Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:40

“Споконвіку було Слово”: Засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Спогади про папу Івана Павла ІІ і роздуми про значення цієї постаті для України. Конфлікт довкола церкви святого архистратига Михаїла в селищі Калінінському.


Василь Зілгалов

Аудіозапис програми:

Прага, 16 квітня 2005 року.

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.

На тижні, що минає, в Києві відбулося засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Як повідомляють інформаційні агенції, члени Ради ухвалили Звернення до Президента України Віктора Ющенка, де, зокрема, йдеться про те, що стабільний стан суспільства і його гармонійний розвиток неможливі без побудови партнерських взаємовідносин між державою і релігійними конфесіями. Керівники Церков і релігійних організацій висловили надію на гармонізацію державно-конфесійних відносин і виведення їх на якісно новий, партнерський рівень. Це було перше повноцінне засідання Ради Церков після “помаранчевої революції” і відбулося воно якраз тоді, коли питань про майбутній суспільно-релігійний розвиток очевидно більше, ніж відповідей. Причому деякі з цих питань виразно зависли в повітрі. Тему продовжує Віктор Єленський.

Віктор Єленський

На засіданні йшлося більше про відносини із державою, а не між власне церквами. Держава, як колись казали, і надалі зберігає командні висоти і Церкви прохають її про партнерство. А що ж держава? Згідно із законом “Про свободу совісті та релігійні організації” Українська держава має свою політику стосовно церкви. Всі спроби сформулювати у чому саме полягає ця політика і що насправді таке, ця політика, дотепер залишалися на неофіційному рівні. Очевидно, що, скажімо, Леонід Кравчук і Леонід Кучма мали дещо відмінні погляди на сутність цієї політики і діяли відповідно до власного розуміння того, якою вона має бути. З виступів й заяв Віктора Ющенка ми можемо скласти поки що тільки загальні контури його бачення політики щодо релігії й церкви. “Полiтика мого уряду виходить з того, - сказав Президент України, - що нiхто…перстом не може показати, в яку ти церкву можеш ходити…Це не нашого розуму справа, це є право вибору людини”. В іншому місці він сказав, що буде працювати з церквами прозоро і чесно. Тому не тільки священики, ієрархи, миряни, а й більш широка громадськість наразі переймається питанням – чи є в нової влади програма, як саме вона будуватиме свої відносини з церквами? Чи працюють в її надрах над належно підкріпленим ефективними юридичними механізмами законом, котрий би перевів державно-церковні відносини з адміністративної площини у правову? Що робиться, щоби убезпечитися від дуже вірогідної небезпеки перетворення церков на політичні партії під час наступної парламентської кампанії? Щоби назавжди припинити тиск суб’єктів виборчого процесу і влади на церкви? Щоби вона не могла бути знаряддям здійснення недружньої щодо України політики інших держав? Що збирається робити держава для того, щоби допомогти церквам України ствердитися у бажаному для цих церков канонічному статусі і – що не менш важливо – робити не збирається? Цікаво було б дізнатися, чим змістовно відрізнявся візит держсекретаря Олександра Зінченка до Вселенського патріарха від візитів віце-прем’єр-міністра Миколи Жулинського, який 1993 року представляв у Царгороді президента Кравчука, а 2000 року – президента Кучму? Перелік питань у громадськості майже нескінчений і розуміння того, що перед владою в цій царині вузол не менш тугий, ніж у багатьох інших сферах, принаймні у частини цієї громадськості наявне. Причому, доброзичливого розуміння. І тому вона чекає від влади більшої відкритості й відвертості. Для радіо “Свобода” Віктор Єленський з Києва.

