Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:58

“30 хвилин у різних вимірах”: Доля актора.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Прага, 23 липня 2005 року.

Ірина Халупа

Говорить радіо “Свобода”. Вітаю вас, дорогі слухачі. З вами черговий випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах” і я, господиня цієї передачі, Ірина Халупа.

Бути актором – що це таке? Чи це справді доля? Як зізнався в цьому Анатолій Хостікоєв. Чому людина вибирає цей шлях, цю професію? Чи це покликання, талант? Чи може саме ремесло вибирає людину? І що актор значить для глядача? Чи це просто розвага, чи може щось глибше?

Найкраще скаже сам актор Анатолій Хостікоєв словами іншого актора, великого англійського майстра сцени Едмунда Кіна із вистави “Кін IV”. Величезна сцена на площі вистави, фінальний монолог.

В Кіна питають: “Бути чи не бути актором?”

Анатолій Хостікоєв

Ти керуєшся законами здорового глузду. Але ще одне запитання: як це зробити? Ось тих хто? Людина в кепці. А накажи тобі зняти кепку, і ти станеш людиною без кепки...

Але судячи з виразу твого обличчя, ти - неабиякий йолоп. Якщо 1000 разів тобі казати, не бути йолопом, навряд чи тобі це вдасться. Акторство з тієї низки властивостей, що й дурість. Але це принадлива дурість, вона дає можливість оточуючим відчути себе розумнішим.

Мій прадід був актором, мій дід і батько також. Я – Кін IV, і в моїх жилах тече особлива кров.

Акторство – не плач, не шпага, його не скинеш в гримбиральні. Я йду по вулиці, мене всі пізнають, всі кажуть: погляньте, актор пішов. Впав п’яним в багнюку – і знову мене пізнають, кажуть, як йому не соромно, адже це актор, як він постарів, бідачка.

Так що ж мені робити? Може мені просто вмерти? Хоча ні, і це не вихід, тому що на мою смерть збереться величезна натовп, але й тоді по смерті я не щезну, я прийду в театр тіней і буду з’являтися на всіх підмостках світу, і не буде цьому кінця.

Так і передайте Його Величності, не він мені наказував бути актором, і не йому дано право його забороняти. Тому що мій головний глядач, він зараз там. Він зараз там, він зайняв зручне місце в своїй ложі і дивиться на мене і посміхається, і я нього я буду співати, я буду танцювати, я буду блазнювати, тому що я – актор.

Ірина Халупа

Відтоді, як постало найперше слово, минула вічність. Велика неосяжна кількість слів з’явилася у світі в різних мовах, у різних людей. Намагаючись пояснити цими словами світ і себе, люди все більше заплутуються в поліфонії, багатоголоссі, відлуннях.

Тому не дивно, що вслід за словом і багатослів’ям з’явилося між людьми і лицедії, актори, артисти, скоморохи, вертепники, як їх тільки не називали упродовж віків. В людській історії вони відігравали свої ролі, і грали ті ролі, очевидно, обдаровано, інакше зійшло б те ремесло нанівець.

А не зійшло, змінилися хіба гори, майдани, сцени, театральні підмурівки буття. Саме ж ремесло акторське продовжує бути потрібним, як завжди потрібне людині лицедійство, свічадо, у якому хтось тобі тебе ж покаже, якщо зумієш побачити.

Отож, здалеку хочеться підійти до Хостікоєва, актора несподіваного в кожній новій ролі, багатогранного і талановитого наскрізь, хоч це звучить, можливо, і банально. Що ж вдієш, саме банальними словами здавен ми, люди, намагаємося окреслювати істину. Саме банальними словами оперують лицедії. Щоб, долучивши трохи жестів, крапельку душі і пронизливого блиску очей, показати нам бодай підступ до тієї ж істини.

Надія Степула

“Актор – це скульптор, що вирізьблює статуї з нетривалого снігу”, - сказав ще наприкінці минулого століття французький письменник Моріс Баре. Хостікоєв не тільки вирізьблює статуї, образи, скажімо, Енея, Отелло чи Воланда, чи Сулеймана, чи доктора Хіґінса, чи багатьох інших, він ще й затримує своєю грою ті образи настільки довго в серцях глядачів, що залишає їх там назавжди.

Хостікоєв належить до тих акторів, котрі, немов останні могікани, рідкісні у нинішньому світі калейдоскопічних змін цінностей, бо він актор невідстронений, ремеслом своїм не скільки не причетний до кон’єктури, а силою таланту – невичерпний.

Бо він не грає, а трактує образ, душу, характер, обставину. Шокує своїм несхибно влучним трактуванням, відмінним, як правило, від усталеного досі сприйняття того ж, наприклад, Сулеймана, чи того ж Воланда.

В Анатолія Хостікоєва справді багатий творчий улов, різносторонній, ще далеко не вичерпаний талант, успішна хода – запорука впевненості в тому, що можна дійти до мети.

Чи має Анатолій Хостікоєв свою найбільшу мету, найвищу мрію? Ту, яка надає світові слів і людей цікавості та змістовності? Часто мрією актора буває, як свідчить сила силенна життєбусів – зіграти актора, та це у творчій біографії Хостікоєва вже було, він зіграв актора у спектаклі “Кін IV”.

Щось у цьому є, якась потреба осягнути ремесло актора всебічно та з середини, щоб ніколи не шкодувати за втраченим на прожиті ролі часом, щоб тішитися не тільки оплесками задоволених твоєю грою, а й собою, своїм, хай хто що каже, непростим і нелегким ремеслом, щоб остаточно впевнитися, напевно, що ремесло – це істина.

Ірина Халупа

Народним артистом став у 39, а лауреатом найзначнішої української премії у 42 роки. Анатолій Хостікоєв – не просто один з провідних акторів славного театру, це великий актор. Тому не дивно, що спектаклі з його участю збирають повні зали.

Сьогодні він грає в “Отелло” Вільяма Шекспіра, в “Пігмаліоні” - Бернарда Шоу, “Енеїді” - Івана Котляревського, в “Кін IV” – Григорія Горіна, в “Кармен” – Проспера Маріме і в “Майстер і Маргарита” – Михайла Булгакова, в “Швейку” – Ярослава Гашека.

Його знають не лише в Україні, років 6 тому на запрошення театру на Подолі він взяв участь у відомому у Європі театральному фестивалі в Единбурзі, де був визнаний найкращим яго цього фестивалю.

А пізніше, під час виїзду з Богданом Бенюком на гастролі до Польщі зі “Швейком”, один театральний критик написав до Хостікоєва, що в Польщі такого актора немає, і в цьому він упевнений.

На жаль, всі ті блискучі вистави, в яких грає Анатолій Хостікоєв у театрі ім. І.Франка, закордоном не бачать. Якщо б запитати у наших керівників культурної галузі, відповідь була б одна - немає грошей.

Але насправді немає глузду, бо такого актора гріх тримати лише в Україні. З Анатолієм Хостікоєвим зустрівся мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Пане Анатолію, як Ви вибрали театр, чи як це сталося?

Анатолій Хостікоєв

Це сталося, можна сказати, випадково і не випадково. Тому що в дитинстві я займався музикою серйозно, я закінчив музичу школу, і потім був навіть у консерваторії в нульовому класі.

Але все ж таки любов до театру проявилася у мене вже в школі. Десь в 10 класі я навіть організував шкільний театр, де ми грали одноакторні п’єси. Потім після того, як я закінчив школу, спочатку хотів поступати в університет на факультет біології, але все ж таки любов до театру направила мене в театральний інститут.

Я успішно склав іспит, закінчив театральний інститут, і стільки років працюю в театрі.

Тарас Марусик

А на якому інструменті Ви грали в музичній школі?

Анатолій Хостікоєв

Я закінчив музичну школу по класу баян, акордеон, але все ж таки театр переміг, так би мовити.

Тарас Марусик

Цікаво, я теж закінчив музичну школу по класу баяна і теж у 10 класі грав у спектаклях. Бачте, доля інакше розпорядилася. Коли Ви остаточно зрозуміли, що театр – це Ваша доля?

Анатолій Хостікоєв

Остаточно я зрозумів тільки зараз, тому що вже стільки років працюючи в театрі, безумовно, цій професії я віддаюсь, так би мовити, свідомо. Але раніше це було просто надзвичайно цікава сфера діяльності.

Я коли був молодим, коли мені було 21-30 років, я працював з величезним задоволенням саме через те, що це приносило мені задоволення.

Я не придивлявся до професії акторської, не поглиблював сприйняття цієї професії, то тепер вже, звичайно, я розумію, що професія ця дана мені не випадково. Очевидно, це доля моя, якщо стільки років я отримую величезне задоволення, виходячи на сцену.

Я гадаю, що це дар Божий, який мені дав, саме без цієї професії я вже не уявляю свого життя, навіть не можу собі подумати, чим би я міг собі займатися іншим, крім театру.

Тарас Марусик

Кожна професія має свою рутину. Має свою рутину і Ваша. Отже, чи не вбиває Вас сама ця рутина, коли Вам доводиться грати той самий спектакль безліч разів?

Анатолій Хостікоєв

Розумієте, ніякої рутини немає в театрі, це так здається. Я граю 15 років виставу “Енеїда”, 15 років я граю виставу “Майстер і Маргарита”, я багато років граю інші вистави, але жодна вистава не вхожа одна на одну, розумієте?

Не було жодної вистави з названих, які б гралися так само. Щось відбувається, тому що вистава – це живий організм, і коли люди сидять в залі, вони не відчувають того, що вистава йде такий тривалий час.

Тому про рутинність в театрі не можна казати. Принаймні я її не відчуваю. Я думаю, що той глядач, який є в залі, він не думає, скільки років вистава, він сприймає її таку, яку він бачить її зараз.

Тарас Марусик

Чи є у Вас пріоритети щодо партнерів-акторів? Тобто з ким Вам найкраще грається на сцені?

Анатолій Хостікоєв

Пріоритетів в мене немає ніяких, я з повагою ставлюся до всіх партнерів. Є більш досвідчені, є молоді актори. І не можна собі дозволяти по-іншому грати з молодими акторами. Навпаки, кожен раз кожен партнер вимагає уваги до себе.

Я з великою радістю можу казати про те, що я працював із видатними майстрами українського театру, і працюючи в театрі імені Заньковецької, і працюючи в російському театрі Лесі українки, з великими майстрами мені доля пощастила зустрітися. Безумовно, і поважав їх, і люблю до сих пір. Багатьох вже немає на світі, але ця пам’ять генетично лишилася, генетично мається на увазі, що театральна, генетична пам’ять, вона теж є.

А молоді актори, з якими я зараз зустрічаюся, мені приємно, що вони ставляться вже до мене так, як я ставився до великих тих акторів. Тому що цей досвід набувається з роками.

Безумовно, дуже швидко час пролетів, але тепер вже я вважаюся актором поважним, чи що?

Тарас Марусик

Тепер я би хотів запитати про одну з Ваших вистав. Мені здається, на мою може суб’єктивну думку, що це одна з найвдаліших Ваших вистав – це “Отелло”. Там є монологи, які Ви говорите не українською мовою.

Я вже читав дві версії. Одна версія, що це осетинською, інша – арабською. А насправді як?

Анатолій Хостікоєв

Це аланська мова. Алани – це осетини, коріння звідти. Тому, звичайно, я читаю ці молитви аланською, тобто осетинською мовою.

Ті версії щодо арабської, то, відверто кажучи, я хотів робити мавра арабом. В тому розумінні, щоб він читав свої монологи арабською мовою.

Але зрештою, так як в мені тече не тільки осетинська кров, але й аланська, тобто осетинська кров, я пишаюся тим, що я можу про це казати вільно, спокійно, тому що я так само люблю Україну, і в мені тече ця українська багатюща кров, і так само в мені тече осетинська кров.

І земля Осетія, яка народила мого тата (я народився в Києві, а от тато народився там в Осетії), безумовно не могла не проявитися в мене. І коли я робив виставу “Отелло”, я б дуже хотів, щоб там прозвучало на сцені українського театру, тому що, якщо казати про що вистава, то вистава про одне: люди не можуть бути поганими чи хорошими тільки через те, що вони різної національності.

Я вирішив, щоб ця мова все ж таки прозвучала, тому що, на жаль, я не знаю її досконало, на жаль, тато мене не навчив осетинської мови. На щастя, у мене є друзі, які мені допомогли. Тому, коли я кажу:

(звучить монолог осетинською мовою).

Коли я кажу ці молитви, коли я кажу осетинською мовою, я відчуваю, я знаю, що все моє єство звертається, всі мої помисли звертаються на рідну землю, де виріс мій батько.

І коли я читаю: “Еней був парубок моторний, І хлопець хоч куди козак. Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак”.

Розумієте, так само моя кров говорить про те, що моя мама – українка, я люблю цю землю, я виріс тут, я народився тут, я в цю хвилину відчуваю себе вином цієї землі. І тому в мені так перемішалася ця кров, яка дає мені можливість бути щирим, на сцені говорячи про те, що я відчуваю у цій виставі “Отелло”.

Тарас Марусик

До речі, в іншій дуже цікавій виставі “Кін IV” Ви виступили режисером. Скажіть будь ласка, чому Ви вирішили взятися за режисуру, чи Вам не вистачає режисерів, які працюють з Вами?

Анатолій Хостікоєв

Річ у тім, що це трапилося, з одного боку, випадково. Тому що виставу взяв в репертуар Сергій Данченко, наш художній керівник, який, на жаль, пішов з життя.

Він запропонував мені зіграти роль Едмунда Кіна, великого англійського актора. Коли ми почали працювати, в нас були читки, вже ми знаходили моменти, де ми один одного розуміли.

Але, на жаль, він захворів, Сергій Данченко тяжко захворів, вистава зависла в повітрі. Дуже шкода, тому що дуже цікавий матеріал, де розповідається про долю акторів, про наше життя, про акторське життя.

Жодної вистави такої, жодної такої п’єси я не читав про світ театру, про мистецтво. І тоді Сергій Володимирович запропонував, щоб я здійснив цю постановку, здійснив цю виставу.

Я, безумовно, взявся за це. У мене не було ніякого досвіду режисерського. Перед цим, звичайно, були моменти, коли Сергій Володимирович мені вірив і дозволяв мені робити цілі шматки з інших вистав. Це можна сказати про виставу, скажемо, “Біла ворона”, “Енеїда”, ряд інших вистав, де Сергій Володимирович давав мені можливість спробувати свої сили в режисурі.

Але тут все ж таки поставити виставу з початку і до кінця, зробити, скажемо, світло, порозумітися з художником Олександровичем, який, до речі, мені дуже допоміг.

Ви уявляєте, йому потрібно було відмовитися від свого задуму, тому що він починав робити з Сергієм Володимировичем, з іншим режисером, і зробити те, що я запропонував зробити.

І коли я почав працювати як режисер, то, безумовно, були складності. Тому що у мене ж там велика роль, я одночасно граю головного героя і виступаю як режисер. Але все ж таки може через те, що це такий матеріал, може через те, що мені було про що сказати в цій виставі, може через те, що мої друзі, колеги, актори розуміли, як мені хочеться все це зробити, вони мені допомагали.

Тому ця вистава вийшла, я цією виставою дуже пишаюся саме через те, що це зроблено відверто, щиро, без ніяких викрутасів, які зараз дуже модні в сучасному театрі, а це зроблено про що я розумію, про те, що у мене болить.

Ця вистава зроблена через серце, може через те вона і має свого глядача протягом 3 років.

Тарас Марусик

Пане Анатолію, скажіть, чи Ви як український актор задоволені тим українським репертуаром, який Вам пропонують чи який Ви граєте?

Анатолій Хостікоєв

Я не дуже задоволений репертуаром через те, що, по-перше, немає сучасної п’єси. Про це говорилося і говориться. Я пам’ятаю, коли я ще був молодим актором, і тоді виникала проблема з сучасною п’єсою.

Зараз її взагалі, здається, немає, але якщо і є, то вона, на жаль, не відповідає тому рівню, який необхідний тому рівню, який необхідний українському театру.

Тому що є прекрасні українські актори, прекрасні чудові українські режисери, але, на жаль, немає української п’єси. Тому репертуаром я не дуже задоволений.

Єдине, до чого ми звертаємося, як рятівне коло - це класика, яка лишалася і буде класикою завжди. Це Шекспір, Мольєр, інші драматурги, які залишили свій слід в драматургії світовій.

Дуже хотілося б грати українській класиці. На жаль, у нас декілька вистав, які мають солідний вік, які, на жаль, будуть списані з репертуару.

А для актора найважливіше – це репертуар, найважливіше – це те, з чим він входить і в чому він грає. Тому, мені здається, це велика проблема українського театру, саме брак хорошої драматургії.

Тарас Марусик

А ті читання, які зараз відбуваються в театрі ім. Франка, не дають надії? Читання сучасних п’єс?

Анатолій Хостікоєв

Я думаю, що це правильний крок, те, що зараз робиться в театрі, мається на увазі ці читання. Але поки що я не бачу, що можна було б поставити в театрі, в національному театрі.

Якщо мова йде про наш театр, то, безумовно, це має бути драматургія високого ґатунку.

Тарас Марусик

І запитання на закінчення. Чи на Вашу думку суб’єктивну, має майбутнє театр, український театр?

Анатолій Хостікоєв

Розумієте, коли мені задають таке питання, я починаю по-хорошому шаленіти. І саме по-хорошому, тому що стільки вже розмов йде про те, що театр вмирає, що він вмре, а стільки віків театр існує.

Він нікуди не зникне, він буде, тому що людям важливо спілкуватися з живим актором. Ця енергетика, яка йде з залу на сцену, зі сцени в зал, вона ні з чим не зрівняється, вона не може зрівнятися ні з телебаченням, ні кіно, бо там є своє закони.

Але кіно можна продивитися один раз, другий, третій, п’ятдесятий, в сотий раз можна подивитися, і ви будете бачити одне і те ж саме, ви будете відчувати одні й ті ж самі якісь технічні засоби. Адже є глядач, який приходить в театр по кілька разів, чомусь йдуть ще раз і ще раз дивитися на виставу, ще раз і ще раз йти дивитися на акторів.

Тому, я думаю, що перспектив театрі, безумовно, існує, вона є. А тим більше в українському театрі. Тому що український актор зараз настільки збіднений своєю неповагою до театру тих людей, від кого залежить матеріальне забезпечення театрів.

Тому що потрібна і естрада, все потрібно, будь-які прояви людської діяльності мистецтва, але театр потребує допомоги. І актор має знати, що його любить глядач.

І коли актор виходить на сцену і дивиться, що повен зал, ви собі не можете уявити, яке це величезне щастя. Тоді виникає гордість за професію, гордість за український театр, за українських акторів і режисерів.

Тому, я думаю, розмови про те, театр вмирає, дуже перебільшені.

Ірина Халупа

“Кармен і “Швейк” – дві вистави, які Анатолій Хостікоєв зробив своїми. Режисером тих вистав є молодий експериментатор Андрій Жолдак. Я зв’язалася з Жолдаком по телефону і попросила по-режисерськи схарактеризувати Хостікоєва-актора.

Андрій Жолдак

Анатолій Хостікоєв, можна сказати, є один з найцікавіших акторів, які сьогодні працюють в українському сучасному театрі. Я це кажу як професіонал і та людина, яка цього року, наприклад, була у 15 країнах світу, працював на 15-ти фестивалях, співпрацював з японськими акторами, колумбійськими, французькими, російськими, польськими і болгарськими.

Так от я заявляю Вам, що Толя Хостікоєв володіє великою універсальною технікою актора. Це актор, який як студент готовий у кожній новій виставі сказати, що я нічого не знаю, що я чистий як дошка, на якій можна малювати візерунки мистецтва.

Так що це великий митець, і ми чекаємо від нього, я по крайній мірі чекаю, вибухових ролей, які б ще провокували інших людей творчості на щось цікаве.

Ірина Халупа

Що у ньому Вас приваблювало? Чому Ви, власне, вибрали його на ті дві ролі Хосе та Швейка?

Андрій Жолдак

Справа в тому, що в Хостікоєві мені подобається те, що він називає вибуховістю. У ньому існує енергія, яка може в одну секунду розпалити цю дику кішку чи дикого тигра, який гіпнотизує глядача.

Знаєте, як ми, режисери, реагуємо на акторів? Не на зовнішність, ні на слова, ми реагуємо на те, що актор випромінює. От можете поставити 20 акторів, а от вийде Хостікоєв без тексту, і зал буде дивитися на нього, бо він має якісь випромінювальні хвилі. От такі хвилі дуже важливі в митця, мені здається.

Ірина Халупа

Не шанують пророків у своїй Вітчизні. З роздумами приблизно на таку тему вийшла Ірина Перешило з театру Франка, переглянувши знамениту трагедію “Отелло”. Що наштовхнуло її на такі сумні висновки, вона пояснить сама. Отож, слово Ірині Перешило.

Ірина Перешило

“Ти ходила на “Отелло” до театру Франка? - запитав мене десь місяць тому колега по роботі. - Якщо ні, подивись негайно, Хостікоєв там – геніальний”.

Ну добре, подумала я, мабуть варто піти. Хоча щось у формулюванні пропозиції мене збентежило.

Дочекалась я чергової постановки знаменитої трагедії, навіть заангажувала до такого культурного походу свого чоловіка. І за 4 години споглядання театрального дійства, сюжет якого, здавалося б, є знаним-перезнаним з шкільної програми, потім з університетського курсу, плюс численні народні інтерпретації на рівні байок та анекдотів, я була приголомшена, побачивши, що буває і як це виглядає, коли зустрічаються геніальна п’єса та видатний актор.

Чудова, попри те, що класична постановка, прекрасна група акторів, непогані костюми, добра музика - це все, що було, але про що я можу згадувати лише тепер, бо тоді, під час вистави єдиним царем та володарем сцени який творив своїм темпераментом усе дійство, для глядача був Анатолій Хостікоєв.

Ірина Халупа

На цьому завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG