Прага, 3 червня 2005 - В цей час, коли світ особливо наголошує на значенні піклування про дитячі душі і захисту дітей, хочеться запитати: а хто не хоче добра своїм дітям? Колись Оскар Уайльд сказав, що найкращий спосіб зробити дітей добрими – це зробити їх щасливими. А стародавні греки висловлювалися ще прозаїчніше, мовляв, бережіть сльози ваших дітей, щоб вони могли проливати їх на ваших могилах. Та нинішня ситуація з багатьма українськими дітьми полягає в тому, що вони народжуються на рідній землі, а її пахощі й живлячий дух вузуть зі собою у світи. Як ростуть такі діти і чи не ранить їх туга за Україною? Про це – в матеріалі Людмили Литовченко.
Мабуть важко знайти родину, у якій батьки не дбали б про добробут та майбутнє своїх дітей. Українці в діаспорі дбають ще й про те, як зберегти для своїх нащадків рідну мову. З вдячністю згадуємо, яких зусиль доклала українська діаспора на Північно-Американському континенті для збереження материнської мови, національних традицій, духовності та культури. За останній десяток років до Канадського Торонто прибуло чимало еміґрантів з України. Багато їхало з дітьми, яким нелегко довелося вживатися в чужий світ. Це добре розуміє директор української суботньої школи імени Сковороди в Торонто Наталя Шафранська.
Наталя Шафранська
Чим старші діти, скажімо, в підлітковому віці, то адаптуватися в новому суспільстві, в новій країні значно важче. Деякі батьки, приїхавши на чужину, турбуються аби їх діти швидко адаптувалися в новому середовищі, властиво, щоб вивчили швидко англійську, надолужили все в звичайній школі. А про українську мову кілька перших років і не згадують.
Для таких дітей є загроза втратити свою рідну мову. Але звичайно є така важлива річ, як зберегти все українське, особливо мову, традиції, культуру нелегко, адже більшу частину часу вони проводять в англомовному середовищі.
Отже наша суботня школа старається зробити такий оазис, де діти можуть спілкуватися зі своїми однолітками. Діти товаришують, чекають тої суботи аби прийти і поспілкуватися.
Треба сказати, що все ж таки вони відчувають чиїх батьків вони діти. Вони відчувають свої корені. Це тішить, адже ми знаємо, що залишимо після нас.
Людмила Литовченко
14 років було Марійці Скрипник. коли вона, разом з мамою та молодшою сестричкою покинула рідну Вінницю, друзів, родину. Спершу було нелегко, бо бракувало всього, що залишилося в Україні, та час змінив все, говорить нині вже 17- ти літня Марійка.
Марійка
Я дуже скучала за Україною. Мені не вистачало всього українського, українських друзів. Тут було дуже важко, тому що мови я дуже добре не знала. Я була тут сама.
Мама узнала, що тут була така школа. Українці приїхали недавно з України, тут вони якось більше всього українського відчувають. Мені тут так подобається.
У нас багато є дуже цікавих концертів, наприклад, вертепи. Ми на Україні такого не знали, ми просто ходили колядувати. Дуже цікаво. Предмети про культуру, народознавство. На Україні теж такого не було. Тут цього вивчають.
Лариса Стефановська
Дуже цікаво пройшли вертепи. Коли я працювала на Україні, то ми, мабуть, краще знали історію комуністичної партії. Ми не знали, що таке вертеп. А тут далеко від України ми привчаємо дітей до того.
Людмила Литовченко
Як Ви можете цьому навчити, як Ви самі цього не знаєте?
Лариса Стефановська
Ми самі вчимося. Ми вчимо дітей, діти вчать нас.
Людмила Литовченко
Так вважає вчителька української мови суботньої школи імени Сковороди в Торонто Лариса Стефановська. Нещодавно один з її учнів, 13-ти літній Дмитро, який 3 роки живе в Канаді, написав твір.