Василь Зілгалов

Десь півтора роки тому ми розповідали про конфлікт довкола церкви святого архистратига Михаїла в селищі Калінінському Великоолександрівського району Херсонської области. Оскільки це було досить давно, коротко нагадаємо історію. Церкву святого архистратига Михаїла почали споруджувати в 1991 методом народної будови. Тоді ж була заснована релігійна громада. Попервах допомагав будувати радгосп імені Ілліча. В 97- му році будівельні роботи були припинені, оскільки економічна ситуація стала катастрофічою. Три роки недобудована споруда стояла без руху, місцями почала осипатися. Ситуація була безхмарною доти, доки місцева громада не вирішила змінити юрисдикцію і перейти в Київський патріархат. Сьогодні ми знову повертаємось до цієї теми. Перед мікрофоном Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Одна зі сторін конфлікту – представники релігійної громади Київського патріярхату – тоді в інтерв’ю радіо “Свобода” звинуватили своїх опонентів - священиків Московського патріярхату - в численних спробах різними методами – від фізичних до психологічного тиску – захопити цей храм. Тиск почався, стверджував староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінське Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко, в липні і серпні 2003 року, коли в селищі Калінінське спочатку з’явилися 6 священиків, а відтак - 200 священиків УПЦ МП під проводом архиєпископа Херсонського і Таврійського Української православної церкви Московського патріархату Йонафана. А восени того ж року священик незареєстрованої громади УПЦ Московського патріярхату отець Гота закликав людей прийти в неділю з сокирами, ломами, щоб ламати двері храму і викинути звідти розкольників.

Думку іншої сторони почути практично не вдавалося через постійні відмови представників УПЦ МП йти на контакт. Нарешті після багатьох місяців довелося порозмовляти з архієпископом Херсонським і Таврійським УПЦ МП Йонофаном. Ось що він сказав:

Отець Йонофан

Ви розумієте, тут все поставлено з ніг на голову і ви маєте неправдиву інформацію. Громада у селі Калінінське Херсонської єпархії – це не три родини із 16- 18 осіб, а це велика громада із трьохсот осіб. І якщо 16 видає себе за всю громаду і за допомогою місцевої влади, керівника релігійної служби державної, пана Ткаченка, який до речі представник Руху вони переробили документи для Філарета, то я не знаю, хто у кого вкрав церкву. І люди намагались повернути свою церкву. Люди ! Не я.

Тарас Марусик

Коли я запитав архиєпископа Йонафана, чому вони не чекали рішення суду й організовували, за твердженнями їхніх опонентів, напади на церкві і, навіть, побиття священика, він усе заперечив:

Отець Йонофан

Мені не відомі таки випадки. Навпроти – все те, що траплялося біля нової споруди зайнято на кіноплівку. І ми маємо ці плівки. І все про що ви кажете там не має. Знаєте, є офіційні... як це називається, - рапорти міліції. Мені відомо, що там ніяких зауважень для сторони Московського патріархату немає.

Тарас Марусик

Чому я про це кажу, тому що я багатьом дзвонив, у т.ч. начальнику обласної міліції вже колишньому Семківу, начальнику районної міліції. Я з багатьма мав розмову. Ну Семків, той взагалі кидав трубку. Не хотів розмовляти. Колишній голова облдержадміністрації також не хотів розмовляти. Тобто я добував інформацію цілком легітимним способом, як це має журналіст робити. В тому числі я і вас намагався видзвонити всіх. Я не одержував ні від кого відповіді. Тільки ці люди в мене на контакті.

Отець Йонофан

Я так думаю, що ані влада, ані одна сторона, ані інша, ми не хотіли виносить сор зі своєї хати. Просто хотіли вирішити це своїми силами. А якщо потрібно, то я вам дійсно можу представити ці кіноплівки і документи. Нічого там не має, ніяких дій, ніяких захватів, нічого такого щодо цієї споруди. До речі, споруди, яка не має ніяких документів щодо своєї приналежності. І справа ще вирішується у Верховному Суді. Хтось був строною захоплюючою, а хтось постраждалою – ще невідомо. Знаєте, триста людей місцевих, які будували цю церкву живуть там і в них відібрано цю церкву. Як ви думаєте, прості люди, сільські люди, як вони ставляться до цієї революції.

Тарас Марусик

Архиєпископ Йонафан у кінці розмови згадав про свого, умовно кажучи, колегу з Херсонської єпархії Київського патріярхату Даміана, і побажав додати таке:

Отець Йонофан

Ну а що ви скажете, коли Даміан Замараєв Херсонський, він наполягає на тому, що храми, як він каже, до речі, він пише російською мовою чомусь на імя губернатора: “ ... Чтобы они были перераспределены, а в качестве первого шага, чтобы было, - я уже и сам по - русски не помню, «запроваджено», как? – введено поочередное служение». Вы меня извините, а это как надо называть? Должна быть, как он пишет «переприватизация». Нехай він українську мову спочатку опану.

Тарас Марусик

Це був архиєпископ Херсонський і Таврійський Української православної церкви Московського патріархату Йонафан. Тарас Марусик, РС, Київ.

Василь Зілгалов

Ми продовжуємо тему життя релігійної громади в селищі Калінінському, що на Херсонщині. Свій коментар на прохання радіо “Свобода” староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінському Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко розпочав зі слів архиєпископа Йонафана про три родини:

Дмитро Квецко

Справа в тому – що не три родини. Коли наша громада перейшла під егіду Київського патріархату, місяць все село ходило в церкву, як звичайно і ніяких проблем не було. Проблеми почалися після того, як Йонофан зі своїми священиками став наїжджати і розказувати, що Київський патріархат – це не православна церква, це розкольники, це рухівська, це бандерівська церква, це греко – католицька церква і до православної вона не має ніякого відношення. І так за допомогою Йонофана і його священиків в наше село був внесений, по суті діла, релігійний конфлікт. Хотя, по суті діла, це не релігійний конфлікт, а просто добре організоване переслідування віруючими Московського патріархату віруючих, які перейшли в Київський патріархат. Це по – перше. По - друге, під релігійною покривою була спроба усунити декого із не бажаних для Йонофана керівників як на місцевомі, так і на обласному рівні. До речі, той же самий Ткаченко, про якого згадується, його Йонофан відлучив від церкви. Тепер відлучив від церкви голову нашої селищної ради за те, що він не розігнав збори, на яких було прийнято рішення про перехід у Київський патріарха. І тоді відбуваються дивні речі. Під приводом вроді релігійного питання у селі відбуваються дві сходки, на яких ставиться разом з церковним питанням питання про відставку нашого голови. Справа в тому, що ця громада, яка опонує нашій громаді, її практично не було, її створили з нічого. Цей рух проти Київського патріархату очолили комуністи, і ядром цієї громади являються якраз члени комуністичної партії, осередку нашого місцевого, і вони до релігії, до будови не мали ніякого відношення. Тепер про триста чоловік. Були зібрані збори, які вони вважають парафіяльними. Були звезені люди автобусом совхозним із околишніх сіл. Це був обикновенний політичний мітинг, який провели на паперті новозбудованого храму. Лейтмотивом якого було, як ще тоді виголосив Фьодоров, секретар Херсонської єпархії, що з а Ющенка не голосувати, а Буш – бандит”. Чого їм Буш не сподобався , я не знаю. Називати це парафіяльними зборами не можна назвати. Триста чоловік, якби регулярно ходили, це фізично не можна помістити у ту капличку, в якій ми правили. По – друге, ви поїдьте на південь України у будь – яке село, в звичайну неділю в церкві не більше п’ятнадцяти чоловік.

Василь Зілгалов

Тарас Марусик попросив пана Квецька спростувати або підтвердити слова архиєпископа Йонафана про те, що жодного насильства не було:

Дмитро Квецко

Ну як їм можна підтвердити. Скажімо, така, наприклад, ситуація, з якого доброго дива мені б намагалися пробити іконою голову, якби зам начальника міліції не поставив плече і його б не поранили, мені би просто проламали голову, до – речі, священик , присланий якраз Йонофаном наводити порядок у Калінінську. З якого доброго дива оцю вітальну розбивали двічі – один раз наш місцевий житель, другого разу священик Іван Гота з ще одним прихожанином побили отця Віталія так, що він півтора місяці пролежав у вольниці із срусом мозку.

Василь Зілгалов

У розмові з нашим кореспондентом староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінському Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко спростував також слова архиєпископа Йонафана про те, що церква нікому не належить. Насправді вона є власністю громади УПЦ КП, яка має в своєму розпорядженні документ від Бюро технічної інвентаризації. А ще Дмитро Квецко повідомив, що вони виграли дві справи в Апеляційному суді Херсонської области. Касаційні скарги їхніх опонентів лежать у Верховному Суді України вже більше року.

11 квітня цього року виповнилося 60 років від початку радянських репресій щодо Української – греко католицької церкви. Терор радянської влади проти церкви мучениці тривав 44,5 років і за своєю жорстокістю може бути порівняний, хіба що, з гоніннями на перших християн. Про погром Української греко – католицької церкви та про її перебування в катакомбах розповідає мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Після зайняття Червоною армією у жовтні 1944 року всієї території Західної України радянський режим вбачав в Українській Греко-Католицькій Церкві з її чотирма мільйонами вірних одну з основних загроз для себе. Співробітники державної безпеки домагалися переходу греко-католицьких ієрархів у російське православ’я, однак отримали відмову. Відтак, 11 квітня 1945 року були заарештовані митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин, Іван Лятишевський, а незабаром – ще 500 священиків. Усі вони були звинувачені (цитата) «в активній зрадницькій і підсобницькій діяльності на користь німецьких окупантів».

Ось як пояснює причини переслідування радянською владою Української Греко-Католицької Церкви директор Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету Олег Турій.

Олег Турій

Ієрархія була заарештована зогляду на те, що було розроблено вже план ліквідації цієї церкви. Цю церкву треба було ліквідувати для того, щоб ново приєднані території внаслідок Другої Світової Війни були піддані загальній совєтизації, тобто зробити їх такими самими, якими вже була решта територій України. Суть політики радянської влади криїться у назві цієї церкви. Вона була “Українською греко – католицькою”. Термін “Українська” для радянської влади звичайно ж означав, що вона була пов’язана з українським національним рухом, тобто буржуазно націоналістська, як тоді говорилося. Термін “католицька” для радянської влади означав, що вона була пов’язана з іншими церквами в Європі. А ви знаєте, що це означало для радянської людини – мати родича за кордоном. Ну і останнє слово “церква” означало, що це була інституція в сфері Духа, яка складала альтернативу радянській ідеології. Тому з цих трьох фундаментальних причин не було місця цій церкві в радянській системі.

Віталій Пономарьов

Це була думка директора Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету Олега Турія.

Наприкінці травня 45-го року радянські каральні «органи» створили «Ініціативну групу для возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою». 10 березня наступного року так званий «Львівський собор» проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» греко-католиків з Російською православною церквою.

Упродовж кількох наступних місяців радянська влада ліквідувала усі 5 єпархій, 2 апостольські адміністратури та 2672 парафії Української Греко-Католицької Церкви. Її 195 монастирів та 4500 церков були закриті, зруйновані, перетворені на склади та магазини або передані Російській православній церкві. Влада конфіскувала греко-католицькі архіви і бібліотеки, ліквідувала 35 церковних видавництв та 38 видань, закрила всі богословські навчальні заклади, а їхніх студентів мобілізувала до Червоної армії.

Загалом за відмову перейти у православ’я були ув’язнені близько тисячі шестисот греко-католицьких священиків та ченців, семеро єпископів загинули у в’язницях і концтаборах, а єпископ Теодор Ромжа був отруєний у Мукачівській лікарні. Лише 49-го року і тільки на Закарпатті на допитах були забиті 18 священиків і ще 147 – вивезені до Сибіру.

Священиків, ченців та вірних Церкви чекали, за словами Йосифа Сліпого, «ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом». Сам митрополит Сліпий провів у концентраційних таборах 18 років і був звільнений тільки завдяки клопотанням президента США Джона Кеннеді та інших лідерів Заходу. Його першими після звільнення словами були: «Яка мені свобода, якщо страждає Церква?».

Близько двохсот греко-католицьких священиків перейшли на нелегальне становище і витворили «катакомбну Церкву», яка мала навіть підпільні друкарні та монастирі. Греко-католицтво стало найчисельнішою забороненою конфесією в історії. І тільки у грудні 1989 року радянський уряд під тиском вірних Української Греко-Католицької Церкви визнав її діяльність легальною. Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ.

Василь Зілгалов

Як відзначали дев’ятий день по тому, як відійшов у вічність його святість Папа Римський Іоан Павло ІІ у храмі святого Василя Великого у Києві розповідає Микола Закалюжний.

Микола Закалюжний

У греко-катилицькому храмі святого Василія Великого у Києві, на 9-ий день після упокоєння, вшановували пам’ять Папи Римського Іоанна Павла ІІ –го, який під час свого відвідування України побував і у цій церкві. Про це у проповіді не проминув сказати настоятель храму отець Теодозій.

У своїй проповіді отець Теодозій відзначив подвижницьку роль понтифіка у міжконфесійному порозумінні і злагоді.

Отець Теодозій

Його зустрічі з багатьма представниками різних конфесій і релігій були найкращим того доказом, що він хоче єдності всіх християн.

Микола Закалюжний

Сам отець Теодозій впродовж всього періоду понтифікату Папи Іоана Павлв ІІ періодично з ним зустрічався.

Отець Теодозій

Перша моя зустріч як з папою була в 1980 році на площі святого Петра. Тоді я стояв, як всі паломники стояли. І папа ще дуже відважно ходив поміж сектори. І думаю, щоб сказати, щоб він відреагував і підійшов. Бо він йшов на кілька кілометрів дальше. І тут мені прийшла думка: скажу слово “Україна”. І так я сказав - одне слово “Україна”. І тут же папа відвернувся і прийшов. Обняв мене, поблагословив, декілька слів запитав: звідки я, що, де працює молодий священик. Потім я його багато раз видів в Римі. Перебуваючи в Римі мав нагоди службу Божу відкривати з ним приватну в каплиці.

Микола Закалюжний

Зараз багатьох християн хвилює хто піде дорогою Папи Іоана Павла ІІ і чи його вчення буде збагачуватися новим сподвижником віри. Ось як над цим розмірковує отець Теодозій.

Отець Теодозій

Понтифікат святішого отця Івана Павла ІІ тривав 27 років. Сьогоднішні кардинали, якими буде вибраний наступник, були ним вибрані. Він назначав 201 кардинали. Отже ті нинішні кардинали – це з його руки. І вони були весь час під його вченням. Вони проповідували, поширювали, вони аналізували його науку. Отже це означає, що він залишив п’ятно своєї душі на їхній душі. Я не вірю, що прийшовши якийсь наступник, він може щось інше проповідувати. Є речі незмінні, які встановив Христос. І тою дорогою маємо іти. А вже форму проповідування, вже кожен має право. І настільки, наскільки йому дозволяє його талан, його здібності хай виконує.

Микола Закалюжний

Серед тих хто братиме участь в конклаві кардиналів, що обиратимуть нового папу і глава греко-католицької церкви кардинал Гузар. Якими є його шанси посісти престол у Римі ? На це питання відповідає отець Теодозій.

Отець Теодозій

Може бути, але це неімовірно. Адже служити всю літургійну відправу треба в римо - католицькому обряді. Тому я не думаю, що є якась перспектива вибору.

Микола Закалюжний

Зараз кардинали, що обиратимуть з поміж себе нового папу Римського заглибилися у своїх молитвах, з тим аби Всевишній настановив їх на правильний вибір, про який стане відомо вже через кілька днів.

Микола Закалюжний, Радіо “Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

На зустрічі зі студентами Джорджтаунського університету у США Президент України Віктор Ющенко назвав Івана Павла ІІ пророком, який побачив Україну вільною та демократичною, коли це здавалося лише мрією. Та на думку багатьох інших оглядачів папа був не лише провидцем, але й натхненником демократичних змін в Україні. Тему продовжить Марія Щур.

Марія Щур

На площі святого Петра у Ватикані у дні, коли люди молилися за вмираючого папу, серед багатьох прапорів різних країн можна було побачити прапор, що не належав жодній з держав. Але став символом свободи, демократії та людської гідності у багатьох країнах світу. Це був помаранчевий прапор із червоним написом “Так!”. Наскільки був доречний цей прапор у цьому місці і в цей час? Із цим запитанням я звертаюся до польського україніста із Центру Східних досліджень, що у Варшаві, Аркадіуша Сарни.

Аркадіуш Сарна

Звичайно, якщо взяти до уваги, що символізує помаранчевий прапор в Україні, і не тільки в Україні. Це доказ пошани з боку українців до папи.

Марія Щур

Коли папа повернувся до своєї батьківщини після обрання на престол він звернувся до поляків зі словами: “Не бійтеся!”. Їх часто повторювали в Україні у дні приїзду папи у червні 2001 року. Тай сам приїзд до Польщі порівнювали із візитом до України. Чи ви також бачите паралелі?

Аркадіуш Сарна

Можна сказати, що після приїзду папи українці, як би сказати, сильніше відчували свою вартість, свою волю і це могло якимось чином переложитися на те, як українці поводилися під час помаранчевої революції, на ту відвагу українців, котру вони продемонстрували в тих важких часах в Україні.

Марія Щур

Папа відвідав Україну у надзвичайно важкий для неї час: щойно скінчився касетний скандал, у день Чорнобиля відправили у відставку уряд Віктора Ющенка, їдкі коментарі лунали з приводу призначення Чорномирдіна послом у Києві, з Президентом Леонідом Кучмою не хотів зустрічатися жоден західний лідер, але папа приїхав. Чому?

Аркадіуш Сарна

Папа дуже хотів приїхати в Україну, де проживає дуже багато як римо – католиків, так, передовсім, римо – католиків, де було бажання зустрітися з папою. Майже вся церковна, у т.ч. православна, еліта не була проти. І сьогодні бачимо, що вся православна еліта дуже жаліє за смертю Івана Павла ІІ.

Марія Щур

Акркадіуш Сарна вважає, що можна сперечатися щодо мотивів тодішньої влади, яка запросила Івана Павла ІІ до України. Але...

Аркадіуш Сарна

Президент України і його оточення хотіли використати приїзд папи, щоб легітимізувати свою не до кінця легітимізовану політику. Але я би хотів сказати, що в тому. Що сталося. В запрошенні, великий плюс передовсім для України. Вона тоді перший раз отримала можливість показатися в світі, як держава в позитивному світлі. В завершенні того сталося те, що сталося на майдані, де держава продемонструвала свою позитивну енергію.

Марія Щур У своїх молитвах Іван Павло ІІ був з українцями і під час самої революції.

Іван Павло ІІ

Сердечно вітаю українських прочан присутніх на цій аудієнції. Запевняю вас, що у ці дні молюся в особливий спосіб за вашу улюблену Батьківщину.

Марія Щур

Сказав папа у листопаді минулого року у Ватикані. Іван Павло ІІ не залишив особливого заповіту для українців, але на думку польського україніста, він залишив вагомий слід в українській душі.

Аркадіуш Сарна

Папа дав українцям велику енергію, почуття вартості, українці почули велику повагу з боку одного з найбільших сучасних моральних авторитетів.

Марія Щур

Визнаю важкий і складний перехід, що пригнічував народ протягом багатьох років до нарешті вільного і демократичного суспільства.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції радіо “Свободі”. Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.

І перш, ніж попрощатися з вами шановні слухачі, нагадаю, що в ці дні Великого православного посту є час для роздумів над вченням Ісуса Христа як дороги правди життя, як підкреслював Іван Павло ІІ.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG