Кілька тижнів тому селом Гірники, що на Ратнівщині, прокотився одноденний страйк. Селяни навідріз відмовилися приносити молоко на заготівельні пункти місцевого заводу “Щедрий вечір”. У Гірниках – близько тисячі селянських господарств. Кожна сім’я сьогодні утримує від двох до десяти голів великої рогатої худоби. Тільки на одному приймальному пункті, де я побувала, за місяць збирають від селян до шести тонн молока. А таких приймальних пунктів на селі до 10. Продаж молока у літні місяці - чи не єдине джерело прибутків для багатодітних родин у Гірниках. Однак заготівельник-монополіст цього продукту в особі заводу “Щедрий вечір” насправді став справжнім визискувачем для селян. До останнього часу він купував у них літру молока за 60 копійок.
Для порівняння скажу, що у селах Тернопільщини, де я теж нещодавно побувала, за літру цього напою заготівельники платять щонайменше гривню. Однак, схоже, власники “Щедрого вечора” добре опанували головне правило дикого капіталізму про те, що надприбутки можна отримати тільки безсоромно не доплачуючи за чужу працю.
Пані Надія приймає молоко, яке приносять односельці уже 15 років. Жінка теж здає молоко і своєї корови.
-- Дешево купують у нас молоко. Раз проста вода дорожча від молока… А щоб було молоко, потрібно потрудитись - і корову подоїти, і сіно заготовити, і пасти худобу. Це ж сільська праця, яка ніким у державі не ціниться, безплатний труд. Всі ми хочемо: я, як приймач, і всі мої сусіди, щоб ціна була вища. Як же це так, щоб молоко не цінилось і людська праця... Це ж з нього масло, сметана, роблять йогурти, морозиво. Була б більша ціна - і люди б більше приносили молока і держава мала б більший прибуток. А так продукцію вивозять з держави...
А саме у сусідню Білорусь, у Брест, що 70 кілометрів від Гірник. Сільську продукцію селяни змушені возити, аби хоч трішки повернути за важку працю грошей, за які купують одяг, необхідні до хати продукти. Пані Галина досить часто їздила у Брест продавати сир, сметану, молоко, масло. Тиждень затрачає, щоб усе якісно приготувати. Вона тримає 4 корови, зараз почала здавати на пункт прийому по 18 літрів молока, адже великій сім”ї потрібні гроші. У цей період багато роботи в полі й нема коли тратити цілий день на поїздки, але жінка зізналась, що немає сили терпіти те, як знущаються над волинськими селянами на кордоні білоруси і як ганяють міліціонери з базару.
- А чому вас не впускають у Білорусь?
--А тому що ми не має довідок на продукцію, через митницю проїжджаємо тільки тоді, коли заплатимо гроші митникам, ветеринарному лікареві. Якби молоко тут приймали по гривні чи бодай по 90 копійок, я б ніколи у той Брест і не їхала. Приносила б сюди його. Говорити довго селяни не могли, уже була 7 година ранку і їм потрібно було поспішати додому, щоб виганяти корови на пасовисько.
Зрозуміло, що якість молока залежить він трави на пасовиськах. Навіть на цьому селян обманює, але уже їхня сільська рада. Пасовиська щороку не змінюють, хоча люди раз у рік платять за висів трави, за одну корову по 10-20 гривень. Загальна сума виходить в кілька тисяч гривень, але це аж ніяк не змінює ситуацію, за пасовиськами не доглядають. Пані Оля каже, що догодовує своїх корів увечері.
--Трави немає ніяк, паша погана, годуємо худобу - хто пізно ввечері, а хто зранку.
Пан Пилип із сусіднього від Гірник села Броди був у числі тих, хто відстоював інтереси односельців, у яких землю під пасовиська намагався забрати кооператив.
--Випас слабенький, щоб молоко було добре, періодично потрібно пересівати траву. Для цього має бути трава “Тимофіївка”. Але ж ми не в стані висіяти самі, тому, що нам виділили тільки одну площу, на якій уся худоба пасеться постійно. Але я вважаю, що сільська рада має багато земель і пасовиська можна міняти. Має бути турбота про людей.
Відтак турботу нової місцевої влади про село люди аж ніяк не відчувають. За одноденний страйк мешканцям Гірник ще й закупівельник пригрозив, що не виплатить грошей за молоко, а Ратнівська райадміністарція зайняла позицію страуса. Селяни потрохи втрачають надію, що й нова українська влада колись повернеться до них обличчям і таки оцінить належно сільську працю. Люди у селі знають лише одне, що мусять важко працювати, аби дати собі раду у житті. А голосні промови керівників рідної держави сприймають не інакше як… (“ кукуріку!”)