”Десь рік після того, як я приїхав в Канаду, то я почав сумувати за Україною. Коли я жив в Канаді в квартирі мама варила суп, то я завжди згадував Україну, коли мама в селі йшла на город зривала свіжий укроп та різала його на суп. Запах був дуже смачний.
Я пам’ятаю як ходив до школи на Україні. В Канаді я також ходжу до суботньої української школи. Там усі українці. Всі говорять нашою мовою, це мені дуже подобається.”
Мабуть важко знайти родину, у якій батьки не дбали б про добробут та майбутнє своїх дітей. Українці в діаспорі дбають ще й про те, як зберегти для своїх нащадків рідну мову. З вдячністю згадуємо, яких зусиль доклала українська діаспора на Північно-Американському континенті для збереження материнської мови, національних традицій, духовності та культури. За останній десяток років до Канадського Торонто прибуло чимало еміґрантів з України. Багато їхало з дітьми, яким нелегко довелося вживатися в чужий світ. Це добре розуміє директор української суботньої школи імени Сковороди в Торонто Наталя Шафранська.
Наталя Шафранська
Чим старші діти, скажімо, в підлітковому віці, то адаптуватися в новому суспільстві, в новій країні значно важче. Деякі батьки, приїхавши на чужину, турбуються аби їх діти швидко адаптувалися в новому середовищі, властиво, щоб вивчили швидко англійську, надолужили все в звичайній школі. А про українську мову кілька перших років і не згадують.
Для таких дітей є загроза втратити свою рідну мову. Але звичайно є така важлива річ, як зберегти все українське, особливо мову, традиції, культуру нелегко, адже більшу частину часу вони проводять в англомовному середовищі.
Отже наша суботня школа старається зробити такий оазис, де діти можуть спілкуватися зі своїми однолітками. Діти товаришують, чекають тої суботи аби прийти і поспілкуватися.
Треба сказати, що все ж таки вони відчувають чиїх батьків вони діти. Вони відчувають свої корені. Це тішить, адже ми знаємо, що залишимо після нас.
Людмила Литовченко
14 років було Марійці Скрипник. коли вона, разом з мамою та молодшою сестричкою покинула рідну Вінницю, друзів, родину. Спершу було нелегко, бо бракувало всього, що залишилося в Україні, та час змінив все, говорить нині вже 17- ти літня Марійка.
Марійка
Я дуже скучала за Україною. Мені не вистачало всього українського, українських друзів. Тут було дуже важко, тому що мови я дуже добре не знала. Я була тут сама.
Мама узнала, що тут була така школа. Українці приїхали недавно з України, тут вони якось більше всього українського відчувають. Мені тут так подобається.
У нас багато є дуже цікавих концертів, наприклад, вертепи. Ми на Україні такого не знали, ми просто ходили колядувати. Дуже цікаво. Предмети про культуру, народознавство. На Україні теж такого не було. Тут цього вивчають.
Лариса Стефановська
Дуже цікаво пройшли вертепи. Коли я працювала на Україні, то ми, мабуть, краще знали історію комуністичної партії. Ми не знали, що таке вертеп. А тут далеко від України ми привчаємо дітей до того.
Людмила Литовченко
Як Ви можете цьому навчити, як Ви самі цього не знаєте?
Лариса Стефановська
Ми самі вчимося. Ми вчимо дітей, діти вчать нас.
Людмила Литовченко
Так вважає вчителька української мови суботньої школи імени Сковороди в Торонто Лариса Стефановська. Нещодавно один з її учнів, 13-ти літній Дмитро, який 3 роки живе в Канаді, написав твір.
”Десь рік після того, як я приїхав в Канаду, то я почав сумувати за Україною. Коли я жив в Канаді в квартирі мама варила суп, то я завжди згадував Україну, коли мама в селі йшла на город зривала свіжий укроп та різала його на суп. Запах був дуже смачний.
Я пам’ятаю як ходив до школи на Україні. В Канаді я також ходжу до суботньої української школи. Там усі українці. Всі говорять нашою мовою, це мені дуже подобається.”