Доступність посилання

ТОП новини

“Листи на Свободу”


Петро Кагуй

Прага, 30 липня 2005 року.

Аудіозапис програми:

Петро Кагуй

В ефірі передача “Листи на Свободу”.

Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй.

Вітаю Вас, Шановні слухачі!

Слухач

В Конотопі племінницю мою загнали в партію СДПУ(О). “Не підеш, не вступиш в партію, то значить виженемо з роботи”.

Слухач

Ми не хочемо з голодним шлунком дивитися на декілька феєрверків за ніч в київському небі на чужому святі життя. Це аморально.

Слухач

Нині ми часто чуємо у пресі, що Україна і українці якісь не такі, як треба. Жоден народ світу не зазнав такого жорстокого нищення від свого сусіда москвина, як ми українці.

Петро Кагуй

А розпочнемо передачу скаргами наших слухачів. Скаргами на бюрократичність державного апарату, на роботу правоохоронних органів, на діяльність судової системи та суддів.

І хоча ці скарги, з одного боку носять суто приватний характер, з іншого боку – вони є віддзеркаленням загальних проблем в українському суспільстві. Є свідченням того наскільки захищений чи не захищений український громадянин у своїй державі та які у нього шанси домогтися об’єктивного вирішення його проблеми.

Спершу надамо слово 75-річному львів''янину.

Слухач

Я Герзанич Євген Іванович. Мені 75 років.

4 роки тому назад мене безпідставно запроторили в дурдом, хотіли робити мене недієздатним, психічно хворим. Мене врятував член угорського культурного товариства, який пригрозив, що запросить угорських експертів, якщо не випустять. Мене випустили. За цей час обікрали мою квартиру, пізніше мою квартиру продали незаконно.

Куди я не скаржусь на лікарів, прошу, щоб видали мені виписку з історію хвороби, щоб порушили кримінальну справу, повідомити про злочини, то ніхто не реагує. Все направляють в райпрокуратуру, розслідування не ведуть. Тільки одержую відписки.

Я просто не знаю, що мені робити. Вже до президента писав кілька раз, але тільки одержую відписки.

Коли мене забрали в дурдом, то міліція звернулась в Пенсійний фонд, щоб перестали виплачувати пенсії, тому що якби я виїхав закордон. Куди тільки я не звертався з проханням. 6 місяців я жив без пенсії. Квартиру мою продали. Я 7 місяців не мав, де жити.

Мою квартиру зайняв начальник служби безпеки львівської пивоварні. Він зрозумів, що він незаконно купив мою квартиру. Все одно, не дозволив забрати мої речі 7 місяців. Якщо б не мої друзі, знайомі, то я б на вулиці мав би померти.

Така в мене не весела історія.

Петро Кагуй

А зараз слово нашій постійній слухачці з Львівщини на ім’я Олена.

Слухачка

Я направила скаргу на ім’я президента України рекомендованим листом. 28 червня я отримала урядову поштову листівку, що моє звернення надіслане на розгляд до Апеляційного суду у Львівській області з проханням повідомити мене про прийняте рішення. Підпис Міляєва, головний консультант.

20 липня я отримала повністю всі документи, які я надсилала в Секретаріат президента України без будь-якого реагування зі сторони Апеляційного суду у Львівській області. Тобто я не отримала жодної відповіді, тільки повернули мені повністю мої документи.

При новому президенті я цього не чекала. Я зверталася зі скаргами багато разів, хоча відповіді мене не задовольняли, бо була жорстка система взаємовиручки, корупції і нечесності, яка, напевно, є і по сьогоднішній день.

Чому може таке відбуватися в наш час? Невже про це знає сам президент і спускає все це з рук? Не хочеться мені вірити. Мені здається, що в відомості президента, що ці непорядні люди, які зовсім не читають скарг людей і ними не переймаються.

Прислали мою скаргу в апеляційний суд, якому я зовсім не довіряю, який ніколи свого рішення не змінить. Тому я і скаржилася в Секретаріат, щоб там розібралися зверху. Я була на розмові з головою апеляційного суду паном Государським, розповідала йому про деякі неподобства, які були зі сторони слідчих, міліції в Старосандринському районі, про судді місцевого суду (прізвище поки що не називаю), крім цього, я наводила конкретні факти, що цей суддя переписував протоколи судових засідань, змінюючи в них покази свідків на свій лад, підробляв підпис секретаря суду, відмовлявся пробити експертизи підписів по моїй просьбі.

То як же може сам суддя району, на якого я скаржилася в обласний суд, в ВСУ сам себе покарати? Яку він може дати відповідь? Доки вже таке може бути?

Цьому судді восени дали можливість працювати довічно. Хіба депутати знають, що тут у нас робиться? Як судді судять? То якби зібрали людей, які мали справи в судах, і ці б люди висказали свою думку, то цей суддя б ніколи не пройшов, а він собі преспокійно працює на своїй посаді довічно. він Бог і цар, він знає, що йому нічого не буде куди не пиши, куди не звертайся. Та хіба таке може бути в правовій державі?

Петро Кагуй

Тему нинішньої судової системи в Україні та статусу “довічного судді” порушує і наш слухач із Закарпаття.

Слухач

Я надіюсь, що моє звернення допоможе вирішувати проблеми судової системи і в цілому всієї України.

Всі усюди говорять про корумпованість судової влади, взяточництво, підкупність, необ’єктивності. Наряду з цим не має жодної справи проти суддів, що порушили присягу, закони та обов’язки. Це означає, що нова влада неефективно бореться по покращенню судової системи.

Я, Пилипчин В’ячеслав Юрійович, звертався 7 разів до Ющенка, по 2 рази до Карпачової, багато разів у ВСУ і навіть у Конституційний, а також до Литвина, Тимошенко, Зварича, в комісію у ВР. Майже допомогло, тому що суддя Жиганська з міста Сваляви, що порушила закони і присягу, це визнано вже апеляційним судом, тепер пішла на підвищення в роботі.

Це вказує на те, що така нечесна робота задовольняє високопосадовців. Право ініціювати процедуру розгляду роботи суддів згідно з ст.79 надано тим, котрі їх прикривають, мабуть, маючи з цього користь.

Всі факти фальсифікацій справи, приблизно 60, приведені по моїй цивільній справі, головою ради суддів області Вотьканичем не перевіряються, точніше, мабуть, перевіряються, але без моєї участі, щоб їх не висвітлити.

Душа страшно болить, коли Жиганська придумала свій протокол, покази свідків видумала і мої особисті підробила, щоб на цій підставі прийняти рішення, в якому вона особисто заінтересована, напевно.

Вони не ганьбляться насміхатися над справедливістю, вони впевнені, що так будуть судити довічно, а тим часом слабонервні потерпілі самоспалюютсья в знак протесту проти такої несправедливості.

Я звертаюся до української влади: зупиніть нахабні дії суддів, прийміть відповідні закони. Спитайте в народу, чи хоче він довічних суддів. Я впевнений, що народ схоче суддів вибирати.

Необхідно заставити таких як Вотьканич перевіряти скарги і давати належну оцінку дій суддям і притягати їх до відповідальності.

Дякую. До побачення.

Петро Кагуй

Після таких нарікань наших слухачів на діяльність судової системи та практики “довічних суддів”, ми звернулися за коментарем до відомого політика, народного депутата, юриста Левка Лук’яненка.

Ми попросили пана Лук’яненка розповісти про статус довічного судді та чи збережеться ця практика після реформування судової системи, про яке так багато говорять останнім часом.

Левко Лук’яненко

Ідея була така, щоб зробити суддів незалежними від виконавчої влади і від політичних партій, а значить, щоб покращити судочинство в Україні. Але так воно не вийшло. Всі судді, призначені, нібито на довічно дуже залежні, тому що їм недостатньо фінансування, будинки суддів треба ремонтувати, треба забезпечити транспортом і т.д. Є багато чисто господарських потреб у суду. Вони змушені звертатися до місцевої влади, просити місцеву владу. Тим самим попадається залежність до тої місцевої влади. Таким чином, ніби добра початкова ідея зробити суддю незалежним і судочинство справедливим, то воно в нас не виправдується.

Є випадки, коли судді, яких призначили на довічно, порушують етику, неправильно судять. Вихід з цього є, тому що є Рада юстиції, яка може порушити питання проти кожного судді, тоді це може бути переглянуто. Але процедура це складна. Тому зараз багато є незадоволення із цього довічного призначення суддів на посаду суддів.

Ось тоді, коли говоримо в ВР про судову реформу, то маємо на увазі, що необхідно все-таки змінити, скасувати ось це таке положення про призначення суддів довічно. Зараз багато серед депутатів є прихильників того, щоб суддів обирати, щоб їх обирав район, якщо це районний суд, бо люди знають у районі краще моральні якості, професійний рівень юриста і т.д. В такому випадку суддя був би більш залежний від людей, а не від начальників, тому був би справедливіший, очевидно. Принаймні такі міркування є при обговоренні питання про судову реформу.

Петро Кагуй

Народний депутат Левко Лук’яненко також розповів, що зараз тривають дискусії і довкола того, чи запроваджувати в Україні у судовій системі - інститут “Присяжних”. За словами пана Лук’яненка, тут позиції народних депутатів досить різняться, оскільки сама практика “присяжних судів” має чимало як плюсів так і мінусів.

Слухач

Вінниця, Іван Мірошник.

Коли кандидатом в президенти був Віктор Андрійович Ющенко за ним слідкувала міліція, то такий хай, був, що як це так, особисте життя, слідкують. Віктор Ющенко став президентом, стали журналісти слідкувати, то це можна. В особисте життя лізти можна. Це при комунофашистах так було, я це відчув на собі. Лізти в особисте життя сім’ї.

То нехай цей кореспондент піде перевірить серед ночі, що Віктор Андрійович робить вночі з жінкою. Може, це краще? Я вважаю, що це неправильно зробили кореспонденти з “Української правди”. Це одне.

По-друге, Леонід Макарович якось виступав і сказав, що відрубав би собі руку, якби я знав, що така демократія буде, в Пущі-Водиці не підписав би цього договору про розвал Союзу. В мене запитання до Леоніда Макаровича. Ваша партія фактично приватизувала президента Кучму в останніх 2 роки і була біля руля, кругом повтикали своїх.

В Конотопі племінницю мою загнали в партію СДПУ(О). “Не підеш, не вступиш в партію, то значить виженемо з роботи”. Її свекру запропонували вступати в партію СДПУ(О), а якщо ні, то виженуть з роботи. Він відмовився вступити в партію. 3 роки не вистачило вступити до пенсії йому. Взяли вигнали, на його місце взяли іншого. То це демократія, Леонід Макарович?

Ваша демократія на обличчі президента вашого Віктора Ющенка. Оце ваша демократія. Подивіться і скажіть. Оце ми живемо в такій демократичній країні, де можна вбити когось, взяти отруїти свого противника, де можна виборах піти, як зробили в Мукачево, побити людей, взяти бюлетені, нібито хтось викрав, а це оказується міліція по команді зробила. Це ви вважаєте за демократію?

Ющенко сказав: “Бандити будуть сидіти в тюрмі”. А бандит чи не бандит, то це слідство і суд скаже. А якщо недоказано буде то випустять людину. Така моя логіка.

До побачення.

Слухач

Річниця львівської трагедії в Скнилові і пам’ять про загиблих і постраждалих зворушила не тільки їх рідних і близьких. Але майже всі радіо, телебачення, газети, слухачі, глядачі не хочуть бачити мілітаризації свят в Україні, а цих свят у нас найбільше в світі, від заснування міст до професійних дня риболова і космонавта, від дня визволення Луганська до дня визволення Чопа. Ось стільки ми засвятковані на державному рівні. Елементом цих свят завжди були салюти, феєрверки, ракети, танки, літаки, а один літер пального чужого має ціну, а один постріл з рушниці звів жди був ціною одного буханця з хліба, а ракетні і гарматні залпи роблять ще біднішими наш український народ.

Все це відбувається в Україні, де рівень доходів кількох відсотків багатіїв до рівня реальних доходів українця маленького складає 40 до 1. В Європі цей показник 7 до 1.

Українська влада, нарешті, повинна роззброїти програму державних свят. І Київрада, щоб в київське небо не летіли феєрверки багатомільйонні нічних клубів за здравіє скоро багатіїв. Ми не хочемо з голодним шлунком дивитися на декілька феєрверків за ніч в київському небі на чужому святі життя. це аморально. Залиште нам спокій хоч у сні.

А державні свята давайте вчитися проводити без маршировки, без горілки, без зброї, як мирні, Божі люди.

Дякую за увагу, Петро Титерів, Київ.

Петро Кагуй

До нашої редакційної пошти часто потрапляють спогади слухачів про замовчувані раніше сторінки української історії. Такі спогади завжди мають свою цінність. Ось і цього разу Володимир Прийма зі села Куровичі Львівської області розповів про те, як позначилися на його родині наслідки так званого “Золотого вересня”, приходу радянської влади. Спогади Володимира Прийми зі значними скороченнями прозвучать у дикторському читанні.

Володимир Прима: “Так зване “визволення”, яке відбулося у вересні 1939 року, для нас було страшним, трагічним випробуванням, яке запам''яталось на все життя. Брехлива радянська система на своїх прапорах несла нам - не визволення, а нечуваний гніт, страшні тортури, страждання і муки. Я тоді, ще малим хлопцем не усвідомлював цього трагізму. Але дитячий розум запам''ятовував усі подробиці того часу.

Тридцять дев''ятий рік пройшов у великій агітаційно-масовій, настирливій пропаганді радянського способу життя. Організовували господарські структури на радянський зразок. Вже в сороковому році почали зникати найбільш свідомі, активні сільські українські патріоти. У тому ж році почали по ночам вивозити на Сибір місцевих мешканців польської національності. Вивезли нашого сусіда Білогана Тадека з цілою родиною та багатьох інших. У селі запанував страх. Люди принишкли, ніхто не знав, що принесе йому наступна ніч.

Різдво сорок першого року було дуже сумним. У нашій хаті на той час були дід із бабунею по матері. Батько помер у 1936 році і дідо допомагав мамі по господарстві, а бабуня доглядали за нами, дітьми. І ось 20 січня після Водохрещі в ночі прибули енкаведисти. Ми вже спали коли у двері загримали. Мама встали, ще й кажуть, “кого це нечиста сила несе?”. Пішли відчиняти. Дідо за цей час встигли одягнутися і засвітити лампу. Мама приходять із сіней перелякана і кажуть: “На дворі москалі, нас прийшли вивозити”. Ми всі заніміли. Стук до дверей був дуже сильний, дідо вийшли в сіни і після перемовляння, відчинили двері. До світлиці зайшов енкаведист. Відразу з порога запитав “Здєсь жівьот Гірняк Павєл і Анастасія”. Дідо відповіли: “Павло це я, а це моя жінка Настя”. “Ви прєдназначени на етап, 15 мінут на сбори”. Мама кинулись йому в ноги, благають. Куди мов у таку холоднечу повезете стареньких, але жодні мольби, ні прохання не допомогли, Він витягнув годинника, поклав на стіл і промовив, “Побистрєй і потеплєє одєньтє старіков” і замовк. Підсунув стілець до стола на якому лежав годинник, спер голову на руку і так сидів як вкопаний. В хаті зчинився плач, крик, лемент. Ми діти стояли на ліжку в кутку як загнані звірята, спостерігали за цим дійством. Мама одягали бабуню, яка в втратила свідомість. Два солдати зайшли до хати взяли її під руки і повели. Біля воріт стояла підвода. Мама попросили, що дозволили накласти трохи сіна, винесли перину, подушку. Поклали непритомну бабуню. А дідо одягнув свого старенького кожуха, прощаючись з нами просив не горювати. Мама побігли за возом, хотіли ще щось сказати бабуні чи попрощатися, але два солдати з гвинтівками маму не допускали до воза. Нам не було чути, що мама казали, але було видно із маминих жестів весь трагізм долі.

Біля градової фігури віз зупинився, там була сніговий намет. Бачимо віз рушив, мама вертаються до хати. Впавши на ліжко, мама заридали та так, що ми налякалися і почали плакати разом із мамою Нарешті трохи оговтались. Мама кажуть, що бігли б за возом доки вистачить сил. Та дідо сказали повертатись, бо в хаті діти. Ось так! Ось така радянська дійсність, брехлива, кровожерна.

Далі було не краще. Мамин брат Павло був членом ОУН, він був змушений переховуватися, як і всі, хто був причетний до цієї організації. Але де він, і що з ним - ми не знали. Після тривалих допитів, десь в кінці травня мамі дали спокій, але не на довго. Якось під вечір на нашому подвір''ї появився той самий енкаведист. Спитав нас: “Ґдє мать?”. Ми сказали, що за стайнею розкидають гній. Він зайшов туди, привітався, що було дуже дивно для нас і сказав мамі таке: “Зачем Аня ти всьо ето делаєш, ведь не придьотся тєбє пожінать плодов своєво труда. Я прішол тебя предупредіть, ти і твої деті предназначени на висилку во второй дєкадє іюня. Там, куда ви поєдєтє, очень холодно, постарайся потєплєє одєть дєтєй і сєбя. Сєгодня ти мєня не відєла. Мнє вас жаль”. Повернувся і пішов не дорогою до села, а до лісу. Мама сперлись на вила, довго стояли в задумі.

Не буду описувати всього подальшого процесу підготовки до “висилки”. А вже 21 червня ми полягали спати майже в пустій хаті. Перед цим зібралась родина, поплакали і розійшлись. Молились перед невеличким образом усі, особливо молилася мама. Полягали спати майже на соломі, все було спаковане. А прокинулися від страшенного реву. Кинулися до вікна. Світало. Рев із кожною секундою ставав просто нестерпним. Бачимо над селом, на невеликій висоті летять літаки. Такої кількості ми ще не бачили. Летіли рівним строєм великі літаки, а менші, як ластівки шугали зі сторін.

Від нашого села до Львова - десь із дев''ять кілометрів. Ми спостерігали великі спалахи на землі, а потім до нас долетіла вибухова хвиля такої сили, що у вікні повилітали шибки. Ми вибігли на двір, стали під хатою і спостерігали за всі тим, що відбувалось. Мама кажуть: “то мабуть війна”. “Війна, війна! Слава! На Сибір не поїдемо!”, - підхопили ми з братом.

Далі прийшли німці. Хтось сказав мамі, що бачив у Львові її брата, нашого вуйка. Мама кинули всю роботу і наступного дня з сусідом поїхали до Львова. Повернулася мама зі Львова пізно вночі. Такої замученої, виснаженої мами ми не бачили, ще ніколи. Упавши на ліжко, мама сказали, - “діти я бачила пекло і я там була”.

Цілу ніч мама зривалася і кричала уві сні. На другий день до нас прийшло багато людей і приїхав стрийко зі Львова. Дітей вигнали, але я, непомітно сховався в кутику за лавкою. Те, що я тоді почув закарбувалося в моїй пам''яті на все життя. Мама розповідали, що таки віднайшли брата Павла і потім пішла з ним до тюрми “Бригідки”. Переповім лише кілька епізодів із почутого. Був страшний трупний запах від якого паморочилось в голові. При вході до тюрми, у ніші був із дощок збитий хрест, на якому був розіп''ятий священнк. Його нутрощі були вирізані, в животі було мертве немовля, а статеві органи теж були вирізані і защемлені в роті. Далі на подвір''ї рядами лежали трупи. Було їх дуже багато, страшно скатовані, до невпізнання, із виколотими очима, відрізаними носами, вухами, із цвяхами в голові, обкручені шиї колючим дротом, у жінок відрізані груди. Між тими закатованими, ходили люди, пізнавали своїх рідних. На тюремному подвір''ї люди ридали, декотрі втрачали свідомість. В дальшому кутку євреї розбивали замуровані ворота. Коли відкрився вхід, люди зойкнули. Приміщення було набито тілами людей, які стояли дуже щільно і були залиті гашеним вапном. Євреї їх відділяли і виносили на двір, складаючи рядами. Далі мама вже не могли говорити, люди в хаті плакали. Стрийко сказав, що зі сторони тюрми було чути страшні зойки і крики, після чого тюремники поставили два трактори на початку і в кінці тюремного подвір''я, які працювали на повну потужність без глушників цілодобово. Ось такими були наші “брати – визволителі”.

Нині ми часто чуємо у пресі, що Україна і українці якісь не такі, як треба. Жоден народ світу не зазнав такого жорстокого нищення від свого сусіда москвина, як ми українці.

За останніх двісті років Росія провокувала і далі провокує міжнародні конфлікти. Нині ми маємо факт із Чечнею, а світ стоїть осторонь. Доки це буде ? Може на це дадуть відповідь “симоненки”, “гмирі”, “мироненки” та іже з ними - уся п''ята колона?”.


На цьому, шановні слухачі, час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.

З Вами був Петро Кагуй.

А наступного тижня огляд Ваших листів та телефонних дзвінків готуватиме мій колега Зиновій Фрис.

Нагадаю наш телефон у Києві: 490-29-04

Телефонуйте від понеділка до п’ятниці між 11 і 13 годинами за київським часом.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG