Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 20:27

“30 хвилин у різних вимірах”: Стереотипи.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Прага, 18 червня 2005 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були, дорогий слухачу. На хвилях української “Свободи” до вас завітала передача “30 хвилин у різних вимірах” і я, її господиня, Ірина Халупа.

Тема сьогоднішньої передачі - стереотипи. Ми подивимося, з якими стереотипами ми живемо і чому? Звідки вони взялися? Чи відповідають вони, бодай частково, дійсності? Чому життя, яке запаковане стереотипами, так легко пливе?

Чому легше думати, що всі мусульмани – терористи, всі кавказці – злочинці, всі чиновники – хабарники, всі молдавани – дебіли, всі німці – нацисти, всі італійці ліниві і так далі, і тому подібне?

Чому нині ліньки напружити мозкові клітини і погребти глибше, щоб віднайти правду, щоб розпізнати людину, відкрити її для себе такою, якою вона є? Чому завжди легше орудувати штампами та трафаретними поняттями? Як завжди, запитань більше, ніж відповідей.

Поняття стереотипів дуже давнє. Напевно, таке ж давнє, як саме людство. Уявити собі будь-яку цивілізацію без схильності стереотипів неможливо. Кожна епоха має свої стереотипи, свої догми, стандарти, котрі стають загальновживаними.

Одностайне схвалення чи засудження суспільством певних рис чи норм можна пояснити тим, що людина за своєю природою загалом схильна до догм і догматизм. Людина, а ширше і людство завжди перебуває в пошуках якоїсь істини і вірить у те, що відшукає, допоки не пересвідчиться в тому, що пошуки були марні, і починає спочатку.

Стереотипи – це універсальне знаряддя, за допомогою якого людина, спільнота чи навіть нація пояснює собі навколишній світ, обґрунтовує ними своє ставлення до інших людей народів, подій і явищ.

Стереотипи легко проникають у нашу свідомість, бо вони приваблюють своєю однозначною простотою. Вдаючись до стереотипів у тій чи іншій життєвій ситуації ми немовби страхуємо себе від можливих помилок та невдач. Однак, як вважає львівський вчений, професор Ярослав Шашкевич, ми змушені іноді помилятися, щоб вчитися на хибних кроках.

Тему продовжує Галина Терещук.

Галина Терещук

Покійний американський антрополог та письменник Карлос Кастанеда у своїй книзі “Вчення дона Хуана” детально описав кільканадцять способів, з допомогою яких старий мексиканець руйнував стереотипи у світосприйнятті цивілізованого американця зі штатів.

“Це не вітер, - казав Кастанеді дон Хуан, - у передвечірніх сутінках вітру не буває, у цей час на землі панує тільки сила”.

Кастанеда був неймовірно засмучений таким несподіваний поглядом неосвіченого індіанця на звичайнісіньке явище природи. Однак у своєму щоденному житті ми маємо справу з подіями та явищами значно складнішими і суперечливішими ніж вітер. Пояснюючи їх для себе, ми пояснюємо те, що лежить найближче до нас, стереотипи.

Професор Ярослав Дашкевич вважає, що ми дуже часто оперуємо старими стереотипами, винесеними із нашого минулого.

Ярослав Шашкевич

До таких стереотипів я б зараховував, з одного боку, погляд на північ, а з другого боку, погляд на Захід. Ми чомусь від віків дивимося на боки, а на мало дивимося на самих себе.

Мабуть, якщо б ми більше займалися такою (таке модне слово) інтроспекцією, то цих стереотипів було б менше. Чому є північні стереотипи? Тому що ми, значна частина України, протягом багатьох століть була залежна від північної столиці, чи це був Петербург, чи це була Москва, і зрозуміло, що це наклало певний відбиток.

Наклала відбиток і школа. Адже зі способу мислення, який був прищеплений у школі, декому вийти дуже і дуже важко.

Є цей північний стереотип, я б сказав, пов’язаний з тим, що пропагувалися протягом багатьох останніх 10-літь, це стосується останніх 2-3 поколінь, що світ йде не зі сходу, а з півночі.

Які негативні наслідки того? Негативні наслідки того стереотипу якраз полягають в тому, що люди розучилися самостійно мислити. Це не тільки політичні стереотипи, а це також є адміністративні стереотипи, бо всі чекають на якийсь наказ згори.

Ми бачимо, як важко пробитися людині, яка має індивідуальне мислення, і переконати інших, що може не треба завжди чекати наказів згори, а можна діяти самостійно і діяти в тому чи іншому напрямку. Навіть вчитися на тих помилках.

Українці повинні служити своїй власній епосі мислення, і власне критичний підхід до того, що йде з півночі і з заходу, бо інакше ми справді перетворимося в якусь дуже велику, але все ж таки бананову республіку, яка завжди буде чекати наказу або з півночі, або з заходу.

Галина Терещук

Відтак, якщо підсумовувати думки, висловлені Ярославом Дашкевичем, то українці не повинні орієнтуватися на світло з російської півночі, від якого, образно кажучи, вже не раз упродовж останніх століть загоралася їхня хата. Так само, як і обожнювати Захід. Українським уявленням про сьогоднішній світ бракує внутрінаціональної зорієнтованості і жорстокого прагматизму.

Галина Терещук, радіо “Свобода”, Львів.

Ірина Халупа

Схід і захід України, дві частини однієї держави, які волею історії століттями були розділені кордоном, і над якими панували завойовники. У свідомості звичайного українця і до цього часу продовжують підживлюватися стереотипи, які показують галичан, як страшних бандерів, а східняків, як москалів і комуняк.

Про стереотипи, які сформувалися у свідомості мешканців західної України стосовно так званих східняків, розповідає наш Івано-франківський колега Іван Костюк.

Іван Костюк

Твердження про консерватизм галичан вже віддавна мають під собою реальний і доволі твердий ґрунт. Віра у свою особливість та боговизначеність у мешканців західної України особливо утвердилася після проголошення 1 листопада 1918 року ЗУНР.

Сьогодні питання про відновлення цієї держави дискутується в певних колах західноукраїнської інтелігенції, як один із можливих варіантів розвитку національної історії. Достатньо лише почати певну частину публікацій у львівській щоденній газеті “Поступ”.

Певна частина галичан традиційно переконана, що східноукраїнські побратими стримують їхні бажання і можливості сьогодні і зараз увійти до цивілізованої Європи.

Стереотипи щодо так званих східняків побутують не лише на кухнях інтелігентів та в магазинних чергах. Під них підводяться найрізноманітніші економічні теорії та політичні проекти.

Не так уже й рідко зустрічаєш галичан, які при кожній нагоді воліють звинувачувати у всьому східняка: запеклого комуняку або ж, ще краще, означення темного раба. Щоправда на зустрічах з “темним східноукраїнським рабом” галичани в основному намагаються не говорити йому про це. Для розмов, як правило, вибирають нейтральні теми.

Це ніяк не означає, що я нарікаю на галичан, однак не можна відкидати того, що галичани – люди, певною мірою, забобонні. Отож, часто неприємно чути розмови навіть колах інтелігенції, які виникають час від часу. Та навіщо нас ті східняки? Відділимося від них кордоном і врешті житимемо нормально.

Назва однієї з книг мого товариша з Черкас, відомого науковоця Василя Пахаренка “Від єдиного дерева”. В ній аналізується історія стосунків між східною та західною Україною.

В підсумку книги відзначається, що незважаючи на те, що історично сформувалися два типи українців: східні і західні, життя в одній державі є закономірним історичним процесом, який, зрештою, за умов стабільної політичної та соціальної економічної системи, перетворить Україну в потужну європейську країну. Здобуде для неї той статус, якого вона заслуговує. Відкритість та толерантна співпраця – це ті засади, які завжди зможуть втримувати разом віти єдиного дерева: схід та захід держави.

Поки що на Галичині цілком серйозно заявляють про створення такої собі західноукраїнської партії, яка врятує західну Україну від східняків. От лише невідомо, чи врятує ця партія галичан від самих себе. Адже вони в щоденному побуті ледве не щохвилини доводять, що європейцями є лише поки на словах. І упередження щодо східних українців – це лише один зі способів виправдання власної бездіяльності.

Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.

Ірина Халупа

Якщо галичани вважають своїх східних братів запеклими комуняками та темними рабами, то східняки, в свою чергу, дивляться на західних українців також крізь призму стереотипів. Для східняків Галичина – це не Україна, а галичани всі – бандерівці.

Природу походження стереотипу бандерівця на східній Україні досліджував Сергій Гармаш.

Сергій Гармаш

Між східною та західною Україною дійсно є відмінності. Відмінності економічні, соціальні, мовні та навіть політичні. Обмовлені вони як історичними, так і географічними факторами.

Але, як не дивно, ставлення мешканців цих двох регіонів один до одного визначається не тільки цими об’єктивними чинниками, скільки тим, що називається стереотип. А стереотип вибудовується не з реальностей, а з суб’єктивного ставлення до них і у узагальнення окремих випадків.

Такого висновку я дійшов після того, як у компанії своїх знайомих спровокував розмову про західну Україну. Мені почали розповідати обурливі для східняка випадки, коли у Львові про щось питають перехожих російською мовою, а ті, почувши російську, демонстративно проходять мимо.

Що цікаво, ніхто з моїх знайомих у Львові особисто не був, але були їхні знайомі, яких начебто і образили “кляті бандерівці”.

Ще однією визначальною рисою стереотипу про західних українців було те, що західна Україна - це, мовляв, не Україна, вони стільки разів були то під поляками, то під мадярами, то під австрійцями, що там нічого українського вже не залишилося, у них навіть мова не українська, а бандерівська. Так казали мені російськомовні земляки, предки більшості яких приїхали у дикий степ, щоб розбудовувати російську імперію.

Коли я сказав їм про це, розмова перескочила у сучасність, і мені почали наводити факти знущань з росіян у західних областях. Наприклад, підпалювання російського культурного центру у Львові.

Я показав листівку російського руху України з підзаголовком “Без російської мови в інших дітей немає майбутнього, їм готують українські резервації”.

Запитав, чи підтримують вони цю тезу. Відповіли, що ні, це дурниці. Чи всі львів’яни несли сірники підпалювачем? Мовчання.

То ж є дві крайнощі, в яких немає нічого спільного з загальним настроєм мешканців регіонів, але вони найяскравіші, тому найлегше сприймаються людьми.

Люди ж накопичують такі крайнощі, і виникає стереотип. А крайнощі, як правило, створюють політики або ті, хто хворий на політику.

От і виходить, що стереотипи обумовлені не історичними чи географічними відмінностями, а тим, як ці відмінності використовують політики. Ми ж, на жаль, дозволяємо їм грати нами, бо елементарно лінуємося думати та аналізувати.

До речі, один наш знайомий з Полтави участі в дискусіях не брав, просто сидів і слухав, здається, не дуже розуміючи, про що, власне, йдеться.

Для радіо “Свобода” Сергій Гармаш, Донецьк.

Ірина Халупа

Українська суспільна думка, зокрема після усіх метаморфоз 20 століття, які пережив український народ, є плідним ґрунтом для стереотипів. Суспільство ще й досі пливе за течією затертих фраз, типових поглядів на речі і явища, думки і переконання, нав’язані певними обставинами.

А життя за нових сучасних умов, ніби кепкуючи, повертає нас до старих реалій. Як явище, стереотип не є чимось негативним чи позитивним, він просто є і все.

Власне, стереотип навіть допомагає виживати, оскільки заганяє хаос дійсності в такі-сякі рамки. З іншого боку, стереотип може відігравати роль гальма в мізках.

Ситуація, крізь яку сприймалася дійсність, давно змінилася, а стереотипи залишилися, заважаючи рухатися вперед. Саме так, вважає мій колега Павло Вольвач, сталося з стереотипом національної провідної верстви еліти.

Павло Вольвач

Раніше при Радянському Союзі української еліти як поняття начебто не існувало. Одна її потенційна частина, сумирно посопуючи, дивилася на світ через графин на столах президії та секретаріатів, звучи при цьому передовим загоном будівників комунізму. Писала доноси та вірнопіддані твори, мала, як Віталій Коротич, три забиті провіантом холодильники , які він нині подає трохи не як символ власної незалежності перед тодішній режимом.

Виявляється, можна геройствувати не лише з дулею в кишені, а й з курочкою в морозилці. Інша, незрівнянно менша частина, сиділа в таборах суворого режиму та підкидала вугілля на кочегарках на так званій свободі.

Палітра їхньої офіційної класифікації була розмаїтішою, від “отчєпєнцев” до націоналістичного охвістя.

В розмові про українську еліту тодішня республіканська влада в рахунок не береться. Вона була адміністрацією бантустану і цілком справедливо – уникала навіть самого прикметника “українська”. Не беруться в рахунок і нечисленні випадки з нетиповими митцями.

Але часи змінилися, курні українські шляхи та лиснючі асфальтівки увігнулися від багатотисячних колон розбудженого народу в маєві жовтоблакитних кольорів. На чолі тих коли якраз і постали люди, що назвали себе провідниками та елітою.

Для цього потрібно було не так і багато: вишиванка, інтелігентне обличчя, а найголовніше – вміння красиво і гарно говорити. Байдуже, що дехто з новоспечених провідників говорив прямо протилежне сказаному ним же ще вчора.

Така вже природа прапороносців – це важить колір прапора, головне, що попереду колони. Правда, дехто з пастви дивився на новоспечених пастирів досить-таки примружено, як, наприклад, відомий художник та письменник Юрій Логвин.

Юрій Логвин

Ці люди дуже швидко змикитили, що вони можуть стати солов’ями тієї перебудови. Про кого я кажу, ви прекрасно знаєте. Ці люди виявилися просто навіть не соціально активними, а біологічно агресивними. Вони повискакували на ті ж самі місця, які відступила для них Москва, але все це люди були контужені тоталітарним режимом.

Ще в 9 столітті нашої ери арабський філолог Аль-Фарабі казав “Не чекай добра від людини, голови якої торкнулася рука рабства”.

Рука рабства пройшлася над усіма нами, і розумієте, вільновідпущеник радянських часів, який себе називає елітою, він ніколи не стане вільною людиною. Він так і помре з цими своїми комплексами, а його претензії на еліту – це лише велика омана і велика спокуса, і великий гріх перед простими людьми, перед тими німими рабами, що коло них ставив колись Шевченко слово.

Павло Вольвач

Новітні провідники ставили коло народу не просто слово, а виливали на його голову потоки слів. Переважно про Україноньку, про єдність, про розбудову. І цей галас, розбудовуючи власний добробут, витворюючи стереотип, про свою визначну роль в українській новітній українській історії.

Знову слово колючому Юрієві Логвину.

Юрій Логвин

Скориставшись тим, що шворку Москва відпустила, вони приватизували собі чільні місця в свідомості людей. Піднявши крик, повилазивши на бензовози, я не знаю, на молоковози чи на що, ці люди почали свистіти і себе, так би мовити, сурмачами нової епохи.

Павло Вольвач

Найсмішніше, що їм це вдалося. Розгублені маси погодилися бачити в них якщо не Мойсея, то принаймні Ганнібала. Найтрагічніше, що значна частина людей вірить їм ще й досі, вбачаючи в деяких патентованих пристосуванцях трохи не провідників нації.

Чому ж спрацьовує стереотип?

Юрій Логвин

Людська соціальна пам’ять страшенно інертна і дуже недосконала? Люди дуже інертно мислять. І те, що один раз вони скочили в колію, їм дуже важко від цього вийти.

Павло Вольвач

Але де все ж таки вихід?

Юрій Логвин

Справа більш, ніж складна. Те, що відбувається на Україні з українською мовою, з українською думкою, самозахистом українців, мене доводить просто до розпачу. Чому? Бо я не може зрозуміти, чи це судоми вже - і кінець? Чи це перейми перед народженням нового? Але те, що еліти немає...

Коротше кажучи, суспільство видало під час перших днів самостійності видало великі векселя, ніхто по цих векселях з тих людей, яким видано було векселя, не сплатив.

Павло Вольвач

Чи можливо існування таких категорій, як відповідальність перед власним народом, чи, скажімо, совість – це теж задавнений стереотип?

Павло Вольвач для радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Халупа

Далі в передачі чи не найгірші стереотипи, які існують, а саме – релігійні стереотипи. А також - про позитивні стереотипи, виявляється, і такі бувають.

За роки незалежності в Україні виринув новий стереотип, мабуть тому, бо виринула нова порода, а саме – нові українці.

Поки що невідомо, чи нові українці – це якийсь окремий прошарок в нинішній Україні? Нема ні соціологічних на цю тему, ні наукових трактатів. Та існує безліч анекдотів, яких з чисто українським гумором зображають представників цієї особливої групи населення.

Переважно їх змальовують такими собі багатіями, не завжди розумними, але мудрими. Іноді – скупими, але здебільшого щедрими та щирими.

Втілюють в собі риси, породжені новими часами – любов до шикарних машин, красивих жінок та взагалі – красивого життя. Бояться своїх жінок, обожнюють своїх дітей, будують багатоповерхові вілли і розводять у басейнах крокодилів та бегемотів.

Ставлення до нових українців в Україні не лише гумористичне, а й водночас – серйозне. Про це свідчить багато що.

“Ніщо не нове під сонцем”, - стверджує Біблія. Може і нові українці – це щось забуте старе? І що це таке за плем’я – нові українці? Чим вони відрізняються від усіх інших? Де взялися? Куди прямують?

З усіх стереотипів, які існують в людських головах, ті, що виникли на релігійному ґрунті, є чи не найглибше закоріненими. Сприйняття представника чужої релігії або уявлення про свою бувають на стільки дивовижними і неймовірними, що здається, людина не може це сприймати серйозно. Але сприймає і дуже часто стає жертвою цього сприйняття. Далі про це Віктор Яленський.

Віктор Яленський

Наразі не йтиметься про уявлення сивої давнини і про цілковито дикунські оповіді, що їх переповідали за якусь копійчину середньовічні ченці. Ми знайдемо непорушні стереотипи стосовно чужих релігійних традицій та звичаїв у набагато ближчі до нас часи.

І перше, що оминути просто неможливо, це непохитна впевненість в існуванні обов’язкового релігійного закону, який наказує євреям замішувати свою мацу обов’язково на крові безневинних християнських малюків.

Ще зовсім недавно, з історичної перспективи звісно, цей кривавий стереотип призводив до втрат і виселення цілих містечок. Менше ста років тому в добу електрики і паротягів чи не всі Європа стежила за Києвом, де на лаві підсудних у звинуваченні в ритуальному вбивстві сидів відтоді знаменитий єврей Бейліс.

Втім, помиляються ті, хто вважає, що найсумлінніші експерти в галузі релігійного права і ритуалістики назавжди довели тоді абсурдність подібних звинувачень.

Ними дотепер миготять ще антисемітські летючки. Над багатьма стереотипами свого часу добряче попрацювала і радянська пропаганда. Саме від неї наша людність дізналася про колективні злягання, що їх ніби заохочують ті або інші релігійні спільноти.

Цілковито додам від себе аскетичної традиції, або про п’ятидесятників, котрі, як розводилася в атеїстичних брошурах, схильні приносити в жертву своїх дітей.

Чи про підступних баптистів, що чатують за кожним рогом за довірливими учнями та студентами. Ці подібні наклепи, відкладаючись у свідомості вже не одного покоління, перетворилися, як сказали б соціологи, на стабільні стереотипи з переважаючою негативістською компонентою.

А якщо до цього додати, що щось подібне тиражується і нині в церковній періодиці, то наступні покоління також може отримати ту ж саму компоненту.

Загальновідомо, що стереотипи тримаються невіглаством або просто необізнаністю. Тим же соціологам добре відомо, що якнайбільш небезпечну і найстрашнішу секту респондент позначить ту, про яку він дотепер і гадки не мав, яку щойно перед цим просто придумали розробники анкети.

Втім, носії стереотипів легко стають їхніми жертвам. Напевно найбільш масовою жертвою стереотипів на релігійному ґрунті є прибічники гаїтянської релігії вуду.

Уявлення про те, що їхні чаклуни здатні поховати тебе, а потім підняти з могили і зробити своїм рабом, так глибоко засіли в свідомості жителів цього карибського острова, що жерцям вуду це дійсно вдається. Це, сказати б, медичний факт, задокументований і вивчений.

І медиками доведено, що уможливлює стан коми і цілковитого унерухомлення, з якої жрець виводить нібито небіжчика, перш за все і вирішальним чином, - стереотип, який існує в свідомості цього небіжчика. Принаймні, жодного чужинця поховати живцем дотепер ще не вдалося.

Віктор Яленський для радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Халупа

У новітніх словниках, таких, як універсально-енциклопедичний, про стереотипи сказано лише погане. Стереотип – це спрощене схематичне зображення осіб, груп, суспільних відносин, сформоване на основі неповних або фальшивих знань, однак, закріплене а традиції. Стереотип важко піддається змінам.

Одразу ж виникає запитання, а чи не назвати прізвище того, хто володіє повним і без краплини фальшу знанням чи то про суспільні стосунки у сучасній Україні, чи то про якусь конкретну особу, надто жіночої статі? Чи навіть повним знанням про самого себе?

І чи може не бути спрощеним зображення у свідомості не професора етнографії, а пересічного громадянина, скажімо, характерних рис того чи іншого етносу, особливо такого, з яким ця людина не має стабільних і тривалих стосунків?

Сергій Грабовський переконаний, що у стереотипах є своя користь.

Сергій Грабовський

Ми якось звикли до того, що стереотипи – це дуже погано. Навіть у новітніх словниках, таких як універсально-енциклопедичний, про стереотипи сказано тільки погане.

“Стереотип – це спрощене схематичне зображення осіб, груп, суспільних відносин, сформоване на основі неповних або фальшивих знань, однак закріплене у традиції. Стереотип важко піддається змінам”.

Одразу ж виникає запитання, а чи можна взагалі назвати прізвище того, хто володіє повним і без краплини фальшу знанням чи то про суспільні стосунки в сучасній Україні, чи то про якусь конкретну особу надто жіночої статі? Чи навіть повним знанням про самого себе?

Чи може бути спрощеним зображення у свідомості не професора етнографії, а пересічного громадянина, скажімо, характерних рис того чи іншого етносу, особливо такого, з яким ця людина не має стабільних і тривалих стосунків.

Можна продовжувати, але видається, головна теза вже зрозуміла: у нас побутує спрощене розуміння стереотипу. Можна сказати, стереотип щодо стереотипу.

Тим часом, як система стереотипів, у тому числі і так званих стереотипів етнічних, дозволяють людині орієнтуватися у світі. Особливо, коли йдеться про потребу швидко щось вирішувати у доволі стандартних ситуаціях між людського спілкування.

Наприклад, коли йдеться про запрошення на обід представника народу з обширів ісламської культури, стане у нагоді стереотип: мусульмани не їдять свинини.

А от хтось із українців, крім, звісно, запеклих вегетаріанців, навряд чи відмовиться від сала. Зрозуміло, що етнічний стереотип включає не тільки уявлення, хто що їсть, у що вбирається і який має темперамент.

Етнічні стереотипи обов’язково включають символи вищих досягнень тієї чи іншої нації. А водночас і символи зла, спричиненого тією нацією іншим народам.

Тому в повсякденній свідомості українців ще довго побутуватимуть уявлення, скажімо, про німців, як народ Баха і Гете, а водночас і Гітлера. Та й українців сусідні народи асоціюють, очевидно, не тільки з Тарасом та Андрієм Шевченками...

До речі, парадокс, але на рівні етнічного стереотипу, очевидно, немає різниці між великим поетом та знаним футболістом. Он Бразилію уособлює у масовій українській свідомості передусім Пеле, потім телесеріал “Рабиня Ізаура”, і вже для обраних, для людей із справді вищою освітою, Німеєр чи Амаду.

Але мабуть, що стосується масового бразильця, то етнічний стереотип має рацію, футбол та телесеріали у його житті посідають значно більш помітне місце, ніж вишукане мистецтво. Боюсь, те ж саме стосується і українців.

Отож, любіть етнічні стереотипи, не виганяйте їх зі своєї свідомості, якщо звісно не маєте наміру зблизька пізнати людину іншоетнічного походження.

Ось тут при тісних, приватних, особистих і навіть інтимних контактах стереотипи летять геть.

Сергій Грабовський, радіо “Свобода”, Київ.

Ірина Халупа

На цьому завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощають з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.

Слухайте радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG