобально, з висоти свого беркутиного культурологічного польоту. Але сам суржик є чимось таким конкретним, шорстким і відчутним на дотик, що хочеться й коментарів більш дотикових.
За сусіднім столом кав’ярні бачу відомого барда Едуарда Драча.
Едуард Драч
У мене колись була така ідея з Сергієм Архипчуком, ми планували передачу “Говоримо суржиком”, де вирішили майже на повному серйозі, видумали навіть систему фонетичних знаків: наші літери і англійські знаки. Я написав кілька речей про суржик, можу кілька прочитати.
Я поділяю суржик на регресивний та прогресивний. Це як заніміння руки. От руку придавали і починаються поколювання в ній, то це регресивний суржик.
А коли заніміла рука вже відходить і в ній поколювання відбувається, то це вже прогресивний суржик, це шлях до одужання.
Павло Вольвач
Це Ви як медик...
Едуард Драч
Звичайно. А вірш про суржик такий:
... прекрасний час, суржиконосний час І ето правільно. Нема чого стісняцця. І треба сдєлать так, шоби у нас Любий хохол смог вільно виражацця!
В вільній державі вільних же людей Не надо, шоб сомнєніє душло, Шоб після двох-трьох класів ти уже Влупався у скалу, як шило в мило.
Котра година? Нашо то казать? Таке ж не каже нинішнєє плем’я, Злипаймося до купи і нехай Паролем нашим буде: “Скоко время?!”
Павло Вольвач
Це був Едуард Драч. А наше “время” добігло кінця, і на цьому – точка. Павло Вольвач, “радіо “Свобода”, Київ
Ірина Халупа
Український політикум. Саме він багато в чому є законодавцем слововживання, і, на жаль, не зажди доброго. Тут чи не найбільше розгулявся суржик, про що вже складено багато анекдотів.
Втім, мова дикторів радіо та телебачення також не є бездоганною. Про те, як саме говорять політики та диктори, розмірковує директор фірми літературного редагування та перекладів, багатолітній літературний редактор Марія Волощак.
Марія Волощак
Усім добре відомо, що мовне середовище формує національну свідомість. Ефективність мовної політики будь-якої держави залежить насамперед від влади, від її бажання змінити, поліпшити мовну ситуацію в країні.
Тому парламент відігравав і відіграє велику роль у зміцненні становища української мови в суспільстві. Безперечно, саме законодавчий орган має бути взірцем у виконанні вимоги закону “Про використання у діловому спілкуванні державної мови”.
У депутатському корпусі було і є чимало людей, які прекрасно володіють літературною українською мовою. Однак все-таки деякі парламентарії уперто послуговуються російською.
А чимало депутатів, які мислять мовою нашого північного сусіда, просто калькують окремі слова з російської. Наприклад, “промовець підняв надто актуальне питання” замість “промовець порушив надзвичайно (вельми) актуальне питання”, “взятка” замість “хабар”, “у порядку виключення” замість “як виняток”, “вищестоящий суд”, замість “суд вищої інстанції”.
“Відміняти указ” замість “скасовувати”, “відношення до законопроекту” замість “ставлення”, “вірне зауваження” замість “слушне”, “заключається в тому” замість “полягає в тому”, “заключення комісії” замість “висновок”, “зустріли розуміння” замість “порозумілися (здобули) розуміння”, “міри прийнято” замість “заходи вжито”, і так далі.
А почули б себе радіо і телебачення, особливо ті диктори, що звикли говорити і думати російською. Власне, їх найчастіше виказують слова-покручі.
Наприклад, у радіопередачі чуємо: готувати “лебідів” замість “лебедів”. Прийшов зранку чомусь до “Федіра”, а не до “Федора”, бігали “по квартирам” замість “по квартирах”. Діти ходять “до садку” замість “до садка”.
Ведучі, очевидно, забувають, що в іменниках другої відміни зменшувальні форми на “–ок” і з наголосом на закінченні у родовому однини мають у кінці “-а”: до садка, до ліска, до ставка.
Один з ведучих на “5 телеканалі” постійно вживає неправильну форму: “дякую вас” замість “дякую вам”. Можна тут почути в “бувший президент” замість “колишній президент”, “відчислення у бюджет” замість “відрахування”, “вносити вклад” замість “робити внесок”.
І ще одне - не забуваємо, що правильні наголошення є однією з ознак культури мовлення. Мова дикторів радіо і телебачення має бути прикладом для усіх громадян. Проте дуже часто диктори в українських словах з подвійним наголосом вибирають спільний з російським: завжди, договір, алфавіт, хоч природніші традиційні наголоси.
Ірина Халупа
Це була багатолітній літературний редактор Марія Волощак. Той, хто добре володіє українською мовою і її шанує, може отримати великий шок, коли почує, що з нею вироблюють не лише політики, а й диктори.
Це саме і сталося з нашим римським кореспондентом Леонідом Олексійчуком, який вже довгі роки не живе в Україні.
Їдучи до Києва він урочисто пообіцяв собі вести щоденника. По приїзді так все замиготіло, що ця обіцянка стала цяцянкою. Про нескінченні русизми та завзяте “акання” Леонід Олексійчук мовчати не може.
Леонід Олексійчук
Нехай, вирішив, газети та журнали реєструють щоденний перебіг подій, а мені дай Боже впоратися з силою силенною столичних вражень.
Хоч від того ж телебачення. З дедалі більшим остовпінням його спостерігаючи, раптом відкриваєш, яким бур’янищем заросла українська мова разом з вимовою.
Та що там в Україні, в самій ВР від щохвилинного калічення мови вуха в’януть. На чолі, як їм і належить, українські комуністи.
“Запал, з какім вани заклікають до паліпшення дабробуту населеня, віклікає пристрасний отклік в сєрце каждага грамадяніна. Але страшенна їх цікавить, ґде, в якой зємлє вани вивчили такой брєдовий покруч, і як етім інастранцам вдалося вєрхаводіть українськім всьо такі народам, і нє стать у таво народа пасьмєховіськом.
І як праізашло, што в залє засідань нє стаіт грамагласний хохат паетов і щирих украінцев над бєсстидними нєучами, взявшимися паучать”.
Де ваші зуби, українські гумористи, де закон українських законодавців “Про обов’язковий лікбез для мовнонедорозвивинених. Де ваші вуха, коли безнадійно окацаплені язики дражнять хохла з найвищої трибуни нації, а телебачення розносить на всю країну цей плювок їй в обличчя, щоб усіх обов’язково оббризкало.
При такому взірці рівень україномовності генералітету, що військового, що промислового, пройде майже як задовільний. Звичайно, якщо затулити вуха на нескінченні русизми та повальне “акання”. Коли голосування стає без жодної іронії “галасуванням”. Робітний – “рабітником”, а поразка – тіткою “паразкаю”.
Навіть адмірал чорноморського флоту з таким корінним та гарним ім’ям та прізвищем Ігор Князь пливе рідною мовою з величезними пробоїнами.
Однак, що вимагати від роками зросійщуваних спеціалістів чи добровільно окацаплених політиків, коли на теледикторах теоретично найдосконаліших промовцях, власне, мова сидить, як на корові сідло. Вони її старанно імітують, але татаро-монгольська вимова її нищить.
Скажімо, важко чіплятися до огрядної дикторки з губами як два вареника, в неї з чисто анатомічних причин виходить: “чутири з пулувиную”, “Кучма пуїхав на відпучинок”, “Губирнатор з Хмульниччини”, “Президент пуставив завдання” і тому подібне.
Але більшість молодих, жвавих з мускулястою артикуляцією: “проти ракетнуї убурони”, “пирконливих пирмог”, “запевнинь влади”, “тургівля людьми”.
В мене, на разі, як вони вимовляють повністю затопило помешкання, хотілося повторити за ними “ми дамо заблукувати пруцес розвитку диржави”.
Яка насолода слухати молодих хлопців та дівчат, котрим рідна мова природна, як дихання, золотиться на співає на устах. Але їм ніколи, на жаль, не всістися перед національною телекамерою на роки зайнятою блатованими синками і доньками, нахабних хохлят за покликом душі і ґвалтівників рідного слова за спадковою нездарністю.
Леонід Олексійчук, радіо “Свобода”.
Ірина Халупа Краса і сила рідної мови таїться не в її фонетичних перевагах і, поготів, не в її привілейованому зверхньому становищі супроти інших мов, якщо це десь трапляється, а в здатності впливати на почуття людини, будити в ній хороші благородні почуття, змушувати бриніти найтонші струни людської душі. Це писав знаменитий письменник і мовознавець Борис Антоненко-Давидович. Розмовляйте українською, ваша душа співатиме.
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, чекатиму вас наступного тижня на хвилях радіо “Свобода”.
Прага, 9 квітня 2005 року.
Ірина Халупа
Доброго вечора, дорогий слухачу, до вас завітала радіо “Свобода” з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. З Вами Ірина Халупа.
Наша тема сьогодні – суржик. І не той, який є сумішшю зерна, а той, який руйнує українську мову.
Суржик – це мовна хвороба постколоніальної країни. Усне мовлення, коли воно покладене на писемне, бачиш власне його.
Суржик – “мовна патологія”, “культура бідних”, “милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму” – соціолінгвістичний феномен, чи що???!!! Усі слова в лапках – то епітети, яким уже давно називають суржик. “Кровозмінним дитям білінгвізму” назвав його письменник Юрій Андрухович. Очевидно, влучно, бо це означення суржику тепер “живе” навіть у спеціальних статтях мовознавців, які, хоч і зрідка, але темі суржику таки приділяють трішки уваги. А що робити, коли цей суржик заполонив в Україні чи не всі сфери побутування нормальної мови – починаючи від звичайного побутового спілкування й закінчуючи поетично-художніми текстами, сферою вжитку на телебаченні, у пресі, по радіо... Звідки він узявся, цей суржик? Чи це тільки мовний феномен? Ще у 1989 році в журналі “Декоративне мистецтво” була опублікована стаття “Поетика суржику або “котлета по-київськи”, де зверталася увага на своєрідний образотворчий суржик. Тобто, суржик пробився давно вже не лише у мовні сфери, а й буйно розквітнув і в пейзажах митців, наповнив кічем мистецтво... Яка його етимологія? Чому так чіпко вкоренився і так довго живе, скільки ще житиме, дратуючи поодиноких естетів, інтелігентів, мовознавців? Чи можна передбачити подальшу “перспективу” розвитку суржику, що такій перспективі успішно сприяє, а що може звести її нанівець, нарешті!? Над усіма цими й подібними питаннями замислювалися ми з моєю колегою Надією Степулою...
Надія Степула Знавці мови пояснюють двоє значень слова “суржик” - пряме й переносне. Пряме – суміш зерна: жита, пшениці та “всякої пашниці” – ячменю з вівсом. Переносне значення цього слова вказує на невмотивовані мовні запозичення. Суржик у цьому значенні – то збіднена мова, позбавлена і національного колориту, і виразності. Хоч письменники часто вдаються до вживання на сторінках своїх творів суржику задля стилістичної типізації персонажів. Як Іван Котляревський у “Наталці-Полтавці” або О. Чорногуз у “Вапнярці”, наприклад. Суржиком “уславилися” з телеекранів різні “довгоносики”, а “зірка” Вєрка Сердючка взагалі стала своєрідним символом суржику. Подібні пропагандисти суржику втілюють “маргінальний стан свідомості нашого суспільства”, за словами доктора філології Лесі Савицької. У словнику Бориса Грінченка згадується ще інше значення суржика – “людина змішаної раси”, проілюстроване прикладом народного мовлення: “Се суржик – батько був циган, а мати - дівка з нашого села”. Звідси мабуть і прізвище Суржик, поширене в Україні. Елементи суржику існують, починаючи з рукописних пам’яток української культури, а зафіксовані остаточно в таких пам’ятках ще з 17-18 століть. У наступних століттях суржик набув значного поширення – це зафіксувала художня література і публіцистика тих часів. Існує ціла історія боротьби з існуванням суржику на українських просторах. Яскравих рис ця боротьба набула в 20-ті роки минулого століття, коли тривала коротка доба українізації. Проблему “мішаної й ламаної мови” піднімав Микола Скрипник. Журнал “Більшовик України” в 1931 році опублікував одну з його промов, де ця тема розгорнута дуже конкретно, що згодом стало підставою для звинувачень Миколи Скрипника “в насильницькій українізації”.
Українська культура, зокрема й література, міцніючи на совєтських вітрах ідеологічно, продовжила впроваджувати суржик, як стилістичний засіб, і не тільки. Скажімо, у п’єсах Корнійчука чи гуморесках Павла Глазового вживання суржику можна пояснити як мовні характеристики персонажів. А в популярному свого часу гумористичному дуеті Штепселя й Тарапуньки носієм суржика виступав дурник, натомість “розумний” говорив літературною російською мовою. Тут уже йшлося про впровадження у масову свідомість певних стереотипів. Знавці й дослідники мови не заперечують того, що суржик слід викорінювати з усіх сфер вжитку. Він “загрожує українській мові внутрішньою руйнацією всіх її рівнів”, на думку мовознавця Лариси Масенко. Боротьба з цим мовним явищем триває. Років два тому організація української молоді “Спадщина” ініціювала акцію під назвою “Суржик – культура бідних” у Львові та інших регіонах України. Серія листівок під тією ж назвою стала дипломною роботою студентки Львівської академії мистецтв Олі Мартинюк. Ще не стерся з пам’яті й “Суд над суржиком”, організований торік у Києві Асоціацією захисту української культури “Український світанок” за участю громадсько-культурних діячів. Вердикт суду впроваджував суржик як “безневинний покруч”. Чи такий уже й безневинний цей “покруч”? Що робити, щоб “нестерті сліди” суржика як “самостійно міжкультурної мови”, за словами Івана Франка, зникли без сліду? Як позбутися “мови інтелектуальних бомжів” і зберегти високу енергетику мови “чистої” від примітивного суржику, який легітимно залишається мовною патологією, узаконеною як одна з форм “українського просторіччя” навіть енциклопедією “Українська мова”. Втішає хіба те, що нині не заборонене жодне дослідження суржику, як це було в часи ще недавні – у совєтському мовознавстві. Тоді суржик був явищем, котре, як “скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовності” - вважає Лариса Масенко у дослідженні “Суржик як соціолінгвістичний феномен”.
А тепер? Як уникнути загрози впливу суржику на “лінгвістичне чудо”, так називав українську мову Юрій Шевельов. Питання залишаються відкритими. І це не ті питання, на які не існує відповідей. Ірина Халупа Суржик живе і процвітає не лише в українській мові. Давлючий вплив російської мови дався взнаки в багатьох країнах колишньої російської імперії та колишнього Радянського Союзу.
Країнам центральної Азії якось пощастило уникнути цього лінгвістичного вінегрету. Може тому, що така мова як, наприклад, казахська настільки відмінна від російської, що ця радянська “лінгуа франка” не змогла її покалічити.
А ось білоруська мова постраждала і постраждала серйозно. Їхній суржик називається трасянка.
Мовні пуристи з Литви стверджують, що російська мовна гегемонія змінила мелодику їхньої мови, а також попереставляла наголоси. Як боротися з феноменом суржика? Чи існує якийсь мовний антибіотик, що може допомогти?
Відомий мовознавець, соціолінгвіст і публіцист, автор понад 100 наукових і науково-популярних публікацій, завідувач кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” Лариса Масенко ставить діагноз і пропонує курс лікування.
Лариса Масенко
Суржик – це мовна хвороба постколоніальної країни, це спадок, який ми дістали від попереднього періоду – це, власне, та форма змішаного мовлення, яка виникає внаслідок того, що російська витісняє українську мову, і виникає цей покруч.
Те, що наші великі міста не мають українського мовного середовища, тобто людина, яка потрапляє з українського села, з україномовного середовища, з невеликого містечка потрапляє у велике місто, зрештою навіть у столицю, я вже не кажу про Донецьк чи Харків. Відповідно ніде немає в місті середовища, де б вона могла спілкуватися своєю мовою, починає пристосовуватися до російської, ламає мову, відбуватися ця мовна мішанина.
Здавалося б, що зараз ми вже маємо незалежну Україну, і ми могли б це явище загальмувати безперечно і позбутися поступово його, оскільки суржик – це мова взагалі-то однопоколінна, тобто якщо при розселенні в місті некомпактному людей, які приїхали з провінції, він зникає, власне, говорять тільки батьки.
Діти вже переходять або на російську мову, бо вони з дитинства живуть в російському середовищі, або зараз уже кращі випадку, все-таки опановують українську літературну мову.
Єдине, де він взагалі консолідується і де взагалі стабілізується - це в приміських зонах, тобто в зонах, де суржик вже створює своє середовище.
Наприклад, в київських приміських зонах або на сході - вже й в селах. Наприклад, в Луганській області, в Сумській, там уже в селах середнє і молодше покоління говорить суржиком. Тобто покоління виростає в цьому середовищі, і суржик для нього стає рідною мовою. Я просто знаю це по студентах.
У мене є один студент з Борисполя, заочник на філологічному факультеті, він написав курсову. Спочатку він запитав, чим можна по руськи писати... Вже по самому запитанні зрозуміла, що це суржикомовна людина. Він написав, я сказала, що не можна, оскільки це українсько-філологічний факультет.
Він написав суржиком. Я була вражена, бо це усне мовлення, коли воно покладене на писемне, власне, бачиш його обмеженість, його неповноцінність, скажемо, цього мовлення.
Основне, що треба нам, і має так бути, це створити штучно через мовну політику українськомовне міське середовище. Тобто всі ЗМІ мають бути україномовні.
Не в супермаркет, коли я заходжу, якщо вже там підключають до ФМ-станції, то до української. Хоч я не знаю, чи вони в нас є, власне кажучи.
Коли я заходжу на Оболоні в супермаркет і чую пісню “Мой адрєс – нє дом і нє уліца, мой адрес – Совєцкій Союз”, я потрапляю в Совєцький Союз або в російську імперію. Через створення звукового цього середовища.
При чому, це ж не тільки... Це в маршрутках, це, власне, в усіх середовищах, яке ми дозволили окупувати цим ФМ станціям, або йде просто російською мовою реклама. Тобто ми консервуємо російськомовне середовище, відповідно, ми не зможемо протистояти суржику.
Безперечно продовжує українськомовна людина, весь час їй набивається у вуха, вона живе в цьому середовищі. Адже не всі далеко люди вирішують мовні проблеми, не всі ж філологи.
Тобто вже на підсвідомих рівнях іде весь час домінуюча російська, яка витісняє.... І у нас в такому середовищі дуже важко опанувати правильну українську літературну мову.
Вона ж має звучати, людина ж має її чути, людина, коли перемикає канали телевізійні, вона має чути переважно українську літературну мову, а не російську з якимись там малесенькими субтитрами української мови, що взагалі, я вважаю, знущанням.
Тарас Марусик
Ви тут згадали, що у міському середовищі, передусім в київському, як я розумію, діти покоління суржикомовних переходять або на російську, або на українську.
Чи велися дослідження приблизно, в яких пропорціях розподілені ці частки. Хто переходить на російську, хто на українську з дітей суржикомовних?
Лариса Масенко
На жаль, не велися, у нас же взагалі, я скажу, у нас заблоковано соціолінгвістичні дослідження. Взагалі соціолінгвістичні центри мали би бути в університетах України, так як вони зараз створені в Росії.
В Росії у всіх університетах соціолінгвістика впроваджена як основний предмет в університетській програмі. У нас і досі дуже впливові русисти, тому ці теми блокувалися.
Моя аспірантка вивчила “Двомовність у молодіжному середовищі”, вона мала певні проблеми, коли виходила на захист в університеті. Це було кілька років тому, але це дуже показово. Я просто знаю за власним досвідом.
Ірина Халупа
Говорячи про суржик, насамперед, потрібно зрозуміти – що це за явище? Бо вбачати за мовними покручами лише незабутніх Свирида Петровича Галахвастава і Проню Прокопівну, як на мене, є досить спрощеним підходом.
Суржик, за всієї своєї малопривабливої кумедності, є явищем складнішим. І, як будь-яке явище, він несе у собі і негативний, і позитивний аспект, явище, яке треба художньо освоїти і пережити.
Принаймні, такі думки ви почуєте у матеріалі Павла Вольвача, але це аж ніяк не значить, що я з ними погоджуюся.
Павло Вольвач
Так, не лише Сєркови і Галахвастови, обзавівшись магазинами та “цилюрнями за канавою”, обзаводились і “городською” вимовою. Десятки, а то й сотні тисяч селюків йшли до міста, на “сахарні” і копальні, на шахти Донбасу і рудника Криворіжжя, на заводи Кернера і Юза, Гретера і Креванека. І їм теж поступово говорити іншою мовою, мовою міста ставало “какось льогше”.
Суржик для мене – це в тому ряду, де, скажімо, Дніпрельстан. Він, Дніпрельстан нинішній, - це наочна, в пасмах зелених водорослів затхла українська катастрофа, яка ковтнула землі споконвічних козацьких вольностей, знищила дніпрові плавні, проїхалася гусеничним трактором по нашій прадавній звичаєвості.
Але задумувався “Дніпрогес”, за висловом Яновського, як “пролетарський маяк над сорокамільйонною селянською нацією”. “Ми знаємо, що основа всього – Дніпрельстан”, – вторує йому Хвильовий з тих далеких часів.
Так і із суржиком: огидно, звісно. Але по іншому бути не могло і, напевно, в тогочасній аграрній Україні він таки сприймався багатьма як елемент модерності й футуризму, який міг витягнути її до нової якості.
Яка це якість – дуже добре видно на прикладах сучасних реалій. А про них слід розпочинати розмову, мені здається, саме з політиками. І тут, з-за хрещатицького рогу якраз і вигулькує Лесь Танюк, народний депутат України.
Лесь Танюк
Помаранчева революція перемогла специфічно. Культура перемогла некультуру. Культура західноукраїнська, культура центру перемогла некультурний Донбас.
От як не дивно, хоч в Донбасі є свої великі досягнення, і так далі, але це було чисто пролетарське луганське виробниче і так далі. От якщо, скажімо, в Дніпропетровську є два музеї, то у Львові - 22.
Павло Вольвач
Тобто традиційний світ переміг той світ, що задумувався як великий завод, як фабрика. Так?
Лесь Танюк
Так, цей пролетарський нігілізм, який, так би мовити, є всі бідні люди, нещасні, яким гроші не платять, і вони чхали на всяку культуру, не дай Бог, випити, для них проблеми мовної немає. “Како ж то по руському буде лёгше”?
Павло Вольвач
Я не думаю, що це тільки пролетарі, це і буржуа київські, їм теж “какось лёгше”.
Лесь Танюк
Я умовно. Це з тих же пролетарів, з тих же комсольців, які це насаджували, але, в принципі, це культура і не культура.
Я переконаний, що суржик не може перемогти. Якби суржик переміг, то українська нація б зникла і була б знову лакейська. Суржик – це вияв лакейства, в принципі, вияв бездуховності перед іншою духовністю. І в такому сенсі це великий програш.
Павло Вольвач
Тобто сподіватися на якісь романи, на суржику написані малоруським нарєчієм?
Лесь Танюк
Це може бути лише містифікація, це може бути, як фокус Подерев’янського, але це не може бути стратегією розвитку.
Павло Вольвач
Зовсім по іншому дивиться на проблему Олександр Хоменко, культуролог і поет. Настільки по-іншому, що мені доводиться його навіть інколи осмикувати.
Стоп-стоп, пане Хоменко, це ти добалакалися до того, що я мушу перепитати. Тобто “ето хорошо”?
Олександр Хоменко
Це було б “хорошо”, якби нам не перебили ноги, якби ми не дозволили собі перебити.
Зараз є два виходи з ситуації суржику. Один – тупий, інший – розумний. Тупий означає повернутися в золоті часи Трипілля, Нечуя-Левицького, розкопати Кам’яну Могилу, влізти в неї глибоко-глибоко. І всі кам’яні брили насипати собі на дурну голову. Ось це є шлях заборони суржику - “маестро сдєлайтє вот-так!”. Є шлях той, яким має іти модерна спільнота, яка хоче не ховатися від історії, а прийняти її, бо в суржику є багато пружного, маскулінного і м’язистого. В ньому є поезія домн, поезія баских авто, як писав Михайцль Семенко.
Тобто це треба художньо освоїти і пережити. І зрозуміти, що шлях втечі прямісінькою дорогою веде до провансальства, до архаїчної спільноти, яка кохається в своїй старовині і через 100 років по ній проходить вал цивілізаційний, і вона залишається просто аналог історії.
Павло Вольвач
А не слід це розуміти, що натомість суржик веде націю до якихось осяйних висот, ні?
Олександр Хоменко
Суржик як момент, з одного боку, девілізації і обмосковлення в стилі Вєрки Сєрдючки – це є один шлях, а інший шлях – в стилі колгоспних підлітків, це є два шляхи до однієї української прірви.
Це шлях-програш, це шлях до втечі, це шлях ніби автентики, яка давно перепріла, яка нагадує сценічний задник у поганій виставі, коли там малюють якісь так хаточки, похилені верби, а насправді за цим ховається запилений рояль та п’яний працівник сцени.
Це може виглядати це, який він хороший чи поганий, це як взяти якийсь механізм від машини футуристичної і сказати, що цей гвинт добрий чи поганий? Ви його вставте туди, куди потрібно, дайте гарну змазку, тоді буде симфонія мускулатур.
В цьому сенсі використання суржику однозначно це є погано. Той новий український проект, який зараз випрацюють, зазвучить симфонією мускулатур із усіма речами, він використає суржик, як будівничий елемент для славної української футуристичної утопії.
Павло Вольвач
Хоменко, як бачимо, дивиться на проблему суржику глобально, з висоти свого беркутиного культурологічного польоту. Але сам суржик є чимось таким конкретним, шорстким і відчутним на дотик, що хочеться й коментарів більш дотикових.
За сусіднім столом кав’ярні бачу відомого барда Едуарда Драча.
Едуард Драч
У мене колись була така ідея з Сергієм Архипчуком, ми планували передачу “Говоримо суржиком”, де вирішили майже на повному серйозі, видумали навіть систему фонетичних знаків: наші літери і англійські знаки. Я написав кілька речей про суржик, можу кілька прочитати.
Я поділяю суржик на регресивний та прогресивний. Це як заніміння руки. От руку придавали і починаються поколювання в ній, то це регресивний суржик.
А коли заніміла рука вже відходить і в ній поколювання відбувається, то це вже прогресивний суржик, це шлях до одужання.
Павло Вольвач
Це Ви як медик...
Едуард Драч
Звичайно. А вірш про суржик такий:
... прекрасний час, суржиконосний час І ето правільно. Нема чого стісняцця. І треба сдєлать так, шоби у нас Любий хохол смог вільно виражацця!
В вільній державі вільних же людей Не надо, шоб сомнєніє душло, Шоб після двох-трьох класів ти уже Влупався у скалу, як шило в мило.
Котра година? Нашо то казать? Таке ж не каже нинішнєє плем’я, Злипаймося до купи і нехай Паролем нашим буде: “Скоко время?!”
Павло Вольвач
Це був Едуард Драч. А наше “время” добігло кінця, і на цьому – точка. Павло Вольвач, “радіо “Свобода”, Київ
Ірина Халупа
Український політикум. Саме він багато в чому є законодавцем слововживання, і, на жаль, не зажди доброго. Тут чи не найбільше розгулявся суржик, про що вже складено багато анекдотів.
Втім, мова дикторів радіо та телебачення також не є бездоганною. Про те, як саме говорять політики та диктори, розмірковує директор фірми літературного редагування та перекладів, багатолітній літературний редактор Марія Волощак.
Марія Волощак
Усім добре відомо, що мовне середовище формує національну свідомість. Ефективність мовної політики будь-якої держави залежить насамперед від влади, від її бажання змінити, поліпшити мовну ситуацію в країні.
Тому парламент відігравав і відіграє велику роль у зміцненні становища української мови в суспільстві. Безперечно, саме законодавчий орган має бути взірцем у виконанні вимоги закону “Про використання у діловому спілкуванні державної мови”.
У депутатському корпусі було і є чимало людей, які прекрасно володіють літературною українською мовою. Однак все-таки деякі парламентарії уперто послуговуються російською.
А чимало депутатів, які мислять мовою нашого північного сусіда, просто калькують окремі слова з російської. Наприклад, “промовець підняв надто актуальне питання” замість “промовець порушив надзвичайно (вельми) актуальне питання”, “взятка” замість “хабар”, “у порядку виключення” замість “як виняток”, “вищестоящий суд”, замість “суд вищої інстанції”.
“Відміняти указ” замість “скасовувати”, “відношення до законопроекту” замість “ставлення”, “вірне зауваження” замість “слушне”, “заключається в тому” замість “полягає в тому”, “заключення комісії” замість “висновок”, “зустріли розуміння” замість “порозумілися (здобули) розуміння”, “міри прийнято” замість “заходи вжито”, і так далі.
А почули б себе радіо і телебачення, особливо ті диктори, що звикли говорити і думати російською. Власне, їх найчастіше виказують слова-покручі.
Наприклад, у радіопередачі чуємо: готувати “лебідів” замість “лебедів”. Прийшов зранку чомусь до “Федіра”, а не до “Федора”, бігали “по квартирам” замість “по квартирах”. Діти ходять “до садку” замість “до садка”.
Ведучі, очевидно, забувають, що в іменниках другої відміни зменшувальні форми на “–ок” і з наголосом на закінченні у родовому однини мають у кінці “-а”: до садка, до ліска, до ставка.
Один з ведучих на “5 телеканалі” постійно вживає неправильну форму: “дякую вас” замість “дякую вам”. Можна тут почути в “бувший президент” замість “колишній президент”, “відчислення у бюджет” замість “відрахування”, “вносити вклад” замість “робити внесок”.
І ще одне - не забуваємо, що правильні наголошення є однією з ознак культури мовлення. Мова дикторів радіо і телебачення має бути прикладом для усіх громадян. Проте дуже часто диктори в українських словах з подвійним наголосом вибирають спільний з російським: завжди, договір, алфавіт, хоч природніші традиційні наголоси.
Ірина Халупа
Це була багатолітній літературний редактор Марія Волощак. Той, хто добре володіє українською мовою і її шанує, може отримати великий шок, коли почує, що з нею вироблюють не лише політики, а й диктори.
Це саме і сталося з нашим римським кореспондентом Леонідом Олексійчуком, який вже довгі роки не живе в Україні.
Їдучи до Києва він урочисто пообіцяв собі вести щоденника. По приїзді так все замиготіло, що ця обіцянка стала цяцянкою. Про нескінченні русизми та завзяте “акання” Леонід Олексійчук мовчати не може.
Леонід Олексійчук
Нехай, вирішив, газети та журнали реєструють щоденний перебіг подій, а мені дай Боже впоратися з силою силенною столичних вражень.
Хоч від того ж телебачення. З дедалі більшим остовпінням його спостерігаючи, раптом відкриваєш, яким бур’янищем заросла українська мова разом з вимовою.
Та що там в Україні, в самій ВР від щохвилинного калічення мови вуха в’януть. На чолі, як їм і належить, українські комуністи.
“Запал, з какім вани заклікають до паліпшення дабробуту населеня, віклікає пристрасний отклік в сєрце каждага грамадяніна. Але страшенна їх цікавить, ґде, в якой зємлє вани вивчили такой брєдовий покруч, і як етім інастранцам вдалося вєрхаводіть українськім всьо такі народам, і нє стать у таво народа пасьмєховіськом.
І як праізашло, што в залє засідань нє стаіт грамагласний хохат паетов і щирих украінцев над бєсстидними нєучами, взявшимися паучать”.
Де ваші зуби, українські гумористи, де закон українських законодавців “Про обов’язковий лікбез для мовнонедорозвивинених. Де ваші вуха, коли безнадійно окацаплені язики дражнять хохла з найвищої трибуни нації, а телебачення розносить на всю країну цей плювок їй в обличчя, щоб усіх обов’язково оббризкало.
При такому взірці рівень україномовності генералітету, що військового, що промислового, пройде майже як задовільний. Звичайно, якщо затулити вуха на нескінченні русизми та повальне “акання”. Коли голосування стає без жодної іронії “галасуванням”. Робітний – “рабітником”, а поразка – тіткою “паразкаю”.
Навіть адмірал чорноморського флоту з таким корінним та гарним ім’ям та прізвищем Ігор Князь пливе рідною мовою з величезними пробоїнами.
Однак, що вимагати від роками зросійщуваних спеціалістів чи добровільно окацаплених політиків, коли на теледикторах теоретично найдосконаліших промовцях, власне, мова сидить, як на корові сідло. Вони її старанно імітують, але татаро-монгольська вимова її нищить.
Скажімо, важко чіплятися до огрядної дикторки з губами як два вареника, в неї з чисто анатомічних причин виходить: “чутири з пулувиную”, “Кучма пуїхав на відпучинок”, “Губирнатор з Хмульниччини”, “Президент пуставив завдання” і тому подібне.
Але більшість молодих, жвавих з мускулястою артикуляцією: “проти ракетнуї убурони”, “пирконливих пирмог”, “запевнинь влади”, “тургівля людьми”.
В мене, на разі, як вони вимовляють повністю затопило помешкання, хотілося повторити за ними “ми дамо заблукувати пруцес розвитку диржави”.
Яка насолода слухати молодих хлопців та дівчат, котрим рідна мова природна, як дихання, золотиться на співає на устах. Але їм ніколи, на жаль, не всістися перед національною телекамерою на роки зайнятою блатованими синками і доньками, нахабних хохлят за покликом душі і ґвалтівників рідного слова за спадковою нездарністю.
Леонід Олексійчук, радіо “Свобода”.
Ірина Халупа Краса і сила рідної мови таїться не в її фонетичних перевагах і, поготів, не в її привілейованому зверхньому становищі супроти інших мов, якщо це десь трапляється, а в здатності впливати на почуття людини, будити в ній хороші благородні почуття, змушувати бриніти найтонші струни людської душі. Це писав знаменитий письменник і мовознавець Борис Антоненко-Давидович. Розмовляйте українською, ваша душа співатиме.
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, чекатиму вас наступного тижня на хвилях радіо “Свобода”.
