Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 14:33

5 хвилин з Віталієм Пономарьовим про видатного українського історика В’ячеслава Липинського.


Віталій Пономарьов

В’ячеслав Липинський
Київ, 14 червня 2005 - Упродовж Помаранчевої революції не раз доводилося чути від наших співвітчизників, що вони саме тепер відчули себе українцями. Тож не вперше в українській історії трапилася нагода перефразувати нашу давню приказку: “Князями народжуються, українцями стають”. Одним з ідеологів такого політичного українства був польський шляхтич В’ячеслав Липинський. Матеріал про нього, підготовлений Віталієм Пономарьовим, читає Олекса Починок.

Нащадок давнього польського шляхетського роду, В’ячеслав Липинський ще замолоду зробив свій вибір на користь українства. За життя він мав небагато однодумців, натомість нині погляди Липинського на природу політичної нації набули особливої актуальності. Сьогодні виповнюється 74 роки від смерті цього видатного українського історика і політика.

Ми запитали у перехожих на вулицях у центрі Києва: “Чи знаєте Ви, хто такий В’ячеслав Липинський?”

Слухачка (переклад)

Мені дуже соромно, але не знаю.

Слухачка

Не знаю.

Олекса Починок

Народжений у волинському селі Затурцях, В’ячеслав Липинський навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва та в університетах Кракова і Женеви. Згодом він служив у російській армії, був послом Української Держави в Австрії.

Дослідження подій Хмельниччини сформувало у Липинського погляд на історію як поле діяння різних соціальних сил та на еліту як провідний чинник суспільних процесів. Він бачив в українській шляхті єдиного носія політичної традиції та охоронця громадських цінностей: “Під словом “аристократія” ми розуміємо зовсім не “білу кість”, а активний і організуючий елемент в кожній нації”. Говорить київський історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич

Він дійсно постать була неординарна, можна сказати, єдина в нашій історії. Як політичний діяч і мислитель Липинський не любив демократію і народ, що вже було до певною мірою великою дивиною.

Він навпаки захоплювався аристократію і, власне, вважав тих людей, які були панами і нібито ворогами українського народу, якщо брати загальноукраїнську думку, тепер виявлялися для Липинського насправді друзями народу і людьми, з яких ми мали би брати приклад.

Олекса Починок

Липинський одним із перших у тодішній Україні заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави. Головною підставою для цього він вважав їхню культурну самодостатність і політичну відмінність від сусідів: “Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства”. На думку історика Ігоря Гирича,

Ігор Гирич

Липинський – людина, яка одна з перших заговорила про те, що необхідно будувати самостійну державу. Власне, на тій самостійності була збудована його філософія історії, яка лягла в основну державницької історіографії.

Олекса Починок

Політичні погляди Липинського, викладені ним у жовтні 1917 року в програмі Української Хліборобсько-Демократичної партії, базувалися на двох підвалинах: українська держава та приватна власність на землю. Держава – це витвір української політичної нації, до якої Липинський зараховував усіх громадян України, які вважають цю землю своєю – незалежно від їхнього етнічного походження, конфесійної приналежності, культурної орієнтації або соціального статусу. Історик Ігор Гирич вважає, що

Ігор Гирич

Він був предтечею поняття “політична нація”. Він це називав “територіалізмом”, і саме з “територіалізму” виводив поняття нації. Для нього була не етнічність визначальною, а людина, яка жила на території, на землі. Тобто земля є фактором національності.

Він завжди казав, що я хоч нібито і поляк, але більше українець, ніж ті демократи, які себе за репрезентантів українців вважають. Про це він ще написав до революції. І, власне, сьогоднішня політична нація – це є думки Липинського.

Олекса Починок

Консерватор і монархіст, Липинський неґативно ставився до народництва, демократії, більшовизму, фашизму та інтегрального націоналізму. Польські газети цькували його як зрадника, а соціалістичний Генеральний Секретаріат не довірив йому – як аристократу, – формування у Полтаві української військової частини. У квітні 1918 року селяни розгромили маєток Липинського Русалівські Чагарі неподалік Умані, спаливши архів та бібліотеку. А наприкінці життя у нього стався ідеологічний конфлікт з колишнім однодумцем – гетьманом Павлом Скоропадським. Попри все це, В’ячеслав Липинський гостро критикував співвітчизників за схильність до анархії та радикалізму, відсутність єдності та громадську пасивність, закликаючи їх до дії: “Замість способу думання пасивного “фаталістичного”, мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна”.
XS
SM
MD
LG