Київ, 24 червня 2005 - Останнім часом почастішали візити до Франції високих посадових осіб з України. Це, очевидно, викликає певний інтерес українців до Франції і французів до України.
Та існує ще одна точка перетину цих інтересів. Це українці у Франції. Цей репортаж про долю однієї людини, в якій поєдналися гіркота і радість зустрічі з вимріяною землею батьків.
Цю історію розповіла мені голова союзу українок Франції Анна-Марія Довганюк, а почала її згадкою про своїх батьків, бо, як вона говорить, все, що має, іде від них.
Під час Другої Світової війни з Галичини, звідки батьки походили, їх вивезли на примусові роботи до Німеччини. Тут з’явився первісток - син. Пізніше шлях привів їх до Франції. Далі - Анна-Марія Довганюк.
Анна-Марія Довганюк
Народилася я у Франції після війни, була виколисана українськими піснями, тому що мама моя дуже любила вишивати, співати. Вона також складала вірші. Особливо вона вміла розповідати історії.
Вона мене також навчила вишивати, коли мені було 4-5 років, тут у Франції. Тож ми разом вишивали і співали. Мама моя одягала мене у свято в синю сукню, а я сама була біленька, вона дивилася на мене і плакала, все приказувала, що “ти - жива українська сана”. Так що любов до України закладена в мені з молоком матері”.
Страждали мої батьки далеко від України. Тут було у них все, але головне – не було української землі. Коли батько відчув себе дуже хворим, він вирішив повернутися і померти в Україні.
Мама не хотіла залишатися тут у Франції, тож ми поїхали всі. Це були якраз перші роки відлиги, в 60-ті роки.
Людмила Литовченко
Пані Довганюк, Ви приїхали 10-літньою дівчинкою в Україну. Ви жили у Франції, але жили Україною. І тут Ви опинилися в Україні, але вона була не та, не вимріяна Вами, а зовсім інша. От як дитяча душа, дитяче серце сприймає?
Анна-Марія Довганюк
У моїй уяві Україна – це був земний рай, а що ми побачили насправді? Ви знаєте, от я пробувала декілька разів починати писати, не можу описати все, що тоді снилося дівчинці 10 років.
Людмила Литовченко
Як жили далі? Так, як жило більшість людей в радянській Україні, та ще більшої гіркоти додавало Анні-Марії страждання її батьків за своїх дітей.
Анна-Марія Довганюк
Мені може було холодно, я може не доїдала, мені може було погано фізично, тому що я відразу захворіла, до весни ледве вижила. Я до цих пір запам’ятала запах цієї землі навесні, коли пробуджується... Тут немає того запаху, але бачити, як мої батьки страждують...
Вони дивилися на нас, дітей, і, може, думали, чому ми повинні страждати? Я, згадуючи своїх батьків, відчуваю те страждання, яке в них було.
Людмила Литовченко
Через 30 років, на початку 90-тих, пані Довганюк вперше змогла повернутися до Франції, де вона народилася.
Анна-Марія Довганюк
Знаєте, що цікаво, я зустріла своїх колишніх подруг, які тут все життя працювали. Мають все, що потрібно. Я дивлюсь на них і думаю, які ви бідні.
Тому що я все життя пропрацювала в такій країні, як Україна, я працювала вчителем, я викладала французьку мову. Тут мова йде не про матеріальні багатства, коли кажуть, що ти багатий чи ти бідний. Я нічого в Україні не встигла придбати, бо Ви знаєте, як в Україні можна заробити.
Але в мені надбання інакше, мені здається, набагато більше. Зрозуміти те, що тяжко зрозуміти, або йти, коли ноги не ходять, чи стукати в двері, які замуровані.
Мені здається, що якби я залишилася у Франції тоді, коли мої батьки переїжджали, я б не мала того надбання, яке я маю зараз в своїй душі. Так що я вдячна всім тим труднощам, які в мене були за все моє життя. Тому що вони мене навчили дуже багато чому.
Людмила Литовченко
Так закінчує історію свого життя голова союзу українок Франції Анна-Марія Довганюк. Ïї записала Людмила Литовченко, радіо “Свобода”.
Та існує ще одна точка перетину цих інтересів. Це українці у Франції. Цей репортаж про долю однієї людини, в якій поєдналися гіркота і радість зустрічі з вимріяною землею батьків.
Цю історію розповіла мені голова союзу українок Франції Анна-Марія Довганюк, а почала її згадкою про своїх батьків, бо, як вона говорить, все, що має, іде від них.
Під час Другої Світової війни з Галичини, звідки батьки походили, їх вивезли на примусові роботи до Німеччини. Тут з’явився первісток - син. Пізніше шлях привів їх до Франції. Далі - Анна-Марія Довганюк.
Анна-Марія Довганюк
Народилася я у Франції після війни, була виколисана українськими піснями, тому що мама моя дуже любила вишивати, співати. Вона також складала вірші. Особливо вона вміла розповідати історії.
Вона мене також навчила вишивати, коли мені було 4-5 років, тут у Франції. Тож ми разом вишивали і співали. Мама моя одягала мене у свято в синю сукню, а я сама була біленька, вона дивилася на мене і плакала, все приказувала, що “ти - жива українська сана”. Так що любов до України закладена в мені з молоком матері”.
Страждали мої батьки далеко від України. Тут було у них все, але головне – не було української землі. Коли батько відчув себе дуже хворим, він вирішив повернутися і померти в Україні.
Мама не хотіла залишатися тут у Франції, тож ми поїхали всі. Це були якраз перші роки відлиги, в 60-ті роки.
Людмила Литовченко
Пані Довганюк, Ви приїхали 10-літньою дівчинкою в Україну. Ви жили у Франції, але жили Україною. І тут Ви опинилися в Україні, але вона була не та, не вимріяна Вами, а зовсім інша. От як дитяча душа, дитяче серце сприймає?
Анна-Марія Довганюк
У моїй уяві Україна – це був земний рай, а що ми побачили насправді? Ви знаєте, от я пробувала декілька разів починати писати, не можу описати все, що тоді снилося дівчинці 10 років.
Людмила Литовченко
Як жили далі? Так, як жило більшість людей в радянській Україні, та ще більшої гіркоти додавало Анні-Марії страждання її батьків за своїх дітей.
Анна-Марія Довганюк
Мені може було холодно, я може не доїдала, мені може було погано фізично, тому що я відразу захворіла, до весни ледве вижила. Я до цих пір запам’ятала запах цієї землі навесні, коли пробуджується... Тут немає того запаху, але бачити, як мої батьки страждують...
Вони дивилися на нас, дітей, і, може, думали, чому ми повинні страждати? Я, згадуючи своїх батьків, відчуваю те страждання, яке в них було.
Людмила Литовченко
Через 30 років, на початку 90-тих, пані Довганюк вперше змогла повернутися до Франції, де вона народилася.
Анна-Марія Довганюк
Знаєте, що цікаво, я зустріла своїх колишніх подруг, які тут все життя працювали. Мають все, що потрібно. Я дивлюсь на них і думаю, які ви бідні.
Тому що я все життя пропрацювала в такій країні, як Україна, я працювала вчителем, я викладала французьку мову. Тут мова йде не про матеріальні багатства, коли кажуть, що ти багатий чи ти бідний. Я нічого в Україні не встигла придбати, бо Ви знаєте, як в Україні можна заробити.
Але в мені надбання інакше, мені здається, набагато більше. Зрозуміти те, що тяжко зрозуміти, або йти, коли ноги не ходять, чи стукати в двері, які замуровані.
Мені здається, що якби я залишилася у Франції тоді, коли мої батьки переїжджали, я б не мала того надбання, яке я маю зараз в своїй душі. Так що я вдячна всім тим труднощам, які в мене були за все моє життя. Тому що вони мене навчили дуже багато чому.
Людмила Литовченко
Так закінчує історію свого життя голова союзу українок Франції Анна-Марія Довганюк. Ïї записала Людмила Литовченко, радіо “Свобода”.